Постанова

Іменем України

09 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 173/1373/17

провадження № 61-14672св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивач (відповідач) - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідач (позивач) - ОСОБА_1 ,

третя особа - Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Верба Віталій Миколайович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 26 січня 2021 року у складі судді Петрюк Т. М. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 липня 2021 року у складі колегії суддів: Свистунової О. В.,

Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2017 року Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про виселення.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 13 грудня 2016 року АТ КБ «ПриватБанк» отримало у власність квартиру, загальною площею 40,9 кв. м, житловою площею 28,6 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору іпотеки від 14 серпня 2007 року, що посвідчений державним нотаріусом Верхньодніпровської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області Малашовою Г. В та зареєстрований у державному реєстрі під номером 3278.

Після отримання права власності на вказане нерухоме майно позивач здійснив намагання отримати доступ до житла, однак перешкодою для вчинення зазначених дій стала реєстрація проживання в ньому відповідача, який підлягає виселенню з житлового приміщення на підставі статей 319 320 ЦК України, статей 109 114 ЖК Української РСР.

Позивач направив письмову претензію відповідачеві про добровільне звільнення житлового приміщення та зняття з реєстраційного обліку, однак останнім законні вимоги позивача були проігноровані та нерухомість не була передана позивачу у вільне користування, що й стало підставою звернення

до суду.

Просив виселити відповідача, який зареєстрований і проживає у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 зі зняттям з реєстрації місця проживання у відповідному органі реєстрації без надання іншого житлового приміщення.

У грудні 2019 року ОСОБА_1 подав зустрічну позовну заяву, згідно з якою просив визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Верби В. М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на користь АТ КБ «ПриватБанк», індексний номер 32968711 від 16 грудня 2016 року.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 20 серпня 2007 року між Публічним акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі -

ПАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк»,

та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № DZD0G100770026, на підставі якого банк надав йому кредит в розмірі 10 560,00 дол. США на придбання житла, а саме двокімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 набув право власності на квартиру на підставі договору купівлі-продажу квартири від 21 серпня 2007 року, посвідченого державним нотаріусом Верхньодніпровської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області Малашовою Г. В та зареєстрований у державного реєстрі під номером 3276.

На забезпечення виконання кредитного договору від 21 серпня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, посвідчений державним нотаріусом Верхньодніпровської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області Малашовою Г. В та зареєстрований у державному реєстрі під номером 3278.

ОСОБА_1 неналежним чином виконував кредитний договір, про

що повідомив банк та просив здійснити реструктуризацію заборгованості. Банк відмовив йому у цьому та в жовтні 2015 року подав до суду позов про стягнення заборгованості за кредитним договором. Згодом банк набув у власність зазначену квартиру шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі договору іпотеки.

Перехід права власності на квартиру до банку незаконний, оскільки

за кредитним договором від 20 серпня 2007 року № DZD0G100770026 в процесі розгляду цивільної справи про стягнення з нього та поручителів боргу була проведена економічна експертиза та були виявлені невідповідності розрахунку боргу відповідно до умов укладеного кредитного договору. Таким чином, сума його боргу за укладеним кредитним договором є невизначеною, оскільки банку було відмовлено у задоволенні позовних вимог про стягнення боргу з нього

та його поручителів. Крім того, відповідно до Закону України «Про мораторій

на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів

в іноземній валюті» забороняється стягнення на предмет іпотеки. У свою чергу, договір іпотеки є по суті похідним зобов`язанням від кредитного договору, тому скористатись своїм правом звернення на предмет іпотеки банк міг лише

за наявності відповідного попередження його про цей випадок, що і стало підставою звернення до суду.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області

від 26 січня 2021 року в задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено.

Суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні первісного позову, керувався тим, що позивач не надав доказів того, що відповідача було письмово попереджено про перехід права власності на предмет іпотеки, оскільки із копії наданої позивачем претензії від 14 червня 2017 року вбачається, що позивач повідомляв відповідача про перехід права власності на предмет іпотеки вже після реєстрації права власності на предмет іпотеки за позивачем та ставив вимогу про виселення відповідача із предмета іпотеки.

Суд першої інстанції, дійшов висновку, що спірна квартира як предмет іпотеки

не відчужувалась, а вимоги ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» поширюються на примусову реалізацію майна. В той час як звернення стягнення на предмет іпотеки було здійснено в позасудовому порядку шляхом визнання права власності на предмет іпотеки відповідно до умов укладеного договору іпотеки, які були добровільно погоджені сторонами при укладанні договору іпотеки, а тому немає підстав для задоволення позовних вимог за зустрічною позовною заявою.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

У березні 2021 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до апеляційного суду

з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції та просило рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні первісного позову скасувати

та у цій частині позов задовольнити.

ОСОБА_1 рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку

не оскаржував.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 29 липня 2021 року рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 26 січня 2021 року в оскаржуваній частині залишено без змін.

Апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції, що підстав для виселення відповідача із спірного житлового приміщення немає, оскільки позивач не надав доказів про звернення стягнення, примусове відчуження на передане в іпотеку житлове приміщення, доказів отримання повідомлення від 12 вересня 2016 року № 61 про намір банку здійснити перехід права власності на предмет іпотеки.

Аргументи учасників справи

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У серпні 2021 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило оскаржувані судові рішення скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову АТ КБ «ПриватБанк».

Касаційна скарга мотивована тим, що банком направлялась письмова претензія відповідачеві про добровільне звільнення житлового приміщення та зняття

з реєстраційного обліку, однак законні вимоги позивача були проігноровані, нерухомість не була передана позивачу у вільне користування, що й стало підставою звернення до суду. Суди застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 31 жовтня

2018 року у справі № 753/12729/15-ц, постанові Верховного Суду України

від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16.

Оскільки рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк», третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Верба В. М., про визнання протиправним та скасування рішення про реєстрацію права власності апеляційний суд не переглядав, то відповідно до статті 400 ЦПК України в цій частині рішення не є предметом касаційного перегляду.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу

до касаційного суду не направили.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 05 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано справу з Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

20 серпня 2007 року між сторонами у справі укладений кредитний договір № DZD0G100770026 на підставі якого банк надав ОСОБА_1 кредит в розмірі 10 560,00 дол. США на придбання двокімнатної квартири за адресою:

АДРЕСА_1 , що підтверджується копією кредитного договору.

На забезпечення виконання умов кредитного договору 21 серпня 2007 року між сторонами укладено договір іпотеки, посвідчений державним нотаріусом Верхньодніпровської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області Малашовою Г. В. та зареєстрований у державному реєстрі номер 3278.

ОСОБА_1 набув право власності на квартиру на підставі договору купівлі-продажу квартири від 21 серпня 2007 року ВЕТ 607713, посвідченого державним нотаріусом Верхньодніпровської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області, що підтверджується копією цього договору.

13 грудня 2016 року АТ КБ «ПриватБанк» отримало у власність квартиру загальною площею 40,9 кв. м, житловою площею 28,6 кв. м, яка знаходиться

за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору іпотеки від 21 серпня 2007 року, який посвідчений державним нотаріусом Верхньодніпровської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області Малашовою Г. В.

та зареєстрований у державному реєстрі під номером 3278.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції

в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 05 жовтня 2021 року вказано, що касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню

з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди першої та апеляційної інстанцій, відмовляючи у задоволенні позову, залишили поза увагою те, що предметом спору є виселення з іпотечного майна,

а не оскарження реєстрації права власності за банком на квартиру (позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки), помилково вдались до оцінки матеріалів нотаріальної справи щодо реєстрації права власності

за АТ КБ «ПриватБанк» на спірну квартиру та залишили поза увагою таке.

Відповідно до статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено,

що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів

та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК Української РСР.

За загальним правилом, визначеним частиною другою статті 109 ЖК Української РСР, громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення.

Прикінцевими положеннями Закону України «Про іпотеку», який набрав чинності з 01 січня 2004 року, внесено зміни до ЖК Української РСР, зокрема, текст статті 109 викладено у новій редакції та в частині другій цієї статті, як виключення, спростовано вищезазначене загальне правило для громадян, яких виселяють при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку», чинної на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Аналогічні норми містяться в частині третій статті 109 ЖК Української РСР.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Зазначений висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження

№ 14-317цс18).

У постанові Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 754/14503/16-ц (провадження № 61-12738св19) зазначено, що загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК УРСР, застосовується в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку. При зверненні стягнення на іпотечне майно шляхом позасудового врегулювання на підставі договору виселення мешканців з відповідного об`єкта відбувається за умови дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону України «Про іпотеку» та у частині третій статті 109 ЖК УРСР процедури в разі невиконання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги.

У справі, що переглядається, встановлено, що 14 червня 2017 року банк направляв письмову претензію відповідачеві про добровільне звільнення житлового приміщення та зняття з реєстраційного обліку (а. с. 5-6), однак суди не з`ясували, чи була отримана відповідачами ця вимога банку.

Відповідно до висновку Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду щодо застосування статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР, викладений у постанові від 12 квітня 2021 року у справі № 310/2950/18 (провадження № 61-16820сво19), про те, що обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статті 109 ЖК Української РСР та статті 40 Закону України «Про іпотеку», є передбачуваними. Визначення того, чи здійснюється виселення з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, або придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, має суттєве значення для правильного вирішення цієї справи та застосування судом відповідної норми статті 109 ЖК Української РСР. В разі встановлення, що в іпотеку передано нерухоме майно, придбане не лише за кредитні кошти, а й за особисті кошти іпотекодавця, то неможливо виселити відповідачів без надання іншого житлового приміщення.

Отже, для вирішення питання щодо визнання особи такою, що втратила право користування майном (наслідок виселення), необхідно встановити, чи придбане спірне житло відповідачем повністю за кредитні кошти, які він отримав відповідно до кредитного договору, які за пунктом 7.1 договору призначені для придбання позичальником двокімнатної квартири, чи він вносив, окрім кредитних, й особисті кошти.

Без встановлення зазначених обставин, що мають істотне значення для правильного вирішення справи, неможливо ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення, а суд касаційної інстанції не має повноважень встановлювати, або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, надавати оцінку доказам, що не були предметом їх перевірки,

чи робити їх переоцінку.

Виходячи з викладеного, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Керуючись принципом процесуальної економії, Верховний Суд вважає

за необхідне скасувати ухвалене у справі рішення суду апеляційної інстанції,

справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, а не першої інстанції, оскільки суд апеляційної інстанції в силу своїх повноважень може усунути наведені порушення.

Висновки Верховного Суду

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

З урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великою Палатою Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18), у постанові Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 754/14503/16-ц (провадження № 61-12738св19) та у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду

у складі Верховного Суду від 12 квітня 2021 року у справі № 310/2950/18 (провадження № 61-16820сво19), колегія суддів вважає, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального

та з порушенням норм процесуального права.

Це унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу задовольнити частково, постанову суду апеляційної інстанції скасувати, передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно з підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження

№ 61-39028св18) зроблено висновок, що «у разі, якщо суд апеляційної

чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом

із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення

з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі.

Керуючись статтями 400 409 411 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 липня 2021 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:М. Є. Червинська С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун