№ 127/4877/19 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

Постанова

Іменем України

03 серпня 2021 року

м. Київ

справа № 127/4877/19

провадження № 61-7926св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Яремка В. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідачка - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Тишківський Сергій Леонідович, на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 січня 2020 року у складі судді Антонюка В. В. та постанову Вінницького апеляційного суду від 14 квітня 2020 року у складі колегії суддів: Ковальчука О. В., Сало Т. Б., Якименко М. М.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користування власністю.

На обґрунтування позову посилалася на таке. Відповідно до договору купівлі-продажу від 17 вересня 2015 року вона придбала двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 53,3 кв. м. На прохання ОСОБА_2 , співчуваючи тому, що остання не мала власного житла, за рекомендацією своєї матері ОСОБА_3 , позивачка надала дозвіл відповідачці на тимчасове проживання і 23 вересня 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєструвались у зазначеній квартирі. У 2018 році відповідачка почала звинувачувати позивачку та її матір у шахрайстві та звернулася до Вінницького міського суду Вінницької області з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, скасування реєстрації права власності на квартиру, відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом повернення квартири у власність. Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 18 грудня 2018 року у справі № 127/28169/17 за позовом ОСОБА_2 провадження закрито у зв`язку з відмовою позивачки від позову.

Впродовж 2018 року ОСОБА_2 завдавала шкоди спірній квартирі і її мешканцям, створювала нестерпні умови для проживання, влаштовувала сварки з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та її співмешканцем - ОСОБА_4 , внаслідок чого останні були змушені звертатись до поліції.

З метою досудового врегулювання спору позивачка двічі направляла відповідачці вимогу від 16 серпня 2018 року про припинення користування її власністю шляхом виселення та зняття відповідачки з реєстраційного обліку з роз`ясненнями положень чинного законодавства, які це передбачають. Згідно з рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення 19 вересня 2018 року відповідачка отримала зазначену вимогу, проте проігнорувала її та продовжила створювати перешкоди у користуванні спірним майном та не сплачувати комунальні послуги.

ОСОБА_2 не є членом сім`ї ОСОБА_1 або її родичкою, не належить до кола осіб, які постійно проживають разом із нею і ведуть спільне господарство, оскільки у спірній квартирі з відповідачкою проживає ОСОБА_3 , ОСОБА_1 .

Просила усунути перешкоди їй в користуванні квартирою АДРЕСА_2 та визнати відповідачку такою, що втратила право користування цією квартирою.

У квітні 2019 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання права власності на квартиру та стягнення коштів.

На обґрунтування позову посилалася на таке. Перебуваючи на стаціонарному лікуванні в одному із міських лікувальних закладів, ОСОБА_2 познайомилась із ОСОБА_3 під час відвідування останньою своєї матері, яка в той самий час також перебувала на лікуванні та знаходилась з нею в одній палаті. Після виписки з лікарні ОСОБА_3 почала їй допомагати, оскільки вона є одинокою людиною, з обмеженими можливостями, особою з інвалідністю І групи «Б» по зору, не може ні читати, ні писати та потребує постійного стороннього догляду.

14 серпня 2008 року ОСОБА_2 уклала договір дарування належної їй на праві власності квартири АДРЕСА_3 , відповідно до якого подарувала цю квартиру ОСОБА_5 . Дізнавшись про цю обставину, ОСОБА_3 запропонувала ОСОБА_2 допомогу у поверненні квартири у її власність, знайшла представника для представництва її інтересів під час судового розгляду справи за позовом до ОСОБА_5 про визнання договору дарування квартири недійсним, який рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 31 січня 2014 року було задоволено.

ОСОБА_6 пояснила ОСОБА_2 , що ОСОБА_5 може оскаржити вказане судове рішення і забрати її квартиру, тому цю квартиру потрібно продати та купити іншу.

15 вересня 2015 року квартиру АДРЕСА_4 було продано ОСОБА_7 . ОСОБА_2 була присутня при укладанні цього договору купівлі-продажу та поставила свій підпис у його відповідній графі, проте кошти за квартиру ОСОБА_2 не отримувала, оскільки є незрячою, тому ці кошти отримала ОСОБА_3 з метою подальшого придбання іншої квартири для неї. Наскільки їй відомо її квартиру було продано за 25 800 дол. США, хоча у договорі купівлі-продажу сума продажу зазначена 99 044 грн.

Через декілька днів ОСОБА_3 перевезла ОСОБА_2 до квартири АДРЕСА_2 , яку придбала 17 вересня 2015 року за кошти від продажу квартири АДРЕСА_4 . Разом з нею у придбаній квартирі поселилися також ОСОБА_3 та її співмешканець.

Із документів, долучених до первісного позову, ОСОБА_2 дізналась, що покупцем спірної квартири є ОСОБА_1 , а не вона, та що квартиру придбано за 99 643,36 грн. З приводу продажу зазначеної квартири та подальшої долі отриманих від продажу квартири коштів відкрито кримінальне провадження № 12017020010005351 за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 190 Кримінального кодексу України (далі - КК України), досудове розслідування за яким триває.

Посилаючись на зазначені обставини та вважаючи, що спірна квартира фактично належить їй, оскільки придбана за її кошти, проте юридично оформлена на ОСОБА_1 , ОСОБА_2 просила визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_2 та стягнути кошти в сумі 466 666,64 грн, які залишилися після продажу її квартири.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 14 січня 2020 року в задоволенні первісного та зустрічного позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні первісного позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 фактично вселилась до спірної квартири за згодою власника квартири ОСОБА_1 та була зареєстрована у цій квартирі як член сім`ї, а саме - бабуся, як зазначено у довідці Приватного підприємства «Бокуд» (далі - ПП «Бокуд») від 30 вересня 2015 року, є особою з інвалідністю І групи по зору, має похилий вік, в користуванні не має іншого житлового приміщення і визнання її такою, що втратила право на житло, надалі призведе до її виселення та до загрози її існуванню та життю.

Щодо зустрічного позову, то ОСОБА_2 та її представник не надали жодного належного та допустимого доказу наявності порушення прав або його невизнання, оскільки право власності на спірну квартиру зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу, який не оспорюється, а ОСОБА_1 на цей час є єдиним власником спірної квартири.

Постановою Вінницького апеляційного суду від 14 квітня 2020 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 січня 2020 року в частині вирішення вимог за первісним позовом змінено, викладено його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що у разі виникнення спору між власником житла та особами, які вселялися в житло як члени сім`ї, необхідно врахувати, що право користування житлом має речово-правовий характер, у зв`язку з чим припинення цього права повинно відбуватися згідно з вимогами статей 405, 406 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зокрема сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення або через відсутність особи понад один рік у спірному житловому приміщенні.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У травні 2020 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Тишківський С. Л., звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 січня 2020 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 та постанову Вінницького апеляційного суду від 14 квітня 2020 року скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення її позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що відповідачка спільним побутом із позивачкою не пов`язана, тому її право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України. Суд апеляційної інстанції не врахував висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладений у постановах Верховного Суду: від 06 березня 2019 року у справі № 319/1589/17, від 27 лютого 2019 року у справі № 357/7940/16-ц, від 16 січня 2019 року у справі № 243/7004/17-ц. Крім того, відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (застосування норми статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в частині втручання у право мирного володіння майном при дотриманні справедливого балансу між інтересами суспільства, пов`язаними з цим, й інтересами особи, яка зазначає такого втручання).

У липні 2020 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Ткаченко Т. В., у якому вона просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Враховуючи те, що рішення суду першої інстанції в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_2 в апеляційному порядку не переглядалось, тому не є предметом перегляду в касаційному порядку (стаття 400 ЦПК України).

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 29 травня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Тишківський С. Л., у справі на підставі частини другої статті 389 ЦПК України, а саме застосування норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 319/1589/17, від 27 лютого 2019 року у справі № 357/7940/16-ц, від 16 січня 2019 року у справі № 243/7004/17-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (застосування норми статті 1 Першого протоколу до Конвенції в частині втручання у право мирного володіння майном при дотриманні справедливого балансу між інтересами суспільства, пов`язаними з цим, й інтересами особи, яка зазначає такого втручання) (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиноюпершої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Відповідно до частини другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що згідно з договором купівлі-продажу квартири від 15 вересня 2015 року ОСОБА_2 продала квартиру АДРЕСА_5 , яка належала їй на праві особистої приватної власності, ОСОБА_7 за 990 44 грн (т. 1, а. с. 48-49).

Відповідно до договору купівлі-продажу квартири, посвідченого 17 вересня 2015 року приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Бєлою О. М., ОСОБА_1 придбала квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 53,3 кв. м, за 99 643,36 грн (т. 1, а. с. 10-11).

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 17 вересня 2015 року квартира АДРЕСА_2 зареєстрована на праві приватної власності за ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 12).

Відповідно до довідки ПП «Бокуд» від 30 вересня 2015 року в квартирі АДРЕСА_2 зареєстровані з 23 вересня 2015 року: ОСОБА_1 - власник та ОСОБА_2 - бабуся (т. 1, а. с. 13).

З Єдиного реєстру досудових розслідувань випливає, що ОСОБА_2 є потерпілою в кримінальному провадженні від 16 листопада 2017 року № 12017020010005351 за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 190 КК України (т. 1, а. с. 52).

У 2018 році у провадженні Вінницького міського суду Вінницької області перебувала справа за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_7 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Лазько С. І., ОСОБА_8 , про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 15 вересня 2015 року, скасування реєстрації права власності на квартиру, відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом повернення квартири у власність. Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 18 грудня 2018 року провадження у цій справі закрито у зв`язку з відмовою ОСОБА_2 від позову (т. 1, а. с. 25).

16 серпня 2018 року ОСОБА_1 направила ОСОБА_2 вимогу з проханням невідкладно виселитись та знятися з реєстраційного обліку з квартири АДРЕСА_2 у зв`язку з несплатою останньою спожитих комунальних послуг та неналежною поведінкою, яка порушує права власника квартири і чинить перешкодити у користуванні власністю (т. 1, а. с. 14).

Відповідно до довідки до акту огляду МСЕК від 28 лютого 2012 року серії 10 ААА № 697834 та довідки медичного пункту Підприємства об`єднання громадян «Вінницьке Учбово-виробниче підприємство українського товариства сліпих» від 25 березня 2019 року ОСОБА_2 є особою з інвалідністю І групи по зору (т. 1, а. с. 50, 51).

Згідно з довідкою про реєстрацію місця проживання особи від 25 лютого 2019 року № 12457 за відомостями Департаменту адміністративних послуг Вінницької міської ради ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована у квартирі АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 31).

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Частиною першою статті 383 ЦК України визначено, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини першої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Статтею 379 ЦК України визначено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Право користування чужим майном передбачено врегульовано положеннями статей 401-406 ЦК України.

Згідно з частиною першою статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Спір з приводу користування житловим приміщенням виник між власником квартири - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , яка з часу придбання квартири ОСОБА_1 проживає у квартирі АДРЕСА_2 . ОСОБА_2 зареєстрована у спірній квартирі з 23 вересня 2015 року з відома та дозволу ОСОБА_1 .

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції кожній особі крім інших прав гарантовано право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у користування особою правами, зазначеними у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, виходячи із обставин, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» (заява № 17365/14), пунктах 42, 43 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється згідно із законом та не може розглядатись як необхідне в демократичному суспільстві (рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, пункт 47).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Отже, у своїй практиці ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання справедливого балансу. Заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар внаслідок втручання у її права. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення, й наслідками, що настають.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частини четвертої статті 10 ЦПК України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.

ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, Велика Палата Верховного Суду вказала, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Отже, при розгляді подібних справ необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391 395 405 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК Української РСР.

Вирішуючи спори про усунення перешкод у користуванні квартирою, яка перебуває у приватній власності, суди з урахуванням обставин справи надають оцінку правам, гарантованим статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, пропорційності втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло з метою захисту права власності.

Подібні висновки висловлені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).

Тому не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах застосування норми статті 1 Першого протоколу до Конвенції в частині втручання у право мирного володіння майном при дотриманні справедливого балансу між інтересами суспільства, пов`язаними з цим, й інтересами особи, яка зазначає такого втручання, оскільки подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надавши належну оцінку доказам, дійшов обґрунтованого висновку щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Висновки судів мотивовані тим, що відповідачка вселилася до спірного житлового приміщення зі згоди власника - ОСОБА_1 , безперервно проживає у квартирі понад 4 роки, іншого житла не має.

Судами попередніх інстанцій, з урахуванням принципу пропорційності, з дотриманням балансу інтересів сторін спору щодо спірного житлового приміщення, зроблено обґрунтований висновок про те, що фактичне виселення відповідачки із займаної квартири, якою вона користувалися тривалий час, не відповідатиме потребам загальної суспільної ваги та позбавить її фундаментальних прав на збереження єдиного житла, яке вона займає протягом 4 років.

Аналогічний висновок у подібних правовідносинах висловлений у постанові Верховного Суду від 07 квітня 2021 року у справі № 61-11890св20.

Не заслуговують на увагу і посилання у касаційній скарзі на те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 06 березня 2019 року у справі № 319/1589/17, від 27 лютого 2019 року у справі № 357/7940/16-ц, від 16 січня 2019 року у справі № 243/7004/17-ц, оскільки у цих справах наявні інші фактичні обставини.

Так, у справі № 319/1589/17 як на підставу визнання відповідача таким, що втратив право користування квартирою, позивачка посилалася на те, що відповідач, який не є членом її сім`ї (син її колишнього чоловіка), був зареєстрований у спірній квартирі, проте фактично у ній не проживав.

Проте у цій справі спірна квартира є постійним місцем проживання відповідачки.

У справі № 357/7940/16-ц предметом позову було усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення. Водночас у цій справі предметом позову є вимоги про визнання особи такою, що втратила право користування житлом. Крім того, спір у названій справі також стосувався інших фактичних обставин та доведеності чи недоведеності позову, без оцінки на предмет пропорційності втручання у право на житло у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У справі № 243/7004/17-ц предметом спору також були вимоги про виселення із житлового приміщення. Верховний Суд, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції про відмову у позові та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позову, виходив з того, що на час розгляду справи обставини, які були підставою для встановлення сервітуту, припинились, а тому відповідачка має звільнити спірну квартиру.

Проте у цій справі обставини, які були підставою для вселення відповідачки у спірне житло, не змінилися.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

Суди попередніх інстанцій переглянули справу відповідно до актуальних висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

З огляду на те, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційних скарг без задоволення, а судових рішень - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Тишківський Сергій Леонідович, залишити без задоволення.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 січня 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 14 квітня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Яремко

І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний