ПОСТАНОВА
Іменем України
13 березня 2020 року
Київ
справа №161/14543/16-а
адміністративне провадження №К/9901/43232/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді Желєзного І.В.,
суддів: Саприкіної І.В., Чиркіна С.М.
розглянув у порядку попереднього розгляду
касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1
на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: головуючого судді Запотічного І.І., суддів: Затолочного В.С., Матковської З.М. від 17.07.2017
у справі № 161/14543/16-а
за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1
до Виконавчого комітету Луцької міської ради
про визнання протиправними і скасування рішення
ВСТАНОВИВ:
І. РУХ СПРАВИ
1. У листопаді 2016 року фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до адміністративного суду з позовом до Виконавчого комітету Луцької міської ради (далі також - відповідач), в якому просить визнати протиправним і скасувати рішення відповідача № 620-21 від 07.10.2016 про демонтаж тимчасової споруди, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
2. Постановою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30.01.2017 позов задоволено.
3. Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 17.07.2017 вказану постанову скасовано, прийнято нову, якою в задоволенні позову відмовлено.
4. У серпні 2017 року позивач подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 17.07.2017, в якій просить її скасувати, а постанову Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30.01.2017 залишити без змін.
5. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 08.08.2017 відкрито касаційне провадження у справі.
6. У подальшому справу було передано до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду на підставі підпункту 1 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції Закону України від 03.10.2017 "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів").
7. Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26.06.2019 справу передано для розгляду колегії суддів у складі: головуючого судді Желєзного І.В., суддів Саприкіної І.В.,Чиркіна С.М.
II. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
8. Як встановлено судами попередніх інстанцій, відповідно до довідки від 25.11.1994 № 99 позивачу згідно з розпорядженням міськвиконкому від 12.01.1994 № 7-р надано дозвіл встановити кіоск для торгівлі по АДРЕСА_1. Кіоск НОМЕР_1 встановлено згідно зі схемою по розміщенню кіосків в м. Луцьку і відповідає естетичним вимогам.
9. На підставі розпорядження міськвиконкому від 12.01.1994 № 7-р виготовлено будівельний паспорт на забудову земельної ділянки по АДРЕСА_1. В примітці даного паспорту зазначено, що строк дійсності паспорта - один рік з дня видачі його замовнику, після закінчення встановленого строку паспорт підлягає перереєстрації.
10. Судом апеляційної інстанції встановлено, що 10.02.2005 на умовах договору оренди, зареєстрованого в книзі записів державної реєстрації договорів оренди від 10.02.2005 №289, Відкритому акціонерному товариству «Волинське обласне підприємство автобусних станцій 10799» для обслуговування автостанції Луцькою міською радою було надано земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1, відповідно до пункту 8 якого договір укладено на 10 років. Після закінчення строку договору орендар має переважне право на його поновлення. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію.
11. Строк дії договору оренди земельної ділянки закінчився 09.02.2015 та у матеріалах справи відсутні будь-які докази того, що даний договір було продовжено.
12. 30.06.2016 Управлінням земельних ресурсів Луцької міської ради повідомлено департамент муніципальної поліції Луцької міської ради про те, що земельна ділянка по акту приймання-передачі у комунульну власність не повернута, інформація щодо укладених договорів оренди землі на інші земельні ділянки на АДРЕСА_1 відсутня.
13. 07.10.2016 виконавчим комітетом Луцької міської ради прийнято рішення №620-21 «Про демонтаж тимчасової споруди на АДРЕСА_1
14. Рішенням Виконавчого комітету Луцької міської ради № 620-21 від 07.10.2016 зобов`язано фізичну особу-підприємця ОСОБА_1 демонтувати тимчасову споруду, що розташована без відповідних правовстановлюючих документів на АДРЕСА_1 та відновити благоустрій території.
15. Вважаючи таке рішення відповідача протиправним, позивач звернувся з позовом до суду за захистом порушених прав та інтересів зі сторони суб`єкта владних повноважень.
ІІІ. АРГУМЕНТИ СТОРІН
16. Позивач свої вимоги обґрунтовував тим, що в листопаді 1994 року ним було встановлено торговий кіоск на території АС №1 на підставі розпорядження міськвиконкому Луцької міської ради від 12.01.1994 № 7-р. В той же період ним було виготовлено будівельний паспорт, який затверджено начальником управління архітектури. З урахуванням наведеного кіоск встановлено на законних підставах, а тому рішення виконавчого комітету Луцької міської ради № 620-21 від 07.10.2016 підлягає скасуванню.
17. Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на те, що оспорюване рішення прийняте на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачений чинним законодавством України.
ІV. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
18. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, виходив з того, що торговий кіоск не є тимчасовою спорудою, оскільки його будівництво здійснювалось на підставі будівельного паспорта як об`єкта нерухомості. Земельна ділянка, на якій розташований торговий кіоск, перебуває в оренді у ПрАТ «ВОПАС». Жодних погоджень знесення чи звернень від даного підприємства про незаконність розташування магазину від ПрАТ «ВОПАС» до виконавчого комітету Луцької міськради не надходило. Компетенція органів місцевого самоврядування та їх виконавчих органів не поширюється на прийняття рішень, наслідком яких є звільнення території міста від нерухомого майна, яке перебуває у приватній власності, примусове припинення права власності на таке майно, а відтак оскаржуване рішення відповідача є таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства та порушує права позивача щодо володіння, користування та розпорядження належною йому власністю.
19. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що за відсутності правовстановлюючих документів на земельну ділянку у позивача відсутні правові підстави для використання земельної ділянки комунальної форми власності. Також у матеріалах справи відсутні будь-які правовстановлюючі документи, передбаченні чинним законодавством України, які підтверджують право власності позивача на тимчасовий кіоск.
20. Позивач у касаційній скарзі не погоджується з рішенням суду апеляційної інстанції, посилаючись на те, що торговий кіоск не є тимчасовою спорудою, оскільки його будівництво здійснювалось на підставі будівельного паспорта як об`єкта нерухомості. Незаконними є також посилання суду апеляційної інстанції, що паспорт виготовляється строком на один рік та в подальшому підлягає перереєстрації. Якщо ж припустити, що законність встановленої малої архітектурної форми втрачена після спливу одного року, тобто у 1995 році, то порушення прав Луцької міської ради виникло саме з такого моменту і орган місцевого самоврядування знав про таке порушення, а відтак сплив строк позовної давності. Заявити про сплив позовної давності не зміг, оскільки не був у судовому засіданні у суді апеляційної інстанції у зв`язку із хронічною хворобою та несвоєчасним повідомленням про проведення судового засідання. Право власності на торговий кіоск позивач набув на підставі договору купівлі-продажу від 10.11.1999. Земельна ділянка, на якій знаходиться кіоск, перебуває в оренді у Приватного акціонерного товариства «Волинське обласне підприємство автобусних станцій 10799», а відтак звільнення земельної ділянки, право користування якою належить господарюючому суб`єкту, можливе виключно за рішенням суду.
VI. ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
21. Перевіривши доводи касаційної скарги, правильність застосування норм матеріального та процесуального права, Суд дійшов таких висновків.
22. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
23. Згідно з положеннями частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також - КАС України) в справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
24. Правові, економічні, екологічні, соціальні та організаційні засади благоустрою населених пунктів, заходи створення умов, сприятливих для життєдіяльності людини визначено Законом України «Про благоустрій населених пунктів» (далі також - Закон №2807-IV, в редакції, чинній на момент прийняття оспорюваного рішення).
25. Відповідно до частини 1 статті 1 Закону № 2807-IV благоустрій населених пунктів - це комплекс робіт з інженерного захисту, розчищення, осушення та озеленення території, а також соціально-економічних, організаційно-правових та екологічних заходів з покращання мікроклімату, санітарного очищення, зниження рівня шуму та інше, що здійснюються на території населеного пункту з метою її раціонального використання, належного утримання та охорони, створення умов щодо захисту і відновлення сприятливого для життєдіяльності людини довкілля.
26. Управління у сфері благоустрою населених пунктів здійснюють Кабінет Міністрів України, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері житлово-комунального господарства, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування та інші органи влади в межах їх повноважень (статтяі 5 Закону № 2807-IV).
27. Підпунктом 7 пункту "а" частини 1 статті 30 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать власні (самоврядні) повноваження, зокрема, організація благоустрою населених пунктів, залучення на договірних засадах з цією метою коштів, трудових і матеріально-технічних ресурсів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, а також населення; здійснення контролю за станом благоустрою населених пунктів, організації озеленення, охорони зелених насаджень і водойм, створення місць відпочинку громадян.
28. Відповідно до частини 2 статті 10 Закону № 2807-IV до повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить, зокрема, забезпечення виконання місцевих програм та здійснення заходів з благоустрою населених пунктів; здійснення самоврядного контролю за станом благоустрою та утриманням територій населених пунктів, інженерних споруд та об`єктів, підприємств, установ та організацій, майданчиків для паркування транспортних засобів (у тому числі щодо оплати послуг з користування майданчиками для платного паркування транспортних засобів), озелененням таких територій, охороною зелених насаджень, водних об`єктів тощо; інформування населення про здійснення заходів з благоустрою населених пунктів.
29. Частина 3 статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" передбачає, що розміщення малих архітектурних форм здійснюється відповідно до Закону України "Про благоустрій населених пунктів".
30. Відповідно до статті 38 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" у разі виявлення факту самочинного будівництва об`єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису. У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об`єкта та компенсацію витрат, пов`язаних з таким знесенням.
31. На підставі аналізу наведених вище положень законодавства вбачається, що порядок та реалізація повноважень суб`єктом владних повноважень щодо демонтажу тимчасової споруди залежить від виду об`єкта, що підлягає демонтажу.
32. Орган місцевого самоврядування має повноваження приймати рішення про демонтаж об`єктів, якщо такі належать до тимчасових споруд у розумінні Правил благоустрою.
33. Якщо об`єкт не є тимчасовою спорудою, його може бути примусово знесено в порядку, встановленому Законом «Про регулювання містобудівної діяльності» №3038-VI, за судовим рішенням, ухваленим за позовом органу державного архітектурно-будівельного контролю.
34. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 27.01.2020 у справі №465/249/15-а.
35. Відповідно до частини 2 статті 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» №3038-VI від 17.02.2011 (далі також - Закон №3038-VI, в редакції, чинній на момент прийняття оспорюваного розпорядження) тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту.
36. Тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності може мати закрите приміщення для тимчасового перебування людей (павільйон площею не більше 30 квадратних метрів по зовнішньому контуру) або не мати такого приміщення.
37. Відповідно до частини 3 статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
38. Таким положенням Конституції України кореспондують приписи статей 319 328 Цивільного кодексу України (в редакції, яка набрала чинності 01.01.2004), за змістом яких власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
39. У Цивільному кодексі Української РСР (в редакції, чинній на момент видання будівельного паспорта позивачу) визначення нерухомого майна не було закріпленим.
40. Згідно з приписами частини 1 статті 181 Цивільного кодексу України (в редакції, яка набрала чинності 01.01.2004) до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
41. Об`єктами ж будівництва у розумінні абзацу 5 частини 1 статті 4 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" є будинки, будівлі, споруди будь-якого призначення, їх комплекси та частини, лінійні об`єкти інженерно-транспортної інфраструктури.
42. Системний аналіз цих правових норм дає підстави для висновку, що нерухоме майно, в тому числі новостворений об`єкт будівництва, стосовно якого здійснена державна реєстрація права власності, набуває певного правового статусу і перебуває під захистом держави, яка офіційно визнала і підтвердила факт набуття речових прав на таке нерухоме майно.
43. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 27.01.2020 у справі №465/249/15-а.
44. Доводи касаційної скарги про те, що на торговий кіоск позивачу видавався будівельний паспорт, не свідчать про те, що такий є нерухомим майном. Окрім того, як встановлено судом апеляційної інстанції, строк дії будівельного паспорта закінчився, а правовстановлюючі документи, передбаченні чинним законодавством України, про право власності позивача на тимчасовий кіоск, розташований на АДРЕСА_1, відсутні. З огляду на викладене, колегія суддів відхиляє відповідні доводи позивача, викладені у касаційній скарзі.
45. В обгрунтування касаційної скарги позивач також зазначив, що право власності на торговий кіоск набув на підставі договору купівлі-продажу від 10.11.1999, однак про дану обставину він не зазначав, ні у позовній заяві, ні під час розгляду справи судами попередніх інстанцій (відповідний договір у матеріалах справи відсутній).
46. З огляду на те, що згідно з частиною 2 статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, колегія суддів відхиляє посилання позивача на набуття права власності на торговий кіоск на підставі вказаного договору купівлі-продажу.
47. Згідно зі статтею 31 Закону України «Про оренду землі» договір оренди припиняється, зокрема, в разі закінчення строку, на який його було укладено.
48. Відповідно до частини 1 статті 34 даного Закону у разі припинення або розірвання договору оренди землі орендар зобов`язаний повернути орендодавцеві земельну ділянку на умовах, визначених договором. Орендар не має права утримувати земельну ділянку для задоволення своїх вимог до орендодавця.
49. Правовою підставою набуття права власності та права користування на землю згідно зі статтями 116 118 Земельного кодексу України є рішення органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.
50. Отже, за відсутності рішення органу виконавчої влади або місцевого самоврядування про надання земельної ділянки у власність або в користування юридична особа або фізична особа не має права використовувати земельну ділянку державної або комунальної форми власності.
51. Сам факт використання тимчасової споруди значний проміжок часу без відповідних дозвільних документів не легімітизує таке користування та не може бути піставою для унеможливлення ініціювання процедури її знесення.
52. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 05.12.2019 у справі №910/810/18.
53. Як встановлено судом апеляційної інстанції, 10.02.2005 на умовах договору оренди, зареєстрованого в книзі записів державної реєстрації договорів оренди від 10.02.2005 №289, Відкритому акціонерному товариству «Волинське обласне підприємство автобусних станцій 10799» для обслуговування автостанції Луцькою міською радою було надано земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1. Строк дії договору оренди земельної ділянки закінчився 09.02.2015.
54. З огляду на викладене, колегія суддів відхиляє доводи позивача, викладені у касаційній скарзі, щодо того, що земельна ділянка, на якій знаходиться кіоск, перебуває в оренді у Приватного акціонерного товариства «Волинське обласне підприємство автобусних станцій 10799», оскільки такі не відповідають обставинам справи, встановленим судом апеляційної інстанції під час розгляду справи.
55. Щодо посилань позивача у касаційній скарзі на пропущення Луцькою міською радою строку позовної давності, то колегія суддів відхиляє такі, оскільки у межах даної справи саме ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача, а відтак дані покликання позивача є безпідставними. Разом із тим, Суд зауважує, що КАС України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, та у чинній редакції не передбачає застосування строків позовної давності, натомість таким передбачені положення щодо застосування строків звернення до суду.
56. Також суд вважає необґрунтованими доводи позивача, викладені у даному контексті, щодо неналежного його повідомлення про судове засідання у суді апеляційної інстанції та неможливість прибуття у таке у зв`язку із хронічною хворобою, виходячи з наступного.
57. Відповідно до частини 4 статті 196 КАС України (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) неприбуття у судове засідання сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про дату, час і місце апеляційного розгляду, не перешкоджає судовому розгляду справи. Якщо суд апеляційної інстанції визнав обов`язковою участь у судовому засіданні осіб, які беруть участь у справі, а вони не прибули, суд апеляційної інстанції може відкласти апеляційний розгляд справи.
58. Отже, суд апеляційної інстанції може розглянути справу за відсутності учасника справи у тому разі, коли він вважається таким, що належним чином повідомлений про дату, час і місце апеляційного розгляду справи.
59. Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 20.03.2019 у справі №804/12888/15, від 04.04.2019 у справі №822/2611/15, від 10.04.2019 у справі №804/4943/15, від 23.12.2019 у справі №819/1063/16, від 24.12.2019 у справі № №826/5826/15.
60. Як вбачається із матеріалів справи, ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 24.04.2017 адміністративну справу за апеляційною скаргою Виконавчого комітету Луцької міської ради на постанову Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30.01.2017 у справі № 161/14543/16-а за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Луцької міської ради про визнання протиправним та скасування рішення призначено до апеляційного розгляду на 12.06.2017 о 11:30 год. в приміщенні Львівського апеляційного адміністративного суду у залі судових засідань № 2.
61. 12.06.2017 від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку із хворобою, що підтверджується листком непрацездатності.
62. Так, згідно з листком непрацездатності Серії АГФ №531751 від 10.06.2017, виданого ОСОБА_1 , останній звільнений від роботи з 10.06.2017 до 12.06.2017.
63. Ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 12.06.2017, постановленою без виходу до нарадчої кімнати, задоволено клопотання позивача, відкладено розгляд справи на 17.07.2017 о 11.30 год., про що позивачу направлено повістку про виклик до суду, яку останній отримав 15.06.2017, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення, яке міститься у матеріалах справи (а.с. 88).
64. Будь-яких доказів поважності причин неприбуття у судове засідання, призначене на 17.07.2017, позивачем не надано ні суду апеляційної інстанції, ні Верховному Суду.
65. Враховуючи те, що позивач був належним чином повідомленим про дату, час та місце проведення судового засідання у суді апеляційної інстанції, доказів поважності причин неприбуття у таке суду не надав, Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без участі позивача у відповідності до вимог КАС України та не порушив у такий спосіб його прав та інтересів.
66. Інші аргументи касаційної скарги не спростовують висновків, викладених в оскаржуваному рішенні суду апеляційної інстанції, зводяться до переоцінки доказів щодо обставин справи, які суд встановив у процесі її розгляду. Водночас, за приписами частини 2 статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
67. Частиною 2 статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
68. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
69. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
70. Суд при розгляді справи враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).и повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (рішення у справах "Beyeler v. Italy" № 33202/96, "Oneryildiz v. Turkey" № 48939/99, "Moskal v. Poland" № 10373/05).
71. Верховний Суд констатує, що оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції ґрунтується на правильно встановлених фактичних обставинах справи, із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суд під час розгляду справи не допустив порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, відповідно підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення відсутні.
72. Зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
73. Оскільки колегія суддів залишає в силі рішення суде апеляційної інстанції, то відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не підлягають новому розподілу.
Керуючись статтями 341 343 349 350 356 359 КАС України, Верховний Суд
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 17.07.2017- без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий І.В. Желєзний
Судді: С.М.Чиркін
І.В. Саприкіна