Постанова

Іменем України

25 січня 2021 року

м. Київ

справа № 127/8982/18

провадження № 61-7366св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

третя особа - Департамент адміністративних послуг Вінницької міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 09 листопада 2018 року у складі судді Медяної Ю. В. та постанову Вінницького апеляційного суду від 06 березня 2019 року у складі колегії суддів: Копаничук С. Г., Медвецького С. К., Оніщука В. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2018 року ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_2 , звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , за участю третьої особи - Департаменту адміністративних послуг Вінницької міської ради, про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення, зняття з реєстрації та вселення.

Позовна заява мотивована тим, що згідно із свідоцтвом про право власності на житло від 10 червня 2008 року, їй та її неповнолітньому сину ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , належить на праві приватної спільної сумісної власності квартира АДРЕСА_1 . Після вчиненої ОСОБА_3 сварки та з метою припинення психологічних та нервових стресів, вона з молодшим сином ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , залишила спірну квартиру і переїхала до м. Києва, де вони проживають та зареєстровані.

Позивач зазначала, що син ОСОБА_2 у зв`язку із навчанням в Ніжинському агротехнічному коледжі тимчасово проживає і зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 . Після розірвання шлюбу рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 28 квітня 2017 року, шляхом заміни замків на вхідних дверях квартири відповідач систематично чинить їм перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження нею, внаслідок чого вона неодноразово зверталася до Головного управління Національної поліції у Вінницькій області.

Відповідачу на праві власності належить будинок на АДРЕСА_3 та 1/3 частка квартири АДРЕСА_4 , однак на прохання позивача переїхати у інше житло відповідач не реагує та продовжує проживати у спірному житлі і постійно чинить перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження квартирою.

Позивач зазначала, що відповідач не є членом їхньої сім`ї, не веде з ними спільного господарства, є колишнім членом сім`ї власника квартири, який з 17 липня 2007 року лише зареєстрований у квартирі і відмовляється її звільнити, чим порушує законні права та інтереси власників спірної квартири, а тому збільшивши позовні вимоги та посилаючись на статті 150 156 157 ЖК Української РСР та статті 317 319 321 383 391 405 406 ЦК України просила вселити її із сином в квартиру, усунути їм перешкоди в користуванні нею шляхом виселення відповідача та зняття його з реєстрації за позовом власника.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 09 листопада 2018 року позов ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_2 , задоволено частково.

Вселено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в квартиру АДРЕСА_1 .

У решті позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 704,8 грн. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 понесені нею витрати на правничу допомогу в сумі 3 000,00 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_3 вселився у спірну квартиру на підставі ордеру виданого 18 січня 2006 року ОСОБА_1 , як член її сім`ї, не втратив цей статус і продовжує проживати в ній як колишній член сім`ї власників, а тому може бути виселений з квартири лише у випадках і на підставі статті 116 ЖК Української РСР, а не на підставі статей 317 і 319 ЦК України.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Вінницького апеляційного суду від 06 березня 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що при вирішенні справи суд першої інстанції правильно визначив характер правовідносин між сторонами, вірно застосував закон, що їх регулює, повно і всебічно дослідив матеріали справи та надав належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення в частині відмови у позові та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову. В іншій частині судові рішення не оскаржуються на судом касаційної інстанції не переглядаються.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження, витребувано справу з суду першої інстанції.

У травні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що відповідач є колишнім чоловіком позивача, після розірвання шлюбу не є членом сім`ї власників, однак проживає у належній позивачам квартирі, постійно вчиняє скандали, погрожує та знущається над ними та перешкоджає позивачам як власникам користуватися квартирою, а тому позивачі просили суд усунути перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження майном шляхом виселення відповідача на підставі статей 317 319 321 383 386 391 405 406 ЦК України, та не просили визнати відповідача таким, що втратив право користування житлом з підстав, передбачених статтею 405 ЦК України, чи про виселення на підставі статей 116 156 157 ЖК Української РСР, як зазначили суди.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у шлюбі з 27 січня 2001 року та мають дітей: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 10, 11, 23-24 т. 1).

18 січня 2006 року на підставі рішення профкому від 23 грудня 2004 року ОСОБА_1 видано на склад сім`ї з трьох чоловік: ОСОБА_1 , чоловіка - ОСОБА_3 , сина - ОСОБА_2 ордер № 41 на квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 213 т. 1).

Згідно з свідоцтвом про право власності на житло від 10 червня 2008 року, виданого виконавчим комітетом Вінницької міської ради, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 належить на праві власності по Ѕ частці квартири АДРЕСА_1 , що зареєстровано за ними 19 червня 2008 року в Комунальному підприємстві «Вінницьке обласне об`єднане бюро технічної інвентаризації» (а. с. 15-16 т. 1).

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 28 квітня 2017 року шлюб ОСОБА_3 з ОСОБА_1 розірвано (а. с. 23-24 т. 1).

ОСОБА_4 є учнем 3-В класу школи І-ІІІ ступенів № 226 Оболонського району м. Києва та з 29 липня 2017 року зареєстрований на АДРЕСА_5 (а. с. 12, 25 т. 1).

ОСОБА_2 навчається на першому курсі Ніжинського агротехнічного коледжу за денною формою навчання за спеціальністю «Комп`ютерна інженерія» за держзамовленням з терміном навчання з 01 вересня 2017 року до 30 червня 2021 року та зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 13, 14 т. 1).

ОСОБА_3 має на праві власності 1/3 частку квартири АДРЕСА_4 та будинок на АДРЕСА_3 (а. с. 26-27).

По факту звернення ОСОБА_1 з приводу непорозуміння з колишнім чоловіком встановлено, що в діях колишнього чоловіка ОСОБА_1 - ОСОБА_3 немає складу адміністративного правопорушення (матеріали звернення № 9299 по факту звернення ОСОБА_1 , а. с. 184-193 т. 1, відповідь Вінницького відділу поліції Головного управління Національної поліції у Вінницькій області від 13 липня 2017 року № 71-1208/200/03/17, а. с. 132 т. 1).

Згідно з висновком Вінницького відділу поліції Головного управління Національної поліції у Вінницькій області про результати розгляду вказаного звернення ОСОБА_1 від 11 жовтня 2017 року, 16 вересня 2017 року до Вінницького відділу поліції Головного управління Національної поліції у Вінницькій області з письмовою заявою звернулась ОСОБА_1 та просила прийняти міри до її колишнього чоловіка ОСОБА_3 , який з лютого до липня 2017 року виніс телевізор, комп`ютер та монітор ,що були придбані під час шлюбу, а також відмовляється залишати квартиру АДРЕСА_1 . В ході проведення перевірки було опитано ОСОБА_3 , який пояснив, що квартира в якій він проживає в 2003 році була надана йому та його дружині у 2008 році, а ОСОБА_1 незаконно приватизувала цю квартиру на себе та сина. 16 вересня 2017 року ОСОБА_3 прибув до вищевказаної квартири та помітив, що замки до вхідних дверей були змінені його колишньою дружиною, яка перебувала в квартирі. Коли ОСОБА_3 зайшов до квартири, то виявив, що з квартири зникла частина спільно нажитого майна. Також ОСОБА_1 сказала йому, щоб він збирав речі та виселявся з квартири так як вона є власником та не бажає, щоб ОСОБА_3 проживав в даній квартирі (а. с. 185).

За результатом вищезазначеної перевірки Вінницьким відділом поліції Головного управління Національної поліції у Вінницькій області заявнику надано відповідь від 18 жовтня 2017 року, згідно з якою ОСОБА_1 повідомлено, що ОСОБА_3 було опитано та проведено бесіду профілактичного характеру щодо неприпустимості протиправної поведінки в подальшому, а ситуація, яка склалася між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 підпадає під цивільно-правові відносини (а. с. 193 т. 1).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу II «Перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).

Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У даному випадку спір виник між власниками квартири та користувачем цієї квартири з приводу користування вказаним житлом після припинення шлюбу з одним із власників квартири.

Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391 395 405 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК Української РСР.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Аналіз статей 64 150 156 162 ЖК Української РСР дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.

У статті 7 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України вказано, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

При порівнянні норм ЖК УРСР та ЦК України можна зробити такі висновки:

У частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.

Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.

Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.

Відповідно до статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено перелік речових прав, похідних від права власності: право користування (сервітут); інші речові права відповідно до закону.

Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин.

Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.

Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.

Суди встановили, що ОСОБА_1 разом зі своїм молодшим сином ОСОБА_4 зареєстрована і проживає в м. Києві, а відповідач проживає у спірній квартирі.

Таким чином, у цій справі питання про усунення перешкод позивачу у користуванні квартирою шляхом виселення відповідача у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності позивача та її неповнолітнього сина, з якою після розірвання шлюбу також залишився проживати спільний з відповідачем син, та захистом права відповідача як колишнього члена її сім`ї на користування будинком.

Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (рішення у справі «Кутцнер проти Німеччини», пункт 60).

Враховуючи те, що ОСОБА_3 набув право користування житловим приміщенням квартири як член сім`ї наймача і цей статус члена сім`ї наймача, а згодом власника квартири, він не втратив увесь час користування вказаною квартирою, незалежно від послідуючого припинення шлюбу, а також те, що позивачі не надали належних, допустимих та достатніх доказів порушення відповідачем правил співжиття, в тому числі і систематичного, або триваючої антигромадської поведінки та вжиття з цих підстав до нього заходів реагування, одні лише факти звернення позивача до поліції щодо поведінки відповідача, не підтверджують неможливість проживання та не є підставою для виселення, суди попередніх інстанцій правильно застосували норми матеріального права та дійшли обґрунтованого висновку про те, що його право користування квартирою є похідним та залежить від права користування нею особою, членом сім`ї якої він був і втратити яке він може лише з підстав передбачених статтею 116 ЖК Української РСР.

Верховний Суд врахувавши вимоги про усунення перешкод позивачу у користуванні квартирою шляхом виселення відповідача на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, вважає, що припинення права користування відповідача спірним житлом не відповідає такій пропорційності, не передбачене законом і не є необхідним в демократичному суспільстві, оскільки кожній особі крім інших прав гарантується право на повагу до її житла, що охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).

Таким чином, у справі, що переглядається, інтереси позивача, як власника житла, яка не користується цим житлом, не перевищують інтереси колишнього члена сім`ї, у якого не припинилися правові підстави користування чужим майном.

Доводи касаційної скарги про те, що відповідач є колишнім чоловіком позивача, після розірвання шлюбу не є членом сім`ї власників, однак проживає у належній позивачам квартирі, постійно вчиняє скандали, погрожує та знущається над ними та перешкоджає позивачам як власникам користуватися квартирою, а тому позивачі просили суд усунути перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження майном шляхом виселення відповідача на підставі статей 317 319 321 383 386 391 405 406 ЦК України, та не просили визнати відповідача таким, що втратив право користування житлом з підстав, передбачених статтею 405 ЦК України, чи про виселення на підставі статей 116 156 157 ЖК Української РСР, як зазначили суди, висновків суду не спростовують та зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції згідно зі статтею 400 ЦПК України.

При вирішенні справи суди правильно визначили характер правовідносин між сторонами, вірно застосували закон, що їх регулює, повно і всебічно дослідили матеріали справи та надали належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині вимог про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення - без змін.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги), Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 09 листопада 2018 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 06 березня 2019 року в частині вимог про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: С. Ю. Мартєв

С. О. Карпенко

І. М. Фаловська