№ 183/4196/21 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 жовтня 2022 року

м. Київ

Справа № 183/4196/21

Провадження № 14-36цс22

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О. М.,

суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Золотнікова О. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ткача І. В., Ткачука О. С., Штелик С. П.

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Альфа-банк» на ухвалу Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 червня 2021 року під головуванням судді Сороки О. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Петешенкової М. Ю., Городничої В. С., Лаченкової О. В.

у цивільній справі за заявою Акціонерного товариства «Альфа-банк» про заміну стягувача у виконавчому написі нотаріуса та

ВСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2021 року Акціонерне товариство «Альфа-банк» (далі - АТ «Альфа-банк», банк) звернулося до суду із заявою, у якій зазначало, що 06 грудня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чуловським В. А. вчинено виконавчий напис № 28766 про звернення стягнення на земельну ділянку площею 0,2500 га, цільове призначення - ведення особистого селянського господарства, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер земельної ділянки 1223285500:03:005:0274, належить ОСОБА_1 , на погашення перед Акціонерним товариством «Укрсоцбанк» (далі - АТ «Укрсоцбанк») заборгованості за кредитним договором у розмірі 147 808,34 долара США.

10 вересня 2019 року загальними зборами акціонерів АТ «Альфа-банк» та єдиним акціонером АТ «Укрсоцбанк» затверджено рішення про реорганізацію АТ «Укрсоцбанк» шляхом приєднання до АТ «Альфа-банк».

15 жовтня 2019 року рішенням єдиного акціонера АТ «Укрсоцбанк» № 5/2019 затверджено передавальний акт та визначено, що правонаступництво щодо всього майна, прав та обов`язків АТ «Укрсоцбанк», які зазначені в передавальному акті, виникає в АТ «Альфа-банк» з дати, визначеної в передавальному акті - з 15 жовтня 2019 року.

АТ «Альфа-банк» просило замінити у виконавчому написі стягувача АТ «Укрсоцбанк» на його правонаступника - АТ «Альфа-банк».

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

29 червня 2021 року ухвалою Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області відмовлено у відкритті провадження у справі.

Суд першої інстанції керувався тим, що розгляд заяви про заміну сторони стягувача у виконавчому написі нотаріуса має здійснюватися в порядку адміністративного судочинства.

27 жовтня 2021 року постановою Дніпровського апеляційного суду апеляційну скаргу АТ «Альфа-банк» залишено без задоволення, а ухвалу Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 червня 2021 року - без змін.

Апеляційний суд зазначив, що судовий контроль за виконанням рішень інших органів покладено законодавством на адміністративні суди. Аналіз статті 15 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIIІ) та статті 379 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а також те, що питання правомірності заміни сторони у виконавчому провадженні є, по суті, превентивним судовим контролем у відповідному виконавчому провадженні, дозволяє зробити висновок, що це питання повинно вирішуватися в порядку адміністративного судочинства.

Відповідна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 826/7941/17 та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 22 грудня 2020 року у справі № 640/15952/19.

Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог

У листопаді 2021 року представник АТ «Альфа-банк» - адвокат Тернова І. В. подала до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 червня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 жовтня 2021 року, у якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що у КАС України не передбачено процесуальної можливості заміни сторони виконавчого провадження в інших випадках, тобто у разі, якщо виконавче провадження відкрито не на виконання судового рішення в адміністративній справі.

Висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 826/7941/17, не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки після 15 грудня 2017 року відбулися зміни норм процесуального законодавства.

У цьому випадку банк не оскаржує рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця, а звертається з вимогою про заміну сторони виконавчого провадження за виконавчим написом, вчиненим приватним нотаріусом.

Спірні правовідносини регулюються окремим розділом Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), зокрема статтями 442, 446, а тому висновок судів про відмову у відкритті провадження у справі є помилковим.

Рух справи в суді касаційної інстанції

09 грудня 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано справу із суду першої інстанції.

27 квітня 2022 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду справу призначено до судового розгляду.

18 травня 2022 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину третю статті 403 ЦПК України, вбачаючи підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.

Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду керувався такими міркуваннями.

Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом (частина друга статті 74 Закону № 1404-VIIІ).

У разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження за поданням державного виконавця або за заявою заінтересованої особи суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, замінює сторону виконавчого провадження її правонаступником (частина перша статті 379 КАС України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 28 жовтня 2021 року у справі № 280/456/20 (провадження № К/9901/32676/20) та постанові цього ж суду від 22 липня 2019 року у справі № 822/1659/18 (провадження № К/9901/63678/18) викладено правовий висновок про те, що заява про заміну сторони виконавчого провадження, подана щодо виконавчого провадження, відкритого на виконання виконавчого напису нотаріуса, не розглядається в порядку цивільного судочинства, а підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства.

Колегія суддів вважає за необхідне відступити від наведених вище висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду з огляду на таке.

Відповідно до частини п`ятої статті 15 Закону № 1404-VIІI у разі вибуття однієї із сторін виконавець за заявою сторони, а також заінтересована особа мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, є обов`язковими тією мірою, якою вони були б обов`язковими для сторони, яку правонаступник замінив.

Згідно із частинами першою та другою статті 442 ЦПК України у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження суд замінює таку сторону її правонаступником. Заяву про заміну сторони її правонаступником може подати сторона (заінтересована особа), державний або приватний виконавець.

Статтею 446 ЦПК України передбачено, що процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у цивільних справах, вирішуються судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, якщо інше не визначено цим розділом.

Процесуальні питання, пов`язані з виконанням рішень інших органів (посадових осіб), вирішуються судом за місцем виконання відповідного рішення.

Водночас статтею 287 КАС України передбачено особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця.

Так, згідно із частиною першою статті 287 КАС України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Отже, у порядку адміністративного судочинства вирішуються питання заміни сторони виконавчого провадження (як і інші процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень в адміністративних справах) лише в адміністративних справах судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.

На противагу цьому ЦПК України містить статтю 446, яка визначає підсудність вирішення процесуальних питань, пов`язаних з виконанням рішень інших органів (посадових осіб), а саме - вони вирішуються судом за місцем виконання відповідного рішення.

Тому питання заміни сторони виконавчого провадження з виконання виконавчого напису нотаріуса підлягає розгляду в судах цивільної юрисдикції з урахуванням положень частини другої статті 446 ЦПК України, тобто судом за місцем виконання відповідного рішення.

Крім того, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що положення статті 287 КАС України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки вони регулюють питання оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця.

Разом з тим колегія суддів не погоджується з висновками Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду щодо застосування до цих правовідносин правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 16 січня 2019 року № 826/7941/17, оскільки заяви в наведених справах (№ 280/456/20, № 822/1659/18) були подані на підставі процесуальних норм, які діяли після 15 грудня 2017 року (у липні 2020 року та у травні 2018 року відповідно), тоді як у зазначеній справі Великою Палатою Верховного Суду зроблені висновки щодо заяви, поданої на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року.

Редакція ЦПК України станом до 15 грудня 2017 року не містила такої норми, яка б визначала підсудність справ щодо визначення питань, пов`язаних з виконанням рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі і щодо заміни сторони виконавчого провадження.

Натомість редакція ЦПК України, яка діяла на час подання заяви в цій справі, містить положення (частина друга статті 446 ЦПК України), що визначають підсудність таких справ, проте Велика Палата Верховного Суду правового висновку з питання застосування означеної статті не висловлювала.

З огляду на викладене колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 28 жовтня 2021 року у справі № 280/456/20 (провадження № К/9901/32676/20) та від 22 липня 2019 року у справі № 822/1659/18 (провадження № К/9901/63678/18), у зв`язку з тим, що заява про заміну сторони виконавчого провадження, подана щодо виконавчого провадження, відкритого на виконання виконавчого напису нотаріуса, не повинна розглядатись у порядку адміністративного судочинства, а підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства.

08 червня 2022 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду справу прийнято для продовження розгляду з підстави, передбаченої в частині третій статті 403 ЦПК України за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами в порядку письмового провадження.

Розгляд справи Великою Палатою Верховного Суду

Велика Палата Верховного Суду заслухала доповідь судді, перевірила наведені в касаційній скарзі доводи, матеріали справи та вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

Судами встановлено, що 06 грудня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чуловським В. А. вчинено виконавчий напис № 28766 про звернення стягнення на земельну ділянку площею 0,2500 га, цільове призначення - ведення особистого селянського господарства, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер земельної ділянки 1223285500:03:005:0274, належить ОСОБА_1 , на погашення перед АТ «Укрсоцбанк» заборгованості за кредитним договором у розмірі 147 808,34 долара США.

У червні 2021 року АТ «Альфа-банк» звернулося до суду першої інстанції цивільної юрисдикції із заявою про заміну сторони виконавчого провадження за виконавчим написом стягувача АТ «Укрсоцбанк» на його правонаступника - АТ «Альфа-банк».

Правова позиція Великої Палати Верховного Суду

На розгляд Великої Палати Верховного Суду поставлено питання:

- у порядку якого судочинства підлягає розгляду заява про заміну сторони виконавчого провадження, подана щодо виконавчого провадження, відкритого на виконання виконавчого напису нотаріуса?

Для вирішення цього питання слід проаналізувати, як співвідносяться частина друга статті 74 Закону № 1404-VIIІ, частина перша статті 379 КАС України та частина друга статті 446 ЦПК України.

Вирішуючи спір, Велика Палата Верховного Суду керується таким.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.

Відповідно до частини п`ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. За пунктом 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.

Виконання судових рішень є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція).

У рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви № 29458/04 та № 29465/04, пункт 24) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) закріпив поняття «суд, встановлений законом», яке стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність.

Фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

Для вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення складу учасників справи. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. При визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити з прав та/або інтересів, за захистом яких звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, їх змісту та правової природи.

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення насамперед майнового приватного права чи інтересу.

У частині першій статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Натомість публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (пункт 1 частини першої статті 19 КАС України).

Тому загальними критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути і пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постановах від 23 листопада 2021 року у справі № 175/1571/15 (провадження № 14-51цс21), від 27 березня 2019 року у справі № 638/14011/16-ц (провадження № 14-656цс18),від 19 червня 2019 року у справі № 826/5806/17 (провадження № 11-290апп19), від 13 березня 2019 року у справі № 202/30/17 (провадження № 14-643цс18) та інших.

У пункті 7 частини першої статті 4 КАС України визначено, що суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Стосовно терміна «публічно-владні управлінські функції», то зміст поняття полягає в наявності в суб`єкта суспільно необхідних для невизначеного або певного кола осіб повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин, а «управлінські функції» -це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб`єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб`єкта.

Відтак до справ адміністративної юрисдикції віднесені, зокрема, публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення та/або спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, у яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень тощо.

Аналогічні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17 (пункт 5.7), від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 28-30), від 18 вересня 2018 року у справі № 823/218/17 (пункти 24, 25), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (пункти 4.8-4.10), від 2 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а, від 18 грудня 2019 року у справі № 826/2323/17 (пункти 18, 19), від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункти 21-23), від 19 лютого 2020 року у справі № 520/5442/18 (пункти 18-20), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункти 16, 17), від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункти 19-21).

Відповідно до статті 1 Закону № 1404-VIIІ виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Статтею 3 Закону № 1404-VIIІ визначено перелік виконавчих документів, що підлягають примусовому виконанню. Їх можна поділити на дві групи:

а) «судові» - видані судами України, в тому числі на виконання судових рішень:

- виконавчі листи та накази, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України;

- судові накази;

- ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом;

б) «несудові» -видані іншими органами чи посадовими особами, як результат реалізації їх компетенції:

- виконавчі написи нотаріусів;

- посвідчення комісій по трудових спорах, що видаються на підставі відповідних рішень таких комісій;

- постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанови державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанови приватних виконавців про стягнення основної винагороди;

- постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;

- рішення інших державних органів та рішень Національного банку України, які законом визнані виконавчими документами;

- рішення ЄСПЛ з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», а також рішення інших міжнародних юрисдикційних органів у випадках, передбачених міжнародним договором України;

- рішення (постанови) суб`єктів державного фінансового моніторингу (їх уповноважених посадових осіб), якщо їх виконання за законом покладено на органи та осіб, які здійснюють примусове виконання рішень.

ЦПК України та Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) містять розділи «Судовий контроль за виконанням судових рішень».

За вимогами статей 447 448 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. Скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції.

Аналогічні вимоги закріплені у статтях 339 340 ГПК України.

Слід взяти до уваги, що в порядку судового контролю за виконанням судових рішень лише сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Частиною ж першою статті 287 КАС України передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Відповідно до частин першої та другої статті 74 Закону № 1404-VIIІ рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

Отже, за правилами адміністративного судочинства оскаржуються рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, вчинені під час виконання ухвалених в адміністративній справі судових рішень, а також виконавчих документів, виданих іншими, ніж суд, органами та посадовими особами, оскільки закон не встановлює для такого оскарження іншого порядку, ніж у суді адміністративної юрисдикції.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово робила висновок, що з огляду на те, що скаргу подано на дії державного виконавця з виконання виконавчого документа, виданого іншою посадовою особою, а не судом, підвідомчість спору належить адміністративному суду (постанови від 14 березня 2018 року, від 14 листопада 2018 року у справі № 161/15523/17, від 06 лютого 2019 року у справі № 678/1/16-ц, від 02 жовтня 2019 року у справі № 346/79/17).

Тобто при розгляді справ щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, що вчинені під час примусового виконання рішень інших органів та посадових осіб, які підлягають примусовому виконанню, суди здійснюють контроль за порядком реалізації сукупності дій органів і осіб, визначених у Законі № 1404-VIII, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню, що розкриває нормативний зміст поняття «виконавче провадження».

Разом з тим Закон № 1404-VIIІ містить норму - частину п`яту статті 15, яка регулює питання правонаступництва у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження.

За частиною першою статті 15 Закону № 1404-VIII сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник.

В абзаці другому частини п`ятої статті 15 Закону № 1404-VIIІ вказано, що у разі якщо сторона виконавчого провадження змінила найменування (для юридичної особи) або прізвище, ім`я чи по батькові (для фізичної особи), виконавець, за наявності підтверджуючих документів, змінює своєю постановою назву сторони виконавчого провадження.

Тобто виконавець наділений повноваженнями змінити назву сторони виконавчого провадження у разі наявності належних доказів - відповідних підтверджуючих документів, що не потребує звернення до суду.

У разі вибуття однієї із сторін виконавець за заявою сторони, а також заінтересована особа мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, є обов`язковими тією мірою, якою вони були б обов`язковими для сторони, яку правонаступник замінив (частина п`ята статті 15 Закону № 1404-VIIІ).

Відмінною, порівняно із згаданими вище правилами в наведеній нормі, є ситуація, яка не обумовлена конфліктом: заінтересована особа ініціює розгляд питання про обрання належного правонаступника на заміну сторони виконавчого провадження, яка вибула.

Особливістю цивільного процесуального законодавства, порівняно з іншими процесуальними кодексами, є наявність окремого провадження - виду непозовного цивільного судочинства, у порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав, або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

У розділі IV ЦПК України «Окреме провадження» глава 6 регулює питання розгляду судом справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

У статті 315 ЦПК України закріплено, що у судовому порядку можуть бути встановлені будь-які факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Характерною і визначальною відмінністю цього провадження є відсутність спору про право (за частиною четвертою статті 315 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду).

ГПК України та КАС України не містять такого поняття, як встановлення юридичного факту, тобто до суду можливо звернутися лише у випадку, коли наявний юридичний спір, і в залежності від складу сторін такого спору та змісту спірних правовідносин визначається юрисдикційність спору.

У частині першій статті 379 КАС України зазначено, що у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження за поданням державного виконавця або за заявою заінтересованої особи суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, замінює сторону виконавчого провадження її правонаступником.

Тобто всі процесуальні кодекси урегулювали питання заміни сторони виконавчого провадження саме у випадку виконання судового рішення. І логічно, що такі питання розглядає лише суд тієї юрисдикції, у якій розглянуто справу по суті, той суд, який ухвалив відповідне рішення.

Велика Палата Верховного Суду аналізувала питання заміни сторони у виконавчому провадженні при застосуванні процесуального законодавства, чинного до 15 грудня 2017 року.

Зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 826/7941/17 (провадження № 11-1172апп18) зроблено висновок, що судовий контроль за виконанням рішень інших органів покладено законодавством на адміністративні суди. Аналізуючи в сукупності норми статті 15 Закону № 1404-VIIІ та чинні до 15 грудня 2017 року статті 264 КАС України та 368 ЦПК України, беручи до уваги, що питання правомірності заміни сторони у виконавчому провадженні є, по суті, превентивним судовим контролем у відповідному виконавчому провадженні, це питання повинно вирішуватися в порядку адміністративного судочинства.

Від цього висновку Велика Палата Верховного Суду підстав для відступу не вбачає, оскільки він відповідає чинному на час розгляду спірного питання процесуальному законодавству.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ЦПК України викладено в новій редакції.

З метою більш якісного урегулювання спірного питання 15 грудня 2017 року у ЦПК України було внесено зміни.

Згідно із частиною другою статті 4 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Як встановлено в частині першій статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

При цьому, ураховуючи вимоги, закріплені в частині другій статті 2 ЦПК України, суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Отже, з позицій цивільно-процесуального регулювання відносин щодо підсудності справ, які виникають з виконавчого провадження принципово значення набуває факт встановлення: рішення суду чи іншого органу перебуває на виконанні, суду першої інстанції, який розглянув цивільну справу та місця виконання судового рішення.

Відповідно до частин першої, другої статті 442 ЦПК України у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження суд замінює таку сторону її правонаступником. Заяву про заміну сторони її правонаступником може подати сторона (заінтересована особа), державний або приватний виконавець.

За вимогами статті 446 ЦПК України процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у цивільних справах, вирішуються судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, якщо інше не визначено цим розділом. Процесуальні питання, пов`язані з виконанням рішень інших органів (посадових осіб), вирішуються судом за місцем виконання відповідного рішення.

Велика Палата Верховного Суду при розгляді питання про розмежування юрисдикції чітко визначає, що онтологічні основи його вирішення полягають у критеріях розмежування судової юрисдикції, тобто передбачених законом умовах, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, якими є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ (постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18), від 27 жовтня 2020 року у справі № 635/551/17 (провадження № 14-79цс20).

Оскільки тільки в ЦПК України врегульовано правило заміни сторони виконавчого провадження, порушеного через необхідність виконання рішення «несудового» органу, можна зробити такий висновок: заява про заміну сторони виконавчого провадження, відкритого на виконання виконавчого напису нотаріуса, підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.

Врегулювання цього питання саме нормами ЦПК України обумовлено відсутністю спору між стороною виконавчого провадження та виконавцем, що свідчить про відсутність потреби в задіянні суду адміністративної юрисдикції, оскільки сторона виконавчого провадження не оспорює його рішень, дій чи бездіяльності, бо вирішення вказаного питання перебуває поза межами компетенції виконавця. Однак саме цивільний суд спроможний кваліфіковано встановити, чи є правонаступником заявник, який просить замінити собою попереднього учасника виконавчого провадження.

За таких обставин рішення судів попередніх інстанцій не можна вважати законними й обґрунтованими, тому вони підлягають скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 28 жовтня 2021 року у справі № 280/456/20 (провадження № К/9901/32676/20) та від 22 липня 2019 року у справі № 822/1659/18 (провадження № К/9901/63678/18), про те, що заява про заміну сторони виконавчого провадження, подана щодо виконавчого провадження, відкритого на виконання виконавчого напису нотаріуса, повинна розглядатись у порядку адміністративного судочинства.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що при розгляді справи суду першої інстанції необхідно встановити фактичні обставини справи, оскільки з копії заяви АТ «Альфа-банк» про заміну стягувача у виконавчому написі нотаріуса не вбачається, що виконавчий напис нотаріуса № 28766, вчинений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чуловським В. А. про звернення стягнення на земельну ділянку, було звернуто до примусового виконання та відкрито виконавче провадження.

Заміна сторони у виконавчому написі, вчиненому нотаріусом, та заміна сторони у виконавчому провадженні з примусового виконання виконавчого напису нотаріуса є відмінними правовими категоріями, оскільки заміна сторони у виконавчому провадженні є можливою виключно у разі відкриття відповідного виконавчого провадження, що передбачено спеціальним правилом статті 15 Закону № 1404-VIIІ.

Імперативними приписами частини п`ятої статті 442 ЦПК України встановлено, що положення цієї статті застосовуються також у разі виникнення потреби у заміні боржника або стягувача у виконавчому листі до відкриття виконавчого провадження.

Велика Палата Верховного Суду в контексті фактичних обставин справи та зумовленого ними застосування норм процесуального права зазначає, що до відкриття виконавчого провадження у порядку, визначеному статтею 442 ЦПК України, може бути замінено боржника або стягувача лише у виконавчому листі, яким у системному розумінні з пунктом 1 частини першої статті 3 Закону № 1404-VIIІ є виконавчий документ, виданий судом у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, ухвалених у цивільних справах, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів.

Виконавчий напис нотаріуса є різновидом виконавчого документа в розумінні статті 3 Закону № 1404-VIIІ, який є відмінним від виконавчого листа за формою, змістом, а також суб`єктом та процедурою видання, отже, положення частини п`ятої статті 442 ЦПК України не можуть бути застосовані за аналогією у випадку заміни сторони у виконавчому написі нотаріуса, виконавче провадження за яким ще не відкрито.

Відповідно до статті 88 Закону України від 02 вересня 1993 року № 3425-XII «Про нотаріат» (далі - Закон № 3425-XII) нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років. Тобто саме нотаріус при вчиненні виконавчого напису перевіряє належність стягувача й у разі зміни сторони правовідношення саме новий учасник і буде стягувачем у новому виконавчому написі за зверненням нової сторони (нового учасника) правовідносин.

За вимогами статті 91 Закону № 3425-XII виконавчий напис може бути пред`явлено до примусового виконання протягом трьох років з моменту його вчинення. Поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого напису здійснюється відповідно до Закону № 1404-VIIІ.

Вчинення виконавчих написів нотаріусами врегульовано у главі 16 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 лютого 2012 року за № 282/20595.

Згідно із частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У статтях 16-19 глави 3 розділу І книги першої Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що захист цивільних прав та інтересів здійснюється судом, Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування, нотаріусом, шляхом самозахисту.

Нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом (стаття 18 ЦК України).

Отже, виконавчий напис нотаріуса є формою захисту цивільних прав та інтересів, що відбувається в певному спеціальному порядку, який є відмінним від інших форм (зокрема й судовій) надання захисту таким правам та інтересам.

У Правилах професійної етики нотаріусів України, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 04 жовтня 2013 року № 2104/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 09 жовтня 2013 року за № 1730/24262, зазначено, що професійна поведінка нотаріусів України ґрунтується, зокрема, на принципі незалежності, який передбачає те, що специфіка цілей і завдань нотаріату вимагає належне здійснення нотаріальної діяльності, максимальну незалежність нотаріуса, свободу від будь-якого впливу чи тиску та від неправомірного втручання в його діяльність.

З урахуванням зазначеного необхідно дотримуватися принципу незалежності здійснення нотаріальної діяльності та частини другої статті 19 Конституції України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

За частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити, оскаржувані судові рішення скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

У такому випадку розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не проводиться.

Керуючись статтями 400 409 411 415 416 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Альфа-банк» задовольнити.

Ухвалу Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 червня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 жовтня 2021 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. М. Ситнік

Судді: В. В. Британчук Л. М. Лобойко

Ю. Л. Власов К. М. Пільков

Д. А. Гудима О. Б. Прокопенко

Ж. М. Єленіна Л. І. Рогач

І. В. Желєзний І. В. Ткач

О. С. Золотніков О. С. Ткачук

Г. Р. Крет С. П. Штелик