Постанова

Іменем України

22 січня 2020 року

м. Київ

справа № 127/5098/16-ц

провадження № 61-18526св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Кузнєцова В. О.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Стрільчука В. А., Тітова М. Ю. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Вінницька міська рада,

треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 грудня 2016 року у складі судді Ан О. В. та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 13 лютого 2017 рокуу складі колегії суддів: Марчук В. С., Матківської М. В., Зайцева А. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2016 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до Вінницької міської ради та з урахуванням уточнених позовних вимог просила визнати незаконним та скасувати пункт 1. 34 постанови виконавчого комітету Вінницької міської ради народних депутатів № 9 від 13 березня 1990 року в частині закріплення за домоволодінням АДРЕСА_1 земельних ділянок площею 600 кв.м в постійне користування та 603 кв.м в тимчасове користування.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що їй на підставі договору міни від 19 грудня 2003 року належать 2/3 частки у праві спільної часткової власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 .

Рішенням виконавчого комітету Вінницької міської ради народних депутатів за даним будинковолодінням було вирішено закріпити земельну ділянку площею 600 кв.м за забудовником ОСОБА_7 із земельної ділянки його батька ОСОБА_8 по АДРЕСА_1 . Оскільки даний будинок був побудований на батьківській землі фактично в городі, цим же рішенням було вирішено утворити проїзд (3,5 x 61,0 м) з АДРЕСА_1 до домоволодіння ОСОБА_7 за рахунок земельної ділянки домоволодіння його батька.

Після смерті ОСОБА_8 у будинку АДРЕСА_1 проживав інший його син ОСОБА_9 , який нещодавно помер, спадкоємцем майна якого є його дружина ОСОБА_2 .

Згідно з постановою виконавчого комітету Вінницької міської ради народних депутатів № 9 від 31 березня 1990 року ОСОБА_9 користувався земельною ділянкою площею 1 203 кв.м.

Вказує, що цією ж постановою за належною їй садибою АДРЕСА_1 закріплено земельну ділянку площею 600 кв.м в постійне користування та 17 кв.м у тимчасове.

Відповідно до викопіювання зі схематичного плану будівельного кварталу № 474 від 12 жовтня 1977 року зі змінами, на якому міститься інформація про обидва вищевказані рішення виконкому, зазначено, що фактична площа землі будинковолодіння АДРЕСА_1 складає 1 203 кв.м.

Таким чином при винесенні виконавчим комітетом Вінницької міської ради народних депутатів оскаржуваної постанови № 9 від 31 березня 1990 року сталась помилка, оскільки цим рішенням закріпили площу проїзду, а мали б закріпити площу землі, меншу на площу проїзду, який вирішили утворити попереднім рішенням № 83 від 10 лютого 1983 року, тобто на 213, 5 кв.м (3,5 х 61).

На даний час третя особа ОСОБА_2 фактично користується проїздом загального користування, який закріплений юридично оскаржуваним рішенням за домоволодінням АДРЕСА_1 .

Вважає, що її права порушені, оскільки у неї відсутній проїзд до власного житла по АДРЕСА_1 , у зв`язку з чим звернулася з даним позовом до суду.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 14 грудня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 13 лютого 2017 року, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що позов пред`явлено до неналежного відповідача, оскільки позивач звернулася з позовом до Вінницької міської ради, тоді як оскаржує постанову виконавчого комітету Вінницької міської ради, а отже належним відповідачем у цій справі має бути саме виконавчий комітет Вінницької міської ради, який є окремою юридичною особою, однак з клопотанням про залучення його до участі у справі позивач не зверталася. Окрім того, суди виходили із недоведеності позовних вимог.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У березні 2017 року ОСОБА_1 , через свого представника ОСОБА_10 , звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 13 лютого 2017 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що висновок судів про те, що позов пред`явлено до неналежного відповідача є необґрунтованим, оскільки виконавчий комітет Вінницької міської ради народних депутатів, який діяв на час прийняття оскаржуваного рішення, припинив своє існування, а за його дії на даний час відповідає Вінницька міська рада. Водночас вказує, що суд першої інстанції, вважаючи що позов пред`явлено не до належного відповідача, мав процесуальну можливість ще на стадії відкриття провадження у справі повідомити про це позивача і надати їй строк для усунення недоліків позовної заяви, а не відмовляти з цих підстав у позові.

Окрім цього, зазначає, що ухвалюючи рішення у справі суди не з`ясували в чому полягає помилковість оскаржуваної постанови виконавчого комітету, обмежившись лише фактом того, що нею не вирішувалось питання проїзду.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 травня 2017 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано її матеріали з Вінницького міського суду Вінницької області.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 жовтня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

10 травня 2018 року справу № 127/5098/16-ц передано до Верховного Суду.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що ОСОБА_1 належать 2/3 частки у праві спільної часткової власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований по АДРЕСА_1 , що підтверджується договором міни від 19 грудня 2003 року, посвідченим приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Ковальовою В. М., реєстровий № 3230.

З архівної копії рішення виконкому Ленінської районної ради народних депутатів м. Вінниця № 9 від 12 січня 1983 року встановлено, що колишнім власником будинку АДРЕСА_1 був ОСОБА_7 , який станом на час прийняття цього рішення проживав у вказаному будинку разом з дружиною та двома синами. Житловий будинок був самовільно побудований ОСОБА_7 у 1979-1983 роках на земельній ділянці його батька ОСОБА_8 за АДРЕСА_1 та зазначеним рішенням виконкому прийнятий до експлуатації.

Рішенням виконавчого комітету Вінницької міської ради № 83 від 18 лютого 1983 року за ОСОБА_7 по АДРЕСА_1 було закріплено земельну ділянку площею 600 кв.м із земельної ділянки його батька ОСОБА_7 , розташованої по АДРЕСА_1 . Цим же рішенням було вирішено утворити проїзд (3,5 x 61,0 м) з АДРЕСА_1 до домоволодіння ОСОБА_7 знову за рахунок земельної ділянки домоволодіння ОСОБА_8 .

Після цього по АДРЕСА_1 проживав інший власник цього будинку ОСОБА_9 , який помер та спадкоємцем майна якого є його сини ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Постановою виконавчого комітету Вінницької міської ради народних депутатів № 9 від 31 березня 1990 року за домоволодінням АДРЕСА_1 закріплено земельні ділянки: площею 600 кв.м в постійне користування та 603 кв.м в тимчасове користування.

Відповідно до пункту 1.35 цієї ж постанови за садибою позивача АДРЕСА_1 закріплено земельну ділянку площею 600 кв.м в постійне користування та 17 кв.м в тимчасове користування.

Вказана постанова була прийнята для впорядкування та закріплення земельних ділянок в індивідуальній забудові і нею не вирішувалося питання проїзду до будинковолодіння АДРЕСА_1 .

Згідно з актом перевірки дотримання вимог земельного законодавства та містобудівної документації при використанні територій міста Вінниці № 8/9-04-11 від 15 січня 2013 року, складеним Департаментом самоврядного контролю Вінницької міської ради, проведеною перевіркою встановлено, що вищезазначене рішення виконкому міської ради № 83 від 10 лютого 1983 року в частині утворення проїзду до домоволодіння по АДРЕСА_1 , не виконано, оскільки межі проїзду не винесені в натуру, не закріплені межовими знаками та відсутні на планово-картографічних матеріалах.

У відповідності до частин першої, другої, третьої статті 16 Земельного кодексу Української РСР (який діяв на момент виникнення спірних правовідносин) надання земельних ділянок у користування здійснюється в порядку відведення.

Відведення земельних ділянок провадиться на підставі постанови Ради Міністрів УРСР або рішення виконавчих комітетів обласної, районної, міської, селищної і сільської Рад народних депутатів в порядку, встановлюваному законодавством Союзу РСР і Української РСР.

У постановах або рішеннях про надання земельних ділянок вказується мета, для якої вони надаються, і основні умови користування землею.

Пункт 5 постанови Верховної Ради Української РСР «Про порядок введення в дію Земельного кодексу УРСР» від 18 грудня 1990 року передбачав, що громадяни, які мають в користуванні земельні ділянки, надані їм до відведення в дію цього Кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку прав власності на землю або землекористування.

Аналогічна норма передбачена пунктом 7 «Перехідні положення» ЗК України 2001 року, відповідно до якої громадяни, які одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.

Відповідно до положень статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.

Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Згідно з вимогами статей 10 60 ЦПК України 2004 року розгляд і вирішення цивільних справ у судах проводиться на засадах змагальності. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Встановивши відсутність підстав вважати, що у пункті 1.34 оскаржуваної постанови виконавчого комітету Вінницької міської ради народних депутатів № 9 від 31 березня 1990 року допущено помилку, оскільки посилання позивача на те, що вказаним рішенням фактично закріпили площу проїзду, яку вирішили утворити попереднім рішенням виконкому міської ради № 83 від 10 лютого 1983 року, не знайшло свого підтвердження матеріалами справи, суди дійшли обґрунтованого висновку про недоведеність позовних вимог.

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 5 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» система місцевого самоврядування включає, зокрема, міську раду та виконавчі органи міської ради.

В силу положень статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями.

Відповідно до статті 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (чинного як на момент пред`явлення позову, так і на час розгляду справи) до відання виконавчих органів міських рад належать, зокрема питання вилучення та надання під забудову та для інших потреб земель, що перебувають у власності територіальних громад.

Звернувшись з даним позовом до суду, позивач просила визнати незаконним та скасувати рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради народних депутатів в частині передачі в користування земельних ділянок, при цьому вимоги до виконавчого комітету Вінницької міської ради, який є самостійною юридичною особою і в силу Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» наділений повноваженнями щодо наданнягромадянам земель, які перебувають у власності територіальних громад, не пред`являла.

Враховуючи вищевикладене, обґрунтованими є висновки судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Посилання в касаційній скарзі на те, що суд першої інстанції ще на стадії відкриття провадження мав процесуальну можливість вирішити питання про заміну неналежного відповідача, а не відмовляти у зв`язку з цим у позові, колегія суддів відхиляє з огляду на наступне.

Згідно з частиною першою статті 11 ЦПК України 2004 року суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до частини першої статті 30 ЦПК України 2004 року сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.

Статтею 119 ЦПК України 2004 року встановлено, що, викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.

Частиною першою статті 33 ЦПК України 2004 року передбачено, що суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред`явлено не до тієї особи, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача.

Тобто, за змістом статтей 30 119 ЦПК України 2004 року на позивача покладено обов`язок визначати відповідача у справі.

Суд при розгляді справи має виходити із складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем.

У разі пред`явлення позову до неналежного відповідача або частини відповідачів, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача замінювати неналежного відповідача або залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та зобов`язується вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому.

При цьому, якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно специфіки спірних правовідносин), суд повинен відмовляти у задоволенні позову.

Отже, визначення відповідачів, предмета спору та підстав позову є правом позивача. Разом з тим установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Питання заміни неналежного відповідача у цій справі судом першої інстанції не вирішувалось, оскільки таке клопотання позивач не заявляла, а тому доводи касаційної скарги в цій частині є безпідставними.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів, що в силу положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов?язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.

Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для їх скасування. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

За таких обставин, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 13 лютого 2017 рокубез змін.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, відсутні підстави для нового розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 13 лютого 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. О. КузнєцовСудді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов