ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

7 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 128/2085/17

провадження № 61-2141св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Кузнєцова В. О.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Стрільчука В. А., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного суду від 26 грудня 2018 року, прийняту колегією у складі суддів: Марчук В. С., Матківської М. В., Сопруна В. В., та касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Вінницького апеляційного суду від 26 грудня 2018 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за розпискою.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що 8 серпня 2013 року він передав відповідачу у борг 159 860 грн, що еквівалентно 20 000 доларів США, які останній зобов`язувався повернути до 8 серпня 2014 року, що підтвердив розпискою від 8 серпня 2013 року. Вказував на те, що відповідач борг повернув частково, а саме 28 грудня 2016 року 4 200 грн, що еквівалентно 114,71 доларів США, та 10 лютого 2017 року 3 100 грн, що еквівалентно 157,54 доларів США. Посилаючись на часткове повернення боргу, позивач вважає, що перебіг позовної давності перервався у зв`язку із вчиненням відповідачем дій, які свідчать про визнання ним боргу.

З урахуванням збільшених у вересні 2019 року позовних вимог позивач просив стягнути з ОСОБА_2 заборгованість за розпискою у розмірі 517 715,04 грн, що еквівалентно 20 000 доларів США, проценти за користування грошима на рівні облікової ставки Національного банку України (далі - НБУ) за період з 8 серпня 2013 року до 8 серпня 2014 року у розмірі 32 393,85 грн, проценти за прострочення виконання грошового зобов`язання на рівні облікової ставки НБУ за період з 9 серпня 2014 року до 3 серпня 2017 року у розмірі 290 657,99 грн, а також 3% річних у розмірі 46 424,14 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 9 жовтня 2019 року, ухваленим у складі судді Саєнко О .Б., позов задоволено частково.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за розпискою в сумі 263 944,18 грн з яких: 156 860 грн - основний борг, 89 749,34 грн - проценти за користування грошима на рівні облікової ставки НБУ та 14 334,84 грн - три проценти річних за період прострочення виконання зобов`язання.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції дійшов висновку про доведеність існування між сторонами договірних правовідносин, що виникли на підставі розписки від 8 серпня 2013 року, і наявність у відповідача обов`язку повернути отримані у борг кошти з урахуванням процентів за користування грошима, а також 3% річних за період прострочення виконання зобов`язання.

Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача процентів за прострочення виконання грошового зобов`язань за період з 9 серпня 2014 року до 3 серпня 2017 року, які позивач визначив у розмірі 290 657,99 грн, суд першої інстанції вважав, що такі вимоги задоволенню не підлягають, оскільки нормами ЦК України не передбачена така цивільно-правова відповідальність боржника за порушення зобов`язання.

Також суд першої інстанції вказував на те, що позивач належних і допустимих доказів часткового повернення відповідачем боргу за розпискою не надав, а відтак правових підстав вважати, що перебіг позовної давності переривався, у суду немає.

Постановою Вінницького апеляційного суду від 26 грудня 2018 року рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 9 жовтня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за розпискою в сумі 517 715,05 грн, що еквівалентно 20 000 доларів США, проценти за користування грошима за період з 8 серпня 2013 року до 8 серпня 2014 року у розмірі 32 393,85 грн та 3% річних у розмірі 46 424,14 грн, а всього 596 533,03 грн.

У іншій частині позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд виходив з того, що частиною другою статті 533 ЦК України передбачено сплату у гривнях суми, визначеної за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу у разі визначення у зобов`язанні грошового еквівалента в іноземній валюті, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Апеляційний суд вказував на те, що у розписці від 8 серпня 2013 року визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, а відтак сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу.

Встановивши з розрахунку заборгованості, що на 4 серпня 2017 року офіційний курс долара США становив 25,885752 грн, апеляційний суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог і наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача 517 715,04 грн, що еквівалентно 20 000 доларів США (20 000*25,885752=517 715,04).

Обґрунтованими суд апеляційної інстанції вважав і вимоги про стягнення процентів за користування грошима за період з 8 серпня 2013 року до 8 серпня 2014 року у розмірі 32 393,85 грн та 3% річних у розмірі 46 424,14 грн.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення процентів за прострочення виконання грошового зобов`язання, визначених на рівні облікової ставки НБУ за період з 9 серпня 2014 року до 3 серпня 2017 року у розмірі 290 657,99 грн, апеляційний суд вказував на те, що в охоронюваних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою

статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, яка її подали

У січні 2019 року ОСОБА_1 подав до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив постанову Вінницького апеляційного суду від 26 грудня 2018 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позовних вимог.

Касаційна скарга мотивована неналежним встановленням апеляційним судом фактичних обставин справи, що, на думку заявника, призвело до неправильного вирішення справи у оскаржуваній частині.

Заявник вказував на незастосування судом норм матеріального права, які підлягають застосуванню, зокрема, судом не враховано статтю 1048 ЦК України відповідно до якої, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ. Договір позики вважається безпроцентним, якщо: він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п`ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов`язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін.

Враховуючи зазначені норми матеріального права, позивач вважає, що, оскільки договором не встановлено розмір процентів після закінчення строку дії договору, такі проценти мають визначатись на рівні облікової ставки НБУ.

Посилаючись на зазначене, позивач просив постанову апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позову скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про стягнення з відповідача процентів від суми позики за період з 9 серпня 2014 року до 3 серпня 2017 року, які він визначив у розмірі

290 657,99 грн, так як у строк борг не повернутий.

У лютому 2019 року ОСОБА_2 подав до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив постанову Вінницького апеляційного суду від 26 грудня 2018 року скасувати та залишити в силі рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 9 жовтня 2018 року.

Зазначав, що, ухвалюючи рішення, апеляційний суд посилався на частину другу статті 533 ЦК України, в якій визначено, що якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Застосовуючи зазначену норму матеріального права, апеляційний суд вважав, що сума, яка підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, а тому стягнув на користь позивача борг у розмірі 517 715,04 грн, що еквівалентно 20 000 доларів США.

Однак, на думку заявника, апеляційним судом залишено поза увагою те, що розписка від 8 серпня 2013 року не містить зобов`язання про повернення боргу в грошовому еквіваленті в іноземній валюті. Борг за вказаною розпискою становить 159 860 грн, тому висновок суду щодо повернення боргу в еквіваленті гривні до долара США за курсом НБУ є помилковим.

Крім того, відповідно до статті 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов`язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно із частиною першою статті 533 ЦК України грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.

Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом

(частина третя статті 533 ЦК України). Такий порядок визначено Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 року № 15-93, проте позивач не надав доказів на право здійснення валютних операцій у іноземній валюті.

Також, на думку заявника, суд апеляційної інстанції безпідставно визначив розмір процентів на рівні облікової ставки НБУ, оскільки розмір облікової ставки в іноземній валюті НБУ не визначався.

Посилаючись на викладене, а також на те, що грошові кошти у борг він отримав у гривні і на підтвердження цього написав розписку, заявник просив постанову Вінницького апеляційного суду від 26 грудня 2018 року скасувати і залишити в силі рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 9 жовтня 2018 року як законне й обґрунтоване.

Позиція інших учасників справи

У травні 2019 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , у якому посилався на безпідставність її доводів, тому просив касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Зазначав, що суд апеляційної інстанції встановив фактичні обставини справи, надав належну оцінку зібраним у справі доказам, зокрема, розписці від 8 серпня 2013 року, та застосував закон, який підлягав застосуванню, а тому ухвалив законне і обґрунтоване рішення про стягнення з відповідача на його користь боргу за розпискою, процентів за користування грошима, а також 3% річних.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 1 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 і ухвалою цього ж суду від 8 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 .

Ухвалою Верховного Суду від 12 серпня 2020 року справу за вказаними касаційними скаргами призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій фактичні обставини справи

Судами першої і апеляційної інстанцій встановлено, що відповідно до розписки, складеної 8 серпня 2013 року, ОСОБА_2 зобов`язувався повернути позивачеві кошти в сумі 159 860 грн до 8 серпня 2014 року.

Зі змісту вказаної розписки суди також встановили, що в розписці зазначений еквівалент суми боргу в розмірі 20 000 доларів США за офіційним курсом НБУ

на 8 серпня 2013 року.

Кошти за вказаною розпискою ОСОБА_2 у визначений строк не повернув.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460 IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 5 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у тій же редакції Кодексу).

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційних скарг і відзиву, поданого ОСОБА_1 , суд дійшов до таких висновків.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов`язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України у редакції Кодексу, чинній на час складання розписки, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Вирішуючи справу, суди попередніх інстанцій виходили з того, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й факту передачі грошової суми позичальнику.

Також судами встановлено, що наявність між сторонами позикових відносин підтверджується наявним у позивача оригіналом розписки від 8 серпня 2013 року, якою доведено як факт отримання боржником коштів за договором позики, так і зобов`язання повернути ці кошти.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_2 зобов`язання за договором позики не виконав, кошти ОСОБА_1 у встановлений строк не повернув.

Встановив суд першої інстанції і факт отримання відповідачем грошових коштів у національній валюті, а саме у розмірі 159 860 грн, що не заперечували сторони.

Встановивши зазначені обставини, а також з урахуванням вимог частини першої статті 1048 ЦК України та частини другої статті 625 ЦК України, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача суми основного боргу, процентів за користування грошима, а також 3% річних.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку та скасовуючи рішення суду першої інстанції з ухваленням нового рішення про стягнення з відповідача на користь позивача боргу за розпискою у розмірі 517 715,04 грн, що еквівалентно 20 000 доларів США, а також процентів за користування грошима і 3% річних, апеляційний суд виходив з наступного.

Згідно з частинами першою та другою статті 533 ЦК України грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Оцінивши надану позивачем розписку, апеляційний суд вказав, що умови наданої розписки передбачають домовленість сторін про те, що борг, який підлягає поверненню ставить 159 860 грн, що еквівалентно 20 000 доларів США.

Ухвалюючи рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, тому сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом валюти на день платежу. За таких обставин апеляційний суд зазначив про помилковість висновку суду першої інстанції щодо стягнення заборгованості у розмірі 159 860 грн.

Касаційний суд погоджується із висновком апеляційного суду, виходячи з наступного.

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526 цього Кодексу).

Оскільки позичальник умов договору позики щодо своєчасного повернення суми боргу не виконував, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про стягнення позики в судовому порядку.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи тлумачення закону під час його застосування до конкретних правовідносин, суд повинен керуватися як завданням судочинства так і загальними засадами цивільного законодавства, серед яких, зокрема, визначені справедливість, добросовісність та розумність.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

У контексті статей 524 533-535 ЦК України можна зробити висновок, що грошовим є зобов`язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті чи в іноземній валюті), таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до статті 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Гривня є законним платіжним засобом на території України.

Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України

від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет № 15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».

Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

Ураховуючи умови договорів позики та положення статті 533 ЦК України, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про стягнення суми боргу за курсом долара США.

Подібні правові висновки викладені Верховним Судом у постановах

від 19 вересня 2018 року у справі № 766/730/17 (провадження № 61-11918св18), від 20 грудня 2019 року у справі № 703/3521/16-ц (провадження

№ 61-18528св19) та від 23 вересня 2020 року у справі № 357/5634/18 (провадження № 61-10862св20), підстав відступати від яких касаційний суд не встановив.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про неправильне застосування апеляційним судом статті 1048 ЦК України та помилковість висновку апеляційного суду щодо відсутності правових підстав для стягнення процентів за користування позикою за період з 9 серпня 2014 року до 3 серпня 2017 року, відхиляються касаційним судом. Встановивши, що позику ОСОБА_2 отримав на строк до 8 серпня 2014 року, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що у позикодавця припинилось право нараховувати проценти за користування позикою після закінчення вказаного строку. Крім того, апеляційний суд врахував, що у даних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Такий висновок апеляційного суду відповідає правовому висновку, викладеному Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року

у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18).

Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про неправильне застосування частини другої статті 533 ЦПК України та відсутність підстав для стягнення з нього позики у гривні в еквіваленті до іноземної валюті з визначенням суми боргу за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу зводяться до неправильного тлумачення відповідачем вказаної норми матеріального права. Доводи касаційної скарги в цій частині спростовуються висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 23 вересня 2020 року

у справі № 357/5634/18 (провадження № 61-10862св20).

Посилання ОСОБА_2 про відсутність підстав для стягнення з нього процентів на підставі частини першої статті 1048 ЦК України, оскільки НБУ не визначав облікової ставки для іноземної валюти є безпідставними, оскільки, заявляючи вимоги щодо стягнення процентів, відповідач розрахував їх розмір із суми позики у гривні. Перевіряючи розрахунок позивача, який не спростований відповідачем протягом розгляду справи, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про існування підстав для стягнення з відповідача цієї складової боргу.

Інші доводи касаційних скарг не впливають на правильність висновків суду апеляційної інстанції по суті вирішення справи.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК

України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено і на такі заявники не вказують.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про

захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України»). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судових рішень.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, є підставою для залишення касаційних скарг без задоволення, а постанови апеляційного суду без змін.

Щодо судових витрат

Оскільки касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 410 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, статтею 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Вінницького апеляційного суду від 26 грудня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: В. О. Кузнєцов В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов