ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 квітня 2025 року

м. Київ

Справа № 127/3622/24

Провадження № 61-12634св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Ситнік О. М.

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Фаловської І. М.,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Тиховського Миколи Олеговича на рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 28 червня 2024 року в складі судді Васильєвої Т. Ю. та постанову Вінницького апеляційного суду від 07 серпня 2024 року в складі колегії суддів Голоти Л. О., Сопруна В. В., Рибчинського В. П.

у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України, ОСОБА_2 , про встановлення факту самостійного виховання малолітньої дитинита

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст заяви

У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, в якій, з урахуванням уточненої заяви, просила встановити факт самостійного виховання нею своєї малолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Вказувала, що з 29 січня 2023 року вона перебуває на військовій службі за контрактом у військовій частині НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Вона має намір звільнитись із військової служби на підставі пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII), тому в неї виникла необхідність підтвердити факт самостійного виховання нею дитини віком до 18 років.

Зазначає, що законодавством не передбачено іншого порядку встановлення факту самостійного виховання дитини, ніж звернення до суду в порядку окремого провадження.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

28 червня 2024 року рішенням Вінницького районного суду Вінницької області в задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що батько не позбавлений батьківських прав і відсутнє будь-яке рішення органу опіки і піклування щодо встановлення режиму спілкування із дитиною та участі батька в її вихованні, батько у будь-який час має право і обов`язок брати участь у вихованні дитини.

Отже, відсутні підстави для висновку, що мати виховує дитину сама, оскільки таке може мати місце лише у випадку, коли батько у дитини відсутній, об`єктивно позбавлений можливості брати участь в житті дитини, або свідомо нехтує своїми батьківськими обов`язками.

Обраний заявницею спосіб захисту не відповідає інтересам дитини, оскільки за такою заявою фактично усувається участь органу опіки та піклування, яка була б обов`язковою у разі пред`явлення позову щодо участі одного з батьків у вихованні дитини або про позбавлення батьківських прав.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

07 серпня 2024 року постановою Вінницького апеляційного суду апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - Тиховського М. О. задоволено частково. Рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 28 червня 2024 року змінено, викладено мотивувальну частину рішення в редакції постанови.

Апеляційний суд керувався тим, що факт, який просить встановити заявниця, не породжує юридичних наслідків, тобто від його встановлення особисті права ОСОБА_1 як військовослужбовця не зміняться та не припиняться.

Факт, який просить встановити заявниця, за своєю суттю зводиться до визнання судом (документування) тієї обставини, що мати виконує свої материнські обов`язки щодо своєї доньки, тоді як законодавством не передбачено окремого встановлення такого факту.

Колегія суддів визнала помилковим висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні заяви з підстав обрання заявницею способу захисту, який не відповідає інтересам дитини, оскільки за такою заявою фактично усувається участь органу опіки та піклування, яка була б обов`язковою у разі пред`явлення позову щодо участі одного з батьків у вихованні дитини або про позбавлення батьківських прав.

Апеляційний суд визнав, що суд першої інстанції фактично зробив висновок про те, що із заяви ОСОБА_1 вбачається спір про право, що могло бути підставою для відмови у відкритті провадження у справі, або залишення заяви без розгляду (якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи), а не підставою для відмови в задоволенні заяви по суті.

Проте суд першої інстанції зробив правильний висновок про відмову в задоволенні заяви, однак припустився помилки в мотивах такої відмови.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

28 серпня 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Тиховський М. О. засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 28 червня 2024 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 07 серпня 2024 року, в якій просить їх скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення заяви.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Особа, яка подала касаційну скаргу, послалася на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вважає, що суди не врахували, що заявницею в справі доведено належними та допустимими доказами факт самостійного виховання своєї дитини, що батьком дитини не заперечується.

Законодавством не передбачено іншого порядку встановлення факту самостійного виховання дитини, ніж звернення до суду в порядку окремого провадження.

Аналогічні заяви розглядалися судами в порядку окремого провадження (справи № 331/4826/23, 556/2030/23, 714/949/23, 201/7656/23, 718/2071/23, 718/2069/23, 759/6144/23, 147/664/23, 718/1870/23, 725/3819/23, 557/888/23, 466/4321/23, 724/1170/23), за результатами розгляду яких суди виснували про наявність підстав для їх задоволення.

Доводи інших учасників справи

Відзивів на касаційну скаргу не надходило.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ІНФОРМАЦІЯ_3 народилася ОСОБА_3 , батьками якої є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що підтверджено свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 , виданим повторно 30 січня 2024 року (а. с. 13).

Із 29 січня 2023 року ОСОБА_1 перебуває на військовій службі за контрактом у військовій частині НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджено довідкою від 08 січня 2024 року № 157, виданою начальником відділення кадрів військової частини НОМЕР_1 (а. с. 20).

25 травня 2023 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано (а. с. 15).

ОСОБА_1 разом із донькою ОСОБА_3 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується копіями витягів з реєстру територіальної громади, та фактично проживають за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується копією договору оренди від 15 серпня 2023 року та актом обстеження фактичного місця проживання від 01 лютого 2024 року (а. с. 12, 14, 16, 17, 54).

Згідно з актом обстеження умов проживання від 02 лютого 2024 року за адресою: АДРЕСА_2 ОСОБА_1 створено комфортні умови для малолітньої дитини ОСОБА_3 . Для дитини виділена окрема кімната, яка обладнана усіма необхідними меблями. У дитини наявний сезонний одяг та взуття, дитячі книги та іграшки. Обладнано належним чином робоче місце для виконання уроків. У разі дистанційного навчання в школі - є ноутбук (а. с. 18, 55).

29 квітня 2024 року рішенням Вінницького міського суду Вінницької області в справі № 127/8316/24 стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частики всіх видів заробітку (доходів), але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку починаючи з 12 березня 2024 року і до досягнення дитиною повноліття. Виконавчий лист на виконання рішення суду виданий 10 червня 2024 року (а. с. 74).

Позиція Верховного Суду

Касаційне провадження в справі відкрито з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, та виснував, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 124 Конституції України визначено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 19 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку: 1) наказного провадження; 2) позовного провадження (загального або спрощеного); 3) окремого провадження.

За частиною першою статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення (пункт 5 частини другої статті 293 ЦПК України).

Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 315 ЦПК України і не є вичерпним.

Частинами першою, другою статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов`язується із наступним вирішенням спору про право.

Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право.

Такі висновки висловлені Верховним Судом в постановах від 11 вересня 2024 року в справі № 335/4669/23 (провадження № 61-8050св24), від 17 червня 2024 року в справі № 753/21178/21 (провадження № 61-15630св23) та інших.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 10 квітня 2019 року в справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) виснувала, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.

Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:

- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них має залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення;

- встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам виснує, що в цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;

- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);

- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.

Такими ж критеріями керувалася Велика Палата Верховного Суду в постановах від 10 квітня 2019 року в справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18), від 18 січня 2024 року в справі № 560/17953/21 (провадження № 11-150апп23).

У справі, яка є предметом перегляду, заявниця просить встановити факт самостійного виховання дитини. Заявлені вимоги пов`язані з доведенням існування підстав для визнання (підтвердження) за нею певного соціально-правового статусу - матері, яка самостійно виховує дитину, і можливістю у зв`язку з цим звільнитися з військової служби.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23), в якій розглядалася заява батька про встановлення факту самостійного виховання дитини, необхідного заявнику для оформлення документів для отримання соціальної допомоги як батьку, що самостійно виховує дитину, реєстрації місця проживання дитини, вирішення інших питань щодо проживання та перебування дитини, отримання відстрочки від мобілізації, зробила такий висновок:

«Факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, зокрема на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.

Факт, про встановлення якого просить заявник не підлягає з`ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки з поданої заяви вбачається спір про право, який не може розглядатися в судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 Сімейного кодексу України (далі - СК України) «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право.

За установлених обставин факт самостійного виховання дитини матір`ю (батьком) не може бути встановлений за правилами окремого провадження, у зв`язку із чим така заява має бути залишена без розгляду».

12 лютого 2025 року колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду своєю ухвалою передала на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 127/3622/24 для уточнення висновку, який викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23), за яким факт самостійного виховання дитини матір`ю (батьком) взагалі не може бути встановлений за правилами окремого провадження, у зв`язку із чим такі заяви слід залишати без розгляду.

19 березня 2025 року Велика Палата Верховного Суду своєю ухвалою (провадження № 14-25цс25) повернула справу № 127/3622/24 на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду.

Ухвала Великої Палати Верховного Суду мотивована тим, що Висновки Великої Палати Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23) ґрунтувались на загальних нормах, які врегульовували питання встановлення юридичного факту на час виникнення спірних правовідносин (звернення до суду із заявою у серпні 2022 року та її вирішення судом 09 грудня 2022 року), на які не поширювались положення Закону № 3633-IX, який набрав чинності 18 травня 2024 року та яким статтю 26 Закону № 2232-ХІІ викладено в новій редакції.

Велика Палата Верховного Суду вказала, що наведений нею у постанові підхід щодо встановлення факту самостійного виховання дитини як юридичного факту був обґрунтований з урахуванням мети, для якої заявник просив установити цей факт у сукупності з установленими в справі обставинами, за якими між батьками дитини був укладений договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків, яким вони узгодили порядок участі кожного із них у вихованні їхнього спільного сина, а також іншими обставинами, які свідчили про неможливість встановлення такого факту в порядку окремого провадження.

З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин і оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі (подібний висновок міститься в ухвалах Великої Палати Верховного Суду від 15 березня 2023 року в справі № 726/2166/19 та від 13 липня 2023 року в справі № 922/5158/21).

За висновками Великої Палати Верховного Суду, обґрунтування колегією суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду необхідності уточнення висновку щодо застосування норм права, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23), не знайшло свого підтвердження, оскільки висновки, від яких пропонується відступити шляхом їх уточнення, Велика Палата Верховного Суду сформулювала у справі за інших правовідносин, які виникли і були вирішені судом по суті до набрання чинності Законом № 3633-IX, а отже, правовідносини в справі № 201/5972/22 не є подібними до правовідносин у цій справі.

З урахуванням викладених висновків Великої Палати Верховного Суду та обставин, встановлений у справі, що переглядається, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду висновує таке.

У справі, що переглядається, колегією суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду, встановлено, що 02 квітня 2024 року до суду звернулася військовослужбовиця із заявою в порядку окремого провадження про встановлення факту самостійного виховання нею дитини з метою встановлення за певного соціально-правового статусу - матері, яка самостійно виховує дитину, і можливістю у зв`язку з цим звільнитися з військової служби.

ОСОБА_1 в своїй заяві фактично посилається на те, що вона є одинокою матір`ю.

Відповідно до статей 18-1-18-3 Закону України від 21 листопада 1992 року № 2811-XII «Про державну допомогу сім`ям з дітьми» одинокою матір`ю є особа, яка не перебуває у шлюбі з батьком дитини, виховує дитину без батька. Цей статус за одинокою матір`ю зберігається і у тому разі, коли вона уклала шлюб не з батьком дитини за умов, якщо діти не були усиновлені чоловіком (дружиною). За пунктом 5 частини тринадцятої статті 10 Закону України «Про відпустки» визначено одиноку матір як таку, яка виховує дитину без батька.

Верховний Суд в своїх постановах неодноразово зазначав, що одинокою матір`ю слід вважати жінку, яка не перебуває у шлюбі і у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено у установленому порядку за вказівкою матері; вдову; іншу жінку, яка виховує і утримує дитину сама (постанови від 18 грудня 2024 року в справі № 676/3150/23, від 17 вересня 2024 року в справі № 285/136/23). Одинокою матір`ю є особа, яка не перебуває у шлюбі з батьком дитини, виховує дитину без батька. Одинока матір - це жінка, яка виховує і утримує дитину сама (постанови Верховного Суду від 26 серпня 2021 року в справі № 591/1371/19, від 20 жовтня 2021 року в справі № 127/15014/20).

Верховний Суд у постанові від 13 березня 2019 року в справі № 299/2388/16-ц зазначив, що основним критерієм під час визначення статусу одинокої матері є виховання та утримання дитини без участі батька.

Касаційний адміністративний суд в складі Верховного Суду неодноразово висновував у своїх постановах про можливість звернення одинокої матері (батька) до компетентних органів за нарахуванням соціальної допомоги (постанова від 18 квітня 2022 року в справі № 320/11614/20) та (або) до адміністрації роботодавця про надання соціальної додаткової відпустки як одинокій матері (батьку) чи про виплату компенсації за невикористані дні соціальної додаткової відпустки (постанова від 13 серпня 2022 року в справі № 808/610/18).

Відповідно до пункту 35 Порядку призначення і виплати державної допомоги сім`ям з дітьми, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 року № 1751 для призначення допомоги на дітей одиноким матерям подаються такі документи:

1) заява про призначення допомоги, що складається за формою, затвердженою Мінсоцполітики;

2) декларація про доходи та майновий стан осіб, які звернулися за призначенням усіх видів соціальної допомоги, що складається за формою, затвердженою Мінсоцполітики (далі - декларація);

3) довідка про доходи у разі зазначення в декларації доходів, інформація про які відсутня в ДПС, Пенсійному фонді України, фондах соціального страхування тощо та згідно із законодавством не може бути отримана за відповідним запитом органу соціального захисту населення. У разі неможливості підтвердження таких доходів довідкою до декларації додається письмове пояснення із зазначенням їх розміру;

4) витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію народження дитини, виданий відділом державної реєстрації актів цивільного стану, або довідка про народження, видана виконавчим органом сільської, селищної, міської ради, із зазначенням підстави для внесення відомостей про батька дитини до актового запису про народження дитини відповідно до абзацу першого частини першої статті 135 СК України, або виданий компетентним органом іноземної держави документ про народження, в якому відсутні відомості про батька, за умови легалізації такого документа в установленому законодавством порядку;

5) копія свідоцтва про народження дитини.

Послалася заявниця на підпункт «г» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону Закон № 2232-XII (у редакції, чинній на момент подання заяви - 02 лютого 2024 року), відповідно до якого під час проведення мобілізації та дії воєнного стану контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу) як самостійне виховання дитини (дітей) віком до 18 років.

Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України відповідно до статті 65 Конституції України, статті 1 Закону № 2232-XII, статті 17 Закону України від 06 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» (далі - Закон № 1932-XII).

24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022 в Україні введений воєнний стан у зв`язку зі збройним нападом рф, який триває і тепер.

24 лютого 2022 року Указом Президента України № 69/2022 оголошено проведення загальної мобілізації.

Відповідно до статті 4 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - Закон № 3543-XII) організація і порядок проведення мобілізаційної підготовки та мобілізації визначаються цим Законом, актами Президента України та Кабінету Міністрів України.

Водночас у статті 26 Закону № 2232-XII встановлено перелік умов, за яких військовослужбовці мають право на звільнення з військової служби.

Статтею 26 Закону № 2232-XII (у редакції, чинній на час звернення до суду із заявою) було передбачено звільнення військовослужбовців з військової служби через сімейні обставини, серед іншого, у разі самостійного виховання військовослужбовцем дитини (дітей) віком до 18 років.

У подальшому Законом України від 11 квітня 2024 року № 3633-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» до Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» внесено зміни та підпункт «г» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-XII викладено в такій редакції: під час проведення мобілізації та дії воєнного стану контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).

Зміненою частиною дванадцятою статті 26 Закону № 2232-XII, зокрема, передбачено, що під час дії воєнного стану звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин військовослужбовці, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 СК України.

Така редакція статті 26 Закону № 2232-XII була чинною на момент розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції, про що суди зазначили в мотивувальних частинах рішень.

Отже, законодавець уточнив поняття «військовозобов`язані жінки та чоловіки (військовослужбовці), які мають дитину (дітей) віком до 18 років», тобто розширив перелік осіб, які мають право звільнення з військової служби за наведених підстав.

Диспозиція частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII зі змінами містить імперативний припис стосовно того, що підстава для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби особи, яка самостійно виховує та утримує дитину, має бути встановлена виключно за рішенням суду.

Колегія суддів вважає, що в умовах дії режиму воєнного стану факт самостійного виховання батьком (або іншою особою) дитини може існувати і без наявного спору про право через обставини, в силу яких обсяг прав матері (батька) обмежується або припиняється.

Законодавець, враховуючи наявні життєві ситуації в умовах війни, розширив перелік підстав, за яких особа, яка самостійно виховує та утримує дитину, може звільнитися з військової служби без позбавлення іншого батьківських прав з урахуванням неможливості реалізації ним своїх батьківських прав та обов`язків в умовах війни чи/або надання такій особі соціального статусу одинокого батька (матері) у разі відсутності іншого з батьків та ін.

Удосконалюючи законодавство в умовах режиму воєнного стану, законодавець передбачив установлення факту самостійного виховання та утримання дитини як підставу для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби та чітко визначив порядок його встановлення виключно в судовому порядку, що унеможливлює встановлення такого юридичного факту в позасудовому порядку будь-яким іншим органом влади.

У такий спосіб законодавцем установлено судовий контроль задля дотримання балансу між інтересами дитини, яка може залишитися без батьківського піклування, особи (батька чи матері щодо здійснення піклування) та народу України в особі держави в розумінні статті 65 Конституції України.

Такий порядок встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини визначений тому, що саме в порядку окремого провадження суд встановлює обставини та перевіряє (підтверджує) їх доказами незалежно від наданих сторонами доказів та зазначених доводів на їх спростування. Тобто встановлення юридичного факту як підстава для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби здійснюється безпосередньо судом.

Отже, за відсутності спору між батьками дитини щодо її виховання та утримання й визначення законодавством встановлення такого факту в судовому порядку, суд, оцінюючи доводи і докази, які підтверджують факт самостійного виховання особою дитини, досліджує обставини (події) у конкретних життєвих ситуаціях.

У справі, що переглядається, суди встановили, що: 1) батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; 2) із 29 січня 2023 року ОСОБА_1 перебуває на військовій службі за контрактом у військовій частині НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 ; 3) 25 травня 2023 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано; 4) після розлучення батьків малолітня ОСОБА_3 проживає разом з матір`ю ОСОБА_1 .

Відмова суду першої інстанції мотивована тим, що обраний заявницею спосіб захисту, не відповідає інтересам дитини, оскільки за такою заявою, фактично усувається участь органу опіки та піклування, яка була б обов`язковою у разі пред`явлення позов щодо участі одного з батьків у вихованні дитини або про позбавлення батьківських прав.

Апеляційний суд змінив мотиви відмови в задоволенні заяви ОСОБА_1 , вказавши, що факт, який просить встановити заявниця, не породжує юридичних наслідків, тобто від його встановлення особисті права ОСОБА_1 як військовослужбовця не зміняться та не припиняться. Факт, який просить встановити заявниця, за своєю суттю зводиться до визнання судом (документування) тієї обставини, що мати виконує свої материнські обов`язки щодо своєї рідної доньки, тоді як законодавством не передбачено окремого встановлення такого факту.

Такі висновки судів Верховний Суд вважає необґрунтованими, оскільки вони суперечать редакції статті 26 Закону № 2232-XII, чинної на момент розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції, яка передбачає, що під час дії воєнного стану звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин військовослужбовці, які, зокрема, самостійно виховують та утримує дитину за рішенням суду.

Тобто під час розгляду справи суд зобов`язаний залучити до участі в справі всіх зацікавлених осіб, якими є орган опіки та піклування, та встановити, чи здійснює один з батьків самостійне виховання та утримання дитини, з урахуванням того, що саме окреме провадження наділяє суд можливістю активної участі щодо встановлення обставин.

У силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення у цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 ЦПК України. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що суди неправильно застосували норми матеріального та процесуального права, не встановили фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалені судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд.

Суду належить розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості під час розгляду справи в касаційному порядку встановлювати нові обставини або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, суди попередніх інстанцій не забезпечили повного та всебічного розгляду справи, то усунути вказані недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду неможливо, тому судові рішення в справі належить скасувати, а справу - передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Щодо судових витрат

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Тиховського Миколи Олеговича задовольнити частково.

Рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 28 червня 2024 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 07 серпня 2024 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. М. СитнікСудді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк І. М. Фаловська