Постанова

Іменем України

20 січня 2021 року

м. Київ

справа № 182/8536/18

провадження № 61-254св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Бондар Я. М., Барильської А. П., Зубакової В. П.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу.

Позовна заява мотивована тим, що 23 грудня 2014 року між ним та ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до якого він передав, а ОСОБА_2 отримала в позику грошові кошти у розмірі 25 000,00 доларів США, які зобов`язалася повернути до 30 грудня 2017 року, що підтверджується розпискою про отримання грошей.

Однак ОСОБА_2 свої зобов`язання за договором позики не виконала, на неодноразові його звернення не реагує, посилаючись на фінансові труднощі.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь суму боргу, яка станом на 01 січня 2018 року за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) становить 701 500,00 грн, а також інфляційні витрати, пов`язані з несвоєчасним виконанням зобов`язання, у розмірі 39 284,00 грн, 3 % річних від простроченої суми у розмірі 17 527,00 грн та судові витрати у розмірі 7 583,12 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 21 лютого 2019 року у складі судді Тихомирова І. В. позов ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 23 грудня 2014 року в розмірі 701 500,00 грн, інфляційні витрати у розмірі 39 284,00 грн, 3 % річних від простроченої суми заборгованості в розмірі 17 527,00 грн, а всього 758 311,00 грн.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Суд першої інстанції виходив із того, що відповідач порушила свої зобов`язання за договором позики від 23 грудня 2014 року перед позивачем, оскільки не виконала умови договору та не повернула позивачу кошти, у зв`язку із чим сума боргу з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних підлягає стягненню з відповідача на користь позивача в примусовому порядку.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 03 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 21 лютого 2019 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Суд апеляційної інстанції постановив, що відповідач надала суду оригінал розписки від 16 серпня 2017 року, відповідно до якої ОСОБА_1 цією розпискою посвідчує, що 16 серпня 2017 року він особисто отримав від ОСОБА_3 та ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 43 000,00 доларів США, які зобов`язався повернути ОСОБА_2 за першою їх вимогою протягом 14 календарних днів. Також в розписці зазначено, що у разі неповернення цих грошових коштів до 30 грудня 2017 року 25 000,00 доларів США будуть зараховані в рахунок погашення позики ОСОБА_2 за розпискою від 23 грудня 2014 року. Таким чином, у зв`язку з ненаданням позивачем належних та допустимих доказів на спростування наданої відповідачем розписки від 16 серпня 2017 року у відповідача відсутня заборгованість перед позивачем за договором позики від 23 грудня 2014 року.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального й процесуального права, просив скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 грудня 2019 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що ОСОБА_2 у відзиві на позовну заяву, в апеляційній скарзі та під час перших судових засідань суду апеляційної інстанції не повідомляла суд про наявність в неї розписки від 16 серпня 2017 року, нібито наданої їй ОСОБА_1 , а надала її в судовому засіданні суду апеляційної інстанції лише в жовтні 2019 року. Тому зазначений факт викликає сумніви в справжності наданої розписки та її наявності під час розгляду справи судом першої інстанції і при поданні апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції також не звернув уваги на заперечення ОСОБА_1 щодо отримання грошових коштів та підписання розписки від 16 серпня 2017 року.

Таким чином, судом апеляційної інстанції було порушено вимоги статей 78 79 83 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Короткий зміст позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 зазначила, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню, оскільки не містить обґрунтування неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

У поясненнях на відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу ОСОБА_1 зазначив, що розписку від 16 серпня 2017 року він не писав та грошових коштів на підставі цієї розписки не отримував.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 10 січня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , на постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 грудня 2019 року і витребувано із Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області цивільну справу № 182/8536/18.

12 червня 2020 року до Верховного Суду надійшло клопотання ОСОБА_1 про долучення додаткових доказів до матеріалів справи, які стосуються кримінального провадження № 12019040340002973.

Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.

Фактичні обставини справи

23 грудня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_1 передав, а ОСОБА_5 отримала в позику грошові кошти у розмірі 25 000,00 доларів США та зобов`язалася повернути їх до 30 грудня 2017 року, що підтверджується розпискою про отримання коштів.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Предметом спору у цій справі є зобов`язання ОСОБА_2 повернути ОСОБА_1 отримані у борг 25 000,00 доларів США, а також сплатити на його користь інфляційні витрати, пов`язані з несвоєчасним виконанням зобов`язання, у розмірі 39 284,00 грн, та 3 % річних від простроченої суми у розмірі 17 527,00 грн на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції і відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , виходив з того, що в судовому засіданні 17 жовтня 2019 року відповідач надала суду оригінал розписки від 16 серпня 2017 року про повернення позивачу боргу в повному обсязі, яка була досліджена в судовому засіданні та копія якої долучена до матеріалів справи. Із цієї розписки вбачається, що 16 серпня 2017 року ОСОБА_1 особисто отримав від ОСОБА_3 і ОСОБА_2 грошову суму в розмірі 43 000,00 доларів США, яку зобов`язався повернути ОСОБА_2 за першою їх вимогою протягом 14 календарних днів. Також в розписці обговорено, що у разі неповернення грошової суми в розмірі 43 000,00 доларів США до 30 грудня 2017 року 25 000,00 доларів США будуть зараховані в рахунок погашення позики ОСОБА_2 за розпискою від 23 грудня 2014 року.

Відповідно до розписки від 16 серпня 2017 року ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_3 та ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 43 000,00 доларів США та зобов`язався їх повернути за першою вимогою протягом 14 календарних днів. В разі не повернення грошових коштів у розмірі 43 000,00 доларів США до 30 грудня 2017 року, 25 000,00 доларів США будуть зараховані в рахунок погашення позики ОСОБА_2 за розпискою від 23 грудня 2014 року (а. с. 138).

Колегія суддів вважає обґрунтованими аргументи касаційної скарги про порушення норм процесуального права під час подання відповідачем розписки від 16 серпня 2017 року та прийняття її до розгляду судом апеляційної інстанції з таких підстав.

Статтею 2 ЦПК Українивстановлено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, визначеною у статті 129 Конституції України.

Згідно з пунктом 4 частини другої статті 43 ЦПК України учасники справи зобов`язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.

Відповідно до частини четвертої статті 83 ЦПК України якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

Згідно з частиною восьмою статті 83 ЦПК України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Отже, єдиний винятковий випадок, коли є можливим прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого процесуальним законом строку, - це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких також покладений на учасника справи, у цьому випадку на відповідача.

У пункті 6 частини другої статті 356 ЦПК України передбачено, що в апеляційний скарзі мають бути зазначені, зокрема, нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються апеляційним судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Тлумачення змісту пункту 6 частини другої статті 356, частин першої, другої та третьої статті 367 ЦПК України вказує на те, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі подання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.

На такі особливості розгляду справи апеляційним судом було звернуто увагу судів у пункті 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року № 12 «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку».

Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК України щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Висновок про прийняття та дослідження нових доказів, як і про відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати в ухвалі постановленій після обговорення заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні.

Аналогічні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 03 травня 2018 року в справі № 404/251/17 (провадження № 61-13405св18), від 05 грудня 2018 року в справі № 346/5603/17 (провадження № 61-41031св18), від 10 квітня 2019 року в справі № 145/474/17 (провадження № 61-35488св18), від 22 грудня 2020 року в справі № 635/4712/17 (провадження № 61-14485св20).

Докази об`єктивності неможливості подання розписки від 16 серпня 2017 року до суду першої інстанції згідно із вимогами частини восьмої статті 83 та частини третьої статті 367 ЦПК України відповідачем не надано.

Судом апеляційної інстанції під час розгляду справи не було досліджено причини неподання ОСОБА_2 розписки від 16 серпня 2017 року до суду першої інстанції.

Висновок про прийняття та дослідження розписки від 16 серпня 2017 року апеляційним судом всупереч вимогам частини третьої статті 367, частини першої статті 382 ЦПК України в судовому рішенні не мотивований.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми процесуального права.

Щодо позовних вимог про стягнення основного боргу та 3 % річних

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

Розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладених договорів, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до частини першої статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу та 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом.

Суд першої інстанції, встановивши те, що ОСОБА_2 не виконала умов укладеного із ОСОБА_1 договору позики, оформленого розпискою, зробив правильний висновок, що боржник зобов`язаний сплатити позивачу суму основного боргу та 3 % річних від простроченої суми відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.

Щодо позовних вимог про стягнення інфляційних витрат

Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 21 лютого 2019 року задоволено також позовні вимоги про стягнення інфляційних витрат у розмірі 39 284,00 грн на підставі статті 625 ЦК України.

Вимога позивача про стягнення цієї суми інфляційних витрат була заявлена ним виходячи із загальної суми боргу, що складається із 25 000,00 доларів США.

Статтею 192 ЦК України передбачено, що іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-ХІІ «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Законом України від 23 вересня 1194 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».

Гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.

Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству України.

Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).

Оскільки індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання, а ціни в Україні встановлюються в національній валюті - гривні, то норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням установленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення виконання грошового зобов`язання, яке визначене договором у гривні.

Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року (провадження № 6-2134цс15), від 08 лютого 2017 року (провадження № 6-1905цс16).

Отже, висновок суду першої інстанції про стягнення 39 284,00 грн (інфляційних витрат) не узгоджується із нормами цивільного законодавства України, які судом застосовано неправильно.

Висновок за результатами розгляду касаційної скарги

Частиною першою статті 412 ЦПК України визначено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини третьої статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта статті 412 ЦПК України).

Проаналізувавши підстави звернення позивача до суду з позовом, норми цивільного законодавства України, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції ухвалив правильне рішення в частині позовних вимог про стягнення

основного боргу та 3 % річних, однак в частині вирішення позовних вимог про стягнення інфляційних витрат неправильно застосував норми матеріального права. Тому касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, постанова Дніпровського апеляційного суду від 03 грудня 2019 року - скасуванню, рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 21 лютого 2019 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення заборгованості за договором позики від 23 грудня 2014 року в розмірі 701 500,00 грн, 3 % річних від простроченої суми заборгованості в розмірі 17 527,00 грн - залишенню в силі, а в частині позовних вимог про стягнення інфляційних витрат - скасуванню і ухваленню в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог.

Щодо вирішення клопотання про долучення додаткових доказів

У червні 2020 року до Верховного Суду надійшло клопотання ОСОБА_1 про долучення додаткових доказів до матеріалів справи.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

З огляду на викладене, у суду касаційної інстанції відсутні правові підстави для прийняття нових письмових доказів та долучення їх до матеріалів цивільної справи на стадії перегляду справи в касаційному порядку.

Керуючись статтями 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 грудня 2019 року скасувати.

Рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 21 лютого 2019 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення заборгованості за договором позики від 23 грудня 2014 року в розмірі 701 500,00 грн, 3 % річних від простроченої суми заборгованості в розмірі 17 527,00 грн залишити в силі.

Рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 21 лютого 2019 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення інфляційних витрат у розмірі 39 284,00 грн скасувати, ухвалити в цій частині позовних вимог нове рішення.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення інфляційних витрат у розмірі 39 284,00 грн відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк