ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 липня 2024 року
м. Київ
справа № 161/19671/23
провадження № 61-4850 св 24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Коломієць Г. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
представник позивача - адвокат Усаченко Максим Олегович,
відповідач - комунальний заклад загальної середньої освіти «Луцький ліцей № 22 Луцької міської ради»,
третя особа - Департамент освіти Луцької міської ради,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Усаченка Максима Олеговича, на ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 31 січня 2024 року в складі судді Пушкарчук В. П. та постанову Волинського апеляційного суду від 14 березня 2024 року в складі колегії суддів: Матвійчук Л. В., Федонюк С. Ю., Осіпука В. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до комунального закладу загальної середньої освіти «Луцький ліцей № 22 Луцької міської ради» (далі - Ліцей), третя особа - Департамент освіти Луцької міської ради,
про зобов`язання вчинити дії.
В обґрунтування позовних вимог зазначав, що з 01 вересня 1992 року він працював на посаді вчителя у Ліцеї (до зміни назви комунальний заклад «Луцький навчально-виховний комплекс загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 22 - ліцей Луцької міської ради Волинської області»).
26 лютого 2022 року він був призваний по мобілізації та зарахований до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 , у зв`язку з чим наказом від 25 лютого 2022 року № 13/тр його було увільнено від роботи у зв`язку із призовом
по мобілізації.
До 19 липня 2022 року відповідно до статті 119 КЗпП України за ним зберігалося його місце роботи, посада і середній заробіток. Разом із цим, Законом України
від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352-ІХ), який набрав чинності з 19 липня 2022 року, внесено зміни та у частині третій статті 119
КЗпП України слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада». У зв`язку з чим, починаючи з 19 липня 2022 року відповідач припинив йому нараховувати заробітну плату.
Проте, відповідно до частини другої статті 57 Закону України «Про освіту» у разі проходження педагогічним чи науково-педагогічним працівником військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, або військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період за таким працівником зберігається попередній середній заробіток, тобто, на його думку,
він має право на отримання середнього заробітку за час перебування
на військовій службі під час мобілізації, на особливий період.
Вважав, що припинення нарахування і виплати заробітної плати неправомірним.
У цьому випадку спеціальна норма (частина друга статті 57, стаття 57-1
Закону України «Про освіту») має перевагу над загальною (частина третя
З урахуванням наведеного та уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просив суд зобов`язати Ліцей нарахувати та виплати йому середній заробіток, як такому,
що проходить військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період із моменту припинення таких виплат, а саме з 19 липня 2022 року
по 23 грудня 2023 року.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 31 січня 2024 року, залишеною без змін постановою Волинського апеляційного суду від 14 березня 2024 року, закрито провадження у цій справі на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України.
Закриваючи провадження у цій справі на підставі пункту 3 частини першої
статті 255 ЦПК України, суди попередніх інстанцій виходили з того,
що в провадженні Луцького міськрайонного суду Волинської області перебувала цивільна справа № 161/2745/23 за позовом ОСОБА_1 до комунального закладу загальної середньої освіти «Луцький ліцей № 22 Луцької міської ради», третя особа - Департамент освіти Луцької міської ради, про стягнення заробітної плати, у задоволенні якого рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 квітня 2023 року, залишеним без змін постановою Волинського апеляційного суду від 09 червня 2023 року, було відмовлено.
Зі змісту судових рішень у справі № 161/2745/23 випливає, що підставою позову було, зокрема, припинення нарахування ОСОБА_1 із 19 липня 2022 року середнього заробітку, попри ту обставину, що за ним, як педагогічним чи науково-педагогічним працівником, на час проходження військової служби за призовом
під час мобілізації, на особливий період, зберігався попередній середній заробіток.
У цій справі хоча позовні вимоги заявлені вже про зобов`язання відповідача поновити ОСОБА_1 , який проходить військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, з моменту припинення таких виплат, а саме
з 19 липня 2022 року нарахування і виплату середнього заробітку, а фактично заробітної плати, вони є тотожними із заявленими у справі № 161/2745/23. Тотожними є як предмет, так і підстава обох позовів, а саме незаконність, на думку позивача, невиплати йому заробітної плати з 19 липня 2022 року.
Пред`явлення позивачем позову у цій справі зі зміненою конструкцією позовних вимог не змінює суті спору, вирішеного судом раніше (справа № 161/2745/23).
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до суду касаційної інстанції
У квітні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Усаченко М. О., звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 31 січня 2024 року та постанову Волинського апеляційного суду від 14 березня 2024 року, в якій, із урахуванням уточнень, просить скасувати оскаржувані судові рішення і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Відповідно до абзацу шостого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права
чи порушення норм процесуального права.
