Постанова

Іменем України

29 липня 2020 року

м. Київ

справа № 127/16354/17

провадження № 61-5698св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Сімоненко В. М. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) -ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 22 листопада 2018 року у складі судді Федчишена С. А. та постанову Вінницького апеляційного суду

від 13 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Голоти Л. О., Денишенко Т. О., Рибчинського В. П.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, у якому просила визнати за ОСОБА_1 право власності на 1 /2 частку квартири АДРЕСА_1 та визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку вказаної квартири.

Позовні вимоги мотивовано тим, що з 04 вересня 2006 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 27 червня 2017 року розірвано шлюб між сторонами. У період спільного сумісного проживання в зареєстрованому шлюбі було придбано квартиру

АДРЕСА_1 , загальною площею 45,20 кв. м, житловою площею

44,40 кв. м.

У вказаній квартирі ОСОБА_1 не може проживати разом із дітьми, оскільки відповідач своєю протиправною поведінкою створює конфлікти, які негативно впливають на дітей, що змусило позивача залишити спільне помешкання та переїхати проживати на орендовану квартиру.

Посилаючись на зазначене, просила позовні вимоги задовольнити.

У серпні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя та визнання права особистої власності.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 17 грудня 2001 року згідно з договором купівлі-продажу квартири ОСОБА_2 придбано у ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_2 .

27 червня 2007 року ОСОБА_2 продав належну на праві власності вказану квартиру за 202 000,00 грн, що підтверджується договором купівлі - продажу квартири.

03 липня 2007 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу квартири

АДРЕСА_1 . Згідно з пунктом 3 цього договору продаж квартири здійснено за 232 300,00 грн. Кошти, отримані ОСОБА_2 від продажу квартири АДРЕСА_2 в розмірі

202 000,00 грн, використав для придбання квартири АДРЕСА_1 .

Відповідно до оціночно-будівельного експертного дослідження № 358

від 09 серпня 2017 року проведеного судовим експертом Данилюком В. О. , розмір частки спільного сумісного майна подружжя ОСОБА_2 та

ОСОБА_1 у спірній квартирі становить - 13/100. При поділі порівну частки сумісного майна подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у квартирі буде належати частка 13/200. ОСОБА_1 буде належати частка 13/200. Надати варіант виділу в натурі 13/200 частки ОСОБА_1 у квартирі АДРЕСА_1 , який відповідав би Державним будівельним нормам України, які діють на час проведення дослідження із виділенням ізольованих жилих приміщень, підсобних приміщень (кухня, передпокій, санвузол, внутрішньо квартирні коридори), - неможливо.

Посилаючись на зазначене, на підставі положень статей 57 60 69 71 СК України, статей 365 370 ЦК України, з урахуванням заяв про уточнення позовних вимог, ОСОБА_2 просив визнати за ним право особистої власності на квартиру

АДРЕСА_3 , припинивши право спільної сумісної власності ОСОБА_1 на 22/200 частки в цій квартирі шляхом виплати їй грошової компенсації в розмірі 69 187,00 грн, що знаходиться на депозитному рахунку суду та становить 22/200 вартості квартири.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 22 листопада

2018 року позов ОСОБА_2 та ОСОБА_1 задоволено частково.

Поділено спільне сумісне майно по 22/100 частини квартири

АДРЕСА_1 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 11/100 частин квартири АДРЕСА_1 .

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Визнано за ОСОБА_2 право власності на 11/100 частин квартири

АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_2 право особистої приватної власності на 78/100 частини квартири АДРЕСА_1 .

У задоволенні решти позовних вимог про стягнення грошової компенсації та припинення права спільної сумісної власності відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 на придбання спірної квартири було витрачено кошти, отримані від продажу попередньої квартири АДРЕСА_2 , яка перебувала в приватній власності ОСОБА_2 , іншу частину коштів на придбання спірної квартири були отримано в кредит у розмірі 10 000,00 доларів США, що еквівалентно 50 500,00 грн, а тому розмір частки особистої приватної власності ОСОБА_2 у спірній квартирі становить 78%.

Суд першої інстанції вважав, що присудження судом грошової компенсації одному з подружжя замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на квартиру, допускається лише за наявності згоди цієї особи на таке присудження. Оскільки ОСОБА_1 категорично заперечувала щодо компенсації її частки, крім того, зазначила, що ця квартира є її єдиним житлом, позовні вимоги про виплату ОСОБА_1 грошової компенсації за частку та визнання спірного майна його особистою приватною власністю задоволенню не підлягають.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Вінницького апеляційного суду від 13 лютого 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 22 листопада

2018 року в частині розподілу судових витрат, понесених ОСОБА_2 на правничу допомогу та стягнення витрат за проведення експертизи, скасовано.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 4 450,00 грн у відшкодування витрат на професійну правничу допомогу та 1 780,00 грн витрат за проведення експертизи.

В частині позовних вимог про поділ майна подружжя рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 22 листопада 2018 року залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині вирішення справи по суті спору, апеляційний суд вважав, що міський суд повно та всебічно дослідив обставини справи на підставі належних і допустимих доказів, у результаті чого ухвалив законне рішення про часткове задоволення позовних вимог із дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог

ОСОБА_2 про припинення права спільної сумісної власності ОСОБА_1 на 22/200 частки в спірній квартирі шляхом виплати їй грошової компенсації в апеляційних скаргах не оскаржувалося, а тому відповідно до положень частини першої статті 367 ЦПК України не перевірялося судом апеляційної інстанції.

Разом із тим, при вирішенні питання про розподіл судових витрат, понесених ОСОБА_2 на правничу допомогу та за проведення експертизи, суд першої інстанції помилково не застосував положення статті 141 ЦПК України та не поклав судові витрати пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

14 березня 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 22 листопада 2018 року і постанову Вінницького апеляційний суду від 13 лютого 2019 року та ухвалити нове рішення, яким визнати за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частку квартири

АДРЕСА_1 та визнати за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частку квартири

АДРЕСА_1 . При цьому посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Аналіз змісту касаційної скарги свідчить про оскарження судових рішень лише в частині позовних вимог про поділ спільного сумісного майна по 22/100 частини квартири АДРЕСА_1 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та відмові в задоволенні позову у частині визнання за ОСОБА_1 права власності на Ѕ частку квартири

АДРЕСА_1 .

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

У квітні 2019 справу № 127/16354/17 передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 10 квітня 2020 року зупинено касаційне провадження № 61-5698св19 у справі № 127/16354/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розподіл майна подружжя та за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя та визнання права особистої власності, до закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду в касаційному порядку справи № 521/2993/13-ц.

Ухвалою Верховного Суду від 29 липня 2020 року поновлено касаційне провадження у справі.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно не дослідили обставини, що мають значення для справи, не надали належної правової оцінки тому факту, що спірна квартира була придбана під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі в інтересах сім`ї з метою покращення житлових умов, а тому є спільною сумісною власністю подружжя і підлягає поділу в рівних частинах.

Судами проігноровано клопотання ОСОБА_1 про витребування нотаріальної справи, у якій міститься заява на підтвердження надання її згоди, як дружини, на придбання спірного нерухомого майна в інтересах сім`ї.

Крім того, суди не звернули належної правової уваги на те, що спірна квартира придбана за кошти, подаровані на весіллі колишньому подружжю, а кредит погашено спільно в значно більшому розмірі, ніж його початковий розмір.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

22 квітня 2019 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому просить суд касаційну скаргу залишити без задоволення, посилаючись на те, що судами першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно досліджено обставини, що мають значення для справи, а оскаржувані рішення судів ухвалено без порушень норм матеріального та процесуального права.

Сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів спільної сумісної власності подружжя, а тому суди обґрунтовано врахували факт придбання спірної квартири за особисті кошті одного з подружжя, що свідчить про належність частково майна до його особистої приватної власності.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до договору купівлі-продажу від 17 грудня 2001 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Вінницього міського нотаріального округу Тептею Н. Я., ОСОБА_2 придбав квартиру АДРЕСА_2 .

24 вересня 2006 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 зареєстровано шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 , про що в книзі реєстрів шлюбів зроблено відповідний актовий запис № 14.

Згідно з договором купівлі-продажу квартири від 27 червня 2007 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 , відповідач продав належну йому на праві особистої власності квартиру АДРЕСА_2 . За домовленістю сторін продаж вказаної квартири вчинено за 202 000,00 грн.

Відповідно до договору про надання споживчого кредиту № 11175222000

від 03 липня 2007 року, укладеного між АК інноваційний банк «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 , відповідачеві надано кредит у розмірі 10 000,00 долларів США, що еквівалентно 50 500,00 грн із цільовим призначенням - для придбання нерухомості.

03 липня 2007 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу.

Відповідно до п.2 договору купівлі-продажу за домовленістю сторін продаж здійснено за ціною 232 300,00 грн.

Мотивувальна частина.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» № 460-ІХ від 15 січня 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних

Перевіривши доводи касаційної скарги, вивчивши аргументи, наведені у відзиві, Верховний суд у складі колегії суддів Третьої судової палати касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Згідно з частиною першою статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час перебування у шлюбі, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку.

Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.

Визначаючи правовий статус спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю.

Тобто, статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками:

1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя може виключатися в разі набуття такого майна за час шлюбу, але за кошти, які належали одному із подружжя особисто.

У зв`язку з викладеним, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто.

Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з положеннями статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Відповідно до частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі ухвалити рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Спростовуючи поширення на квартиру АДРЕСА_1 правового режиму спільного сумісного майна подружжя, ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічними позовними вимогами, посилаючись на те, що зазначену квартиру набуто ним за частково кошти, що були виручені від продажу належної йому на праві власності квартири

АДРЕСА_2 у сумі 202 000,00 грн

та 50 500,00 грн за договором кредиту.

Встановивши, що ОСОБА_2 на придбання спірної квартири АДРЕСА_1 було отримано кредит в розмірі 10 000 доларів США, що еквівалентно 50 500 грн, суди зробили правильний висновок, що ОСОБА_2 було потрачено 181 500,00 грн особистих коштів на придбання квартири, у зв`язку з чим розмір частки особистої приватної власності ОСОБА_2 у квартирі, що знаходиться

у АДРЕСА_4 %.

Вищезазначене узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16.

Таким чином, ОСОБА_2 спростував презумцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Посилання ОСОБА_1 у касаційній скарзі на те, що факт витрачання спільних коштів подружжя для придбання спірної квартири підтверджується положеннями договору купівлі-продажу нерухомого майна, та її заявою про надання згоди на придбання спірної квартири в інтересах сім`ї, що не була витребувана та досліджена судами із матеріалів нотаріальної справи, є неспроможними, оскільки нотаріусом при посвідчені правочинів не перевіряється та не встановлюється джерело походження коштів на придбання майна. Саме по собі надання згоди на придбання спірної квартири ОСОБА_2 не має правового значення, оскільки письмова згода на укладення одним із подружжя договорів на відчуження нерухомого майна, що потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації необхідна при розпорядження таким майном, а не на його придбання.

Отже, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, дотримуючись вимог норм матеріального права, зокрема, статті 60 СК України, з`ясував походження коштів, за які придбано спірну квартиру.

Оскільки доказів, що придбання спірної квартири здійснено за спільні кошти подружжя, подаровані на весілля, не надано, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку, що квартира лише частково є об`єктом спільної сумісної власності подружжя та правильно визначили частки кожного з подружжя.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог

ОСОБА_2 про припинення права спільної сумісної власності ОСОБА_1 на 22/200 частки в спірній квартирі шляхом виплати їй грошової компенсації в апеляційних скаргах не оспорювалося, а тому відповідно до положень частини першої статті 367 ЦПК України не перевірялося судом апеляційної інстанції.

З урахуванням того, що рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку переглядалося лише в частині позовних вимог про поділ майна подружжя, позовні вимоги про припинення права спільної сумісної власності ОСОБА_1 на 22/200 частки в спірній квартирі шляхом виплати їй грошової компенсації не були предметом перегляду апеляційним судом, тому Верховним Судом рішення суду першої інстанцій у зазначеній частині відповідно до положень статті 389 ЦПК України не переглядається.

Отже, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі у частині позовних вимог про поділ майна подружжя, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судові рішення.

Посилання у касаційній скарзі як на підставу для скасування оскаржуваного судового рішення зводяться до незгоди заявника з висновками суду.

Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанцій щодо встановлених обставин справи, проте повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03).

Суди першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, у результаті чого ухвалили законні й обґрунтовані рішення, що відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної

інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 22 листопада

2018 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 13 лютого 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Сімоненко

А. А. Калараш

Є. В. Петров