ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 травня 2024 року
м. Київ
справа № 159/4956/21
провадження № 61-2573 св 23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Коломієць Г. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк»,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 08 квітня 2022 року у складі судді Бойчука П. Ю. та постанову Волинського апеляційного суду від 29 листопада
2022 року у складі колегії суддів: Данилюк В. А., Федонюк С. Ю., Шевчук Л. Я.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до акціонерного товариства комерційного банка «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»)
про визнання іпотеки припиненою, зняття заборони відчуження нерухомого майна, скасування запису в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та скасування запису в Державному реєстрі іпотек.
В обґрунтування позовних вимог зазначала, що 29 березня 2007 року
між нею ( ОСОБА_1 ) та банком було укладено кредитний договір
№ VOKVGK00001300, за яким вона отримала споживчий кредит у розмірі
13 500,00 доларів США для придбання житла під 0,84 % місячних (10,08 % річних), кінцевий термін повернення - 29 березня 2027 року.
На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 30 березня
2007 року між ними було укладено договір іпотеки, за яким вона передала банку
в іпотеку квартиру, загальною площею 24,2 кв. м, житловою площею 15,4 кв. м, розташовану у АДРЕСА_1 , яка належить їй на праві приватної власності.
У квітні 2015 року банк звернувся до Ковельського міськрайонного суду Волинської області з позовом до неї про стягнення заборгованості
за вищезазначеним кредитним договором. Вона, у свою чергу, у травні 2015 року подала до суду зустрічний позов до АТ КБ «ПриватБанк», в якому просила визнати недійсними кредитний договір та договір іпотеки, застосувати наслідки недійсності правочину.
Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 07 вересня 2016 року у справі № 159/2146/15-ц у задоволенні первісного позову банка
та у задоволенні її зустрічного позову було відмовлено. Вказане судове рішення залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 06 лютого 2017 року.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В. С., Лесько А. О., Пророка В. В.,
Сімоненко В. М., Фаловської І. М., від 26 вересня 2018 року касаційну скаргу
АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 06 лютого 2017 року в частині вирішення позовних вимог банка про стягнення заборгованості за кредитним договором скасовано. Справу у цій частині направлено до апеляційного суду на новий розгляд. Її касаційну скаргу залишено без задоволення, а судові рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови
у задоволенні поданого нею зустрічного позову залишено без змін (провадження № 61-20113св18).
Постановою Волинського апеляційного суду від 29 листопада 2018 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено, рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 07 вересня 2016 року в частині відмови у задоволенні позову банка про стягнення заборгованості за кредитним договором скасовано. Позов АТ КБ «Приватбанк» у цій частині задоволено, стягнуто з неї на користь АТ КБ «Приватбанк» 11 838,94 доларів США заборгованості за кредитним договором, що станом на 06 квітня 2015 року складало 275 847,30 грн.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І., Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., ОСОБА_3., від 24 березня 2021 року її касаційну скаргу задоволено, постанову Волинського апеляційного суду від 29 листопада 2018 року скасовано, рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області
від 07 вересня 2016 року в частині відмови у задоволенні позову банка
про стягнення заборгованості за кредитним договором залишено в силі (провадження № 61-1364св19).
Зазначена постанова Верховного Суду набрала законної сили з моменту
її прийняття, тому скасована нею постанова апеляційного суду втратила законну силу та не підлягала виконанню.
Позивач уважала, що факт відсутності в неї заборгованості за вказаним кредитним договором установлено в судовому порядку. У неї відсутні перед банком боргові зобов`язання за кредитним договором. Указане є підставою для визнання припиненою й іпотеки, що виникла на підставі вищезазначеного договору іпотеки квартири.
З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просила суд:
- визнати припиненою іпотеку, що виникла на підставі договору іпотеки квартири від 30 березня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Ковельського міського нотаріального округу Волинської області (далі - приватний нотаріус) Ваврищук В. С., зареєстрованого у реєстрі за номером 462;
- зняти заборону відчуження нерухомого майна, а саме квартири, загальною площею 24,2 кв. м, житловою площею 15,4 кв. м, яка знаходиться
по АДРЕСА_1 ;
- скасувати запис у Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна № 4732399 від 30 березня 2007 року;
- скасувати запис у Державному реєстрі іпотек № 4732459 від 30 березня
2007 року.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 08 квітня
2022 року, залишеним без змін постановою Волинського апеляційного суду
від 29 листопада 2022 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції,
з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, врахував преюдиційні обставини, встановлені судами при розгляді справи № 159/2146/15-ц за позовом банка до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, зустрічним позовом ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про визнання недійсними кредитного та іпотечного договорів, застосування наслідків недійсності правочину (частина четверта статті 82 ЦПК України).
Зокрема, Верховний Суд у постанові від 24 березня 2021 року у вищевказаній справі (провадження № 61-1364св19) вказав, що банк на момент звернення
до суду з відповідним позовом не мав права вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. У вказаній справі
у відповідача була відсутня прострочена заборгованість за кредитним договором на момент звернення банку до суду з цим позовом, тобто банк звернувся до суду передчасно.
Разом із цим, указаним судовим рішенням було встановлено відсутність лише простроченої заборгованості на момент подання банком позову, а не відсутність
у позичальника зобов`язань по договору в цілому.
ОСОБА_1 не довела виконання нею договору, сплату платежів за цим договором в повному обсязі (тіло кредиту, проценти тощо). Відповідно до виписки, наданої банком та не спростованої ОСОБА_1 , в останньої існує несплачений залишок тіла кредиту у розмірі 8 183,29 доларів США.
Відповідно до положень Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється, зокрема, в разі припинення основного зобов`язання на підставі його виконання. Законодавець не вимагає від іпотекодавця будь-яких дій, пов`язаних
із припиненням іпотеки, оскільки іпотека за відсутності іншої обґрунтованої заборгованості припиняється за фактом припинення виконання основного зобов`язання. Оскільки строк кредитного договору та договору іпотеки
не закінчився, основне зобов`язання позивача не припинено шляхом його повного виконання, то відсутні правові підстави для припинення іпотеки.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до Верховного Суду
У лютому 2023 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції.
Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає пункти 1,
3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями
від 24 лютого 2023 року справу призначено судді-доповідачеві ОСОБА_3., судді, які входять до складу колегії: Дундар І. О., Антоненко Н. О.
Ухвалою Верховного Суду від 29 травня 2023 року клопотання ОСОБА_1
про поновлення строку на касаційне оскарження задоволено. Поновлено
ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження судових рішень судів попередніх інстанцій. Відкрито касаційне провадження у справі, після усунення недоліків касаційної скарги, вказаних в ухвалах Верховного Суду від 13 березня 2023 року
та від 25 квітня 2023 року, витребувано із районного суду вищевказану цивільну справу. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих
до неї документів, роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу, надано строк для його подання.
У червні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
Розпорядженням заступника керівника Апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного суду від 23 квітня 2024 року № 581/0/226-24 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи у зв`язку зі звільненням
у відставку судді ОСОБА_3 .
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23 квітня 2024 року справу призначено судді-доповідачеві Луспенику Д. Д., судді, які входять до складу колегії: Гулько Б. І., Коломієць Г. В.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій зробили помилкові висновки по суті вирішення спору, не врахували відповідну судову практику Верховного Суду.
Суд першої інстанції помилково розглянув справу у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін. Суди відмовили у задоволенні позову на підставі оцінки виписки по кредиту, яку надано банком. Проте, вказаний документ
не є належним доказом у справі. Відповідна виписка не є первинним фінансовим документом, вона не є доказом існування заборгованості, зазначені у ній відомості не відповідають дійсності.
Вказує на відсутність правового висновку Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності врахування як доказів наявності заборгованості лише первинних фінансових документів, що є підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду (частина п`ята статті 403 ЦПК України).
При цьому суди не врахували преюдиційний зв`язок указаної справи зі справою
№ 159/2146/15-ц за позовом банка до неї про стягнення заборгованості
за кредитним договором, за її зустрічним позовом до АТ КБ «ПриватБанк»
про визнання недійсними кредитного та іпотечного договорів, застосування наслідків недійсності правочину. Банк звернувся до суду з вищевказаним позовом у справі № 159/2146/15-ц у квітні 2015 року. З цього часу закінчився строк кредитування, банк позбавлений права нараховувати проценти та інші платежі
за договором. Факт відсутності заборгованості за кредитним договором встановлено постановою Верховного Суду у вищевказаній справі від 24 березня 2021 року (провадження № 61-1364св19).
Оскільки зобов`язання за кредитним договором припинені, то наявні підстави
для визнання припиненою й іпотеки, якою забезпечено виконання припинених кредитних зобов`язань.
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надійшов.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним
і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин,
на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних
або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні
та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася
до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду
за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
У справі, яка переглядається Верховним Судом, ОСОБА_1 звернулася до суду
з позовом до АТ КБ «ПриватБанк» про визнання іпотеки припиненою, зняття заборони відчуження нерухомого майна, скасування запису в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та скасування запису
в Державному реєстрі іпотек. Позивач уважала, що зобов`язання за кредитним договором припинені, а відтак наявні підстави для визнання припиненою
й іпотеки.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором,
а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно
до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
Згідно із частиною першою статті 625 ЦК України боржник не звільняється
від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право
на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше
не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Частиною першою статті 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» закріплено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається
у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною
до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»).
Абзацом другим частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека припиняється у разі припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору.
Системний аналіз зазначених вище норм матеріального права дає підстави зробити висновок, що після сплати боржником перед банком боргу у повному обсязі, кредитний договір припиняється у зв`язку з виконанням боржником зобов`язання за кредитним договором, а отже, припиняється й дія всіх забезпечувальних договорів.
Схожі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 27 березня 2019 року у справі № 711/4556/16-ц (провадження № 14-88цс19), постанові Верховного Суду від 26 січня 2022 року у справі № 127/26402/20 (провадження № 61-12159св21).
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 29 березня 2007 року між
ОСОБА_1 та банком було укладено кредитний договір
№ VOKVGK00001300, за яким остання отримала споживчий кредит у розмірі
13 500,00 доларів США для придбання житла під 0,84 % місячних (10,08 % річних), кінцевий термін повернення - 29 березня 2027 року (а. с. 6-8).
На забезпечення виконання зобов`язань за цим кредитним договором 30 березня 2007 року ОСОБА_1 та банком було укладено договір іпотеки квартири, за яким позивачка передала банку в іпотеку власну квартиру, загальною
площею 24,2 кв. м, житловою площею 15,4 кв. м, яка знаходиться
по АДРЕСА_1 (а. с. 9-11).
Вищевказане сторонами не заперечується.
У квітні 2015 року банк звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1
про стягнення заборгованості за вищезазначеним кредитним договором.
ОСОБА_1 , в свою чергу, у травні 2015 року подала до суду зустрічний позов
до АТ КБ «ПриватБанк» про визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки, застосування наслідків недійсності правочину.
Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 07 вересня 2016 року у справі № 159/2146/15-ц у задоволенні первісного позову банка
та у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено (а. с. 12-16).
Ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 06 лютого 2017 року вищевказане рішення суду першої інстанції залишено без змін (а. с. 17-20).
Постановою Верховного Суду від 26 вересня 2018 року касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково, ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 06 лютого 2017 року в частині вирішення позовних вимог банка про стягнення заборгованості за кредитним договором скасовано. Справу у цій частині направлено до апеляційного суду на новий розгляд. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, судові рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні поданого нею зустрічного позову залишено без змін (провадження № 61-20113св18).
Постановою Волинського апеляційного суду від 29 листопада 2018 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено, рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 07 вересня 2016 року в частині відмови у задоволенні позову банка про стягнення заборгованості за кредитним договором скасовано. Позов АТ КБ «Приватбанк» у цій частині задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «Приватбанк» 11 838,94 доларів США заборгованості за кредитним договором, станом на 06 квітня 2015 року -
275 847,30 грн (а. с. 21-23).
Постановою Верховного Суду від 24 березня 2021 року касаційну скаргу
ОСОБА_1 задоволено, постанову Волинського апеляційного суду
від 29 листопада 2018 року скасовано, рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 07 вересня 2016 року в частині відмови у задоволенні позову банка про стягнення заборгованості за кредитним договором залишено
в силі (провадження № 61-1364св19) (а. с. 25-29).
Частиною четвертою статті 82 ЦПК України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи, або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше
не встановлено законом.
Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Не потребують доказування обставини, встановлені рішенням суду, тобто
ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Преюдиційне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема зазначені у резолютивній частині рішення.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі
№ 917/1345/14 (провадження № 12-144гс18) зазначила, що преюдиційне значення у справі надається обставинам, встановленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особи, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключено ті обставини,
які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.
Вирішуючи спір, судами вірно враховано обставини, встановлені судами
у вищевказаній справі № 159/2146/15-ц, що спростовує доводи касаційної скарги
у цій частині.
Відмовляючи у задоволені позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, суди у зазначеній справі виходили з відсутності у відповідача простроченої заборгованості за кредитним договором на момент звернення банка до суду з відповідним позовом, тому
у банка не було права вимагати дострокового повернення кредиту.
У справі, яка переглядається Верховним Судом, судами попередніх інстанцій обґрунтовано враховано, що у справі № 159/2146/15-ц не встановлено відсутність у позичальника зобов`язань по виконанню кредитного договору в цілому, оскільки було встановлено лише відсутність простроченої заборгованості на момент звернення банка до суду.
Висновки Верховного Суду, зроблені у постанові від 24 березня 2021 року у справі № 159/2146/15-ц (провадження № 61-1364св19), не свідчать про відсутність боргових зобов`язань ОСОБА_1 перед банком. Відповідні доводи касаційної скарги зводяться до власного тлумачення позивачем норм права та до незгоди
з висновками судів попередніх інстанцій по суті спору, а тому відхиляються колегією суддів.
У справі, яка переглядається Верховним Судом, ОСОБА_1 вказує про наявність підстав для визнання припиненою іпотеки, якою забезпечено виконання кредитних зобов`язань, які, на її думку, припинені.
Згідно з вимогами статті 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Разом із цим, ОСОБА_1 не довела, що кредитні зобов`язання виконано нею
в повному обсязі, що є її процесуальним обов`язком у силу вимог статей 12, 81
ЦПК України. Відповідні посилання ОСОБА_1 ґрунтуються на припущеннях,
а суду заборонено ухвалювати судове рішення на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України). Тобто позивачем не доведено наявності обставин,
на які вона посилалася в обґрунтування цього позову.
При цьому банк заперечував проти виконання позичальником своїх боргових зобов`язань за договором кредиту, на підтвердження чого надав відповідні докази, які позивачем не спростовано у визначений процесуальним законом спосіб.
Доводи позивача у цій частині зводяться до власного тлумачення норм
Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність» й стосуються того, що виписка по кредитному договорі не є належним доказом наявності кредитної заборгованості.
Верховний Суд неодноразово зазначав про те, що банківські виписки з рахунків позичальника є належними та допустимими доказами у справі, що підтверджують рух коштів по конкретному банківському рахунку, вміщують записи про операції, здійснені протягом операційного дня, та є підтвердженням виконаних за день операцій (див. постанови Верховного Суду: від 30 січня 2018 року у справі
№ 161/16891/15-ц (провадження № 61-517св18), від 25 травня 2021 року у справі № 554/4300/16-ц (провадження №61-3689св21) та інших.
Крім того, виписка з особового рахунку клієнта є підтвердженням виконаних операцій по рахунку, а тому є доказом, який містить інформацію щодо предмета доказування у справах про стягнення заборгованості, що відповідає вимогам статті 77 ЦПК України щодо належності доказів, а також вимогам статті 78
ЦПК України щодо допустимості доказів (постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 645/59/16-ц, провадження № 61-2438св21).
