Постанова

Іменем України

05 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 1519/2-5034/11

провадження № 61-175сво21

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду:

головуючої - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

суддів: Грушицького А. І., Гулька Б. І., Крата В. І., Луспеника Д. Д., Погрібного С. О., Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 17 травня 2018 року у складі судді Сегеди О. М. та постанову Одеського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Комлевої О. С., Таварткіладзе О. М., Гірняк Л. А.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2011 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу.

Позовна заява мотивована тим, що 30 серпня 2005 року сторони уклали договір про надання послуг, за умовами якого відповідач зобов`язана забезпечити оформлення проектної, технічної, дозвільної, правовстановлюючої та іншої документації, необхідної для отримання у майбутньому дозволу на будівництво та оформлення землекористування земельною ділянкою, яка розташована у АДРЕСА_1 , АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 , АДРЕСА_4 .

На виконання умов цього договору ОСОБА_2 отримала від позивача грошову суму: у розмірі 50 000,00 дол. США (05 вересня 2005 року) та 338 000,00 дол. США (23 серпня 2008 року).

Натомість відповідач взяті на себе зобов`язання за договором про надання послуг не виконала.

Крім того, 18 серпня 2008 року між сторонами укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_1 передала ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 1 250,00 дол. США строком на один рік.

Проте ОСОБА_2 грошові кошти за договором позики також не повернула.

ОСОБА_1 , з урахуванням уточнених позовних вимог, просила стягнути з ОСОБА_2 суму основного боргу у розмірі 389 250,00 дол. США, три проценти річних від простроченого грошового зобов`язання у розмірі 7 998,29 дол. США та судові витрати.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 17 травня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу задоволено частково.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму авансу в розмірі 9 928 920,00 грн.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу в розмірі 31 987,50 грн.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 три проценти річних від простроченої суми в розмірі 7 677,00 грн.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 820,00 грн.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір в розмірі 1 060,00 грн.

В інший частині позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що сума, яку отримала відповідач від позивача, є авансом, тому ОСОБА_2 повинна повернути ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 388 000,00 дол. США, що у гривневому еквіваленті становить 9 928 920,00 грн.

Відмовляючи у стягненні трьох процентів річних в розмірі 7 998,29 дол. США, нарахованих за прострочення грошового зобов`язання щодо повернення 388 000,00 дол. США, суд першої інстанції виходив з того, що аванс не є грошовим зобов`язанням, а тому проценти, передбачені статтею 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) стягненню не підлягають.

Суд першої інстанції вважав доведеним факт отримання відповідачем від позивача коштів у сумі 1 250,00 дол. США як позики, а також той факт, що борг на момент розгляду справи боржником не повернуто у встановлений договором строк, оскільки розписка до цього часу знаходиться у позикодавця.

Отже, суд першої інстанції виходив з того, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню сума боргу в розмірі 1 250,00 дол. США, що в гривневому еквіваленті станом на 04 листопада 2016 року становить 31 987,00 грн. Враховуючи відсутність доказів повернення відповідачем позики у повному обсязі, позивач має право на стягнення з відповідача трьох процентів річних за прострочення грошового зобов`язання в розмірі 7 677,00 грн.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 17 травня 2018 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що сторони про розгляд справи, призначеної на 25 листопада 2020 року були сповіщені. З урахуванням приписів частини другої статті 372, частини п`ятої статті 268 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення (03 грудня 2020 року).

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.

Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги

У грудні 2020 року ОСОБА_2 подала касаційну скаргу, в якій посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає пункти 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України - суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 905/2324/17 та у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № 6-2667цс16, відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (частини другої статті 530 ЦК України) та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України), а саме: не повідомлено заявника та її представників про час та місце судового засідання, призначеного на 03 грудня 2020 року; суд першої інстанції вирішив питання про права Товариства з обмеженою відповідальністю «СУРОЖ» (далі - ТОВ «СУРОЖ»), яке до участі у справі не було залучене.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, що розписка від 18 серпня 2009 року (на суму 50 000,00 дол. США) була написана вже після спливу позовної давності, про застосування якої заявив представник відповідача у судовому засіданні 19 лютого 2018 року.

Також заявник вказує у касаційній скарзі на те, що суди не надали належної оцінки відсутності строку повернення грошових коштів у розписках від 23 серпня 2008 року та 18 серпня 2009 року (на суму 50 000,00 дол. США).

Крім того, заявник у касаційній скарзі посилається на те, що справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, зазначаючи, що ні вона, ні її представник не були повідомлені про час та місце розгляду справи апеляційним судом 03 грудня 2020 року.

У касаційній скарзі також міститься посилання заявника на те, що суд першої інстанції, всупереч вимог статей 53 54 ЦПК України, розглянув справу без залучення до справи ТОВ «СУРОЖ», вирішивши питання про його права.

Інший учасник справи не скористався своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направив.

Провадження у суді касаційної інстанції

У січні 2021 року касаційна скарга надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 29 березня 2021 року відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

У квітні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 січня 2022 року справу передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу, прийнято до розгляду.

Встановлені обставини справи

Суди встановили, що 23 серпня 2008 року ОСОБА_2 видала ОСОБА_1 розписку, де зазначила, що вона зобов`язується повернути отримані нею грошові кошти в сумі 338 000,00 дол. США за пакет документів для оформлення дозволу на будівництво та оформлення землекористування земельною ділянкою при розміщенні об`єкту, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 , АДРЕСА_4 за договором про надання послуг від 30 серпня 2005 року.

Вказаний договір передбачав зобов`язання виконавця ( ОСОБА_2 ) власними силами або з залученням третіх осіб в інтересах замовника забезпечити оформлення проектної, технічної, дозвільної, правовстановлюючої та іншої документації, яка вимагається законодавством для подальшого дозволу будівництва та оформлення землекористування земельною ділянкою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 , а також зобов`язання замовника (позивача) прийняти надані виконавцем послуги та оплатити їх, з подальшим набуттям замовником права власності на ці об`єкти.

Згідно з пунктом 3.3 договору оплата послуг виконавцю здійснюється замовником поетапно авансом (авансом, по факту, з розстрочкою платежу) у відповідності до погодженого сторонами графіком платежів.

Суди встановили, що ця розписка є підтвердженням отримання відповідачем грошових коштів в сумі 338 000,00 дол. США.

18 серпня 2009 року ОСОБА_2 склала розписку, у якій зобов`язалась повернути ОСОБА_1 суму в розмірі 50 000,00 дол. США за договором авансу від 05 вересня 2005 року на об`єкт, що розташований за адресою: АДРЕСА_6 .

Так, 05 вересня 2005 року ОСОБА_2 (виконавець) та ОСОБА_1 (покупець) склали акт завдатку, за умовами якого покупець передав, а виконавець отримав як завдаток, грошову суму в розмірі 50 000,00 дол. США за курсом продажу НБУ на 05 вересня 2005 року, для забезпечення виконання договору відчуження приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_6 .

Крім того, суди встановили, що відповідно до розписки ОСОБА_2 від 18 серпня 2009 року, вона позичила у ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 1 250,00 дол. США, які зобов`язалась повернути до 18 вересня 2009 року.

Суди встановили, що відповідач своїх зобов`язань щодо повернення грошових коштів позивачеві не виконала, про що свідчить наявність оригіналів розписок у позивача.

Датою прийняття Одеським апеляційним судом постанови, прийнятої за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення (03 грудня 2020 року), про що зазначено як у вступній, так і у резолютивній частині постанови. Відповідні мотиви наведені у тексті постанови апеляційного суду.

Мотиви передачі справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

Передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала за необхідне відступити від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 липня 2021 року у справі № 496/1332/18 (провадження № 61-559св21), щодо обґрунтованості зазначення як дати судового рішення не дату судового засідання, на яке викликались учасники справи, а дату складення повного судового рішення.

Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначала, що за змістом статті 211 ЦПК України розгляд справи відбувається в судовому засіданні. Про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників справи.

Неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею (частина перша статті 223 ЦПК України).

Відповідно до частини шостої статті 223 ЦПК України про відкладення розгляду справи постановляється ухвала.

На підставі частини шостої статті 128 ЦПК України судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.

Згідно з частиною третьою статті 368 ЦПК України розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу.

Відповідно до статті 372 ЦПК України апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема, з вступної частини із зазначенням дати її прийняття (підпункт а) пункту 1 частини першої статті 382 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги приймає постанову за правилами статті 35 і глави 9 розділу ІІІ цього Кодексу з особливостями, зазначеними у статті 382 цього Кодексу.

Статтею 259 ЦПК України, яка структурно входить до глави 9 розділу III цього Кодексу, зокрема, передбачено, що суди ухвалюють рішення, постанови іменем України негайно після закінчення судового розгляду.

Рішення та постанови приймаються, складаються і підписуються в нарадчій кімнаті складом суду, який розглянув справу.

У виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення (постанови) суду може бути відкладено на строк не більш як десять днів, а якщо справа розглянута у порядку спрощеного провадження - не більш як п`ять днів з дня закінчення розгляду справи.

Згідно з частиною п`ятою статті 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Друге речення частини п`ятої статті 268 ЦПК України необхідно тлумачити у контексті загального змісту вказаної норми, тобто у нерозривному системному зв`язку, як з її назвою «Проголошення судового рішення», так і з її першим реченням.

З огляду на назву статті 268 ЦПК України необхідним елементом для застосування частини п`ятої статті 268 ЦПК України є законодавчо визначена дія (акт) суду у формі «проголошення» рішення.

Виходячи з буквального тлумачення тексту другого речення частини п`ятої статті 268 ЦПК України ця норма регулює відповідні правовідносини виключно у разі, коли йдеться про складення саме повного судового рішення, тобто, цьому має передувати проголошення у судовому засіданні тільки вступної та резолютивної частини рішення, про що зазначено у частині шостій цієї ж статті.

У справі, яка переглядається, мала місце згадана у частині четвертій статті 268 ЦПК України неявка всіх учасників справи, тому рішення проголошенню не підлягало, а значить і не охоплювалось назвою статті 268 ЦПК України «Проголошення судового рішення».

Водночас, відповідно до частини четвертої статті 268 ЦПК України у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення. При цьому за змістом частини сьомої статті 268 ЦПК України рішення суду (повне або скорочене) підписується у день його складення.

Таким чином, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що оскільки судове засідання 25 листопада 2020 року проводилось без учасників справи, тому частина п`ята статті 268 ЦПК України застосуванню не підлягала, а датою судового рішення не повинна бути дата складення повного судового рішення (03 грудня 2020 року).

Натомість, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 14 липня 2021 року у справі № 496/1332/18 (провадження № 61-559св21) зазначив, що згідно з матеріалами справи 10 червня 2020 року Одеський апеляційний суд постановив ухвалу про призначення справи до розгляду на 04 листопада 2020 року на 14 год. 00 хв. (а. с. 1, т. 2). Судова повістка про розгляд справи 04 листопада 2020 року о 14 год. 00 хв. відповідачем отримана 15 серпня 2020 року, що підтверджується відповідним повідомленням про вручення (а. с. 11, т. 2). 04 листопада 2020 року справа була розглянута Одеським апеляційним судом. Секретарем судового засідання Одеського апеляційного суду складено довідку про те, що фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось. Вказане відповідає частині другій статті 247 ЦПК України, якою передбачено, що фіксування судового засідання технічним засобом здійснює секретар судового засідання. У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. За правилами частини четвертої та п`ятої статті 268 ЦПК України у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення. Датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Таким чином, з урахуванням того, що розгляд справи відбувався за відсутності сторін, датою ухвалення рішення є дата складення повного судового рішення - 15 грудня 2020 року, а тому вищезазначені доводи касаційної скарги колегія суддів вважає такими, що не заслуговують на увагу, оскільки справа була розглянута у судовому засіданні, яке відбулося 04 листопада 2020 року, про яке відповідач була повідомлена належним чином.

Колегіясуддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, не погодилась з цим висновком та вважала, що є підстави для відступу від висновку Верховного Суду, викладеного у постановіВерховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 липня 2021 року у справі № 496/1332/18 (провадження № 61-559св21), щодо обґрунтованості зазначення як дати судового рішення не дати судового засідання, на яке викликались учасники справи, а дати виготовлення повного тексту судового рішення. При цьому зазначає, що слід вказати, що частина п`ята статті 268 ЦПК України в цьому випадку не підлягає застосуванню.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанцій норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 29 березня 2021 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Позиція Верховного Суду

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про відхилення аргументів, викладених у касаційній скарзі, з таких мотивів.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).

Європейський суд з прав людини зауважив, що право на публічний розгляд, передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції, має на увазі право на «усне слухання». Право на публічний судовий розгляд становить фундаментальний принцип. Право на публічний розгляд було б позбавлене смислу, якщо сторона в справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість приймати участь в ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана в суд таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи (TRUDOV v. RUSSIA, № 43330/09, § 25, 27, ЄСПЛ, від 13 грудня 2011 року).

Гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами є однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства (пункт 3) частини третьої статті 2 ЦПК України).

Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи.

Про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників справи (частина друга статті 211 ЦПК України).

У частині другій статті 247 ЦПК України передбачено, що фіксування судового засідання технічним засобом здійснює секретар судового засідання. У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Відповідно до пункту 6 частини сьомої статті 265 ЦПК України у разі необхідності в резолютивній частині також вказується про дату складення повного судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 268 ЦПК України рішення суду проголошується у судовому засіданні, яким завершується розгляд справи, публічно, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд може проголосити лише вступну та резолютивну частини рішення суду.

У разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення (частина четверта статті 268 ЦПК України).

Датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення (частина п`ята статті 268 ЦПК України).

Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу (частини перша, третя статті 368 ЦПК України).

У частині першій статті 381 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги приймає постанову за правилами статті 35 (порядок вирішення питань при колегіальному розгляді справи) і глави 9 «Судові рішення» розділу ІІІ «Позовне провадження» цього Кодексу з особливостями, зазначеними у статті 382 (постанова суду апеляційної інстанції) цього Кодексу.

Згідно зі статтею 383 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції проголошується за правилами, встановленими статтею 268 цього Кодексу.

Для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див: постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20 (провадження № 14 ?182цс21), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц (провадження № 61-28728сво18), постанову Верховного Суду від 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19 (провадження № 61-7013вс20).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що:

слід розмежовувати порядок проголошення судового рішення (скороченого або повного) у разі явки учасників справи у судове засідання та складання повного судового рішення, за відсутності учасників справи. Порядок ухвалення судового рішення та його проголошення залежить від того чи судове засідання, яким завершений розгляд справи, відбулось у присутності учасників справи, чи за їхньої відсутності; повне судове рішення було складено чи складання повного судового рішення було відкладено;

загальний порядок ухвалення рішення застосовується, якщо розгляд справи відбувся з викликом учасників і вони брали участь у судовому засіданні. Зокрема, суд виходить до нарадчої кімнати (частина перша статті 244 ЦПК України); у нарадчій кімнаті суд приймає, складає та підписує рішення (повне чи скорочене) (частина друга статті 259 ЦПК України); повернувшись із нарадчої кімнати, суд проголошує рішення (повне чи скорочене) (частина перша статті 268 ЦПК України); датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене) (перше речення частини п`ятої статті 268 ЦПК України); копії повного судового рішення вручаються учасникам справи, які були присутні у судовому засіданні, негайно після проголошення такого рішення (частина перша статті 272 ЦПК України); у разі проголошення тільки скороченого (вступної та резолютивної частин) судового рішення, учасникам справи, які були присутні у судовому засіданні, за їхньою заявою негайно після його проголошення видаються копії скороченого судового рішення (частина друга статті 272 ЦПК України); у разі проголошення у судовому засіданні тільки вступної та резолютивної частин рішення суд повідомляє, коли буде складено повне рішення (частина шоста статті 268 ЦПК України). Проголошення судового рішення передбачає надання публічності такому рішенню, дотримуючись принципу гласності судового процесу. Тобто проголошення судового рішення відбувається публічно або у закритому судовому засіданні лише під час перебування учасників справи у судовому засіданні у залі суду;

у разі розгляду судом справи без виклику учасників справи або учасники справи в судове засідання не з`явились, ухвалення рішення відбувається у такому самому порядку, проте з урахуванням певних винятків: а) рішення не проголошується; б) датою ухвалення рішення є дата складання повного судового рішення. У разі неявки всіх учасників справи у судове засідання таке судове засідання не проводиться. У цьому випадку судове рішення не проголошується (частина четверта статті 268 ЦПК України) і датою його ухвалення є дата складення повного судового рішення (друге речення частини п`ятої статті 268 ЦПК України);

у передбачених нормами ЦПК України випадках повне судове рішення може відображати дату судового засідання, яким завершено судовий розгляд (відповідна дата вказана у вступній частині судового рішення) та дату складення повного судового рішення (відповідна дата вказана у резолютивній частині або після резолютивної частини судового рішення). У випадках, коли відбувається проголошення судового рішення, датою такого судового рішення є дата судового засідання, яким завершено судовий розгляд. І навпаки, якщо проголошення судового рішення не відбувається, то датою його ухвалення є дата складення повного судового рішення, навіть у випадку, якщо фактичне прийняття такого рішення відбулось у судовому засіданні, яким завершено розгляд справи і в яке не з`явились всі учасники такої справи. При цьому, дата, яка зазначена як дата ухвалення судового рішення, може бути відмінною від дати судового засідання, яким завершився розгляд справи і у яке не з`явились всі учасники такої справи;

з урахуванням розумності положення частини п`ятої статті 268 ЦПК України слід розуміти таким чином: у разі ухвалення судового рішення за відсутності учасників справи, суд повинен зазначати датою ухвалення ту дату, на яку було призначено розгляд справи, та вказувати у резолютивній частині дату складення повного судового рішення. Проте у разі зазначення судом датою ухвалення судового рішення дати складення повного судового рішення, внаслідок чого дата судового засідання та дата ухвалення судового рішення не співпадатимуть, це не є порушенням прав сторін.

У справі, що переглядається:

сторони були повідомлені про судове засідання, призначене на 25 листопада 2020 року, завчасно, належним чином в установленому законом порядку, проте у судове засідання не з`явились, причину неявки суду не повідомили. Відповідач ОСОБА_2 отримала судову повістку про виклик до суду (призначеного на 25 листопада 2020 року) 29 квітня 2020 року, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення, надісланого на адресу, зазначену нею як адресу для листування (а. с. 74, т. 2). Від представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_3 21 листопада 2020 року надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності позивача та її представника (а.с. 79-80, т. 2);

зі змісту довідки, складеної секретарем судового засідання Одеського апеляційного суду Воронової Є. Р. встановлено, що у зв`язку з неявкою сторін, згідно з вимогами ЦПК України справа розглянута за відсутності осіб, які беруть участь у справі. Відповідно до частини другої статті 247 ЦПК України фіксування судового процесу 25 листопада 2020 року за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось (а.с. 83, т. 2);

тому через неявку сторін у судове засідання, призначене на 25 листопада 2020 року, протокол судового засідання не вівся, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось, а отже судове засідання не проводилось;

Одеським апеляційним судом справу розглянуто 25 листопада 2020 року, проте відомостей про складення апеляційним судом повного судового рішення саме 25 листопада 2020 року матеріали справи не містять;

з урахуванням того, що розгляд справи, яка переглядається, відбувався за відсутності учасників справи, датою ухвалення рішення у справі є дата складення повного судового рішення - 03 грудня 2020 року. Схожі висновки Верховний Суд зробив у постановах від 25 травня 2020 року у справі 464/8801/16-ц (провадження № 61-35930св18), від 03 червня 2021 року у справі № 522/6826/19 (провадження № 61?3778св21), від 22 червня 2021 року у справі № 495/3904/18 (провадження № 61?1172св21), від 24 червня 2021 року у справі № 522/14984/19 (провадження № 61-9632св20), від 30 червня 2021 року у справі № 523/7115/18 (провадження № 61-6241св21), від 01 листопада 2021 року у справі № 462/2906/20 (провадження № 61-9829св21);

за таких обставин, аргументи касаційної скарги заявника з посиланням на пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України щодо розгляду справи за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, не заслуговують на увагу, оскільки розгляд справи по суті закінчений 25 листопада 2020 року (про судове засідання сторони повідомлялись належним чином), про що зазначено у оскаржуваній постанові апеляційного суду. Натомість, дата судового рішення співпадає з датою складання повного судового рішення (03 грудня 2020 року), про що наведено мотиви у тексті самої постанови. Отже, зазначене не свідчить про порушення прав сторін щодо участі у розгляді справи.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, формулюючи в ухвалі від 12 січня 2021 року підстави для передання справи № 1519/2-5034/11 на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, вказав, що необхідно відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 липня 2021 року у справі № 496/1332/18 (провадження № 61-559св21) щодо обґрунтованості зазначення як дати судового рішення не дату судового засідання, на яке викликались учасники справи, а дату складення повного судового рішення. При цьому, колегія суддів вважала, що слід вказати, що частина п`ята статті 268 ЦПК України в цьому випадку не підлягає застосуванню.

Аналіз постанови від 14 липня 2021 року у справі № 496/1332/18 (провадження № 61-559св21) свідчить, що Верховний Суд погодився з тим, що датою постанови апеляційного суду є дата складення повного її тексту, оскільки справа була розглянута за відсутності учасників справи без проголошення скороченого судового рішення (вступної та резолютивної частин) та в цьому випадку застосовуються положення другого речення частини п`ятої статті 268 ЦПК України.

Тому Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що відсутні підстави для відступу від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 липня 2021 року у справі № 496/1332/18 (провадження № 61-559св21).

Щодо суті спору

Про стягнення боргу за розпискою від 18 серпня 2009 року (на суму 1 250 дол. США)

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з частиною першою статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менше як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

Допускається пред`явлення на підтвердження укладання договору позики та його умов розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).

Ураховуючи викладене, факт отримання ОСОБА_2 грошей від ОСОБА_1 не спростований.

Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язується повернути позикодавцю позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовим ознаками у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, які встановлені договором.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Отже, у разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України, суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою забезпечення правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Такий правовий висновок щодо застосування статей 1046 1047 ЦК України викладено Верховним Судом України у постановах від 18 вересня 2013 року (провадження № 6-63цс13) від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 11 листопада 2015 року (провадження № 6-1967цс15), та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17. Підстав відступити від таких правових висновків Верховний Суд не встановив.

Отже, суд першої інстанції в частині стягнення грошових коштів за договором позики від 18 серпня 2009 року в розмірі 1 250,00 дол. США, з висновками якого в цій частині погодився й апеляційний суд, правильно визначився з характером спірних правовідносин, встановив у повному обсязі фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення з урахуванням наданих сторонами доказів, та дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову в цій частині.

Суди першої та апеляційної інстанцій виходили з доведеності факту отримання відповідачем від позивача коштів у сумі 1 250,00 дол. США, а також той факт, що борг на момент розгляду справи нею не повернуто у встановлений договором строк, розписка знаходиться у позикодавця.

Крім того, звертаючись до суду з позовом, позивач просила стягнути з відповідача три проценти річних за розписками в сумі 7 998,29 дол. США.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У постанові Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 263/8216/20 (провадження № 61-9100св21) зазначено, що: «цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно. Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення. Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, за частиною першою статті 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу. За наведеним у цій статті регулюванням відповідальності за прострочення грошового зобов`язання на боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання покладається обов`язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання. Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання за частиною другою статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність. Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання».

Таким чином, враховуючи відсутність доказів повернення відповідачем позики у повному обсязі, позивач має право на стягнення з відповідача трьох процентів річних за прострочення грошового зобов`язання в розмірі 7 677,00 грн, виходячи з суми боргу 1 250,00 дол. США (яка є еквівалентною 31 987,00 грн станом на 04 листопада 2016 року).

Про стягнення боргу за розписками від 23 серпня 2008 року та 18 серпня 2009 року (на суму 50 000,00 дол. США)

Статтею 509 ЦК України, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Вирішуючи спір по суті позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що грошові кошти у розмірі 388 000,00 дол. США за розписками від 23 серпня 2008 року та 18 серпня 2009 року є авансом (попередньою оплатою) на підставі якого пред`явлено позов.

Згідно зі статтею 570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов`язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.

Ознакою завдатку є те, що він слугує доказом укладення договору, на забезпечення якого його видано, одночасно є способом платежу та способом забезпечення виконання зобов`язання.

На відміну від завдатку, аванс - це лише спосіб платежу. Він не виконує забезпечувальної функції, а виконує функцію попередньої оплати, яка підлягає поверненню у випадку невиконання зобов`язання.

Правила статті 570 ЦК України поширюються на випадки, коли договір було укладено, але одна із сторін ухиляється від його виконання.

Внесення завдатку як способу виконання зобов`язання може мати місце лише у разі наявності зобов`язання, яке повинно було виникати на підставі договору купівлі-продажу.

Викладене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 13 лютого 2013 року у справі № 6?176цс12, а також висновками, наведеними у постановах Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 (провадження № 61-22682св19, 13 січня 2021 року у справі № 686/6823/14-ц (провадження № 61-6475св20) та 08 квітня 2021 року у справі № 640/19696/17 (провадження № 61-2624св20), 22 лютого 2022 року у справі № 750/2209/21 (провадження № 61?17523св21).

Відповідно до тексту розписки від 23 серпня 2008 року, виданої ОСОБА_2 ОСОБА_1 (а.с. 13, т. 1), відповідач зобов`язалась повернути отримані нею грошові кошти в сумі 338 000,00 дол. США, посилаючись на договір про надання послуг від 30 серпня 2005 року. Як вбачається зі змісту цього договору сторони погодили оплату послуг виконавцю (відповідачеві) саме авансом відповідно до обумовленого графіку платежів, зокрема, за пакет документів для оформлення дозволу на будівництво та оформлення землекористування.

Крім того, зі змісту розписки ОСОБА_2 , виданої ОСОБА_1 від 18 серпня 2009 року (а.с. 15, т. 1) вбачається, що відповідач отримала грошові кошти в розмірі 50 000,00 дол. США саме за договором авансу та зобов`язалась їх повернути позивачеві.

Оскільки договору, який би за своєю формою та змістом відповідав вимогам законодавства, між сторонами укладено не було, на підтвердження отримання коштів ОСОБА_2 надала розписки про фактичне визнання боргу та зазначила про зобов`язання повернення таких коштів, отже, передані позивачем грошові суми у загальному розмірі 388 000,00 дол. США є авансами, які підлягали поверненню.

Згідно зі статтями 256 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Позовна давність відповідно до частини першої статті 260 ЦК України обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу.

Частиною першою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Встановлення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і застосування норм матеріального права, і правила обчислення позовної давності, і захист порушеного права.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, що позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і суб`єктами, уповноваженими законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

За такої умови, як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до змісту розписок від 23 серпня 2008 року та 18 серпня 2009 року (на суму 50 000,00 дол. США) ОСОБА_2 підтвердила отримання грошових коштів від ОСОБА_1 на загальну суму 388 000,00 дол. США та зобов`язалась повернути ці кошти, проте строк такого повернення не вказала. Ці обставини сторонами справи визнані.

За приписами абзацу другого частини п`ятої статті 261 ЦК України за зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання.

Згідно з частиною другою статті 530 ЦК України якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Оскільки статтею 530 ЦК України не передбачено, у який спосіб та в якій формі повинна бути заявлена вимога кредитора до боржника, отже, звернення особи щодо повернення боргу з позовною заявою до боржника є одним із варіантів вимоги в розумінні частини другої статті 530 ЦК України.

У постанові Верховного Суду України від 28 листопада 2011 року у справі № 3-127гс11 зроблено висновок, що «оскільки законом не визначено форму пред`явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред`явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову. Обмеження заявників у праві на судовий захист шляхом відмови у задоволенні позову за відсутності доказів попереднього їх звернення до продавця з вимогами, оформленими в інший спосіб, ніж позов (відмінними від нього), фактично буде призводити до порушення принципів верховенства права, доступності судового захисту».

Судами під час розгляду справи встановлено, що відповідач жодних дій щодо повернення грошових коштів з моменту їх отримання до моменту звернення позивача з цим позовом до суду не вчиняла.

За таких обставин, станом на момент звернення позивача із цим позовом до суду першої інстанції (05 травня 2011 року) про повернення грошових коштів за розписками від 23 серпня 2008 року та 18 серпня 2009 року (на суму 50 000,00 дол. США) строк позовної давності в цьому випадку не сплив, а лише розпочався, але жодних дій, зокрема, протягом розгляду справи щодо повернення коштів відповідач не здійснила, що стало підставою для задоволення позовних вимог у цій частині. Вказані обставини у цій частині правильно встановлені судом апеляційної інстанції.

Схожі правові висновки наведені у постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 755/21936/15-ц (провадження № 61?26336св18), 17 лютого 2021 року у справі № 750/13632/18 (провадження № 61-14761св19), 08 грудня 2021 року у справі № 522/24415/17 (провадження № 61-14057св21), 16 лютого 2022 року у справі № 520/19325/18 (провадження № 61-9353св21) та інших.

Отже, з урахуванням усталеної практики Верховного Суду, доводи касаційної скарги заявника про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування частини другої статті 530 ЦК України у подібних правовідносинах є необґрунтованими.

ОСОБА_2 , звертаючись з касаційною скаргою та обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження судових рішень у справі, посилається на те, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 905/2324/17 та постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № 6-2667цс16.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Подібні правові позиції викладені у постановах Верховного Суду від 04 червня 2020 року у справі № 904/1923/19, 11 червня 2020 року у справі № 904/1145/19.

Посилаючись на неврахування судами правових висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 905/2324/17, заявник вказувала на те, що у цій справі та у справі, яка переглядається, вбачається подібність правовідносин, зокрема, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Це зумовлено тим, що переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах позовної давності, а не після її спливу.

Водночас зі змісту постанови Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 905/2324/17 вбачається, що позов поданий про стягнення заборгованості за договорами субпідряду через неналежне їх виконання, з визначеним строком виконання зобов`язання. Судами у цій справі встановлено, що відповідачем було вчинено дії, які свідчать про переривання позовної давності, зокрема, підписано та скріплено печаткою акти звіряння взаємних розрахунків. Натомість у справі, яка переглядається таких обставин не встановлено.

Відтак підстави позову є інші, що виключає подібність правовідносин за істотними правовими ознаками.

Також, посилаючись на неврахування судами правового висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 16 серпня 2017 року у справі № 6-2667цс16, заявник звертає увагу на те, що у цій справі та у справі, яка переглядається, вбачається подібність правовідносин у тому, що заяву про сплив позовної давності може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання - письмового чи усного (нею було заявлене усне клопотання під час розгляду справи у суді першої інстанції). Отже, заява про застосування позовної давності, яка звернена до суду в усному порядку, не суперечить вимогам статті 256 267 ЦК України.

Водночас, у справі, що переглядається, апеляційний суд, перевіряючи доводи апеляційної скарги відповідача про те, що судом не була надана оцінка заяві про застосування позовної давності, врахувавши її заяву, мотивовано відхилив ці доводи, вказавши, що позовна давність за вимогами про стягнення з відповідача грошових коштів за розписками від 23 серпня 2008 року та 18 серпня 2009 року не пропущена.

Аргументи касаційної скарги щодо незалучення до участі у справі ТОВ «СУРОЖ», права якого, на думку заявника, порушені, не заслуговують на увагу, оскільки предметом позову у цій справі є стягнення грошових коштів за розписками від 23 серпня 2008 року та 18 серпня 2009 року на загальну суму 389 250,00 дол. США, складеними ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 . Доводи відповідача щодо порушення прав ТОВ «СУРОЖ» були предметом дослідження у судах першої та апеляційної інстанцій, вказаним обставинам судами надана належна оцінка, порушення прав та інтересів товариства не встановлено. Саме товариство апеляційної чи касаційної скарги стосовно цих обставин не подавало, жодних заяв чи клопотань від нього матеріали справи не містять.

Враховуючи наведене, касаційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду залишити без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судові рішення прийняті з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому ці судові рішення необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Оскільки судові рішення залишено без змін, а касаційну скаргу без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Висновки щодо застосування норми права

Відповідно до частини другої статті 416 ЦПК України у постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати.

На підставі викладеного, частини другої статті 416 ЦПК України Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду висловлює такий висновок про застосування норми права.

Для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм.

Згідно з частиною п`ятою статті 268 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

З урахуванням розумності положення частини п`ятої статті 268 ЦПК України слід розуміти таким чином: у разі ухвалення судового рішення за відсутності учасників справи, суд повинен зазначати датою ухвалення ту дату, на яку було призначено розгляд справи, та вказувати у резолютивній частині дату складення повного судового рішення. Проте у разі зазначення судом датою ухвалення судового рішення дати складення повного судового рішення, внаслідок чого дата судового засідання та дата ухвалення судового рішення не співпадатимуть, це не є порушенням прав сторін.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 17 травня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді: А. І. Грушицький

Б. І. Гулько

В. І. Крат

Д. Д. Луспеник

С. О. Погрібний

М. Є. Червинська