№ 161/6458/19 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

Постанова

Іменем України

15 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 161/6458/19

провадження № 61-23047св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Крата В. І.,

учасники справи:

позивач - Міністерство юстиції України, яке діє в інтересах ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Служба у справах дітей Луцької міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Міністерства юстиції України, яке діє в інтересах ОСОБА_1 , на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 02 серпня 2019 року у складі судді Пушкарчук В. П. та постанову Волинського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Карпук А. К., Бовчалюк З. А., Матвійчук Л. В.,

ВСТАНОВИВ:

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги Міністерства юстиції України, яке діє в інтересах ОСОБА_1 , на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 02 серпня 2019 року та постанову Волинського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2019 року Міністерство юстиції України в інтересах ОСОБА_1 (громадянки Російської Федерації) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 , третя особа - Служба у справах дітей Луцької міської ради, про забезпечення повернення малолітньої дитини до Королівства Іспанія. При цьому позовна заява була подана Головним територіальним управлінням юстиції у Волинській області (далі - територіальне управління) на підставі довіреності Міністерства юстиції України № 2143/12.1.2/22-19 від 11.03.2019, якою територіальному управлінню були надані відповідні повноваження.

Позов мотивовано тим, що ОСОБА_4 та відповідач є батьками малолітньої ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка народилася і постійно проживала у Королівстві Іспанія. Батьки дитини у шлюбі не перебували, проте проживали однією сім`єю у період з 2009 року по 2011 рік на території Королівства Іспанія.

Вказує, що відповідач часто їздив до своєї країни - України, оскільки він не був громадянином держави походження дитини, і міг залишатись на території Шенгенської зони максимально 90 з кожних 180 днів. Дитина постійно знаходилась під опікою позивачки. Коли ОСОБА_6 тимчасово повертався в Королівство Іспанія, малолітня ОСОБА_7 за взаємною згодою батьків проживала поперемінно з кожним з них без спеціального врегулювання часу та з урахуванням потреб дитини. Позивачкою ніколи не вчинялись дії, спрямовані на перешкоджання спілкуванню батька з донькою.

Разом з тим, батьками було прийнято спільне рішення відносно того, що дитина проживатиме з матір`ю та навчатиметься на території Іспанії, і жоден з батьків не вивозитиме її до держави, громадянином якої він є.

З 2012 року дитина регулярно відвідувала школу Маріано Арока у місті Мурсія та була записана батьками на 2018-2019 навчальний рік до четвертого класу місцевої початкової школи. Дана обставина підтверджує те, що рішення про переїзд дитини на постійне місце проживання в Україну не було заплановано та узгоджено між обома батьками. Літні канікули 2018 року дитина провела з батьком на території України та повернулась до Іспанії в кінці серпня. З 10 до 12 вересня включно вона відвідувала школу, перш ніж відповідач самовільно, без дозволу позивачки, 13 вересня 2018 року вивіз її з території Королівства Іспанія на територію України.

Рішенням суду першої інстанції № 15 Мурсія 00020/2019 встановлено факт відсутності згоди матері - ОСОБА_1 на вивезення ОСОБА_5 відповідачем за межі Іспанії та оголошено про неправомірність вивозу ОСОБА_3 вказаної дитини в Україну.

З урахуванням викладених обставин позивач просив суд визнати незаконним утримування відповідачем на території України малолітньої ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , повернути дитину до місця постійного проживання у Королівстві Іспанія та зобов`язати відповідача передати малолітню ОСОБА_5 матері ОСОБА_1 для забезпечення повернення дитини до держави постійного проживання.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 02 серпня 2019 року у задоволенні вказаного позову Міністерства юстиції України, яке діяло в інтересах ОСОБА_1 , до ОСОБА_3 , третя особа - Служба у справах дітей Луцької міської ради, відмовлено.

Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив із його недоведеності та необґрунтованості.

Не погодившись з вказаним рішенням, Міністерство юстиції України в особі Головного територіального управління у Волинській області звернулося до суду з апеляційною скаргою.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Волинського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року апеляційну скаргу Міністерства юстиції України в особі Головного територіального управління у Волинській області залишено без задоволення, рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 02 серпня 2019 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У грудні 2019 року на адресу Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від Міністерства юстиції України, що діє в інтересах ОСОБА_1 , засобами поштового зв`язку надійшла касаційна скарга на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 02 серпня 2019 року та постанову Волинського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило суд оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову у повному обсязі.

Касаційна скарга підписана представником Міністерства юстиції України Росоха С. В., яка діє за довіреністю № 7660/9.1.4/22-19 від 18.09.2019.

Скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій ухвалені судові рішення без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.

Доводи інших учасників справи

30 січня 2020 року на адресу Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від ОСОБА_3 засобами поштового зв`язку надійшов відзив на касаційну скаргу Міністерства юстиції України,в якому відповідач просить суд касаційну скаргу позивача, залишити без задоволення, оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції залишити без змін.

04 березня 2020 року на адресу Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від Міністерства юстиції України засобами поштового зв`язку надійшли письмові пояснення до касаційної скарги.

18 березня 2020 року на адресу Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від ОСОБА_3 засобами поштового зв`язку надійшли заперечення на письмові пояснення Міністерства юстиції України.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 26 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

14 січня 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 14 вересня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 проживали в Іспанії однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

ІНФОРМАЦІЯ_2 у них народилася донька ОСОБА_5 , що підтверджується актовим записом Відділу актів реєстрації цивільного стану у Мурсія. Країною постійного проживання дитини була Іспанія.

13 вересня 2018 року ОСОБА_3 разом з малолітньою дочкою переїхав на постійне місце проживання в Україну.

19 жовтня 2018року ОСОБА_1 звернулася до відповідного Центрального органу Королівства Іспанії з заявою про неправомірність вивозу ОСОБА_3 доньки ОСОБА_5 .

26 листопада 2018 року Центральний орган Королівства Іспанії звернувся до Міністерства юстиції України як Центрального органу держави, де знаходиться дитина, надіславши заяву ОСОБА_1 про сприяння повернення дитини до Королівства Іспанії.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України (тут і далі в редакції, що діяла на час подання касаційної скарги, що розглядається) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції не відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтями 157 і 160 Сімейного кодексу України (далі - СК України) передбачено, що питання виховання дитини, а також визначення місця проживання дитини вирішуються батьками спільно та за згодою. При цьому відповідно до статті 162 СК України в разі, якщо один з батьків самочинно, без згоди другого з батьків, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, змінить її місце проживання, в тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини та повернення її за попереднім місцем проживання.

Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Стаття 15 Закону України «Про міжнародні договори України» встановлює, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.

Статтею 11 Конвенції про права дитини, прийнятої 20 листопада 1989 року 44-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН, ратифікованої постановою Верховної Ради Української РСР від 27 лютого 1991 року № 789-XII, на держави-учасниці покладено зобов`язання вживати заходів для боротьби з незаконним переміщенням і неповерненням дітей із-за кордону.

Зазначена стаття кореспондує із правом кожного на повагу до свого приватного і сімейного життя, закріпленим у статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, підписаної в Римі 04 листопада 1950 року, підписаної від імені України 09 листопада 1995 року та ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР.

Згідно із Законом України від 11 січня 2006 року № 3303-IV Україна приєдналася до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, укладеної 25 жовтня 1980 року в м. Гаага (Нідерланди) (далі - Конвенція).

Вказаною Конвенцією урегульовані правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання.

Згідно зі статтями 1, 2 Конвенції її цілями є забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав, та забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах. Договірні держави вживатимуть усіх належних заходів для забезпечення досягнення цілей Конвенції на їхніх територіях. Для цього вони використовують самі швидкі процедури, наявні в їхньому розпорядженні.

Головний акцент Конвенції полягає в тому, що один з батьків або членів сім`ї не може самостійно приймати рішення про зміну постійного місця проживання дитини.

Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримання дитини порушує її права та інтереси і право батька чи матері на піклування про дитину, без згоди якого/якої відбулась зміна місця проживання дитини.

У відповідності до частини першої статті 3 Конвенції переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування.

Результат системного аналізу частини першої статті 3 та інших статей Конвенції дає підстави вважати, що судовий або адміністративний орган держави має розглядати дії батька чи матері як міжнародне викрадення дитини за сукупності таких умов:

- дитина мала постійне місце проживання в країні - учасниці Конвенції;

- дитина незаконно переміщена або утримується за кордоном з порушенням прав піклування за умови, що ці права ефективно здійснювалися до її переміщення;

- дитина не досягла 16-річного віку.

У разі встановлення таких обставин згідно із зобов`язаннями за Конвенцією дитину має бути негайно повернуто до держави її постійного місця проживання.

Так, відповідно до частин першої, другої статті 12 Конвенції, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини. Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, про який йдеться в попередньому пункті, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

Разом із тим, статті 12, 13, 20 Конвенції містять вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до місця постійного проживання. Суд може відмовити в поверненні дитини у наступних випадках: якщо в ході розгляду справи виявить, що особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування чи заявник дав мовчазну згоду на переміщення або утримання (пункт «а» частини першої статті 13); або з моменту переміщення пройшло більше року й дитина прижилась у новому середовищі (частина друга статті 12); або існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (пункт «b» частини першої статті 13); або якщо дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку (частина друга статті 13); або якщо повернення не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод (стаття 20).

Особа або установа, які стверджують, що дитина була незаконно вивезена (переміщена) з країни - учасниці Конвенції або утримується на території іноземної держави з порушенням права на опіку про дитину або права на доступ до неї, відповідно до статті 8 Конвенції може звернутися із заявою до спеціально призначеного Центрального органу за місцем постійного проживання дитини або до Центрального органу будь-якої іншої Договірної держави за допомогою у забезпеченні повернення дитини.

В Україні такі функції Центрального органу виконує Міністерство юстиції України.

Обов`язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини.

Встановлено, що ОСОБА_5 з народження і до прибуття в Україну постійно проживала у державі свого походження - Королівстві Іспанія.

Відповідно до рішення суду першої інстанції № 15 Мурсія 00020/20-19 від 01 лютого 2019 року, встановлена неправомірність вивозу ОСОБА_5 до іншої держави, оскільки позивачка не надавала згоди на таке вивезення.

Відповідач не заперечує тієї обставини, що він не бажає повертати доньку до держави її постійного місця проживання, фактично визнавши, що має намір залишити дитину в Україні на постійне проживання за відсутності на те згоди матері.

Із матеріалів справи убачається, що суди попередніх інстанцій, ухвалюючи рішення у справі, проігнорували ту обставину, що з моменту незаконного переміщення дитини (13 вересня 2018 року) до моменту початку процедур (26 листопада 2018 року) у судовому та адміністративному органі України як договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше трьох місяців, що, зокрема, виключає можливість висновку про надання матір`ю мовчазної згоди на постійне утримання дитини на території України.

При цьому, ураховуючи, що після незаконного переміщення з Королівства Іспанія до початку у Міністерстві юстиції України процедури щодо повернення дитини до країни постійного проживання ОСОБА_5 в Україні проживала менше одного року, положення частини першої статті 12 Конвенції судами помилково застосовані не були.

Посилання судів на положення частини другої статті 12 Конвенції є необґрунтованими, оскільки, як зазначено вище, з дати незаконного переміщення дитини до початку процедури у державному органі України як держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року, а тому наявність даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі, не має правового значення.

Слід зауважити, що предметом даного позову є виключно повернення малолітньої дитини в порядку виконання державою Україна взятих на себе зобов`язань. Під час розгляду питання про повернення дитини до держави її походження не вирішується питання встановлення особи, котрій у майбутньому буде надано право піклування про дитину. По суті питання про піклування та надання одному або обом батькам опікунських прав належить до юрисдикції компетентних органів тієї держави, на території якої дитина мала постійне місце проживання, допоки не була переміщена (статті 16, 19 Конвенції).

Разом з тим, суди попередніх інстанцій вдалися до з`ясування обставин, які не є предметом доказування у справах щодо повернення дитини у контексті мети та цілей Конвенції, зокрема наявності чи відсутності у матері та батька житла у власності (користуванні), можливості забезпечення належних умов для проживання малолітньої дитини, питання психологічного ставлення дитини до кожного з батьків, реалізації батьком батьківських обов`язків стосовно догляду, утримання та виховання дитини в України.

Європейський суд з прав людини у справі «Х проти Латвії» («X v. Latvia») № 27853/09 (§ 101) зазначив, що в контексті розгляду поданого в рамках Гаазької Конвенції 1980 року запиту про повернення, який відповідним чином є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі виключень, передбачених Гаазькою Конвенцією 1980 року, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування Конвенції (стаття 13 (а) і існування «серйозного ризику» (стаття 13 (b), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання стоїть в першу чергу перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами. При виконанні свого завдання відповідно до статті 8 національні суди користуються свободою розсуду, яка при цьому залишається предметом європейського контролю, в рамках якого Суд розглядає відповідно до Конвенції рішення, які ці органи ухвалили, користуючись цією свободою.

Стаття 8 Гаазької Конвенції 1980 року накладає на державні органи конкретне процесуальне зобов`язання в цьому відношенні: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі її повернення, але й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Гаазької Конвенції 1980 року, так і недостатнє наведення підстав в рішенні про відхилення таких заперечень суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Гаазької конвенції 1980 року. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, які є не автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими в світлі виключень, викладених у Гаазькій Конвенції 1980 року, яка повинна тлумачитися вузько (§ 107).

При цьому слід зауважити, що висновки судів попередніх інстанцій щодо існування серйозного ризику створення для дитини нетерпимої обстановки з боку позивача в країні повернення ґрунтуються виключно на припущеннях, що суперечить приписам частини шостої статті 81 ЦПК України, у відповідності до яких доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Також, на думку Верховного Суду, у цьому разі відсутні підстави і для застосування приписів частини другої статті 13 Конвенції, оскільки думка дитини щодо заперечень проти її повернення до країни постійного проживання може бути урахована виключно за умови досягнення нею такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку.

Належні та допустимі докази того, що ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на час розгляду справи у судах попередніх інстанцій досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку з приводу можливості повернення до країни постійного проживання, відсутні.

Крім того, наявність у ОСОБА_5 громадянства України не може бути аргументом неповернення дитини до держави її постійного проживання, оскільки ані громадянство батьків, ані громадянство дитини не має значення при вирішенні цього спору.

Таким чином, доводи ОСОБА_3 стосовно існування підстав для неповернення дитини до держави місця її постійного проживання не знайшли свого підтвердження.

Зважаючи на вищевикладене, враховуючи найкращі інтереси дитини, установивши, що постійним місцем проживання дитини до моменту її незаконного переміщення на територію України було Королівство Іспанія, а також беручи до уваги, що застосовуючи Конвенцію, суди неправильно тлумачили її положення стосовно виключень, передбачених у статтях 12, 13 Конвенції, вдалися до з`ясування обставин, які не входять до предмета розгляду справ такої категорії, та відмовили у поверненні дитини без законних та достатніх на те підстав, Верховний Суд приходить до висновку про необхідність зобов`язання ОСОБА_3 повернути малолітню ОСОБА_5 до країни її постійного проживання - Королівства Іспанія.

Ураховуючи те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позову.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частинами першою-третьою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Оскільки фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, повно і всебічно встановлені судами на підставі доказів, досліджених у судовому засіданні, суд касаційної інстанції дійшов висновку про скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій з ухваленням у справі нового судового рішення про задоволення позовних вимог Міністерства юстиції України, яке діє в інтересах ОСОБА_1 , до ОСОБА_3 , третя особа - Служба у справах дітей Луцької міської ради, про забезпечення повернення малолітньої дитини до Королівства Іспанія.

Керуючись статтями 409, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Міністерства юстиції України, яке діє в інтересах ОСОБА_1 , задовольнити.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 02 серпня 2019 року та постанову Волинського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року скасувати та ухвалити у справі нове судове рішення.

Позовні вимоги Міністерства юстиції України, яке діє в інтересах ОСОБА_1 , до ОСОБА_3 , третя особа - Служба у справах дітей Луцької міської ради, про забезпечення повернення малолітньої дитини до Королівства Іспанія задовольнити.

Визнати незаконним утримання ОСОБА_3 на території України малолітньої ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Повернути ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до країни походження та постійного проживання - Королівства Іспанія.

Якщо рішення не буде виконано в добровільному порядку, зобов`язати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який проживає за адресою: АДРЕСА_1 , передати малолітню ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , матері - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_2 , для забезпечення повернення дитини до держави постійного проживання.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: С. Ю. Бурлаков

А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко

В. І. Крат