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, надав оцінку поданим сторонам доказам, врахував положення укладених
між сторонами договорів, вірно застосував норми матеріального права
і обґрунтовано вказав, що строк кредитного договору та договору іпотеки
не закінчився, основне зобов`язання позивача не припинено шляхом його повного виконання, а отже, відсутні правові підстави, визначені статтями 3,
17 Закону України «Про іпотеку», для припинення іпотеки у спірних правовідносинах.
Указаного не спростовують посилання заявника касаційної скарги на те,
що після звернення банка до суду з позовом до неї у справі № 159/2146/15-ц закінчився строк кредитування і банк позбавлений права нараховувати проценти та інші платежі за договором. Верховний Суд зазначає, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення
до позичальника вимоги згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України (постанова Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі
№ 444/9519/12, провадження № 14-10цс18). Проте, вищенаведене не свідчить
про відсутність боргового зобов`язання позивача перед банком, про відсутність заборгованості зі сплати тіла кредиту й не позбавляє позивача довести свій позов у визначений нормами ЦПК України спосіб.
Висновки, зроблені судами попередніх інстанцій, узгоджується зі сталою
та сформованою судовою практикою Верховного Суду, яку судами вірно враховано при вирішенні спору, чим виконано вимоги частини четвертої статті 263 ЦПК України, за якою при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Із цих підстав Верховний Суд відхиляє посилання касаційної скарги на відповідну судову практику Верховного Суду.
Доводи касаційної скарги зводяться до власного тлумачення норм права, власної оцінки доказів та незгоди із судовими рішеннями, вони спростовуються наведеними нормами права та матеріалами справи, а тому відхиляються Верховним Судом.
Наявні у матеріалах справи докази судами належним чином оцінені, згідно
з правилами, передбаченими статтею 89 ЦПК України, що спростовує відповідні посилання касаційної скарги.
Доводи касаційної скарги про те, що районний суд помилково розглянув справу
у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін відхиляються Верховним Судом, оскільки суд першої інстанції, відкриваючи провадження
у справі та здійснюючи її розгляд, не порушив норми процесуального права, у тому числі статті 274 ЦПК України, яка регулює питання розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження. При цьому ОСОБА_1 не заперечила проти такого порядку розгляду справи судом першої інстанції.
Таким чином, висновки судів попередніх інстанцій у межах доводів касаційної скарги ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, судами під час розгляду справи
не допущено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони
не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм права, зводяться до незгоди з висновками судів і переоцінки доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
З урахуванням наведеного, касаційна скарга задоволенню не підлягає,
а оскаржувані судові рішення слід залишити без змін.
Оскільки Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, новий розподіл судових витрат касаційним судом
не здійснюється.
Щодо клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Заявник указує на відсутність правового висновку Верховного Суду щодо необхідності врахування як доказів наявності заборгованості лише первинних фінансових документів, що, на думку заявника касаційної скарги, є підставою
для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду (частина п`ята статті 403 ЦПК України).
Частиною п`ятою статті 403 ЦПК України встановлено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку,
що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна
для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного
та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують,
або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики
в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність
на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.
Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.
Разом із цим, судова практика з указаного заявником питання стала
та сформована, на що Верховний Суд звернув увагу заявника касаційної скарги, відхиляючи відповідні доводи касаційної скарги. Наведені заявником аргументи
у розумінні приписів частини п`ятої статті 403 ЦПК України не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему і необхідність забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. При цьому у кожній справі суд виходить з конкретних обставин та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
З урахуванням наведеного, колегія суддів не встановила достатніх
та обґрунтованих підстав для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, а отже, у задоволенні відповідного клопотання позивача слід відмовити.
Керуючись статтями 400 401 402 403 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд
у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи
на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 08 квітня
2022 року та постанову Волинського апеляційного суду від 29 листопада
2022 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Д. Д. Луспеник
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць