Постанова

Іменем України

06 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 158/433/17

провадження № 61-40644св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Цуманська селищна рада Ківерцівського району Волинської області, ОСОБА_2 ,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 07 березня 2018 року у складі судді Корецької В. В. та постанову Апеляційного суду Волинської області від 12 червня 2018 року у складі колегії суддів: Бовчалюк З. А., Карпук А. К., Здрилюк О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У лютому 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до Цуманської селищної ради Ківерцівського району Волинської області (далі - Цуманська селищна рада), ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним, посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її мати ОСОБА_5 , після смерті якої залишилося спадкове майно. Під час вчинення дій, необхідних для прийняття спадщини восени 2015 рокуїй стало відомо, що на підставі заяви її рідної сестри - ОСОБА_2 приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Степурою О. В. було заведено спадкову справу. В подальшому вона також дізналася, що 11 вересня 2014 року спадкодавець склала заповіт, посвідчений секретарем Цуманської селищної ради Гончаруком А. Ф., за яким заповіла все своє майно дочці ОСОБА_2 . Вважає вказаний заповіт таким, що складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, оскільки ОСОБА_5 була глухонімою та неписьменною, часто користувалася послугами сурдоперекладача, у зв`язку з чим не могла прочитати документ і підписати його.Наявність оспорюваного заповіту грубо порушує її права на отримання спадщини, яка залишилася після смерті матері. Враховуючи викладене, ОСОБА_4 просила визнати заповіт недійсним.

Рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 07 березня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що оспорюваний заповіт відповідав волі спадкодавця і був складений з дотриманням вимог щодо його форми та посвідчення. Законодавець чітко визначив, у яких випадках необхідна присутність сурдоперекладача при посвідченні заповіту, а саме - лише у разі, коли у зв`язку з хворобою або фізичною вадою глухоніма особа не може підписати документ. Однак, будучи глухонімою, ОСОБА_5 могла самостійно прочитати та підписати заповіт, що підтверджується письмовими доказами та показаннями свідків.

Постановою Апеляційного суду Волинської області від 12 червня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення, а рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 07 березня 2018 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. ОСОБА_5 хоча й була глухонімою людиною, однак вміла читати та писати, а тому посвідчення заповіту при свідках та сурдоперекладачеві не вимагалося. Протягом всього життя спадкодавець у побуті обслуговувала себе самостійно, була працевлаштованою, отримувала заробітну плату, сплачувала комунальні послуги та здійснювала покупки у торговельних місцях без допомоги сурдоперекладача. Сам по собі низький освітній рівень заповідача не позбавляв її можливості на реалізацію конституційних прав щодо вираження своєї особистої волі, яка відображена у тексті заповіту.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У липні 2018 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 07 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Волинської області від 12 червня 2018 рокуі ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неповно встановили фактичні обставини справи. Її мати була недостатньо інтегрована в суспільстві, погано орієнтувалася у своїх правах та обов`язках. Будучи глухонімою людиною, ОСОБА_5 також не вміла писати, а тому при складанні заповіту обов`язковою була участь сурдоперекладача і двох свідків, які могли б підтвердити своїм підписом, що зміст правочину відповідав волевиявленню та дійсним намірам учасника нотаріальної дії. Факт письмового спілкування нотаріуса з глухонімою особою мав бути зафіксований у тексті заповіту або в додаткових документах, які підлягали зберіганню. Допитані свідки дали нелогічні пояснення, які суди мали б оцінити критично та не брати до уваги. Апеляційний суд порушив принцип змагальності сторін, оскільки не відібрав пояснень у представника ОСОБА_2 - ОСОБА_6 , у зв`язку з чим вона не мала можливості задати йому питання, почути доводи сторони відповідача щодо законності рішення суду першої інстанції та необґрунтованості апеляційної скарги.

У вересні 2018 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_6 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Ківерцівського районного суду Волинської області.

12 вересня 2018 року справа № 158/433/17 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Згідно зі статтями 1216 1218 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Статтями 1217 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Згідно зі статтями 1233-1235 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

Судами встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5 , після смерті якої залишилося спадкове майно.

Спадкоємцями померлої ОСОБА_5 є її діти - ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , які прийняли спадщину в установленому законом порядку.

11 вересня 2014 року ОСОБА_5 заповіла все своє майно, де б воно не було та з чого воно б не складалося, і взагалі все те, що належатиме їй на день смерті і на що за законом вона буде мати право, своїй дочці ОСОБА_2 . Їїзаповіт посвідчений секретарем Цуманської селищної ради Гончаруком А. Ф. та зареєстрований в реєстрі за № 64.

Постановою приватного нотаріуса Рівненського міського нотаріального округу Рівненської області Степури О. В. було відмовлено ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом у зв`язку з тим, що вона не має права на обов`язкову частку у спадщині, яка на підставі заповіту належить ОСОБА_2 .

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що оспорюваний заповіт є недійсним, оскільки ОСОБА_5 була глухонімою та неписьменною людиною, у зв`язку з чим цей документ мав бути складений та посвідчений за участю сурдоперекладача і двох свідків.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частинами першою та другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі (частина друга статті 1257 ЦК України).

Згідно зі статтею 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до статей 1248 1251 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу). Якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.

Згідно з пунктом 2.6 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 14 лютого 2012 року № 3306/5, глуха, німа або глухоніма фізична особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, сама читає заповіт чи заяву і підписує його (її). Якщо така особа у зв`язку з хворобою або фізичною вадою не може підписати документ, то при вчиненні нотаріальної дії обов`язково повинна бути присутня особа (сурдоперекладач), яка може порозумітися з глухою, німою або глухонімою особою і підтвердити своїм підписом, що зміст заповіту, заяви відповідає волі учасника нотаріальної дії. Підпис особи (сурдоперекладача) проставляється після тексту заповіту, заяви. Від зазначеної особи вимагається документ, що підтверджує її кваліфікацію.

Аналогічні по суті положення закріпленні в пункті 7 глави 9 розділу І Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5.

Судами також встановлено, що спадкодавець ОСОБА_5 була глухонімою людиною, з 1995 року перебувала на обліку в Рівненській обласній організації Українського товариства глухих.

Разом з тим, будучи глухонімою, спадкодавець вміла читати та писати, про що свідчить довідка Володимир-Волинської спеціальної школи-інтернату, згідно з якою головним завданням педагогів було навчити учнів читати, розуміти зміст прочитаного, писати, поставити звуки та закріпити їх вимову в усній мові. Навчаючись у спецшколі, ОСОБА_7 , 1939 року народження, отримала такі оцінки: українська мова - 4, письмо - 4, читання губ - 5.

Крім того, зазначений факт також підтвердили допитані в суді першої інстанції свідки.

Зокрема, свідки ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 пояснили, що в них виникали певні труднощі у спілкуванні з ОСОБА_5 , однак в незрозумілих ситуаціях вона записувала запитання або відповідь на листку паперу.

Свідок ОСОБА_12 показала, що знає спадкодавця з дитинства, оскільки проживала з нею по сусідству в місті Рівному. Її батьки також були глухонімими людьми, а тому вона вміла спілкуватися з ОСОБА_5 за допомогою мови жестів. Заповідач завжди ходила із зошитом, в якому записувала запитання чи відповіді для людей, які її не розуміли. ОСОБА_5 сама вирішувала свої проблеми в державних установах і здійснювала покупки речей.

Допитані як свідки ОСОБА_13 та ОСОБА_14 , які працюють у Цуманській селищній раді, пояснили, що ОСОБА_5 часто приходила до селищної ради із зошитом, в якому записувала свої прохання. Звісно, змістовні речення заповідач писати не могла, однак її можна було зрозуміти.

Свідок ОСОБА_15 показав, що він як секретар Цуманської селищної ради посвідчував оспорюваний заповіт. На його запитання, на чиє ім`я необхідно скласти заповіт, ОСОБА_5 дала копію паспорта ОСОБА_2 . Після того, як він підготував текст документу, ОСОБА_5 прочитала його, сплатила державне мито та власноручно підписала заповідальне розпорядження. Речення «заповіт прочитаний та підписаний мною особисто» виконане самим спадкодавцем.

Під час розгяду справи позивач не заперечувала, що спадкодавець у певній мірі вміла читати та писати, хоча з граматичними помилками та неправильним відмінюванням слів.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Враховуючи викладене, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання заповіту недійсним, оскільки чинне на час складання цього правочину законодавство вимагало залучення свідків та сурдоперекладача лише у разі, якщо глухонімий заповідач був неписьменним, доказів на підтвердження чого позивачем не надано, як і не доведено, що заповідальне розпорядження не відповідало волевиявленню спадкодавця.

При цьому суди правильно виходили з того, що сам по собі низький освітній рівень заповідача (написання слів з граматичними помилками та неправильним відмінюванням) не міг бути підставою для позбавлення її можливості на реалізацію конституційних прав щодо вираження своєї особистої волі, яка відображена у заповіті, складеному з дотриманням вимог щодо його форми та посвідчення.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінкузгідно зі статтями 76-78 81 89 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що факт письмового спілкування нотаріуса (посадової особи органу місцевого самоврядування) з глухонімою особою мав бути зафіксований у тексті заповіту або в додаткових документах, які підлягали зберіганню, є неспроможними, оскільки чинне на час виникнення спірних правовідносин законодавство не містило таких вимог щодо посвідчення заповіту.

Посилання заявника на те, що її мати була недостатньо інтегрована в суспільстві, погано орієнтувалася у своїх правах та обов`язках, не вміла читати і писати, не заслуговують на увагу, оскільки не знайшли підтвердження під час розгляду справи та спростовуються встановленими судами попередніх інстанцій обставинами справи.

Доводи касаційної скарги про те, що допитані свідки дали нелогічні пояснення, які суди мали б оцінити критично та не брати до уваги, не заслуговують на увагу, оскільки встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Аргументи заявника про те, що апеляційний суд порушив принцип змагальності сторін, оскільки представник ОСОБА_2 - ОСОБА_6 не надав своїх пояснень, у зв`язку з чим вона не мала можливості задати йому питання, почути доводи сторони відповідача щодо законності рішення суду першої інстанції та необґрунтованості апеляційної скарги, також є неспроможними. Під час апеляційного перегляду справи представник відповідача підтримав доводи, наведені ним у відзиві на апеляційну скаргу. Надання пояснень суду, наведення своїх доводів та міркувань є правом учасника справи, а не його обов`язком. При цьому сам факт ненадання усних пояснень не позбавляв позивача права ставити в судовому засіданні питання стороні відповідача.

Інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367 368 ЦПК України перевірив їх та спростував відповідними висновками. Ці доводи зводяться до переоцінки доказів та обставин справи, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 07 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Волинської області від 12 червня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко М. Ю. Тітов