Постанова

Іменем України

15 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 136/1923/19

провадження № 61-18332св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Турбівська селищна рада Вінницького району Вінницької області, ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 30 червня 2021 року в складі судді Кривенка Д. Т. та постанову Вінницького апеляційного суду від 06 жовтня 2021 року в складі колегії суддів: Рибчинського В. П., Берегового О. Ю., Денишенко Т. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Турбівської селищної ради Вінницького району Вінницької області (далі - Турбівська селищна рада), ОСОБА_2 про визнання недійсним та скасування рішення про передачу у власність земельних ділянок, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки.

Позовна заява мотивована тим, що вона є власником квартири АДРЕСА_1 (далі - смт Турбів), яка складається із житлової кімнати, коридору, житлової кімнати, веранди, ганку, 1/6 частини сараю під літ. «Б», 1/5 частини погріба під літ. «В», веранди під літ. «а2». Зазначена квартира є однією з п`яти квартир багатоквартирного будинку, до якого у 2005 році відповідачем ОСОБА_2 була прибудована житлова прибудова під літ. «А-1». Однак, влітку 2019 року на земельній ділянці, де розташований відповідний багатоквартирний будинок, відповідач ОСОБА_2 (яка є однією із співвласників будинку), розпочала роботи по влаштуванню огорожі, що призвело до перекриття проїзду до розташованого на земельній ділянці сараю, належного позивачу. У зв`язку із зазначеними обставинами, позивач звернулася до Турбівської селищної ради. Позивачу стало відомо, що рішенням 8 сесії 5 скликання Турбівської селищної ради від 20 березня 2007 року «Про затвердження технічної документації та внесення часткових змін до рішення Турбівської селищної ради про передачу у власність земельних ділянок» відповідачу ОСОБА_2 , яка є власницею квартири АДРЕСА_2 , було передано у приватну власність земельну ділянку, загальною площею 0,0747 га, в тому числі: земельну ділянку для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд - площею 0,0284 га та земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства - площею 0,0463 га.

Таким чином, відповідач ОСОБА_2 приватизувала частину земельної ділянки за оскаржуваним рішенням, отримавши відповідні державні акти на право власності на земельні ділянки, а саме: серії ЯД № 386028 на земельну ділянку площею 0,0082 га та серії ЯД № 386027 на земельну ділянку площею 0,0202, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд, а також державний акт серії ЯД № 386029 на земельну ділянку площею 0,0463 га, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, що разом розташовані на АДРЕСА_3 . Позивач стверджує, що саме відповідач ОСОБА_2 є власником прибудови до багатоквартирного будинку та саме вона здійснювала будівництво огорожі на частині приватизованої нею земельної ділянки. Отже, рішенням Турбівської селищної ради порушуються права позивача як співкористувача земельної ділянки та як співвласника багатоквартирного будинку.

Позивач просила суд: визнати недійсним та скасувати рішення 8 сесії 5 скликання Турбівської селищної ради від 20 березня 2007 року «Про затвердження технічної документації та внесення часткових змін до рішення Турбівської селищної ради про передачу у власність земельних ділянок» в частині передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки загальною площею 0,0747 га, в тому числі: земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд - площею 0,0284 га та земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства - площею 0,0463 га; визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки серії ЯД № 386028, площею земельної ділянки 0,0082 га та серії ЯД № 386027 площею земельної ділянки 0,0202, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд, а також державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 386029, площею земельної ділянки 0,0463 га, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, які розташовані на АДРЕСА_3 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 30 червня 2021 року, залишеним без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 06 жовтня 2021 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, якими вона обґрунтовувала свої вимоги.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

06 листопада 2021 року ОСОБА_1 надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 30 червня 2021 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 06 жовтня 2021 року.

У касаційній скарзі заявник просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 30 червня 2021 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 06 жовтня 2021 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2022 рокувідкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції.

Вказана справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Узагальнення доводів касаційної скарги

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Підставами касаційного оскарження рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 30 червня 2021 року та постанови Вінницького апеляційного суду від 06 жовтня 2021 року заявник вказує застосування в оскаржуваних рішеннях норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 192/2257/16-ц.