Ухвалою Верховного Суду від 06 травня 2024 року, після усунення недоліків, визначених в ухвалі суду від 12 квітня 2024 року, відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано її із суду першої інстанції.
У травні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Усаченка М. О.,
з урахуванням уточнень, мотивована тим, що суди попередніх інстанцій порушили норми процесуального права, у зв`язку з чим дійшли помилкового висновку
про тотожність справ № 161/2745/23 та № 161/19671/23.
Так, дійсно підстави позовів (невиплата заробітної плати) та сторони, визначені
в обох справах, є тотожними. Але предмети позовів не співпадають. Зокрема позовні вимоги у справі № 161/2745/23 мали майновий характер, оскільки спір стосувався стягнення заробітної плати, містив ціну позову, тоді як у цій справі позовні вимоги є немайнового характеру, оскільки стосуються зобов`язання відповідача поновити нарахування і виплату середнього заробітку ОСОБА_1 , який проходить військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, з моменту припинення таких виплат, а саме з 19 липня 2022 року.
За відсутності всіх обов`язкових елементів, визначених пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України, підстав для закриття провадження у цій справі не було.
Доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу
У травні 2024 року Департамент освіти Луцької міської ради надіслав
до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, мотивований тим, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, тому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Також у травні 2024 року від Ліцею надійшов до суду касаційної інстанції відзив
на касаційну скаргу позивача, в якому відповідач просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій
статті 389 ЦПК України. Зокрема, підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Усаченка М. О., задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів
та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні
чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним
і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права
із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16
ЦК України).
У той же час повторне звернення до суду з тотожними вимогами суперечить принципу правової визначеності та є неможливим.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду
або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені
з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.
Відповідно до наведеної норми, позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих елементів не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.
Отже, підставою для прийняття судового рішення про закриття провадження
у справі є наявність іншого рішення суду, яке набрало законної сили та яке ухвалено між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
Закриття провадження у справі - це форма закінчення розгляду цивільної справи без винесення судового рішення у зв`язку із виявленням після відкриття провадження обставин, з якими закон пов`язує неможливість судового розгляду справи.
У пунктах 26, 27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня
2019 року у справі № 320/9224/17 (провадження № 14-225цс19) зазначено,
що «за пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України підставою для закриття провадження у справі є, зокрема, вирішення спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав шляхом ухвалення рішення,
яке набрало законної сили, або постановлення ухвали про закриття провадження
у справі».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі
№ 761/7978/15-ц (провадження № 14-58цс18) зазначено, що «необхідність застосування пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України зумовлена,
по-перше, неприпустимістю розгляду судами тотожних спорів, в яких одночасно тотожні сторони, предмет і підстави позову, та, по-друге, властивістю судового рішення, що набрало законної сили (стаття 223 ЦПК України). За змістом наведеної норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно співпадають сторони, підстава та предмет спору. Нетотожність хоча б одного з елементів
не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб
за вирішенням спору. У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. У матеріальному розумінні предмет позову - це річ, щодо якої виник спір».
Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів.
Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження
№ 12-161гс19)).
Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається. Разом з тим,
не вважаються зміною підстави позову доповнення його новими обставинами
при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження
№ 12-15гс19)).
Отже, суд закриває провадження у справі, якщо в позовах одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю співпадають
за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами
та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного з цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.
Визначаючи підстави позову як елемент його змісту, суд повинен перевірити,
на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону, позивач просить
про захист свого права.
Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, постановленого між тими ж сторонами, про той самий предмет
і з тих самих підстав, ґрунтується на правових наслідках набрання рішенням суду законної сили.
Подібні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду:
від 20 травня 2020 року у справі № 753/11592/18 (провадження № 61-11734св19), від 26 квітня 2022 року у справі № 757/39474/19 (провадження № 61-16272св21), від 05 жовтня 2023 року у справі № 522/8873/22 (провадження № 61-8140св23),
від 18 жовтня 2023 року у справі № 404/6883/18 (провадження № 61-5565св23)
та інших.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, закрив провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до комунального закладу загальної середньої освіти «Луцький ліцей № 22 Луцької міської ради», третя
особа - Департамент освіти Луцької міської ради, про зобов`язання вчинити дії,
на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки вже існує рішення суду, ухвалене з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона
не має права вимагати повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, ухваленого між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих
же підстав, ґрунтується на правових наслідках дії законної сили судового рішення.
У рішеннях Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі
за заявою № 48553/99 «Совтрансавто-Холдинг» проти України», від 28 жовтня
1999 року у справі за заявою № 28342/95 «Брумареску проти Румунії» констатовано існування усталеної практики щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
У справі, яка переглядається Верховним Судом, установлено, що в провадженні Луцького міськрайонного суду Волинської області перебувала цивільна справа
№ 161/2745/23 за позовом ОСОБА_1 до комунального закладу загальної середньої освіти «Луцький ліцей № 22 Луцької міської ради», третя особа - Департамент освіти Луцької міської ради, про стягнення заробітної плати.
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 квітня
2023 року, залишеним без змін постановою Волинського апеляційного суду
від 09 червня 2023 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
З указаних судових рішень випливає, що звертаючись до суду з позовом у справі № 161/2745/23, ОСОБА_1 посилався на те, що він був призваний по мобілізації та зарахований до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 , у зв`язку
з чим його було увільнено від роботи й до 19 липня 2022 року йому виплачувалася заробітна плата, однак із 19 липня 2022 року, в зв`язку законодавчими змінами (прийняття Закону № 2352-ІХ), нарахування йому середнього заробітку було припинено. На думку ОСОБА_1 , відповідно до частини другої статті 57
Закону України «Про освіту», він має право на отримання середнього заробітку
за час перебування на військовій службі під час мобілізації, на особливий період. Розмір не нарахованої заробітної плати вирахував у розмірі 209 328,48 грн.
Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 у справі № 161/2745/23, суди попередніх інстанцій виходили з того, що «…з 19 липня 2022 року відповідач має обов`язок зберігати за позивачем його робоче місце, проте обов`язок щодо збереження та виплати середньої заробітної плати у КЗ ЗСО «Луцький ліцей № 22 Луцької міської ради» відсутній… нарахування та виплати середнього заробітку
з 19.07.2022 року відповідачем припинено правомірно у повній відповідності
до вимог чинного законодавства України… при вирішенні спірних правовідносин пріоритетним є застосування саме положення статті 119 КЗпП України, а не норм Закону України «Про освіту»…».
09 листопада 2032 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом у цій справі
до комунального закладу загальної середньої освіти «Луцький ліцей № 22 Луцької міської ради», третя особа - Департамент освіти Луцької міської ради,
про зобов`язання вчинити дії.
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 указував ті самі обставини,
що й у справі № 161/2745/23, а саме: він був призваний по мобілізації
та зарахований до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 , у зв`язку
з чим його було увільнено від роботи й до 19 липня 2022 року йому виплачувалася заробітна плата, однак із 19 липня 2022 року, в зв`язку законодавчими змінами (прийняття Закону № 2352-ІХ), нарахування йому середнього заробітку було припинено. Вважав припинення нарахування і виплати заробітної плати неправомірним, оскільки у цьому випадку спеціальна норма (частина друга
статті 57, стаття 57-1 Закону України «Про освіту») має перевагу над загальною (частина третя статті 119 КЗпП України), тому він має право на отримання середнього заробітку за час перебування на військовій службі під час мобілізації, на особливий період. Тому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив суд зобов`язати Ліцей нарахувати та виплати йому середній заробіток, як такому,
що проходить військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період із моменту припинення таких виплат, а саме з 19 липня 2022 року
по 23 грудня 2023 року.
Аналіз матеріалів цієї справи та зміст відповідних судових рішень (справа
№ 161/2745/23) свідчить про те, що сторони, підстави та предмет позову у справі, яка переглядається, є тотожними сторонам, підставам та предмету позову у справі № 161/2745/23, в якій ухвалено судові рішення, які набрали законної сили.
Зазначення позивачем іншої конструкції прохальної частини позовних вимог
із відповідним формулюванням не дає підстав уважати, що позов поданий
про інший предмет чи з інших підстав (див. постанову Верховного Суду
від 07 червня 2023 року у справі № 204/7727/19 (провадження № 61-1251св23)).
Ураховуючи те, що набрали законної сили судові рішення у справі № 161/2745/23, ухвалені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет
і з тих самих підстав, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для закриття провадження у цій справі на підставі пункту 3 частини першої статті 255
ЦПК України.
Верховний Суд звертає увагу заявника касаційної скарги, що вимогами
частини другої статті 256 ЦПК України визначено, що у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.
Наведені у касаційній скарзі, є аналогічними доводам апеляційної скарги, вони були предметом дослідження у суді апеляційної інстанції із наданням відповідної правової оцінки, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Доводи касаційної скарги зводяться до власного тлумачення норм процесуального права та незгоди із судовими рішеннями, й ніяким чином не спростовують правильні висновки судів.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Ураховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність
та обґрунтованість судових рішень не впливають.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат немає.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Усаченка Максима Олеговича, залишити без задоволення.
Ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 31 січня 2024 року
та постанову Волинського апеляційного суду від 14 березня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Д. Д. Луспеник
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць