Постанова
Іменем України
21 липня 2021 року
м. Київ
справа № 1316/1876/12-ц
провадження № 61-13241св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., (суддя-доповідач),
Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,
третя особа за зустрічним позовом (позивач за третім позовом) - ОСОБА_3 ,
відповідачі за третім позовом: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 04 вересня 2017 року у складі судді Кукси Д. А.
та постанову Львівського апеляційного суду від 03 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Мікуш Ю. Р., Ніткевича А. В., Савуляка Р. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2012 року ОСОБА_4 звернулася до суд з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 частину домоволодіння АДРЕСА_1 .
У червні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом
до ОСОБА_2 про встановлення факту, що має значення та визнання права власності в порядку спадкування.
Позовну заяву мотивовано тим, що його баба ОСОБА_4 , 1925 року народження, з червня 1944 року по день смерті діда ОСОБА_5 померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , перебувала у фактичних шлюбних відносинах з ним.
За час перебування у шлюбі у них народилося троє дітей: син ОСОБА_6 , син ОСОБА_7 та дочка, його мати, ОСОБА_8 .. Їх діти мали прізвище батька, баба також мала його прізвище ОСОБА_9 .
ОСОБА_1 зазначав, що протягом всього періоду спільного проживання ОСОБА_5 вважав ОСОБА_4 своєю дружиною, а вона його своїм чоловіком. У своїх офіційних документах ОСОБА_5 зазначав ОСОБА_4
як свою дружину. За місцем їхнього постійного проживання ОСОБА_4 була зареєстрована як дружина власника будинку.
Також позивач зазначав, що його баба ОСОБА_4 складала заповіт, яким все належне їй майно, яке на день смерті їй належало, заповіла своєму внуку, тобто йому.
З урахуванням зазначеного та уточнень позовних вимог, ОСОБА_1 просив суд:
встановити факт перебування в шлюбі ОСОБА_4 , 1925 року народження,
з ОСОБА_5 , 1925 року народження, у період з червня 1944 року по день смерті ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
визнати за ним у порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_4 право власності на 1/2 частину будинковолодіння
АДРЕСА_1 .
У червні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом
до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про встановлення фактів, що мають юридичне значення та визнання права власності в порядку спадкування.
Позовну заяву мотивовано тим, що після смерті діда ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 відкрилась спадщина на належне йому майно, зокрема, житловий будинок АДРЕСА_1 .
ОСОБА_3 зазначала, що за життя ОСОБА_5 своїм майном розпорядився на власний розсуд, склавши заповіт посвідчений Пустомитівською державною нотаріальною конторою 29 липня 1989 року за реєтровим номером № 2451, згідно якого все своє майно заповів своїй невістці,
її матері, - ОСОБА_10 , яку зобов`язав надати безкоштовне та довічне проживання в одній із кімнат належного йому житлового будинку АДРЕСА_1 , його дружині ОСОБА_4 .
Вважала, що її мати ОСОБА_10 спадщину за заповітом прийняла, оскільки відразу після смерті спадкодавця ОСОБА_5 , який помер
ІНФОРМАЦІЯ_1 , вступила в управління та володіння спадковим майном.
ОСОБА_3 зазначала, що проживаючи у спірному будинку, ОСОБА_10 підтримувала його у належному технічному стані, провела поточні ремонти, сплачувала усі обов`язкові комунальні платежі та податки, а також підтримувала у належному стані прибудинкову територію, доглядала
за городом тощо.
Крім цього, ОСОБА_10 значно поліпшила стан спірного будинку. Зокрема, перебудувала кухню в жилу кімнату, добудувала ще одну кімнату, підвела воду, газ, каналізацію. Додатковим підтвердженням зазначеного, а також підтвердженням переходу права власності на зазначений будинок
до ОСОБА_10 є рішення Сокільницької сільської ради Львівської області
від 25 липня 2005 року № 42, відповідно до якого остання отримала право
на переобладнання спірного будинку.
Разом із тим Сокільницька сільська рада Львівської області зазначеним рішенням узаконила прибудову до цього будинку розміром 4,35 м х 2,15 м.
ОСОБА_3 зазначала, що після смерті матері - ОСОБА_10 яка померла
ІНФОРМАЦІЯ_2 , вона фактично вступила в управління та володіння спірним спадковим нерухомим майном та продовжувала ним повноцінно користуватися, підтримуючи у належному стані.
Крім того, у встановленому законом порядку зверталась до нотаріуса
із заявою про прийняття спадщини на підставі якої Пустомитівською державною нотаріальною конторою заведено спадкову справу № 93/2013.
З урахуванням зазначеного, ОСОБА_3 просила суд встановити:
факт прийняття спадщини ОСОБА_10 протягом шести місяців з дня відкриття такої після смерті ОСОБА_5 шляхом вступу в управління
та володіння спадковим майном та набуття ОСОБА_10 права власності
на житловий будинок з господарськими спорудами, що знаходяться
за адресою АДРЕСА_1 ;
визнати за нею право приватної власності на зазначений житловий будинок з господарськими спорудами у порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_10 .
У липні 2015 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом
до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_3 , про визнання права власності в порядку спадкування.
Зустрічну позовну заяву мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_3 померла
її мати ОСОБА_4
ОСОБА_2 зазначала, що за життя ОСОБА_4 разом зі своїм чоловіком,
її батьком, ОСОБА_5 побудували житловий будинок АДРЕСА_1 , у якому проживали до дня смерті.
Зазначений житловоий будинок був побудований спільними зусиллями ОСОБА_4 та ОСОБА_5
ОСОБА_2 зазначала, що за життя її мати, ОСОБА_4 , розпорядилась своїм майном на власний розсуд, зокрема: склавши заповіт на свого онука, ОСОБА_1 .
Оскільки з 1944 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 перебували у шлюбних відносинах по день смерті останнього, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , тому, на думку ОСОБА_2 , ОСОБА_4 як дружина власника житлового будинку, який разом з ним будувала, проживала разом з ним до дня його смерті та до дня своєї смерті, має право на 1/2 частину такого у порядку статті 535 ЦК УРСР (у редакції 1963 року), що становить 2/3 частки.
Зазначала, що крім спадкоємців за заповітом, вона, як дочка спадкодавиці ОСОБА_4 , у порядку статті 1241 ЦК України, мала право на спадкування незалежно від змісту заповіту.
ОСОБА_2 вважала, що її частка, ураховуючи частку за заповітом
ОСОБА_1 , у спадковому майні становить 1/6 частини, тобто половина частки яка б належала кожному у разі спадкування за законом.
З урахуванням зазначеного та уточнень позовних вимог, ОСОБА_2 просила суд визнати за нею в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_4 право власності на 1/6 частину житлового будинку АДРЕСА_1 .
Справа неодноразово переглядалась судами першої, апеляційної
та касаційної інстанцій.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 18 червня 2012 року позов ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання права власності на майно задоволено. Визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частину будинковолодіння АДРЕСА_1 .
Протокольною ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 02 вересня 2014 року до участі у справі залучено правонаступника ОСОБА_4 - ОСОБА_1 .
Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 09 вересня 2014 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 18 червня 2012 року залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних
і кримінальних справ від 11 лютого 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 18 червня 2012 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 09 вересня 2014 року.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області
від 04 вересня 2017 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.
Позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено.
Встановлено факт прийняття спадщини ОСОБА_10 протягом шести місяців
з відкриття такої після смерті ОСОБА_5 шляхом вступу в управління
та володіння спадковим майном.
Встановлено факт набуття ОСОБА_10 права власності на житловий будинок з господарськими спорудами, що знаходиться за адресою:
АДРЕСА_1 .
Визнано за ОСОБА_3 право приватної власності на житловий будинок
з господарськими спорудами, що знаходиться за адресою:
АДРЕСА_1 в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_10 .
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду мотивовано тим, що ОСОБА_4 за життя з ОСОБА_5
не вчинила дій щодо реєстрації шлюбу, тобто не скористалась своїм майновим персоніфікованим правом, а тому позовні вимоги ОСОБА_1 щодо встановлення факту перебування у шлюбі ОСОБА_4 , 1925 року народження, з ОСОБА_5 , 1925 року народження у період з червня
1944 року по день смерті останнього, ІНФОРМАЦІЯ_1 , є безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.
Встановивши, що за життя ОСОБА_5 розпорядився своїм майном на випадок смерті, склавши заповіт на користь своєї невістки ОСОБА_10 , яка постійно проживала у спірному житловому будинку з 25 жовтня 1980 року по ІНФОРМАЦІЯ_2 та виконала умови заповідача щодо надання безоплатного
та довічного проживання в одній із кімнат житлового будинку ОСОБА_4 , суд першої інстанції вважав, що ОСОБА_10 фактично прийняла спадщину після смерті ОСОБА_5 .
Крім того, ураховуючи те, що ОСОБА_4 за життя майнових прав на спірний житловий будинок чи частку у ньому не набула та після прийняття спадщини ОСОБА_10 проживала у ньому у відповідності до умов заповідача
ОСОБА_5 у заповіті від 27 липня 1989 року, суд першої інстанції вважав,
що спірний житловий будинок не увійшов до складу спадкової маси після смерті ОСОБА_4 , а тому у ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відсутні майнові права на спірний житловий порядок у порядку спадкування після смерті ОСОБА_4 .
Також суд першої інстанції виходив із того, що оскільки на момент смерті ОСОБА_10 її дочка ОСОБА_3 проживала разом із нею у спірному житловому будинку, остання є такою, що прийняла спадщину. Разом із тим факт проживання ОСОБА_3 у спірному будинку сторонами
не оспорювався.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Ухвалою Львівського апеляційного суду від 03 серпня 2020 року прийнято відмову ОСОБА_2 від її позовних вимог до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_3 , про визнання за нею ОСОБА_2 у порядку спадкування
за законом після смерті ОСОБА_4 право власності на 1/6 частину житлового будинку АДРЕСА_1 .
Визнано нечинним рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 04 вересня 2017 року ухваленого судом у складі судді Кукси Д. А. у справі № 1316/1876/12 у частині позову ОСОБА_2 .
Провадження у справі у частині позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_3 , про визнання за нею в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 право власності на 1/6 частину житлового будинку АДРЕСА_1 .
Постановою Львівського апеляційного суду від 03 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 04 вересня 2017 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини справи на підставі доказів, поданих сторонами, що належним чином оцінені, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки спірний житловий будинок не увійшов до складу спадкової маси після смерті ОСОБА_4 , а тому у ОСОБА_1 відсутні майнові права на спірний житловий будинок у порядку спадкування після смерті ОСОБА_4 .
Також суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції щодо безпідставності позовних вимог про встановлення факту перебування у шлюбі ОСОБА_4 , 1925 року народження, з ОСОБА_5 , 1925 року народження, у період з червня 1944 року по день смерті останнього, ІНФОРМАЦІЯ_1 , оскільки ОСОБА_4 за життя з ОСОБА_5
не вчинила дій щодо реєстрації шлюбу, а належних та допустимих доказів про реєстрацію шлюбу церквою чи іншою світською установою судом не здобуто, тому не можна вважати встановленим факт перебування у шлюбі ОСОБА_5
та ОСОБА_4 як офіційний державний, у зв`язку із тим, що згідно чинного законодавства церковний шлюб без його реєстрації у період після 08 липня 1944 року не породжував майнових наслідків.
Разом із тим вважав правильними висновки суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_3 , оскільки ОСОБА_5 був одноособовим власником спірного будинковолодіння, який на випадок сперті заповів ОСОБА_10 , яка прийняла його після смерті спадкодавця ОСОБА_5 24 вересня 1989 року, вступивши в управління та володіння спадковим майном. Підтвердженням переходу права власності на спірний будинок до ОСОБА_10 є рішення Сокільницької сільської ради Львівської області від 25 липня 2005 року № 42, яким остання отримала право на переобладнання цього будинку, а також узаконила прибудову до спірного будинку розміром 4,35 м х 2,15 м, а після смерті
ОСОБА_10 в управління та володіння спадковим майном вступила її дочка ОСОБА_3 .
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У вересні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, заявник просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції й передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на необхідність відступлення від висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах та вказує, що справу розглянуто за його відсутності, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання (пункти 2, 3 та 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України).
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 04 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи № 1316/1876/12
із Пустомитівського районного суду Полтавської області.
У грудні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного суду від 05 липня 2021 року справу № 1316/1876/12 призначено до розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права,
що призвело до неправильного вирішення справи.
В обґрунтування необхідності відступлення від висновку Верховного Суду
у складі Касаційного цивільного суду у постановах від 18 квітня 2018 року
у справі № 658/3749/15-ц (провадження № 61-13799св18), від 06 березня
2018 року у справі № 175/2254/15 (провадження № 61-2658св18),
від 12 грудня 2018 року у справі № 758/1293/15-ц (провадження
№ 61-13207св18), від 22 листопада 2018 року у справі № 630/795/16-ц (провадження № 61-17868св18) зазначає, що згідно нормативно-правових актів, чинних на момент здійснення будівництва спірного будинку, набуття права власності на об`єкт нерухомості здійснювалося з моменту побудови житлового будинку, а не з дати реєстрації права власності на нього.
ОСОБА_1 зазначав, що суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення за наявності клопотання про відкладення розгляду справу у зв`язку
із введенням карантину на Львівщині чим, на його думку, обмежив його права на захист та надання додаткових пояснень по суті апеляційної скарги.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У грудні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_3
на касаційну скаргу у якому зазначено, що оскаржувані судові рішення
є законними та обґрунтованими.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не перебували у зареєстрованому шлюбі, проживали у фактичних шлюбних відносинах, разом вели домашнє господарство, були зареєстровані у житловому будинку АДРЕСА_1 .
Між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 шлюб був церковним, який було укладено
у 1944 році у с. Застав`є Томашівського повіту Любельського воєводства (нині територія Польщі) із прийняттям дружиною ОСОБА_11 прізвища чоловіка ОСОБА_9 .
Згідно архівної довідки від 08 жовтня 2019 року у 1946 році родина у складі ОСОБА_12 , його дружини ОСОБА_13 , їх дочки ОСОБА_4 та зятя
ОСОБА_5 були переселені у Тернопільську область у зв`язку із угодою між Українською РСР та Польщею від 09 вересня 1944 року (а. с. 7-9, т. 4).
Від спільного проживання у ОСОБА_4 та ОСОБА_5 народилося троє дітей: син ОСОБА_6 , син ОСОБА_7 та дочка ОСОБА_14 .
Згідно рішення виконкому Пустомитівського району Львівської області
від 08 липня 1959 року № 709 ОСОБА_5 виділено земельну ділянку для будівництва житлового будинку та господарських будівель
по АДРЕСА_1 .
Спірний житловий будинок був збудований протягом 1959-1961 років.
Згідно матеріалів інвентаризаційної справи будинковолодіння АДРЕСА_1 належало на праві власності ОСОБА_5 ,
що підтверджується висновком про можливість оформлення права власності на зазначений будинок, свідоцтвом про право власності на прізвище
ОСОБА_5 та довідкою виконкому Сокільницької сільської ради Пустомитівського району Львівської області від 01 листопада 1986 року
(а. с. 147, 148, 150, т. 1).
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть (повторне) від 09 грудня 2008 року серія НОМЕР_1 (а. с. 8, т. 1).
При житті 29 липня 1989 року ОСОБА_5 склав заповіт, яким все своє майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося та те на що він за законом має право заповів своїй невістці ОСОБА_10 , яку зобов`язав надати безоплатне довічне проживання в одній із кімнат житлового будинку АДРЕСА_1 своїй дружині ОСОБА_4 (а. с. 85, т. 1).
Відповідно до матеріалів спадкової справи № 199/2007, заведеної після смерті ОСОБА_5 та записів у будинковій книзі ОСОБА_10 постійно проживала у будинку АДРЕСА_1 з 25 жовтня 1980 року по день смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 82-90, 104, т. 1).
ОСОБА_10 вступила в управління, володіння та розпорядження майном, належно його підтримувала, вела господарство, провела переобладнання
у житловому будинку, провела добудову розміром 4,35 м х 2,15 м
та облаштувала комунікаційні роботи відповідно до рішення Сокільницької сільської ради Пустомитівського району Львівської області від 25 липня
2005 року № 42, згідно якого надано дозвіл на узаконення вищенаведеного (а. с. 96, 152, 153 т. 1).
ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ОСОБА_4 , яка була матір`ю ОСОБА_2
та бабою ОСОБА_1 , яка до дня смерті була зареєстрована та проживала у житловому будинку АДРЕСА_1 .
При житті ОСОБА_4 склала заповіт, посвідчений 20 квітня 2012 року приватним нотаріусом Пустомитіського районного нотаріального округу Віблим Л. З. згідно якого все своє майно, де б воно не було і з чого б воно
не складалося та все те, що буде належати їй на день смерті і на що вона
за законом матиме право, заповіла ОСОБА_1 (а. с. 67, т. 1).
Матеріали справи не містять доказів того, що між ОСОБА_5 та іншими особами, зокрема, ОСОБА_4 укладалися угоди про створення спільної сумісної власності на житловий будинок
АДРЕСА_1 , а також доказів про звернення ОСОБА_4 в органи місцевого самоврядування про визнання її співзабудовником спірного житлового будинку, внесення змін до договору про надання земельної ділянки
ОСОБА_5 .
Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 14 травня 2015 року
у справі № 461/4812/15-ц за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа - відділ державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби головного управління юстиції у Львівській області, про встановлення факту перебування в шлюбних відносинах заяву ОСОБА_1 задоволено. Встановлено факт, що має юридичне значення, а саме факт перебування
у шлюбних відносинах ОСОБА_4 , 1925 року народження, з ОСОБА_5 , 1925 року народження, у період з червня 1944 року по день їх смерті
(а. с. 12, т. 2).
Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 16 жовтня 2015 року
у справі № 461/4812/15-ц апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Галицького районного суду м. Львова від 14 травня
2015 року скасовано, й ухвалено нове судове рішення, яким заяву
ОСОБА_1 про встановлення факту перебування в шлюбних відносинах залишено без розгляду (а. с. 71, 72, т. 2).
Після смерті ОСОБА_10 в управління та володіння спадковим майном, зокрема спірним житловим будинком вступила ОСОБА_3 та 18 квітня
2013 року за її заявою відкрито спадкову справу за заповітом матері
ОСОБА_10 (а. с. 91-115, т. 1).
12 грудня 2013 року ОСОБА_3 у шестимісячний строк подала заяву
у нотаріальну контору про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4
ОСОБА_2 та ОСОБА_1 протягом шестимісячного строку жодних дій, передбачених статтею 549 ЦК України у редакції 1963 року для прийняття спадщини, не вчиняли.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження
у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено,
що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального
чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального
чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення
від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права
у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду
та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені
з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Ураховуючи те, що спадщина відкрилася після смерті спадкодавця -
ОСОБА_5 у 1989 році до спірних правовідносин застосовуються положення норм Цивільного кодексу Української РСР у редакції 1963 року, що діяв на час відкриття спадщини.
Згідно зі статтями 524 534 ЦК Української РСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам, як тим
що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим господарським організаціям.
Відповідно до статті 548 ЦК Української РСР для прийняття спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв.
Відповідно до п.1 ст. 549 ЦК УРСР, який діяв на час відкриття спадщини, визнається, що спадкоємець прийняв спадщину, якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном.
Згідно із статею1218 ЦК до складу спадщини входять усі права та обов`язки,
що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинялися внаслідок його смерті.
На момент завершення будівництва спірного житлового будинку у 1961 році питання набуття права власності регулювалось Указом Президії Верховної Ради СРСР (далі - Указ) від 26 серпня 1948 року «Про право громадян
на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків, що був визнаний таким, що втратив чинність Указом Президії Верховної Ради СРСР
від 22 лютого 1988 року № 8502-ІІ і прийнятою відповідно до Указу
від 26 серпня 1948 року постановою Ради Міністрів СРСР від 26 серпня
1948 року «Про порядок застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків», які, зокрема, визначали умови та правові наслідки будівництва.
На підставі статті 1 Указу від 26 серпня 1948 року кожен громадянин і кожна громадянка мали право купити або збудувати для себе на праві особистої власності жилий будинок на один або два поверхи з числом кімнат від однієї до п`яти як у місті так і поза містом.
Пункт 2 постанови від 26 серпня 1948 року визначав, що земельні ділянки для будівництва індивідуальних жилих будинків відводяться за рахунок земель міст, селищ, держземфонду і земель держлісфонду у безстрокове користування, а збудовані на цих ділянках будинки є особистою власністю забудовника.
Аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку про те, що відповідно до указу від 26 серпня 1948 року та постанови від 26 серпня 1948 року підставою виникнення права власності на житловий будинок був факт побудови житлового будинку відповідно до вищезазначених законодавчих актів. Зазначені правові акти не пов`язували виникнення права власності
на об`єкт нерухомості із датою реєстрації.
Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду
у складі Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі
№ 658/3749/15-ц (провадження № 61-13799св18), від 06 березня 2018 року
у справі № 175/2254/15 (провадження № 61-2658св18), від 12 грудня
2018 року у справі № 758/1293/15-ц (провадження № 61-13207св18),
від 22 листопада 2018 року у справі № 630/795/16-ц (провадження
№ 61-17868св18).
Згідно із статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав
на нерухоме майно та їх обтяжень-офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав
на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжуються внесенням даних
до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.
Статтею 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав
на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з чинними нормативно-правовими актами до набрання чинності цим Законом, визнаються державою.
Право власності на збудоване до набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» набувається
в порядку, який існував на час його спорудження, а не виникає у зв`язку
із здійсненням державної реєстрації права власності на нього в порядку, передбаченому цим законом, яке є лише офіційним визнанням державою такого права, а не підставою його виникнення.
Право власності набувається на підставах, які не заборонені законом.
При цьому, діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону
або незаконність набуття права власності не встановлена судом
Постановою Кабінету Міністрів України від 05 серпня 1992 року № 449 «Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів державного замовлення» було встановлено порядок та умови прийняття
в експлуатацію об`єктів будівництва.
Відповідно до роз» ясень постанови Пленуму Верховного Суду СРСР «Про судову практику в справах про право особистої власності на жилі будинки» від 31 липня 1962 року, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин, участь окремих осіб своєю працею і коштами у будівництві жилого будинку на ділянці відведеній забудовнику, не може бути підставою для визнання за ним права спільної власності на жилий будинок. Такі особи лише мають право претендувати на відшкодування забудовником понесених ними витрат.
Разом із тим, Пленум роз`яснив, що за фактичним співзабудовником можуть бути визнані права співвласника, якщо буде встановлено наявність домовленості між забудовником і фактичним співзабудовником
про будівництво будинку з метою створення спільної власності і буде дано згоду виконкому місцевої ради народних депутатів на зміну договору про надання земельної ділянки.
Відповідно до статей 104, 105, 125 Кодексу законів про сім`ю, опіку, шлюб
і акти громадянського стану Української РСР у редакції 1926 року, який був чинний на час будівництва та прийняття в експлуатацію спірного будинковолодіння, в Українській РСР визнається лише громадянський шлюб. Тільки зареєстрований шлюб породжує права та обов`язки подружжя, передбачені цим Кодексом та іншими законами.
Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах, що підтверджується матеріалами справи, без установлення участі сторін спільною працею
в набутті майна не є підставою для визнання за ними права спільної сумісної власності на нього, якщо таке майно було придбане фактичним подружжям до 01 січня 2004 року, тобто до набрання чинності Сімейним кодексом України, що відповідає висновку Верховного Суду України у рішенні
від 16 травня 2007 року у справі № 6-8462св06.
У пункті 7 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення»
від 31 березня 1995 року № 5 (далі - постанова) зазначено, що відповідно
до пункту 1 статті 273 ЦПК України суд вправі розглядати справи про встановлення родинних відносин, коли цей факт безпосередньо породжує юридичні наслідки.
За змістом пункту 11 постанови встановлення судом факту перебування
у фактичних шлюбних відносинах на підставі пункту 5 статті 273 ЦПК України може мати місце, якщо такі відносини виникли до 08 липня 1944 року
і тривали до смерті (пропажі без вісті на фронті) одного з подружжя, внаслідок чого шлюб не може бути зареєстровано в органах реєстрації актів громадянського стану. У інших випадках заяви про встановлення факту перебування у фактичних шлюбних відносинах судовому розгляду
не підлягають.
Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Відповідно до вимог статті 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Частинами першою, шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається
як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується
на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів
у їх сукупності (частини перша, друга статті 89 ЦПК України).
Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, встановивши, що спірний житловий будинок не увійшов до складу спадкової маси після смерті ОСОБА_4 , обґрунтовано вважав,
що у ОСОБА_1 відсутні майнові права на спірний житловий порядок
у порядку спадкування після смерті ОСОБА_4 , а тому відсутні правові підстави для визнання за ним у порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_4 права власності на 1/2 частину будинковолодіння АДРЕСА_1 .
Разом із тим правильними є висновки суду про безпідставність позовних вимог ОСОБА_1 про встановлення факту перебування у шлюбі
ОСОБА_4 , 1925 року народження, з ОСОБА_5 , 1925 року народження,
у період з червня 1944 року по день смерті останнього, ІНФОРМАЦІЯ_1 , оскільки ОСОБА_4 за життя з ОСОБА_5 не вчинила дій щодо реєстрації шлюбу, а належних та допустимих доказів про реєстрацію шлюбу церквою
чи іншою світською установою судом не здобуто, тому не можна вважати факт перебування у шлюбі ОСОБА_5 та ОСОБА_4 як офіційний державний, у зв`язку із тим, що згідно чинного законодавства церковний шлюб без його реєстрації у період після 08 липня 1944 року не породжував майнових наслідків.
Крім того, вирішуючи спір щодо позовних вимог ОСОБА_3 , суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, встановивши, що ОСОБА_5 був одноособовим власником спірного будинковолодіння, який на випадок сперті заповів ОСОБА_10 , яка прийняла його після смерті спадкодавця, вступивши в управління та володіння спадковим майном, обґрунтовано вважав, що ОСОБА_10 прийняла спірний будинок у спадщину. При цьому, встановивши, що після смерті ОСОБА_10
в управління та володіння спадковим майном вступила її дочка ОСОБА_3 , суд дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_3 .
Посилання у касаційній скарзі про необхідність відступлення від висновку Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду у постановах
від 18 квітня 2018 року у справі № 658/3749/15-ц (провадження
№ 61-13799св18), від 06 березня 2018 року у справі № 175/2254/15 (провадження № 61-2658св18), від 12 грудня 2018 року у справі
№ 758/1293/15-ц (провадження № 61-13207св18), від 22 листопада 2018 року у справі № 630/795/16-ц (провадження № 61-17868св18) є необґрунтованими, оскільки фактичні обставини, встановлені судами у зазначених справах,
та у справі, яка переглядається, не можуть бути визнані тотожними.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що у порушення норм процесуального права розгляд справи судом апеляційної інстанції відбувся за його відсутності, не заслуговують на увагу з огляду на таке.
Розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, є порушенням
статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини
і громадянина захищаються судом, а відповідно до статті 6 Конвенції таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість:
1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.
У статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на справедливий
і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним
і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
У пункті 26 рішення ЄСПЛ від 15 травня 2008 року у справі «Надточій проти України» (заява N 7460/03) зазначено, що принцип рівності сторін - один
із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
З матеріалів справи встановлено, що ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 04 грудня 2017 року відкрито апеляційне провадження у цій справі, а ухвалою від 13 грудня 2017 року - закінчено підготовчі дії у справі
та призначено її розгляд на 20 лютого 2018 року.
Розгляд справи неодноразово відкладався, про що сторін було належним чином повідомлено.
За правилами частини першої статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами
не допускається.
Неявка ОСОБА_1 в судове засідання 03 серпня 2020 року, який був належним чином повідомлений про розгляд справи, не може бути підставою для скасування правильного по суті судового рішення суду апеляційної інстанції, оскільки вказана справа перебувала на розгляді в судах першої
та апеляційної інстанцій з 25 квітня 2012 року і у заявника було достатньо часу для надання всіх пояснень і доказів, які він вважав за доцільне надати суду, та добросовісно скористатись своїми процесуальними правами.
Крім того, відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час
і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Тобто процесуальним законом надано право розгляду справи за відсутності сторін, які належним чином повідомлені про розгляд справи, незалежно
від причин їх неявки, тому суд апеляційної інстанції не порушив зазначені норми права.
Інші доводи касаційної скарги не спростовують законність
та обґрунтованість судових рішень, а також містять посилання на факти,
що були предметом дослідження й оцінки судами першої та апеляційної інстанцій.
З огляду на вищевикладене, доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судами першої
та апеляційної інстанцій норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Відповідно до частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення залишає без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.
Керуючись статтями 400 409 410 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 04 вересня 2017 року та постанову Львівського апеляційного суду від 03 серпня
2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту
її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
С. Ф. Хопта
В. В. Шипович