Також ОСОБА_1 зазначає, що судами порушено норми процесуального права, а саме ухвалено рішення не на підставі повного та всебічного дослідження доказів та встановлення фактичних обставин справи. Позивач зазначає, що матеріали справи містять належні докази, що спірні земельні ділянки є частиною прибудинкової території будинку АДРЕСА_3 . Крім того, суди порушили вимоги частин третьої-четвертої статті 12 ЦПК України, оскільки не роз`яснили позивачу право на подання клопотання про призначення відповідної експертизи для підтвердження позовних вимог. Тобто, суди порушили вимоги пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу від інших учасників справи у визначений судом строк не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

З матеріалів справи видно, що ОСОБА_1 і відповідач ОСОБА_2 є співвласниками житлового багатоквартирного будинку АДРЕСА_3 .

ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 . Ця квартира має площу 30,3 кв. м (у тому числі житлову - 20,3 кв. м), яка складається із житлової кімнати, коридору, житлової кімнати, веранди, ганку, 1/6 частини сараю під літ. «Б», 1/5 частини погріба під літ. «В», веранди під літ. «а2», що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом.

Відповідач ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_2 . Житлова площа квартири - 21,2 кв. м, яка складається з сіней (1-1), кімнати (1-2) та належних до неї господарчих будівель: 1/6 частини хліва під літ. «Б», 1/5 частини погріба під літ "В", що підтверджується договором купівлі-продажу.

Зазначені квартири є двома з п`яти квартир багатоквартирного будинку АДРЕСА_3 , до якого у 2005 році відповідач ОСОБА_2 прибудувала житлову прибудову під літ. «А-1». Зазначений багатоквартирний житловий будинок не перебуває на балансі будь-яких підприємств, установ і організацій, які здійснюють управління цим будинком. Співвласниками даного багатоквартирного житлового будинку об`єднання співвласників не створено.

Рішенням виконкому Турбівської селищної ради від 28 липня 2004 року № 60 відповідачу ОСОБА_2 надано дозвіл на прибудову до належної їй квартири у будинку АДРЕСА_3 .

Рішенням 8 сесії 5 скликання Турбівської селищної ради Вінницької області від 20 березня 2007 року «Про затвердження технічної документації та внесення часткових змін до рішення Турбівської селищної ради про передачу у власність земельних ділянок» було затверджено технічну документацію про передачу у власність відповідачу ОСОБА_2 земельної ділянки загальною площею 0,0747 га, в тому числі: земельнки ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд - площею 0,0284 га та земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства - площею 0,0463 га.

На підставі цього рішення відповідач ОСОБА_2 отримала відповідні державні акти на право власності на земельні ділянки, а саме: серії ЯД № 386028 на земельну ділянку площею 0,0082 га та серії ЯД № 386027 на земельну ділянку площею 0,0202, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд, а також державний акт серії ЯД № 386029 на земельну ділянку площею 0,0463 га, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, що розташовані на АДРЕСА_3 .

Власником квартири АДРЕСА_2 є не тільки відповідач ОСОБА_2 , але її колишній чоловік ОСОБА_3 . Шлюб між ними було розірвано рішенням Липовецького районного суду Вінницькій області від 13 липня 2012 року в справі № 213/1200/12.

За ОСОБА_3 було визнано право власності на 1/2 відповідної квартири згідно рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 25 квітня 2014 року в справі № 136/1142/13-ц.

Згідно акту обстеження прибудинкової території та земельної ділянки, розташованої по АДРЕСА_3 від 23 червня 2021 року в ході обстеження було встановлено, що багатоквартирний житловий будинок, який знаходиться за вказаною адресою одноповерховий та складається з 5 квартир. Поруч з будинком розташовані господарські будівлі кожного власника з окремими входами та наявний загальний насипний погріб власників будинку. Цей житловий будинок побудований на земельній ділянці, яка є прибудинковою територією для обслуговування будинку та господарських будівель усіх мешканців будинку. Громадянка ОСОБА_2 прибудувала до переднього фасаду будинку, який виходить на проїжджу частину АДРЕСА_4 поверхову прибудову. Поруч даної прибудови наявний бетонний фундамент під добудову та бетонний бордюр під огорожу земельної ділянки, яка межує з проїздом.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до касаційної скарги рішення судів першої та апеляційної інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

У частині першій статті 400 ЦПК України зазначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частина друга статті 400 ЦПК України).

Частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 Цивільного кодексу К України).

Згідно з статтею 25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.

Відповідно до пункту 34 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до виключної компетенції пленарних засідань сільських, селищних, міських рад віднесено вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (частина десята статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

За частиною першою статті 78 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

Частинами першою, другою статті 116 ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Згідно з частиною першою статті 122 ЗК України, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

У статті 156 ЗК України вказано, що у разі видання органом місцевого самоврядування акту, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним, зазначене узгоджується із способом захисту цивільного права.

У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 16 квітня 2004 року «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» роз`яснено, що при приватизації громадянами одно- або багатоквартирного будинку державного житлового фонду порядок користування закріпленою за ним прибудинковою територією згідно з пунктом 5 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» здійснюється в порядку та на умовах, передбачених статтею 42 ЗК України, якою встановлено, що порядок використання земельних ділянок, де розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається

співвласниками (в редакції на час прийняття оскаржуваного рішення). Якщо в жилому будинку приватизовано частину квартир, питання про користування прибудинковою територією вирішується відповідно до положень частини третьої статті 88 ЗК, тобто шляхом отримання в користування її частини, що відповідає частці приватизованих квартир та інших приміщень у вартості будинку і споруд. При цьому розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначаються на підставі проектів розподілу території кварталу, мікрорайону та відповідної землевпорядної документації.

У частині п`ятій статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» вказано, що при приватизації громадянами одно або багатоквартирного будинку державного житлового фонду, порядок користування закріпленою за ним прибудинковою територією здійснюється на умовах, передбачених ЗК України.

Відповідно до статті 42 ЗК України (в редакції на час прийняття оскаржуваного рішення) земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками. У разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування об`єднанню власників. Порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками. Розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначаються на підставі проектів розподілу території кварталу, мікрорайону та відповідної землевпорядної документації.

За частинами першою-третьою статті 42 ЗК України в редакції Закону України № 417-VIII від 14 травня 2015 року (в чинній редакції) земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками. Земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкова територія, що перебувають у спільній сумісній власності власників квартир та нежитлових приміщень у будинку, передаються безоплатно у власність або в постійне користування співвласникам багатоквартирного будинку в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками.

За пунктом «д» частини другої статті 92 ЗК України (який прийнято згідно Закону України № 417-VIII від 14 травня 2015 року) права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають, зокрема, співвласники багатоквартирного будинку для обслуговування такого будинку та забезпечення задоволення житлових, соціальних і побутових потреб власників (співвласників) та наймачів (орендарів) квартир та нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку.

Статтею 1 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» (в редакції на час прийняття оскаржуваного рішення) визначено, що прибудинкова територія - це територія навколо багатоквартирного будинку, визначена актом на право власності чи користування земельною ділянкою і призначена для обслуговування багатоквартирного будинку.

У статті 11 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» (в редакції на час прийняття оскаржуваного рішення) зазначено, що об`єднання співвласників багатоквартирного будинку після набуття статусу юридичної особи може прийняти на власний баланс весь житловий комплекс. У разі якщо у новозбудованому будинку власники квартир, приміщень протягом двох місяців після підписання акта державної приймальної комісії не створюють об`єднання і не приймають на баланс основні фонди, сільська, селищна, міська рада може своїм рішенням призначити балансоутримувача.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» багатоквартирний будинок - це житловий будинок, в якому розташовано три чи більше квартири. У багатоквартирному будинку можуть також бути розташовані нежитлові приміщення, які є самостійними об`єктами нерухомого майна.

Пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» встановлено, що прибудункова територія - територія навколо багатоквартирного будинку, визначена на підставі відповідної містобудівної та землевпорядної документації, у межах земельної ділянки, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди, що необхідна для обслуговування багатоквартирного будинку та задоволення житлових, соціальних і побутових потреб власників (співвласників та наймачів (орендарів) квартир, а також нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку.

Відповідно до пункту 2 статті 18 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» власники квартир багатоквартирних будинків та житлових приміщень у гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов`язані брати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї, і таке інше) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

Із аналізу цільового призначення земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні будинки, та норм статті 42 ЗК України випливає, що у разі приватизації громадянами квартир у такому будинку земельна ділянка як така, що входить у житловий комплекс, може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування лише об`єднанню співвласників будинку, створеному відповідно до Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» у порядку, передбаченому постановою Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 року № 1521 «Про реалізацію Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку».

У такому разі земельна ділянка належить співвласникам жилого будинку на праві спільної сумісної власності, яка разом із загальним майном і неподільною часткою житлового комплексу (допоміжні приміщення, конструктивні елементи будинку, його технічне обладнання) є майном співвласників, які визначають порядок його використання.

Нормами земельного законодавства не передбачено можливості передачі у власність чи користування окремим співвласникам багатоквартирних будинків земельної ділянки, на якій розташований багатоквартирний жилий будинок, або її частини.

Подібна позиція викладена у постановах Верховного Суду: від 28 серпня 2019 року в справі № 295/7193/15-ц, від03 листопада 2020 року в справі № 526/86/19, від 31 травня 2021 року в справі № 308/2974/15-ц.

З огляду на зазначені норми, співвласники багатоквартирного будинку набувають права власності чи права користування земельною ділянкою, необхідною для його обслуговування та задоволення їх житлових потреб, після передачі такої ділянки у їх власність чи у постійне користування на загальних підставах у вставленому законом порядку. Розміри такої земельної ділянки визначаються відповідно до технічної документації із землеустрою, яка подається на затвердження уповноваженому на прийняття такого рішення органу місцевого самоврядування.

Суди правильно встановили, що багатоквартирний житловий будинок у якому проживає позивач не перебуває на балансі будь-яких підприємств, установ і організацій, які здійснюють управління цим будинком, а також співвласниками даного багатоквартирного житлового будинку об`єднання співвласників не створювалось.

Позивачем при розгляді справи не надано судам першої та/або апеляційної інстанцій будь яких обґрунтованих доводів чи доказів того, що земельні ділянки, які згідно оскаржуваного рішення надані у власність відповідачу ОСОБА_2 є саме прибудинковою територією будинку АДРЕСА_3 . Матеріали справи належних доказів на підтвердження цих обставини (у тому числі достовірне місце розташування спірних земельних ділянок та приналежність до прибудинкової території будинку АДРЕСА_3 ) не містять.

Разом із цим, клопотання про витребування таких доказів (у тому числі, шляхом призначення експертизи) не були заявлені сторонами (зокрема, позивачем) при розгляді справи.

Диспозитивність цивільного судочинства виявляється в тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (стаття 13 ЦПК України).

За статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним з найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Тож, можна зробити висновок, що суд не втручається у процесуальну діяльність учасників процесу (реалізацію наданих їм процесуальних прав та виконання покладених на них процесуальних обов`язків), крім випадків, передбачених ЦПК України.

У процесуальному законодавстві передбачено обов`язок доказування, який слід розуміти як закріплену міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах. Цей склад фактів визначається нормою права, що регулює спірні правовідносини.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Суди повно і всебічно дослідили наявні у справі докази та надали їм належну правову оцінку, правильно встановили обставини справи, у результаті чого ухвалили законні й обґрунтовані рішення, які відповідають вимогам матеріального і процесуального права.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази, дали їм належну оцінку та правомірно відмовив у задоволенні заявленому позовних вимог ОСОБА_1 з підстав їх недоведеності.

Аргументи касаційної скарги ОСОБА_1 про неврахування судами висновків при розгляді справ у подібних спірних правовідносинах, які були викладені у постанові Верховного Суду від від 04 липня 2018 року у справі № 192/2257/16-ц є безпідставними, оскільки висновок у цій справі та у справі, яка переглядається, та встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справі № 192/2257/16-ц Верховний Суд, скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанції та направляючи справу на новий розгляд, вказав, що із аналізу цільового призначення земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні будинки, та норм статті 42 ЗК України випливає, що у разі приватизації громадянами квартир у такому будинку земельна ділянка як така, що входить у житловий комплекс, може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування лише об`єднанню співвласників будинку, створеному відповідно до Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» у порядку, передбаченому постановою Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 року № 1521 «Про реалізацію Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку». У такому разі земельна ділянка належить співвласникам жилого будинку на праві спільної сумісної власності, яка разом із загальним майном і неподільною часткою житлового комплексу (допоміжні приміщення, конструктивні елементи будинку, його технічне обладнання) є майном співвласників, які визначають порядок його використання. Однак суди не навели норм земельного законодавства, які б передбачали можливість передачі у власність чи користування окремих співвласників багатоквартирних будинків земельної ділянки, на якій розташований багатоквартирний жилий будинок, або її частини; суди не встановили, чи непередана у власність чи у користування співвласникам багатоквартирного будинку земельна ділянка змінює правового статусу цієї ділянки як прибудинкової території та чи це дає право її використання без згоди співвласників будинку; суди не з`ясували належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, які правовідносини сторін випливають з установлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, не встановили правовий статус переданої в оренду відповідачу земельної ділянки та заявлені підстави недійсності правочину і дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позову позивача.

Натомість у справі, яка переглядається, суди встановили відсутність (нестворення) власниками квартир об`єднання співвласників будинку ( АДРЕСА_3 ), у якому розташовані квартири, належні позивачу та відповідачу ОСОБА_2 . Крім цього, позивачем не доведено, що спірні земельні ділянки належать до прибудинкової території будинку АДРЕСА_3 .

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведеній як приклад постанові касаційного суду, оскільки у цій постанові, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, встановлені фактичні обставини на підставі наданих доказів.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

За пунктом 1 частини першої статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо та сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумнів щодо їх правильності.

При призначенні експертизи судом експерт або експертна установа обирається сторонами за взаємною згодою, а якщо такої згоди не досягнуто у встановлений судом строк, експерта чи експертну установу визначає суд (частина третя статті 103 ЦПК України).

Статтею 12 ЦПК України передбачена рівність прав учасників справи щодо здійснення процесуальних прав та обов`язків, передбачених Законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Частиною першою статті 44 ЦПК України встановлено, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Позивач, розпоряджаючись своїми правами на власний розсуд, не скористався своїм право на заявлення клопотання про призначення відповідної експертизи з метою доведення своїх позовних вимог достатніми доказами та уникнення доказування на підставі припущень.

Ураховуючи вимоги статей 81 103 105 ЦПК України, а також предмет та підстави позову у цій справі, у судів був відсутній обов`язок на витребування доказів, зокрема, шляхом призначення відповідної експертизи за власною ініціативною та за відсутності відповідного клопотання від сторони (зокрема, позивача) у справі.

Отже, безпідставні доводи касаційної скарги в частині того, що апеляційний суд помилково не призначив відповідну експертизу у справі та не встановив належним чином всі обставини справи.

Колегія суддів також відхиляє інші доводи касаційної скарги про те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з порушенням норм процесуального права з посиланням на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді оскаржуваних рішень. Аргументи касаційної скарги про те, що суди не встановили належним чином всі обставини у справі, не надали належної оцінки доказам, висновків судів не спростовують, на законність рішень судів не впливають, а спрямовані на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції за загальним правилом частини першої статті 400 ЦПК України. Верховний Суд не вправі встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Таким чином, доводи касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

Проаналізувавши зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судами ухвалені рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року). Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення в цій справі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Судами першої та апеляційної інстанцій повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 30 червня 2021 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 06 жовтня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук