Постанова

Іменем України

16 березня 2021 року

м. Київ

справа № 127/6408/17

провадження № 61-8418св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Жданової В. С., Зайцева А. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 ,

відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

третя особа - Служба у справах дітей Вінницької міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , на постанову Вінницького апеляційного суду від 12 травня 2020 року у складі колегії суддів: Сала Т. Б., Ковальчука О. В., Якименко М. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2017 року ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_2 , звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - Служба у справах дітей Вінницької міської ради, про визнання недійсним договору дарування, визнання права власності на частку будинку з господарськими будівлями та спорудами, стягнення понесених витрат на будівельно-ремонтні роботи.

На обґрунтування позовних вимог зазначив, що мати позивача - ОСОБА_3 є власником будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 на підставі договору довічного утримання від 11 червня 2003 року, який до цього належав його дідові та бабі ( ОСОБА_5 та ОСОБА_6 ).

У вказаному будинку позивач постійно проживав з дня народження, а з 1993 року зазначене житло було постійним та єдиним місцем проживання його сім`ї: дружини та двох їхніх дітей.

На початку 70-х років, після одруження його батьків, дід та баба виділили їм для проживання кімнату у будинку та було здійснено невелику прибудову А-1. В зв`язку з чим, ця частина будинку була відокремлена, мала ізольований вихід.

В 1993 році ОСОБА_3 (мати позивача) зі своєю сім`єю (вітчим та їх спільний син) переїхали жити в отриману квартиру по АДРЕСА_2 , залишивши будинок. Позивач до 2000 року був прописаний в цій квартирі, оскільки як член сім`ї був вписаний в ордер на отримання квартири, проте залишився проживати у спірному будинку.

Зазначає, що з 1993 року в даному будинку фактично постійно проживали: його сім`я, його дід та баба.

У 2003 році ОСОБА_3 (мати позивача) уклала з дідом та бабою договір довічного утримання та стала власником будинку.

В подальшому за її згодою та під її контролем, за участю та під контролем її чоловіка - ОСОБА_7 , в 2000 році позивач за власні кошти провів водопровід до будинку, а в період з 2004 до 2008 роки позивачем за його кошти та при особистій участі було проведено низку будівельних та ремонтних робіт, після яких будинок становить дві відокремлені частини (квартири) в будинку на два окремих входи.

Позивач з сім`єю постійно проживав в частині будинку, яка складалася із прибудови А-2 та кімнати № 2-5, а в іншій частині будинку проживали дід та баба, а після їх смерті - квартиранти.

Позивач дізнався, що у 2015 році його мати - ОСОБА_3 належно оформила прибудову А-2, яка становить 17/25 частки, а «стару» частину будинку - 8/25 частки подарувала відповідачу ОСОБА_4 .

Вважає, що з часу оформлення прибудови, яку збудував позивач ОСОБА_1 , у нього виникло право вимоги щодо визнання права власності на частину будинку.

Вважає, що договір дарування від 30 жовтня 2015 року, згідно з яким відповідач ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_4 8/25 частину житлового будинку по АДРЕСА_1 є недійсним, оскільки договір порушує права його неповнолітнього сина ОСОБА_2 , який проживав в кімнаті 2-5 будинку на момент дарування, а спірний договір укладений без попереднього дозволу органів опіки та піклування.

З урахуванням уточнених позовних вимог позивач просив суд: визнати недійсним договір дарування від 30 жовтня 2015 року, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Поповою І. А., зареєстрованого в реєстрі за № 669, згідно якого ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_4 8/25 часток житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташований по АДРЕСА_1 ; визнати за ОСОБА_1 право власності на 68/100 частки будинку з господарськими спорудами по АДРЕСА_3 , що складається із прибудови літ. «А2» (приміщення № 2-1; № 2-2; № 2-3; № 2-4); стягнути з ОСОБА_3 на його користь понесені витрати на будівельно-ремонтні роботи в будинку по АДРЕСА_1 : приміщенні № 1-1, № 1-2, № 1-3 - 48 859,20 грн; в приміщенні № 2-5 - 45 810,80 грн, а всього - 157 880,20 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 31 січня 2020 року позов задоволено частково.

Визнано недійсним договір дарування від 30 жовтня 2015 року, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Поповою І. А., зареєстрований в реєстрі № 669, згідно з яким ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_4 8/25 часток житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташований по АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 68/100 частки будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 , що складається із прибудови літ. «А2» (приміщення № 2-1; № 2-2; № 2-3; № 2-4).

У задоволенні решти позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що вимоги позову в частині визнання права власності на 68/100 частки будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 є обґрунтованими, оскільки саме ОСОБА_1 в 2004 році побудував прибудову А-2, площею 46 кв.м, яку облаштовував (оздоблював) до 2008 року, а власник будинку схвалювала і погоджувалася з діями сина до моменту реєстрації права власності на прибудову в 2015 році. Вимога позову про відшкодування матеріальної компенсації за виконання ним ремонтних робіт у будинку не підлягає задоволенню, оскільки позивачем не доведено своє право на таке відшкодування.

Також, суд першої інстанції прийшов до висновку про задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору дарування від 30 жовтня 2015 року, оскільки попередній дозвіл органів опіки та піклування на укладення такого договору відсутній.

Не погодившись із вказаним рішенням, ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Вінницького апеляційного суду від 12 травня 2020 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 31 січня 2020 року про визнання недійсним договору дарування та про визнання права власності на частку будинку з господарськими будівлями та спорудами скасоване, ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову в цій частині вимог.

У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_1 на час розбудови не був членом сім`ї власника будинку, а право на забудову чужої земельної ділянки у нього у встановленому законом порядку не виникло.

Також апеляційний суд зазначив, що оскільки ОСОБА_3 є бабою неповнолітнього ОСОБА_2 , тому для укладення оспорюваного договору дарування частки житлового будинку згода органу опіки і піклування не потребувалася.

Рішення суду першої інстанції в частині стягнення понесених витрат на будівельно-ремонтні роботи в будинку не оскаржувалось сторонами, а тому, відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України в апеляційному порядку не переглядалось.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

25 травня 2020 року ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_2 , подав до Верховного Суду через засоби поштового зв`язку касаційну скаргу на постанову Вінницького апеляційного суду від 12 травня 2020 року.

В касаційній скарзі заявник просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції ухвалена постанова без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.

Доводи інших учасників справи

30 червня 2020 року від ОСОБА_3 на адресу Верховного Суду засобами поштового зв`язку надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , в якому відповідачка просить суд касаційну скаргу позивача залишити без задоволення, оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2020 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

15 червня 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Встановлено, що згідно договору довічного утримання від 11 червня 2003 року ОСОБА_5 передав у власність ОСОБА_3 належний йому на праві особистої приватної власності житловий будинок з господарськими будівлями за АДРЕСА_1 , взамін чого ОСОБА_3 зобов`язалася надавати ОСОБА_5 довічно матеріальне забезпечення.

Відповідно до пункту 3 вказаного договору, житловий будинок з житловою площею 40,0 кв.м означений на плані літерою «А», сіни «а», прибудова «А1», два ганки, огорожа «№1-3», погріб «В», сарай «Б», вбиральня «Ж».

На підставі договору довічного утримання від 11 червня 2003 року № 1-1055 за ОСОБА_3 зареєстровано право власності.

Згідно державного акту на право власності на земельну ділянку серії ВН від 25 грудня 2003 року № 137228, ОСОБА_3 є власником земельної ділянки площею 0,773 га по АДРЕСА_1 з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Після укладання договору довічного утримання розбудова будинку тривала, внаслідок чого з`явилась ще одна добудова до будинку - прибудова «А-2».

Висновком експерта № 429 за результатами проведення оціночно-будівельної експертизи та будівельно-технічної експертизи від 07 грудня 2018 року встановлено, що у спірному будинку замість прибудови «А-1», яка складалася з двох приміщень площею 14,7 кв.м, побудована прибудова «А-2» площею 46 кв.м, що складається з приміщень № 2-1; № 2-2; № 2-3; № 2-4.

01 квітня 2015 року ОСОБА_3 видано свідоцтво про право власності на весь житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 , загальною площею 89,4 кв.м, житловою 50,4 кв.м, право власності на яке зареєстровано в державному реєстрі 01 квітня 2015 року.

Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень площа прибудови «А-2» ввійшла в площу житлового будинку і надалі позначалася під однією літерою «А».

Відповідно до договору дарування від 30 жовтня 2015 року, ОСОБА_3 передала безоплатно у власність ОСОБА_4 8/25 часток житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами під АДРЕСА_1 , а саме приміщення в житловому будинку літ «А»: кухня 1-1 площею 11,9 кв.м, кімната 1-2 площею 16,5 кв.м, кімната 2-5 площею 15,0 кв.м, загальною площею 43,4, в тому числі житловою 31,5 кв.м, сарай літ. «Б», погріб літ «В», убиральня літ. «Ж», навіс літ. «Е», ворота з хвірткою №1, огорожа №2,3, вигрібна яма № 4.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За змістом статей 15 та 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання.

Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб відповідно до викладеної у позові вимоги, який не суперечить закону.

Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 , зокрема, просив суд, визнати недійсним договір дарування від 30 жовтня 2015 року, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Поповою І. А., зареєстрованого в реєстрі за № 669, згідно якого ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_4 8/25 часток житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташований по АДРЕСА_1 . При цьому позивач посилався на те, що у будинку проживала його неповнолітня дитина, а спірний договір укладений без попереднього дозволу органів опіки та піклування.

Згідно частини першої статті 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).

Відповідно до статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов`язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов`язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини та осіб, які їх замінюють, вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.

До осіб, що замінюють батьків та мають обов`язки щодо дитини, відповідно до положень Сімейного кодексу України (далі - СК України) належать: 1) опікун (частина четверта статті 249 СК України); 2) піклувальник (частина четверта статті 249 СК України); 3) особа, що усиновила чи удочерила (частина четверта статті 232 СК України); 4) патронатний вихователь (стаття 255 СК України); 5) прийомні батьки (частина друга статті 256-2 СК України); 6) батьки-вихователі дитячого будинку (частина друга статті 256-6 СК України); 7) фактичний вихователь, особа, яка взяла у свою сім`ю дитину-сироту або дитину, позбавлену батьківського піклування (стаття 261 СК України).

Відповідно до частини другою статті 177 СК України батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав: укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; видавати письмові зобов`язання від імені дитини; відмовлятися від майнових прав дитини.

Згідно з частинами четвертою, п`ятою статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло.

Відповідно до частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

Отже, вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.

Системне тлумачення вказаних вище норм матеріального права дає підстави дійти висновку, що органи опіки та піклування надають згоду на відчуження будинку, квартири, якщо таке відчуженння здійснюється батьками або особами, які їх замінюють.

Ураховуючи викладене, правильним є висновок апеляційного суду про те, що оскільки ОСОБА_3 є бабою неповнолітнього ОСОБА_2 , та не є особою, що замінює його батьків, тобто не зобов`язана його утримувати та забезпечувати, тому для укладення оспорюваного договору дарування частки житлового будинку згоди органу опіки і піклування не вимагалася.

Крім того, ОСОБА_1 просив суд визнати за ним право власності на частку будинку з господарськими будівлями та спорудами, яка придбана (створена) в результаті спільної праці членів сім`ї.

Відповідно до статті 13 Закону України «Про власність» (чинного на час здійснення робіт по прибудові до спірного будинку) об`єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Згідно статті 17 Закону України «Про власність» майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

Статтею 316 ЦК України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року,встановлено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Суб`єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими (стаття 325 ЦК України).

У відповідності до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Частиною другою статті 331 ЦК України встановлено, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

У відповідності до приписів статті 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб`єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Встановлено, що 01 квітня 2015 року відповідачка ОСОБА_3 у встановленому законом порядку набула право власності на перебудований житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 , загальною площею 89,4 кв.м, житловою 50,4 кв.м.

Вказане право власності відповідачки у встановленому порядку не скасовано.

Апеляційний суд встановив, що позивач не був членом сім`ї ОСОБА_3 на час розбудови будинку, який належав відповідачці і який розташований на її земельній ділянці.

При таких обставинах суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для набуття позивачем права власності на частину будинку.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Верховний Суд встановив, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанцій ухвалена з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги її висновків не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають.

Верховний Суд уже викладав у своїх постановах висновки щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки підстави для її скасування відсутні.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_2 , залишити без задоволення.

Постанову Вінницького апеляційного суду від 12 травня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Коротенко

В. С. Жданова

А. Ю. Зайцев