№ 161/7804/19 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

Постанова

Іменем України

06 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 161/7804/19

провадження № 61-15815св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Волинського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 рокуу складі колегії суддів: Осіпука В. В., Матвійчук Л. В., Федонюк С. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до

ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про поділ спільного майна подружжя.

На обґрунтування позовних вимог зазначала, що з 28 квітня 2001 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем, який розірвано рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 27 квітня 2016 року, яке набрало законної сили 10 травня 2016 року.

За час шлюбу подружжя набуло у власність нерухоме майно (комерційну нерухомість), право власності на яке зареєстровано за відповідачем, а саме:

- нежитлове підвальне приміщення (літера А-5), загальною площею 296,8 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 158796407101, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , згідно з номерами приміщень: 1 площею 13,9 кв. м; 2 площею 11,5 кв. м; 10 площею 2,7 кв. м;

11 площею 4,6 кв. м; 12 площею 2,8 кв. м; 13 площею 1,2 кв. м; 14 площею

6,8 кв. м; 15 площею 78,1 кв. м; 16 площею 34,4 кв. м; 18 площею 5,9 кв. м;

19 площею 35,5 кв. м; 20 площею 44,7 кв. м; 21 площею 4,9 кв. м; 22 площею

6,8 кв. м; 23 площею 12,7 кв. м; 24 площею 6,6 кв. м та 25 площею 23,7 кв. м,

в спільному користуванні сходова-коридор І загальною площею 31,1 кв. м, підстава виникнення права власності - договір купівлі-продажу, посвідчений

30 травня 2007 року приватний нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Ариванюк Т. О., зареєстрований у реєстрі за № 1979, форма власності - приватна, розмір частки - 1, власник - фізична особа-підприємець ОСОБА_2 (далі - ФОП ОСОБА_2 );

- частину нежитлового приміщення (1-й поверх), загальною площею 311,7 кв. м, реєстраційний номер майна - 1315945, щознаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , згідно з номерами приміщень: 3-1 площею

9,4 кв. м; 3-2 площею 30,3 кв. м; 3-3 площею 55,8 кв. м; 3-4 площею 5,6 кв. м;

3-5 площею 7,2 кв. м; 3-6 площею 6,4 кв. м; 3-7 площею 6,2 кв. м; 3-8 площею

12,2 кв. м; 3-9 площею 5,9 кв. м; 3-10 площею 7,2 кв. м; 3-11 площею 9,6 кв. м;

3-12 площею 5,1 кв. м; 3-13 площею 73,0 кв. м; 3-19 площею 1,2 кв. м;

3-20 площею 1,4 кв. м; 3-22 площею 75,2 кв. м, підстава виникнення права власності - договір купівлі-продажу, посвідчений 30 травня 2007 року приватний нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Ариванюк Т. О., зареєстрований у реєстрі за № 7783, форма власності - приватна, розмір частки - 1/1, власник - ОСОБА_2 ;

- нежитлове приміщення (1-й поверх) (літер А-5), загальною площею

36,5 кв. м, реєстраційний номер майна - 6825369, щознаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , підстава виникнення права власності - договір купівлі-продажу, посвідчений 21 жовтня 2004 року приватний нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Ариванюк Т. О., зареєстрований у реєстрі за № 7783, форма власності - приватна, розмір частки - 1/1, власник - ОСОБА_2 ;

- нежитлове приміщення (літер А-5), загальною площею 234,4 кв. м, реєстраційний номер майна - 17185127, щознаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , номери приміщень: 57 площею 36,4 кв. м, з 72 по 77 площею 198 кв. м, підстава виникнення права власності - договір купівлі-продажу, посвідчений 21 грудня 2006 року приватний нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Ариванюк Т. О., зареєстрований у реєстрі за № 5188, форма власності - приватна, розмір частки - 1/1, власник - ОСОБА_2 ;

- нежитлове приміщення (літер А-5) (2-й поверх) загальною площею 220,1 кв. м, реєстраційний номер майна - 17185674, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , номери приміщень: з 58 по 71 площею 193,6 кв. м, в спільному користуванні приміщення І, ІІ, ІІІ першого поверху площею 22,5 кв. м, приміщення І другого поверху площею 4,0 кв. м, підстава виникнення права власності - договір купівлі-продажу, посвідчений 21 грудня 2006 року приватний нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Ариванюк Т. О., зареєстрований у реєстрі за № 5189, форма власності - приватна, розмір частки - 1/1, власник - ОСОБА_2 .

Незалежно від того, що частина спірного нерухомого майна належить відповідачеві як фізичній особі-підприємцю, а також використовується ним для здійснення підприємницької діяльності, зазначене майно вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, оскільки воно було придбане за рахунок належних подружжю коштів.

Посилаючись на наведене, просила в порядку поділу майна подружжя визнати за нею та відповідачем право власності по 1/2 частці за кожним на майно:

11 площею 4,6 кв. м; 12 площею 2,8 кв. м; 13 площею 1,2 кв. м; 14 площею

6,8 кв. м; 15 площею 78,1 кв. м; 16 площею 34,4 кв. м; 18 площею 5,9 кв. м;

19 площею 35,5 кв. м; 20 площею 44,7 кв. м; 21 площею 4,9 кв. м; 22 площею

6,8 кв. м; 23 площею 12,7 кв. м; 24 площею 6,6 кв. м та 25 площею 23,7 кв. м,

в спільному користуванні сходова-коридор І загальною площею 31,1 кв. м;

- частину нежитлового приміщення (1-й поверх), загальною площею

311,7 кв. м, реєстраційний номер майна - 1315945, щознаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , згідно з номерами приміщень: 3-1 площею

9,4 кв. м; 3-2 площею 30,3 кв. м; 3-3 площею 55,8 кв. м; 3-4 площею 5,6 кв. м;

3-5 площею 7,2 кв. м; 3-6 площею 6,4 кв. м; 3-7 площею 6,2 кв. м; 3-8 площею

12,2 кв. м; 3-9 площею 5,9 кв. м; 3-10 площею 7,2 кв. м; 3-11 площею 9,6 кв. м;

3-12 площею 5,1 кв. м; 3-13 площею 73,0 кв. м; 3-19 площею 1,2 кв. м;

3-20 площею 1,4 кв. м; 3-22 площею 75,2 кв. м;

- нежитлове приміщення (1-й поверх) (літер А-5), загальною площею

36,5 кв. м, реєстраційний номер майна - 6825369, щознаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

- нежитлове приміщення (літер А-5) (2-й поверх), загальною площею 220,1 кв. м, реєстраційний номер майна - 17185674, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , номери приміщень: з 58 по 71 площею 193,6 кв. м, в спільному користуванні приміщення І, ІІ, ІІІ першого поверху площею 22,5 кв. м, приміщення І другого поверху площею 4,0 кв. м.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 лютого

2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що правочини щодо купівлі-продажу спірного майна вчинялися ОСОБА_2 як підприємцем і використовувалось ним для здійснення підприємницької діяльності з метою отримання прибутку, а не в інтересах сім`ї, а отже не є спільною сумісною власністю подружжя і не підлягає поділу між ними.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Волинського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Луцького районного суду Волинської області від 20 лютого 2020 року скасовано, ухвалено нове судове рішення про задоволення позову частково.

Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у порядку поділу майна подружжя право власності по 1/2 частці за кожним на наступне майно:

- частину нежитлового приміщення (перший поверх), загальною площею

311,7 кв. м, реєстраційний номер майна - 1315945, що знаходиться за адресою:

АДРЕСА_1 , приміщення №№: 3-1 площею 9,4 кв. м;

3-2 площею 30,3 кв. м; 3-3 площею 55,8 кв. м; 3-4 площею 5,6 кв. м; 3-5 площею 7,2 кв. м; 3-6 площею 6,4 кв. м; 3-7 площею 6,2 кв. м; 3-8 площею 12,2 кв. м;

3-9 площею 5,9 кв. м; 3-10 площею 7,2 кв. м; 3-11 площею 9,6 кв. м; 3-12 площею 5,1 кв. м; 3-13 площею 73,0 кв. м; 3-19 площею 1,2 кв. м; 3-20 площею 1,4 кв. м;

3-22 площею 75,2 кв. м;

- нежитлове приміщення (1-й поверх) (літера А-5), загальною площею

36,5 кв. м, реєстраційний номер майна - 6825369, що знаходиться за адресою:

АДРЕСА_1 ;

- нежитлове приміщення (літера А-5), загальною площею 234,4 кв. м, реєстраційний номер майна - 17185127, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , приміщення №№: 57 площею 36,4 кв. м, з 72 по 77 площею 198 кв. м;

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Судове рішення апеляційної інстанції мотивовано тим, що відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції застосував до спірних правовідносин норми КпШС України та СК України без урахування правового висновку щодо їх застосування, викладеного у постанові Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 6-1752цс15 та постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 202/3788/18 про те, що майно фізичної особи-підприємця (яке використовується для господарської діяльності фізичною особою-підприємцем) вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів. Відповідач не спростував належними доказами презумпції спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте у шлюбі. Зважаючи на те, що спірне нерухоме майно: нежитлове приміщення (1-й поверх), загальною площею 311,4 кв. м; нежитлове приміщення (1-й поверх) (літер А-5), загальною площею 36,5 кв. м; нежитлове приміщення (літер А-5), загальною площею

234,4 кв. м; нежитлове приміщення (літер А-5) (2-й поверх) загальною площею 220,1 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , набуто подружжям ушлюбі, і жодна із сторін не довела, що вказане нерухоме майно є її особистою власністю, апеляційний суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позову частково та визнання права власності за кожним із подружжя по 1/2 частці спірного нерухомого майна.

Відмовляючи у задоволенні вимог ОСОБА_1 про визнання спільною сумісною власністю подружжя та поділ нежитлового підвального приміщення (літера А-5), загальною площею 296,8 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 158796407101, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , апеляційний суд зазначив, що на час ухвалення судом першої інстанції оскаржуваного судового рішення, а саме 10 січня

2020 року, третьою особою - ОСОБА_3 , як іпотекодержателем, було звернуто стягнення на іпотечне майно - нежитлове підвальне приміщення (літер А-5),загальноюплощею 296,8 кв.м, що єпредметом даного спору, шляхом реєстрації за нею права власності на таке майна у позасудовому порядку. Право приватної власності ОСОБА_3 на зазначене нерухоме майно ніким не оспорено і не скасовано в судовому порядку, а тому відсутні підстави для його поділу між сторонами.

Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи

У жовтні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга

ОСОБА_2 , у якій він просив скасувати постанову Волинського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції,посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження, посилався на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, зокрема вказав, що апеляційний суд застосував норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 16 грудня 2016 року у справі № 6-2641цс15, 27 квітня 2016 року у справі № 6-486цс16, від 18 травня 2016 року у справі № 6-1327цс15,

від 07 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16, та постановах Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 306/3460/14-ц, від 05 вересня 2018 року у справі № 2025/3868/2012, від 30 січня 2019 року у справі № 686/23104/17,

від 29 травня 2019 року у справі № 522/19610/15-ц, від 24 квітня 2020 року

№ 766/17847/16-ц.

Ухвалою Верховного Суду від 16 листопада 2020 рокувідкрито касаційне провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, та витребувано матеріали справи.

Касаційна скарга ОСОБА_2 у межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, мотивована тим, що застосовуючи до спірних правовідносин положення статті 60 63 СК України, апеляційний суд виходив з недоведеності відповідачем того, що спірне майно набуто ним за кошти, які належали йому особисто. Вважав такий висновок помилковим, оскільки апеляційний суд не з`ясував ціль отримання кредитних коштів; хто з подружжя здійснював виконання кредитних зобов`язань; не дослідив, чи брала позивачка участь своєю працею чи коштами у придбанні спірного майна. Поза увагою апеляційного суду залишилися наявні у справі докази на підтвердження придбання спірного майна ним за власні кошти як фізичною особою-підприємцем на підставі угод, укладених у межах здійснення господарської діяльності.

Визнавши за позивачем у порядку поділу майна подружжя право власності на 1/2 частку у спірному майні, апеляційний суд виходив виключно з презумпції спільності майна подружжя, не урахував висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 07 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16 та

від 16 грудня 2016 року у справі № 6-2641цс15, зокрема, що «для правильного застосування статті 60 СК України та визнання майна спільною власністю суд повинен встановити не тільки факт набуття цього майна за час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної сумісної власності. Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам».

У постанові від 29 травня 2019 року у справі№ 522/19610/15-ц, Верховний Суд України зазначив, що «у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя».

У висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 18 травня

2016 року у справі № 6-1327цс15 «майно фізичної особи-підприємця, яке придбане за кошти від своєї діяльності і не в інтересах сім`ї та використовується у його підприємницькій діяльності з метою отримання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність, відповідно до статті 57 СК України, а не як об`єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання статей 60 61 СК України».

Установивши, що з 22 квітня 1998 року він здійснює підприємницьку діяльність, основним видом якої є надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна, він став власником спірних нежитлових приміщень у межах здійснення своєї господарської діяльності, а оплату їх вартості проведено з рахунків фізичної особи-підприємця, суд першої інстанції правильно застосував до спірних правовідносин статтю 57 СК України та правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові

від 18 травня 2016 року у справі № 6-1327цс15, натомість висновки апеляційного суду не узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові

від 24 квітня 2020 року у справі № 766/17847/16-ц.

Суд апеляційної інстанції також не урахував, що майно фізичної особи-підприємця може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя, але при доведеності цього інший з подружжя має право на врахування вартості цього майна при поділі, а не на поділ майна, яке використовується у підприємницькій діяльності. У своїх правових висновках Верховний Суд неодноразово зазначав, що якщо майном користується приватний підприємець, то в іншого подружжя право власності трансформується у право вимоги (зобов'язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна у разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно), або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилося після ліквідації підприємства. Зокрема:

- у постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 306/3460/14-ц Верховний Суд зазначив, що «майно фізичної особи-підприємця (яке використовується для господарської діяльності фізичної особи-підприємцем) вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів. Використання одним з подружжя зазначеного майна для здійснення підприємницької діяльності може бути враховано при обранні способу поділу цього майна, тобто це майно може бути враховано при поділі всього майна подружжя або може бути виплачена вартість цього майна. Таким чином, системний аналіз зазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що майно фізичної особи-підприємця може бути об`єктом спільної власності подружжя і предметом поділу між ними з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів поділу його між ними.Апеляційний суд наведеного вище не урахував, в порушення вимог статей 76-80 367 ЦПК України не з`ясував фактичних обставин у справі, які правовідносини сторін випливають з установлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, унаслідок чого дійшов передчасного висновку про те, що позивач обрав належний спосіб поділу майна подружжя. У зазначених правовідносинах майно підлягає поділу із застосуванням статті 364 ЦК України, статті 71 СК України шляхом стягнення частки у спільному майні подружжя через неможливість його поділу»;

- у постанові від 05 вересня 2018 року у справі № 2025/3868/2012, Верховний Суд вказав, що «порядок здійснення подружжям права спільної сумісної власності та право подружжя на розпорядження спільним сумісним майном визначено у статтях 63, 65 СК України. При цьому, у разі якщо майном користується приватний підприємець, то в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства».

Заявник також зауважив, що апеляційний суд не урахував наявність непогашених боргових зобов`язань за кредитним договором від 26 червня

2008 року № 0509/08/22-СLN у розмірі 846 776,49 грн, що становить різницю між сумою заборгованості, що стягнутою з нього на користь ОСОБА_3 на підставі рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 29 серпня 2017 року у справі № 161/17292/14-ц (65 575,48 дол. США, що еквівалентно 1 698 340,49 грн), та тією частиною вимог, які ОСОБА_3 задовольнила шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки (851 566,00 грн). Зазначене відповідає правовим висновкам Верховного Суду України, викладеним у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-486цс16, про те, що «при поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї. Внаслідок укладення кредитного договору у подружжя виникає зобов`язання в інтересах сім`ї у вигляді повернення кредитних коштів, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники» та висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 31 січня 2019 року у справі № 686/23104/17 про те, що «договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Якщо наявність боргових зобов`язань підтверджується відповідними засобами доказування, такі боргові зобов`язання повинні враховуватися при поділі майна подружжя».

У грудні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1 , у якому вона просила залишити касаційну скаргу

ОСОБА_2 без задоволення, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції повно встановив фактичні обставини справи, мотивовано відхилив доводи відповідача та надані ним докази на підтвердження того, що на придбання спірного майна ним використано особисті грошові кошти як фізичної особи-підприємця, та правильно застосував норми матеріального права. Зазначила, що посилання заявника на не урахування апеляційним судом при вирішенні спору висновків Верховного Суду України та Верховного Суду є помилковими, оскільки саме з урахуванням змісту наведених висновків, апеляційний суд, перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, встановив та надав оцінку обставинам щодо джерела набуття майна (постанови Верховного Суду України від 16 грудня 2016 року у справі

№ 6-2641цс15 та від 07 вересня 2016 року у справі 6-801цс16, постанова Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 522/19610/15-ц); щодо укладення одним із подружжя правочинів в інтересах сім'ї (постанова Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-1327цс15, постанова Верховного Суду від 31 січня 2019 року у справі № 686/23104/17); щодо відповідальності подружжя за такими зобов'язаннями (постанова Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі 6-486цс16), а також щодо використання майна ФОП (постанова Верховного Суду від 01 серпня

2018 року у справі 306/3460/14-ц).

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами попередніх інстанцій установлено, що з 28 квітня 2001 року

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області

від 27 квітня 2016 року.

У період перебування у зареєстрованому шлюбі сторони набули наступне нерухоме майно:

11 площею 4,6 кв. м; 12 площею 2,8 кв. м; 13 площею 1,2 кв. м; 14 площею 6,8 кв. м; 15 площею 78,1 кв. м; 16 площею 34,4 кв. м; 18 площею 5,9 кв. м; 19 площею 35,5 кв. м; 20 площею 44,7 кв. м; 21 площею 4,9 кв. м; 22 площею 6,8 кв. м;

23 площею 12,7 кв. м; 24 площею 6,6 кв. м та 25 площею 23,7 кв. м, в спільному користуванні сходова-коридор І загальною площею 31,1 кв. м, підстава виникнення права власності - договір купівлі-продажу, посвідчений 30 травня 2007 року приватний нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Ариванюк Т. О., зареєстрований у реєстрі за № 1979, форма власності - приватна, розмір частки - 1, власник - ФОП ОСОБА_2 ;

- частину нежитлового приміщення (1-й поверх), загальною площею

9,4 кв. м; 3-2 площею 30,3 кв. м; 3-3 площею 55,8 кв. м; 3-4 площею 5,6 кв. м; 3-5 площею 7,2 кв. м; 3-6 площею 6,4 кв. м; 3-7 площею 6,2 кв. м; 3-8 площею

12,2 кв. м; 3-9 площею 5,9 кв. м; 3-10 площею 7,2 кв. м; 3-11 площею 9,6 кв. м;

3-12 площею 5,1 кв. м; 3-13 площею 73,0 кв. м; 3-19 площею 1,2 кв. м; 3-20 площею 1,4 кв. м; 3-22 площею 75,2 кв. м, підстава виникнення права власності - договір купівлі-продажу, посвідчений 30 травня 2007 року приватний нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Ариванюк Т. О., зареєстрований у реєстрі за № 7783, форма власності - приватна, розмір частки - 1/1, власник - ОСОБА_2 ;

- нежитлове приміщення (1-й поверх) (літер А-5), загальною площею

На час розгляду справи судами, право власності на зазначені вище нежитлові приміщення, крім нежитлового підвального приміщення (літера А-5), загальною площею 296,8 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 158796407101, зареєстровано у встановленому законом порядку за відповідачем ОСОБА_2 .

Також встановлено, що 26 червня 2008 року між АКБ «Форум» та

ОСОБА_2 укладений кредитний договір № 0509/08/22-CLN, за умовами якого АКБ «Форум» надав відповідачу відновлювальну кредитну лінію з лімітом кредитування у розмірі 90 600,00 дол. США на споживчі цілі строком

до 25 червня 2018 року, а саме для придбання земельної ділянки та будівництво житла.

На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, між АКБ «Форум» та ОСОБА_2 укладений договір іпотеки від 26 червня 2008 року, за умовами якого відповідач передав в іпотеку банку нежитлове підвальне приміщення (літер А-5), а саме: приміщення 1, 2, з 10 по 16, з 18 по 25 загальною площею 296,8 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , в спільному користуванні сходова-коридор І загальною площею

31,1 кв. м.

Передача ОСОБА_2 в іпотеку вказаного об`єкта нерухомого майна відбулася за нотаріально посвідченої 26 червня 2008 року згоди його дружини - ОСОБА_1

21 грудня 2006 року, ОСОБА_1 , як дружина ОСОБА_2 , надавала нотаріально посвідчену згоду на передачу в іпотеку інших нежитлових приміщень (літер А-5, 2-ий поверх), (№№ приміщень з 58 по 71) загальною площею 220,1 кв. м, та (літер А-5), (№№ приміщень 57, з 72 по 77), загальною площею 234,4 кв. м.

Згідно з договорами від 17 липня 2017 року про відступлення прав вимоги за кредитним і іпотечним договорами від 26 червня 2008 року, ПАТ «Банк Форум» відступив право вимоги до позичальника - іпотекодавця ОСОБА_2 фінансовій компанії «Авістар». У подальшому, згідно з договором про відступлення прав вимоги від 18 липня 2017 року, право вимоги за кредитним та іпотечним договорами від 26 червня 2008 року перейшло доОСОБА_3 .

Рішенням Луцького міськрайонного суду від 29 серпня 2017 у справі №161/17292/14-4 задоволено позов ПАТ «Банк» Форум» в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Банк Форум», правонаступником якого є ОСОБА_3 , до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором від 26 червня 2008 року №0509/08/22-CLNу розмірі 66 575,48 дол. США.

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 13 січня 2020 року № 196063714, 10 січня

2020 року державний реєстратор Виконавчого комітету Луцької міської ради Оляніцька О. В. здійснила державну реєстрацію за іпотекодержателем ОСОБА_3 права приватної власності на нежитлове підвальне приміщення (літер А-5), загальною площею 296,8 кв. м, а саме приміщення №№ 1, 2, 10-16,

18-25; у спільному користуванні сходова - коридор І загальною площею

31,1 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 158796407101).

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_2 не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності. Принцип неприпустимості зворотної дії в часі нормативних актів знайшов своє закріплення в міжнародно-правових актах, зокрема і в Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (стаття 7).

Оскільки спірне нерухоме майно частково було придбане відповідачем як до 2004 року, тобто до набрання чинності СК України, так і під час дії чинного СК України, до спірних правовідносин підлягають застосування у відповідній частині як положення КпШС України, так і положення СК України.

Відповідно до статті 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном (аналогічна норма міститься і у статті 57 СК України).

У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (аналогічна норма містилася у статті 22 КпШС України).

Відповідно до статті 177 ЦК України об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Згідно зі статтею 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

Зазначені норми закону встановлюють презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі у судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування такої презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Саме такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), а також постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі №404/1515/16-ц.

Сам по собі факт того, що майно набуте подружжям у шлюбі зареєстровано на праві власності за одним із подружжя, не спростовує поширення на таке майно правового режиму спільного майна подружжя, оскільки за змістом 60 СК України право спільної сумісної власності на майно виникає у обох з подружжя одночасно. При цьому статтею 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» установлено спростовну презумпцію відомостей, унесених до єдиного державного реєстру. Наведений висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 813/6286/15 (провадження № 11-57апп18), від 06 лютого 2019 року у справі 462/2646/17 (провадження № 11-1272апп18), від 19 червня 2019 року у справі № 826/5806/17 (провадження № 11-290апп19), від 17 червня 2020 року у справі № 826/10249/18 (провадження № 11-771апп19), від 01 вересня 2020 року у справі № 907/29/19 (провадження № 12-17гс20).

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може грунтуватися на припущеннях.

Згідно з частиною першою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Дослідивши наявні у справі докази та встановивши, що ОСОБА_2 не надав належних, допустимих та достатніх доказів на спростування презумпції спільності права власності подружжя на спірне нерухоме майно, яке було набуто сторонами під час шлюбу, апеляційний суд дійшов правильного висновку про обґрунтованість заявлених позивачкою позовних вимог в частині поділу спірного нерухомого майна: нежитлового приміщення (1-й поверх), загальною площею 311,4 кв. м; нежитлового приміщення (1-й поверх) (літер А-5), загальною площею 36,5 кв. м; нежитлового приміщення (літер А-5), загальною площею 234,4 кв. м; нежитлового приміщення (літер А-5) (2-й поверх) загальною площею 220,1 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених Верховним Судом України у постановах від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15, від 07 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16 та у постанові Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі

№ 522/19610/15-ц про те, що «сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя. Застосовуючи статтю 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя» є неспроможними, оскільки висновки апеляційного суду не суперечать наведеним правовим висновкам Верховного Суду України та Верхового Суду.

Аргументи заявника про те, що спірне майно придбане за його особисті кошти, зводяться до незгоди з установленими апеляційним судом обставинами та наданою ним оцінкою доказів, тоді як відповідно до повноважень, визначених статтею 400 ЦПК України, Верховний Суд не має права втручатися в оцінку доказів.

Посилання заявника на неправильне застосування судом апеляційної інстанції до спірних правовідносин статті 57 СК України, а саме її застосування без урахуванням висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України

від 18 травня 2016 року у справі № 6-1327цс15 про те, що «майно фізичної особи-підприємця, яке придбане за кошти від своєї діяльності підприємця і не в інтересах сім`ї та використовується в його підприємницькій діяльності з метою отримання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність», а не як об`єкт спільної сумісної власності подружжя є необґрунтованими, оскільки обставини, встановлені у справі № 6-1327цс15 не є подібними до обставин справи, яка переглядається, а саме недоведеністю ОСОБА_2 того, що спірне нерухоме майно було придбано саме за його особисті кошти.

Майно фізичної особи-підприємця, яке використовується для здійснення господарської діяльності, вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів, а тому саме по собі використання ОСОБА_2 спірного майна в підприємницькій діяльності, не спростовує поширення на спірні нежитлові приміщення, реєстраційним власником яких є він, згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно, правового режиму спільної сумісної власності подружжя. З огляду на встановлене, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що таке майно підлягає поділу між сторонами, частки яких у такому майні, відповідно до статті 70 СК України, є рівними.

Аргументи заявника про те, що у спірних правовідносинах право власності позивачки, як другого з подружжя, на спірне майно, що використовується відповідачем у підприємницькій діяльності, трансформувалося у право вимоги (зобов'язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства, є необґрунтованими з огляду на таке.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі

№ 916/2813/18 (провадження № № 12-71гс20), вирішуючи питання нібито суперечності правових позицій щодо правового режиму спільного майна подружжя, за рахунок якого утворилося майно приватного підприємства, викладених у постановах Верховного Суду України (Верховного Суду), та з іншого боку позиції, наведеної у Рішенні Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року № 17-рп/2012 у справі №1-8/2012 за конституційним зверненням Приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України (далі - Рішення Конституційного Суду України), що статутний капітал та майно приватного підприємства є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, зазначила, що «проведений аналіз свідчить, що висновки, викладені у Рішенні Конституційного Суду України, слід розуміти так: статутний капітал приватного підприємства - юридичної особи або майно приватного підприємства - єдиного майнового комплексу можуть бути об`єктами права спільної сумісної власності подружжя (якщо вони не є об`єктами права особистої власності одного з подружжя).

Іншими словами, пункт 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України охоплює два різні випадки:

перший - коли майно передано у власність юридичної особи, зареєстрованої як приватне підприємство. Тоді частка в статутному капіталі такої юридичної особи (але не її майно) може належати на праві приватної спільної сумісної власності подружжю;

другий - коли йдеться про єдиний майновий комплекс, тобто про підприємство в розумінні статті 191 ЦК України, яке не передане як вклад юридичній особі, а використовується одним з подружжя без створення юридичної особи, зокрема, як фізичною особою - підприємцем. Тоді майно, яке входить до складу підприємства як єдиного майнового комплексу (але не частка в статутному капіталі майнового комплексу, бо майновий комплекс не може мати статутного капіталу), може належати на праві спільної сумісної власності подружжю.

За такого розуміння Велика Палата Верховного Суду не вбачає суперечностей між позиціями Верховного Суду (Верховного Суду України) та Конституційного Суду України щодо правового режиму спільного майна подружжя, за рахунок якого утворилося майно приватного підприємства» (пункти 8.45.-8.47. постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № № 12-71гс20)).

Оскільки спірні нежитлові приміщення, використовувалися ФОП ОСОБА_2 у підприємницькій діяльності без створення юридичної особи, тобто не передавалися у власність юридичної особи, таке майно за встановлених апеляційним судом обставин, належить на праві спільної сумісної власності подружжю.

Зважаючи на диспозитивність цивільного судочинства, зокрема, що саме позивачка у межах наданих їй процесуальним законом повноважень наділена правом обирати найбільш дієвий та ефективний для неї спосіб захисту порушених прав, як то у зазначеній справі - визнання права власності на 1/2 частку спірного нерухомого майна в порядку поділу майна подружжя, що не суперечить положенням чинного законодавства, наведені заявником доводи касаційної скарги про те, що у разі якщо майном користується приватний підприємець, то в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства», з посиланням на висновок Верховного Суду у постанові від 05 вересня 2018 року у справі

№ 2025/3868/2012, не спростовують правильність висновків апеляційного суду що вирішення спору по суті.

Не заслуговують на увагу також посилання ОСОБА_2 на те, що при вирішенні питання про поділ майна, апеляційний суд не враховував непогашені боргові зобов`язання подружжя у розмірі 846 774,49 грн перед правонаступником кредитора - ОСОБА_3 за кредитним договором

від 26 червня 2008 року у справі № 0509/08/22-CLN, оскільки ОСОБА_3 , будучи залученою до участі у справі, не заявила самостійні вимоги до сторін про стягнення заборгованості за кредитним договором, тоді як суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданих відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог, на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі; особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (стаття 5 ЦПК України).

Таким чином, наведені у касаційній скарзі доводи ОСОБА_2 не дають підстав для висновку, що апеляційний суд в оскаржуваній постанові застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норми права, викладених у зазначених вище постановах Верховного Суду України та Верховного Суду. Висновки апеляційного суду також узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 29 червня

2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20), ухваленій після подання касаційної скарги у справі, які були враховані Верховним Судом при її вирішенні.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Узагальнюючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують правильність висновків суду, та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, а отже відсутні підстави для задоволення касаційної скарги ОСОБА_2 .

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Щодо поновлення дії рішення суду

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки ухвалою судді Верховного Суду від 16 листопада 2020 року дію постанови Волинського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року було зупинено до закінчення касаційного провадження у справі, її необхідно поновити.

Керуючись статтями 400, 401, 415, 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Волинського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 рокузалишити без змін.

Поновити дію постанови Волинського апеляційного суду від 13 жовтня

2020 року.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. І. Усик

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак