Постанова

Іменем України

05 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 161/869/21-ц

провадження № 61-4186св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_3 , на постанову Волинського апеляційного суду від 30 березня 2022 року у складі колегії суддів: Карпук А. К., Здрилюк О. І., Осіпука В. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів попередніх інстанцій

У січні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення та зняття з реєстраційного обліку.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що він є власником квартири АДРЕСА_1 .

З січня 2004 року до березня 2015 року він проживав однією сім`єю з ОСОБА_2 . 14 травня 2014 року ОСОБА_2 вселилась у належну йому квартиру як член сім`ї та зареєструвала своє проживання за вказаною адресою. Починаючи з березня 2015 року сторони припинили проживати однією сім`єю, спільного господарства не ведуть , взаємних прав та обов`язків не мають.

З березня 2018 року він не може користуватись належною йому квартирою, оскільки відповідач чинить йому перешкоди, не виконала вимог власника про виселення та зняття з реєстрації. Проживання та реєстрація відповідачки у належній йому квартирі створює перешкоди для реалізації прав власника. На виконання рішення суду у порядку поділу майна подружжя на користь ОСОБА_2 він сплатив понад 1 200 000,00 грн за які вона може придбати собі житло.

Посилаючись на викладене, з урахуванням уточнених вимог, позивач просив усунути перешкоди у користуванні квартирою шляхом виселення та зняття з реєстрації ОСОБА_2 із квартири АДРЕСА_1 .

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 09 грудня 2021 року у складі суді ОСОБА_4 у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що між позивачем та відповідачем склалися конфліктні взаємовідносини, пов`язані із внутрішнім суб`єктивним переконанням кожної із сторін, у той же час, з огляду на вимоги чинного законодавства, враховуючи характер спірних правовідносин, будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження здійснення відповідачкою перешкод у праві користування та розпоряджання належним ОСОБА_1 майном суду не надано.

Факт тривалого проживання ОСОБА_2 у спірній квартирі, яка на законних підставах вселилась до неї, є достатнім для поширення на неї гарантій щодо забезпечення права на житло та захисту від його втрати і наявність коштів не є підставою для його втрати.

Постановою Волинського апеляційного суду від 30 березня 2022 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 . Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у користуванні квартирою та виселено ОСОБА_2 із квартири АДРЕСА_1 . У задоволенні іншої частини позову відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 є одноосібним власником квартири. Обставина, яка була підставою для встановлення сервітуту щодо проживання в квартирі для ОСОБА_2 відпала, оскільки остання вселилася у квартиру як член сім`ї позивача, проте з 2015 року сімейні відносини між сторонами припинені. Вимога позивача при усунення перешкод шляхом виселення передбачена статтями 319 383 391 406 ЦК України, тобто здійснюється на підставі закону, а отже, переслідує легітимну мету.

Вимога ОСОБА_5 про виселення ОСОБА_2 відповідає принципу пропорційності, забезпечує дотримання «справедливого балансу», оскільки сімейні стосунки між сторонами припинено, тривалий час існують вкрай неприязні відносини, відповідач не допускає позивача у належну йому квартиру. ОСОБА_1 сплачено на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію за частку у спільному майні понад 1 270 000,00 грн, тому відповідач є фінансово забезпеченою та має можливість реалізувати гарантоване Конституцією України право на житло, забезпечивши себе житловим приміщенням за особисті кошти, а не за рахунок використання житлового приміщення, належного колишньому члену сім`ї після припинення обставин, які стали підставою для набуття права користування цим житлом. Сплата позивачем грошової компенсації, достатньої для придбання житла, вказує на те, що виселення відповідачки не створить для неї надмірний тягар, а вимога ОСОБА_1 про виселення ОСОБА_2 за обставин, що склалися, є необхідною для захисту прав власника квартири, які не можуть бути захищені іншим способом.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У травні 2022 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Волинського апеляційного суду від 30 березня 2022 року, в якій просить скасувати вказане судове рішення та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У касаційній скарзі вказує на те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 766/817/17, від 20 січня 2021 року у справі № 404/789/18, від 20 січня 2021 року у справі № 214/3899/17, 03 лютого 2021 року у справі № 501/2010/18, від 17 березня 2021 року у справі № 761/38544/17.

Крім того, в уточненій редакції касаційної скарги як на підставу для оскарження судового рішення заявниця посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме: апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України); апеляційний суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 3 частина третя статті 411 ЦПК України), а саме, відзив на апеляційну скаргу.

У липні 2022 року представник ОСОБА_1 - адвокат Некляєв Ю. Г. подав відзив на касаційну скаргу, у якому зазначив, що скаржник не навів у касаційній скарзі конкретні доводи, що нібито залишились поза увагою суду апеляційної інстанції. Позивач пропонував на вибір ОСОБА_2 : або отримати грошові кошти у розмірі 1 200 000 грн, або стати одноособовою власницею квартири. Скаржниця відхилила пропозицію про передачу їй у власність квартири та зробила свій вибір на користь грошового відшкодування. Сума коштів, виплачених позивачем на виконання рішення суду про поділ майна подружжя є достатньою для придбання власного житла у м. Луцьку.

У липні 2022 року представник ОСОБА_1 - адвокат Бибка Т. Я. подала до суду письмові пояснення, у яких зазначено, що ОСОБА_2 систематично порушує його права, не впускає до квартири та не сплачує комунальні послуги, у зв`язку з чим утворилася заборгованість. Наявність у ОСОБА_2 реальної можливості придбати собі житло за рахунок коштів, які вона отримала при поділі спільного майна, є однією із вагомих обставин, яка в розрізі дотримання балансу інтересів між сторонами спору була врахована судом апеляційної інстанції.

Позиція Верховного Суду

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду апеляційної інстанції відповідає ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.

Обставини, встановлені судами

На підставі договору купівлі-продажу квартири від 11 серпня 2003 року ОСОБА_1 придбав квартиру АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 зареєстрована і проживає в цій квартирі з січня 2004 року.

Рішенням Луцького міськрайонного суду від 20 березня 2019 у справі № 161/19023/17 встановлено факт проживання ОСОБА_2 однією сім`єю з ОСОБА_1 у період із січня 2004 року до березня 2015 року.

Апеляційним судом встановлено, що рішенням суду проведено поділ спільного майна подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , стягнуто на користь ОСОБА_2 6 889,04 грн компенсації вартості автомобіля, стягнуто 23 000,00 грн компенсації 1/2 частки внеску ОСОБА_1 до статутного капіталу ТзОВ «Трансгазіндастрі-Захід», 25 000,00 компенсації 1/2 частки внеску ОСОБА_1 до статутного капіталу ТзОВ «ТЕХНОБУД-ВОЛИНЬ».

Постановою Волинського апеляційного суду від 15 серпня 2019 року рішення в частині відмови у стягненні частки внеску до статутного капіталу ТзОВ «Кріогаз» скасовано, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1 225 000,00 грн компенсації 1/2 частки внеску ОСОБА_1 до статутного капіталу ТзОВ «Кріогаз».

Постановою Верховного Суду від 11 березня 2020 року рішення Луцького міськрайонного суду в незміненій частині та постанову Волинського апеляційного суду від 15 серпня 2019 року залишено без змін.

Рішення судів про стягнення на користь ОСОБА_2 грошової компенсації за частку у спільному майні подружжя на суму понад 1 270 000,00 грн ОСОБА_1 виконано у квітні 2020 року.

Цю обставину відповідачка та її представник не заперечують. Також не заперечують те, що під час розгляду справи про поділ майна подружжя ОСОБА_2 було запропоновано в рахунок компенсації належної їй частки у спільному майні подружжя передати у власність належну ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 , в якій відповідач проживає, проте ОСОБА_2 відмовилась від такої пропозиції.

Нормативно-правове обґрунтування

Щодо захисту права власності

Конституцією Українипередбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції Українивстановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За статтею 47 Конституції Україникожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Щодо права користування житлом членами сім`ї власника

Частиною першою статті 383 ЦК Українита статтею 150 ЖК України закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Згідно з частиною першою статті 156 ЖК Україничлени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Українидо членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

У статті 317 ЦК Українипередбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК Українивласник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Статтею 391 ЦК Українипередбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення будь-яких порушень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому, не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав.

Щодо права користування чужим майном та підстав для його припинення

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК Українипередбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК Українивказано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Зміст наведених положень ЦК України підтверджує, що право користування членом сім`ї власника житла цим житлом є правом користування чужим майном, а тому на нього поширюються правила про припинення сервітуту.

У статті 406 ЦК Україниунормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц).

У постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц, у постановах Верховного Суду: від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16, від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Припинення шлюбних відносин між власником житла та членом його сім`ї відповідно до частини другої статті 406 ЦК України може бути оцінено як обставина, яка є істотною та у зв`язку із настанням якої сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна.

Критерії оцінки співвідношення балансу інтересів сторін

При вирішені спорів по суті, у яких на шальці терезів стоїть питання захисту права власності однієї сторони (власника житла), та захисту права на житло іншої сторони (не власника, а користувача житла) необхідно надавати оцінку балансу інтересів сторін спору. У такому випадку потребують врахуванню наступні критерії, сформовані у практиці ЄСПЛ.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві».

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. (Дивись також правові висновки, сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17).

Права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц).

У постанові Верховного Суду України від 16 січня 2012 року в справі № 6-57цс11 сформульована правова позиція, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю. У разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред`явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Апеляційний суд, оцінюючи виселення ОСОБА_2 на предмет пропорційності втручання у її право на житло, встановивши, що порушені права ОСОБА_1 - власника житла, гарантовані як національним законодавством України, так і статтею 8 Конвенції, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, дійшов правильного висновку про те, що за обставинами цієї справи виселення відповідачки зі спірного житла є таким, що відбувається на підставі закону, з легітимною метою та є пропорційним заходом втручання. Сімейні стосунки між сторонами припинено, теперішні стосунки сторін після розірвання шлюбу є вкрай неприязні, відповідачка не допускає позивача у належну йому квартиру, що унеможливлює їх спільне користування квартирою.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що за результатом вирішення спору про поділ спільного майна подружжя ОСОБА_1 сплатив на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію за частку у спільному майні понад 1 270 000 грн, тому відповідачка має можливість реалізувати гарантоване Конституцією України право на житло, забезпечивши себе житловим приміщенням за особисті кошти, а не за рахунок використання житлового приміщення, належного колишньому чоловіку.

Виселення ОСОБА_2 із спірної квартири не буде надмірним тягарем для неї з підстав, наведених вище (отримання грошової компенсації) та не призведе до порушення прав, гарантованих статтею 8 Конвенції, оскільки її подальше спільне проживання є неможливим, крім того, порушує право власності ОСОБА_1 , оскільки позбавляє його можливості самостійно користуватись належною йому квартирою.

Зважаючи на викладене, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову в частині вимог про усунення перешкод позивачу у користуванні майном шляхом виселення відповідачки ОСОБА_2 .

Висновки апеляційного суду узгоджуються з висновками, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17.

У касаційній скарзі заявник вказує на те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 766/817/17, від 20 січня 2021 року у справі № 404/789/18, від 20 січня 2021 року у справі № 214/3899/17, 03 лютого 2021 року у справі № 501/2010/18, від 17 березня 2021 року у справі № 761/38544/17.

На предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

У постанові Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 766/817/17 спір виник між позивачем, який є володільцем спірної квартири та набув на неї право власності на підставі договору іпотеки, укладеного з відповідачем.

У справі № 404/789/18 Верховний Суд скасував постанову суду апеляційної інстанції та направив справу на новий розгляд, оскільки суд не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме не звернув уваги на те, що ухвалення судового рішення про виселення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

У справі № 214/3899/17 Верховний Суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для виселення відповідачів із квартири, оскільки суд встановив, що відповідачка вселилася у спірну квартиру як член сім`ї власника, не є такою, що самоправно вселилася до жилого приміщення, тому підстави, передбачені статтею 116 ЖК України та статтею 405 ЦК України, для її виселення відсутні. Позивач не надав доказів на підтвердження систематичного порушення відповідачкою правил співжиття, що робить неможливим для позивача проживання з нею в одному будинку, а також доказів застосування до неї заходів запобігання і громадського впливу, які виявилися безрезультатними.

Залишаючи без змін рішення суду апеляційної інстанції, Верховний Суд у справі № 501/2010/18 погодився з тим, що виселення відповідача та її малолітніх дітей в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення прав малолітніх дітей та їх матері на житло, внаслідок яких останні можуть втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі. Відповідач на законних підставах вселилася в квартиру, що належить позивачці, постійно там проживає понад 10 років, і наявність реєстрації відповідача за іншим місцем, де остання не проживає, не може бути обставиною, яка скасовує законне право користування житловим приміщення, у якому проживають відповідачка та її неповнолітні діти. Донька відповідача є особою із інвалідністю, іншого житла у дітей немає, відповідач несе витрати з утримання житла, сплачує комунальні послуги.

Наведене дає підстави для висновку, що відсутні підстави стверджувати, що суд апеляційної інстанції у справі, що переглядається, не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, предмет і підстави позовів, встановлені судами фактичні обставини на підставі наданих доказів.

Також заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції вказав, що відповідачка не скористалася правом подати відзив на апеляційну скаргу, тоді як такий відзив поданий у встановлений судом строк. Верховний Суд вважає, що ця обставина не є підставою для скасування правильного по суті оскаржуваного судового рішення і на суть вирішеного спору не впливає. Суд апеляційної інстанції врахував всі доводи і заперечення сторін.

Отже, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційного провадження, не знайшли свого підтвердження.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання вичерпності висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судове рішення відповідає вимогам вмотивованості.

Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо заяви про стягнення витрат на правничу допомогу

У липні 2022 року представник ОСОБА_1 - адвокат Некляєв Ю. Г. подавдо суду заяву про стягнення витрат на правничу допомогу, у якій просив стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати на правову допомогу у розмірі 35 332,50 грн, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

На підтвердження надання правничої допомоги надав: звіт про надані послуги та понесені витрати від 30 червня 2022 року, копія рахунку від 30 червня 2022 року № 06.22-440.3452, ордер на надання правової (правничої) допомоги, докази направлення заяви на адресу ОСОБА_2 .

Заява про стягнення витрат на правову допомогу надіслана ОСОБА_2 05 липня 2022 року.

Згідно з підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК Українисуд касаційної інстанції вирішує питання щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою (частина перша статті 15 ЦПК України).

Згідно з положеннями частин першої-п`ятої статті 137 ЦПК Українивитрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК Українипри виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У пунктах 34-47 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) зазначено, що обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Крім того, у постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 750/2055/20 (провадження № 61-16723св20) вказано, що саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеними в постановах Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 465/3458/15-ц (провадження № 61-19582св20), від 09 листопада 2021 року у справі № 759/14346/16 (провадження № 61-12783св21).

Заявником при подачі відзиву на касаційну скаргу документально підтверджено розмір витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді касаційної інстанції. ОСОБА_2 не подавала до суду касаційної інстанції клопотання про зменшення витрат на правничу допомогу, а тому відсутні підстави для відмови у стягненні цих витрат на користь ОСОБА_1 . З урахуванням викладеного, заява представника ОСОБА_1 - адвоката Некляєва Ю. Г. підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 400 401 402 409 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_3 , залишити без задоволення.

Постанову Волинського апеляційного суду від 30 березня 2022 року залишити без змін.

Заяву ОСОБА_1 , подану представником Некляєвим Юрієм Геннадійовичем , про відшкодування витрат на правничу допомогу задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_2 (адреса реєстрації: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (адреса місця проживання: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 ) 35 332,50 грн на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Ступак

І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний