Постанова

Іменем України

30 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 127/15802/15-ц

провадження № 61-16395св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_2 ,

відповідачі: Акціонерне товариство «Мегабанк», ОСОБА_3 ,

третя особа - Служба у справах дітей Вінницької міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Мегабанк» на постанову Вінницького апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Сала Т. Б., Ковальчука О. В., Якименко М. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2015 року ОСОБА_1 , яка діє у своїх інтересах та в інтересах

ОСОБА_2 , звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Мегабанк» (далі - ПАТ «Мегабанк», банк), після перейменування - Акціонерне товариство «Мегабанк» (далі - АТ «Мегабанк»), ОСОБА_3 , третя особа - Служба у справах дітей Вінницької міської ради, про визнання договору купівлі - продажу недійсним.

На обґрунтування позовних вимог зазначала, що 05 вересня 2008 року між нею та Відкритим акціонерним товариством «Мегабанк» (далі - ВАТ «Мегабанк») укладений іпотечний договір на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором від 05 вересня 2008 року, згідно з умовами якого вона отримала кредит у розмірі 21 900,00 доларів США строком до 04 вересня

2018 року.

Предметом іпотеки є квартира АДРЕСА_1 , що належала їй на підставі свідоцтва про право власності на житло від 20 березня 2008 року, та в якій вона проживала з дочкою - ОСОБА_2 ,

ІНФОРМАЦІЯ_1 .

28 травня 2015 року під час примусового виконання рішення суду про виселення її та неповнолітньої дочки з квартири, яка є предметом іпотеки, без надання іншого житла, вона дізналася, що 26 січня 2015 року між ПАТ «Мегабанк» та ОСОБА_3 укладений договір купівлі - продажу зазначеної квартири, право користування якою з народження мала її дочка.

Посилаючись на те, що відповідачі уклали оспорюваний договір купівлі - продажу без попереднього дозволу органу опіки та піклування, у порушення вимог Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», а також без урахування положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі - Закон № 1304-VII), позивач просила визнати недійсним договір купівлі - продажу від 26 січня 2015 року, укладений між ПАТ «Мегабанк» та ОСОБА_3 .

Короткий зміст судових рішень у справі

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 19 вересня

2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 07 листопада 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 26 січня

2015 року між ПАТ «Мегабанк» та ОСОБА_3 .

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 вересня 2017 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 07 листопада 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 29 січня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Вінницької області

від 25 квітня 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 24 червня 2020 року касаційну скаргу

ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Вінницького апеляційного суду від 25 квітня 2018 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова Верховного Суду мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не перевірив доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що спірне житло, яке використовується нею як постійне місце проживання, у порушення положень Закону № 1304-VIIвідчужено банком під час дії заборони на його відчуження, помилково пославшись на те, що норми Закону № 1304-VII не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки звернення стягнення не було примусовим (позивач добровільно погодилася з умовами іпотечного договору).

Постановою Вінницького апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 29 січня 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про задоволення позову.

Визнано недійсним договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 26 січня 2015 року між

ПАТ «Мегабанк» та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріально округу Малаховою Г. І., зареєстрований у реєстрі за № 67.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спірний договір купівлі - продажу укладений щодо нерухомого майна, яке є предметом іпотеки та виступає як забезпечення виконання зобов`язань за споживчим кредитом, наданим в іноземній валюті у період дії Закону № 1304-VII, а тому дії банку щодо відчуження без згоди власника предмета іпотеки не відповідають вимогам статті 203 ЦК України. Позивач постійно проживає у спірній квартирі, загальна площа якої не перевищує 140 кв. м, іншого нерухомого майна у власності позивача не має, згоди на відчуження зазначеного майна вона не надавала, а тому вимога позивача про визнання недійсним договору купівлі - продажу спірної квартири, укладеного 26 січня 2015 року між ПАТ «Мегабанк» та ОСОБА_3 , підлягає задоволенню.

Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи

У листопаді 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга АТ «Мегабанк», у якій заявник просив постанову Вінницького апеляційного суду

від 06 жовтня 2020 року скасувати та ухвалити нове судове, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 у повному обсязі, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Ухвалою Верховного Суду від 26 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження на підставі пункту 2 частини другої статті 389 ЦПК України, та витребувано матеріали справи.

Касаційна скарга АТ «Мегабанк» у межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, мотивована необхідністю відступлення від правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а та

від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 про поширення дії положень Закону № 1304-VII на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки у порядку статті 38 Закону України «Про іпотеку».

Зазначив, що мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє його примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).

У постанові від 06 липня 2016 року у справі № 6-969цс16 Верховний Суд України дійшов висновку, що мораторій є відстроченням виконання зобов`язання, а не звільненням від його виконання. Відтак установлений Законом № 1304-VII мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов`язань за договором, а лише тимчасово забороняє його примусово стягувати (відчужувати без згоди власника). Оскільки вказаний Закон не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов`язань, то й не може бути мотивом для відмови у позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності.

Сторони у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи іпотечному договорі, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу.

У пунктах 58, 59 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня

2019 року у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14-112цс19) зазначено, що Закон України «Про іпотеку» визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина третя статті 33 Закону): судовий (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду); позасудовий: захист прав нотаріусом (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса) або самозахист (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя). Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, є (частина третя статті 36 Закону): 1) передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону; 2) право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону.

У постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження

№ 61-30435сво18) зроблено висновок, що у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Згідно з договором іпотеки, укладеним між АТ «Мегабанк» та ОСОБА_1 сторони домовилися, що звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом: переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов'язаний письмово повідомити іпотекодавців; або продажу предмета іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом, в тому числі нам біржі, на підставі договору купівлі-продажу у порядку статті 38 Закону України «Про іпотеку», для чого іпотекодавці надають іпотекодержателю право укласти такий договір за ціною та на умовах, визначених на власний розсуд іпотекодержателя, і здійснити всі необхідні дії від імені іпотекодавців, у тому числі отримати витяг з Державного реєстру прав власності на нерухоме майно. Отже, договір іпотеки містить застереження, яке надавало АТ «Мегабанк» право задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки у спосіб, встановлений статтею 38 Закону України «Про іпотеку».

Тлумачення вищенаведених положень закону та умов договору, на думку заявника, свідчить про те, що звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, встановлений статтею 38 Закону України «Про іпотеку» не може вважатися примусовим стягненням (відчуженням без згоди власника). Оскільки таке право іпотекодержателя на задоволення забезпеченої іпотекою вимоги виникло на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя, згоду на яке надано іпотекодавцем шляхом підписання відповідного договору.

Ураховуючи зазначене, на думку заявника, не заслуговують на увагу посилання позивача на ненадання ним як іпотекодавцем згоди на позасудове врегулювання спору, оскільки таку згоду іпотекодавцем надано шляхом підписання договору іпотеки, який містить відповідне застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, у тому числі у такий спосіб. Як зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 22 січня 2020 року у справі № 760/18364/16-ц (провадження № 61-2792св19), висновок Великої Палати Верховного Суду (у даному випадку, постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19) про те, що «підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону № 1304-VII право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому способі) не залежало від наявності згоди іпотекодавця, а залежало від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору» є спірним, оскільки по суті вимагає від кредитора попередньо отримання двох погоджень, а саме спочатку на укладення іпотечного застереження, а потім ще й на виконання цього погодження, що не відповідає принципу добросовісності (пункт 6 статті 3 ЦК України) як певного стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення та забороняє суперечливу поведінку, яка базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

Зауважив, що у зазначеному контексті, дії позивачки, яка оспорює договір купівлі-продажу, очевидно суперечать її попередній поведінці, а саме підписанню укладеного між сторонами договору іпотеки, згідно з яким позивачка (позичальник і іпотекодавець) безумовно погодилася з тим, що іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо на момент настання строку виконання якого-небудь із зобов`язань, передбачених кредитним договором, вони не будуть виконані.

Різні підходи до кваліфікації звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідним застереженням в іпотечному договорі як добровільного чи примусового стягнення (відчуження без згоди власника) не може розглядатися в контексті динамічного розвитку судової практики і забезпечити розумну передбачуваність судових рішень.

Тому необхідне формування єдиної правозастосовчої практики щодо звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідним застереженням в іпотечному договорі як добровільного чи примусового стягнення (відчуження без згоди власника) для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень, а тому справа містить виключну правову проблему і її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

У січні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу

від ОСОБА_1 , у якому вона просила залишити касаційну скаргу АТ «Мегабанк» без задоволення, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанцій повно встановив фактичні обставини справи та правильно застосував норми матеріального права. Зазначила, що у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження

№ 11-474апп19) та від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20) викладено висновок про те, що підписавши іпотечне застереження сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону № 1304-VII право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Закон № 1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження.

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово наголошувала на тому, що у разі, коли вона відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше ухваленому рішенні одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати), то незалежно від того, чи перераховано усі постанови від яких відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення спорів у подібних правовідносинах мають враховувати саме останній правовий висновок Великої Палати Верховного Суду.

Зважаючи на те, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово викладала правовий висновок у справах у подібних правовідносинах,

ОСОБА_1 вважала, що відсутні підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновку щодо застосування права у подібних правовідносинах.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 05 вересня 2008 року між ВАТ «Мегабанк» (правонаступником якого є АТ «Мегабанк») та ОСОБА_1 укладений кредитний договір, відповідно до умов якого вона отримала кредит на споживчі цілі у розмірі 21 900,00 дол. США строком до 04 вересня 2018 року.

Того ж дня на забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_1 за договором кредиту, між нею та ВАТ «Мегабанк» укладений іпотечний договір

№ 83-01ПВ/2008-з, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Рудик Л. В., зареєстрований у реєстрі за № 4598.

Згідно з умовами договору іпотеки ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належну їй на праві власності квартиру

АДРЕСА_1 , загальною площею 30,3 кв. м, житловою площею 17,1 кв. м.

Згідно з пунктом 5.1. іпотечного договору, у разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем основного зобов`язання, а також з інших підстав, передбачених чинним законодавством України, іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у порядку, передбаченому чинним законодавством України.

Пунктом 5.2.1. іпотечного договору, встановлено застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, а саме: іпотекодержатель має право при зверненні на предмет іпотеки від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу, у порядку, встановленому чинним законодавством.

26 січня 2015 року між ПАТ «Мегабанк» та ОСОБА_3 , на підставі іпотечного застереження, викладеного у пункті. 5.2.1 іпотечного договору та статті 38 Закону України «Про іпотеку», укладений договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Малаховою Г. І., зареєстрований у реєстрі за № 67.

Відповідно до пункту 1.1 зазначеного договору банк, як іпотекодержатель, передав у власність покупцю ОСОБА_3 спірну квартиру.

Під час нового апеляційного розгляду суд встановив, що спірна квартира є єдиним житлом для ОСОБА_1 та її доньки, які постійно-з моменту укладення договору іпотеки і до дня укладення оспорюваного договору купівлі-продажу, та на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, у ній проживали та користувалися нею.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування

Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга АТ «Мегабанк» не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

За змістом положень частин першої, третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону України «Про іпотеку»).

Відповідно до частини третьої статті 36 Закону України «Про іпотеку» договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

07 червня 2014 року набрав чинності Закон № 1304-VII, підпунктом 1 пункту 1 якого передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:

- таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;

- загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.

Згідно з пунктом 23 статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, що діяла на момент укладення кредитного договору та договору іпотеки) споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.

Пунктом 4 Закону № 1304-VII передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі

і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові від 19 травня 2020 року у справі№ 644/3116/18 (провадження

№ 14-45цс20) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що Закон

України «Про іпотеку» прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним зі шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки. Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону № 1304-VII право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Закон № 1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження.

Аналогічний висновок щодо застосування положень Закону № 1304-VII міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада

2019 року у справі № 802/1340/18-а.

Згідно частини шостої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

У частині четвертій статті 403 ЦПК України визначено підстави для передачі справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду, зокрема суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що суд, який розглядає справу

в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати може ініціювати відступ від висновку щодо застосування норми права

у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, проте відступити від такого висновку може лише Велика Палата Верховного Суду.

Підстав для ініціювання відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19) та від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20), колегія суддів не вбачає з огляду на таке.

Мотиви, якими заявник обґрунтовував необхідність відступлення від зазначених вище висновків Великої Палати Верховного Судупро поширення положень Закону № 1304-VIIна випадки звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку є аналогічними тим, що слугували підставою для передачі колегією суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду справи № 760/18364/16-ц на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19) та формування єдиної судової практики застосування положень Закону № 1304-VII у спорах щодо звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог (відповідним застереженням в іпотечному договорі) (ухвала Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року у справі 760/18364/16-ц (провадження № 61-2792св19).

Повертаючи справу № 760/18364/16-ц колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для розгляду касаційної скарги по суті, Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 11 лютого 2020 року не погодилася з доводами колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду про існування виключної правової проблеми у формуванні єдиного підходу у правозастосуванні положень статті 37 Закону України «Про іпотеку» у поєднанні з положеннями Закону № 1304-VII, вказавши на відсутність глибоких та довгострокових розходжень у судовій практиці з цього питання, і від таких своїх висновки Велика Палата Верховного Суду не відступила у постанові від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20), а тому колегія суддів вважає необґрунтованими доводи АТ «Мегабанк» про необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступлення від правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а та від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 про поширення дії положень Закону № 1304-VII на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки у порядку статті 38 Закону України «Про іпотеку».

У контексті зазначеного, Верховний Суд бере до уваги, що АТ «Мегабанк» не підтвердило існування на час подання касаційної скарги різних підходів до кваліфікації звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідним застереженням в іпотечному договорі як добровільного чи примусового стягнення (відчуження без згоди власника).

Натомість у постановах від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93),

від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3), від 30 червня

2020 року у справі № 264/5957/17 (пункт 43), Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у разі, коли вона відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати), згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судам належить враховувати висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду. Тобто відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати), означає відступлення від аналогічних висновків, сформульованих раніше в інших постановах Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Узагальнюючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції повно встановив обставини справи, надав наявним у справі доказам належну оцінку та застосував норми матеріального права з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах

від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження

№ 11-474апп19) та від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20), підстав для ініціювання відступу від яких колегія суддів не вбачає, а тому відсутні підстави для задоволення касаційної скарги

АТ «Мегабанк».

Керуючись статтями 400 401 415 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Мегабанк» без задоволення.

Постанову Вінницького апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. І. Усик

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак