ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 жовтня 2020 року

м. Київ

справа №185/3733/17(2-а/185/7/18)

адміністративне провадження №К/9901/6691/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Бучик А.Ю.,

суддів: Мороз Л.Л., Рибачука А.І.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області в особі Павлоградського відділення Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області на окрему ухвалу Третього апеляційного адміністративного суду від 07.02.2019 (в складі колегії суддів: головуючого судді - Сафронової С.В., суддів: Чепурнова Д.В., Мельника В.В.) у справі №185/3733/17(2-а/185/7/18) за позовом ОСОБА_1 до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області в особі Павлоградського відділення Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області про визнання дій неправомірними та зобов`язання вчинити певні дії,

УСТАНОВИВ:

В травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області в особі Павлоградського відділення Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області, в якому просив визнати протиправними дії відповідача щодо припинення страхових виплат з 01.09.2016 та зобов`язати відповідача відновити виплату з 01.09.2016.

Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 20 квітня 2018 року, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 07 лютого 2019 року, позов задоволено. Визнано протиправними дії Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області щодо припинення позивачу страхових виплат з 01.09.2016. Зобов`язано відповідача відновити страхові виплатити ОСОБА_1 з 01.09.2016.

Постановою Верховного Суду від 22.10.2020 рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 20 квітня 2018 року та постанова Третього апеляційного адміністративного суду від 07 лютого 2019 року залишені без змін.

Під час апеляційного розгляду справи Третій апеляційний адміністративний суд постановив окрему ухвалу від 07 лютого 2019 року з метою доведення до відома, обставин, викладених в цій ухвалі, керівництву Павлоградського відділення Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області, Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області та Фонду соціального страхування України для усунення та недопущення в подальшому подібних порушень норм законодавства.

Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області в особі Павлоградського відділення Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області не погодилось з окремою ухвалою суду апеляційної інстанції та подало касаційну скаргу про її скасування.

В обґрунтування скарги зазначило, що відповідач у спірних правовідносинах діяв на підставі чинного законодавства, а саме: на підставі п. 6 ч. 1 ст. 46 Закону України "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування", ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст.12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", п. 4 ч. 1 ст. 25 Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, п.1, ч. 2, 4 п. 12, п. 18 Порядком здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №365 від 08.06.2016.

Колегія суддів з`ясувавши обставини, на підставі яких було прийнято оскаржену ухвалу, обговоривши доводи касаційної скарги, дійшла висновку про таке.

Відповідно до статті 249 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним суб`єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону.

У разі необхідності суд може постановити окрему ухвалу про наявність підстав для розгляду питання щодо притягнення до відповідальності осіб, рішення, дії чи бездіяльність яких визнаються протиправними (частина 2).

Частиною 5 вказаної статті передбачено, що з метою забезпечення виконання вказівок, що містяться в окремій ухвалі, суд встановлює у ній строк для надання відповіді залежно від змісту вказівок та терміну, необхідного для їх виконання.

Зі змісту наведених положень закону убачається, що окрема ухвала суду - це процесуальний засіб судового впливу на виявлені під час судового розгляду порушення законності, а також причини та умови, що цьому сприяли. Окрема ухвала є формою профілактичного впливу судів на правопорушників.

Необхідність її винесення зумовлена завданнями адміністративного судочинства - захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень органів державної влади, місцевого самоврядування, їхніх посадових, службових осіб у процесі здійснення ними управлінських функцій.

Слід зазначити, що суд має право, а не зобов`язаний постановити окрему ухвалу. Проте, враховуючи особливий статус суду в системі органів, що забезпечують правовий порядок, суд зобов`язаний реагувати на випадки очевидних, умисних або системних порушень закону.

Підставою для окремої ухвали є виявлення порушення закону і встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню порушення. Відтак, окрема ухвала може бути постановлена лише у разі, якщо під час саме судового розгляду конкретної справи встановлено певне правопорушення. Юридична кваліфікація правопорушення судом не здійснюється. Водночас суд може в окремій ухвалі зазначити, елементи якого складу правопорушення слід перевірити (службова недбалість, зловживання владою тощо).

Мотивуючи винесення окремої ухвали, суд апеляційної інстанції виходив з таких умов і причин, які визнав достатніми і вагомими для постановлення такого рішення. Зокрема, послався на те, що під час розгляду справи судом апеляційної інстанції встановлено порушення Павлоградським відділенням Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування в Дніпропетровській області норм чинного законодавства, яким регулюються спірні правовідносини у цій справі, а за твердженням відповідача в судовому засідання суд апеляційної інстанції встановив, що застосування до аналогічних як у цій справі правовідносин положень п. 6 ч. 1 ст. 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» з урахуванням положень Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» і постанов Кабінету Міністрів України від 05.11.2014 № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» та від 08.06.2016 №365 «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» - є правовою позицією Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування в Дніпропетровській області та Фонду соціального страхування, що на думку апеляційного суду є підставою для постановлення окремої ухвали та направлення її відповідним суб`єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону.

Так, за матеріалами справи та наданими в судовому засіданні поясненнями відповідача, судом апеляційної інстанції з`ясовано, що припинення виплати щомісячної грошової суми страхових виплат особам, які перебувають на обліку відділень Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування в Дніпропетровській області як внутрішньо переміщені особи, саме з підстав скасування довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, і відмова у відновлені страхових виплат з посиланням п. 18 Порядку № 365, тобто, лише через шість місяців після припинення і виконання всіх процедур, необхідних для їх призначення є загальною практикою, оскільки вищевказані органи Фонду соціального страхування вважають, що до внутрішньо переміщених осіб має застосовувати положення законодавства України, яким врегульовано питання забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, і відповідно виплата раніше призначених цим особам страхових виплат, в тому числі пов`язаних із страховими випадками на виробництві, можлива тільки на підставі отримання довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.

Наведена позиція відповідача не змінюється протягом тривалого часу незважаючи на зміст та чисельну кількість рішень судів зі спірного питання (від першої інстанції до Верховного Суду), в яких судами детально, чітко та зрозуміло наводилися підстави неможливості дискримінації гарантованих Конституцією України прав внутрішньо переміщених осіб на отримання раніше призначеної внаслідок втрати працездатності від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання щомісячної страхової виплати, в тому числі і шляхом застосування до цих осіб формально нейтральних правових норм власних критеріїв оцінки норм матеріального права, що також підтверджується правовою позицією відповідача у цій справі.

Так, у даних спірних правовідносинах відповідач вважаючи правомірним припинення страхових виплат позивачу відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 46 Закону України "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування" з "інших випадків, передбачених законодавством", помилково Законом України від 20.10.2014 № 1706-VII "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо перемішених осіб" (далі - Закон №1706-VII) та постановами Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 № 505 "Про надання щомісячної адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг", від 01.10.2014 № 509 "Про облік внутрішньо переміщених осіб", від 05.11.2014 № 637 "Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам", та від 08.06.2016 № 365 "Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам", але без урахування предмету спору у цій справі, яким є захист права позивача, що втратив працездатність внаслідок професійного захворювання, у зв`язку з чим йому довічно було встановлено інвалідність та як застрахованій особі державою гарантовано забезпечення безстрокової виплати щомісячної страхової грошової суми.

Отже, у правовідносинах (подібним спірним у цій справі), відповідач не приділяє належної уваги положенням Закону України "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування" від 23.09.1999 р № 1105-XIV зі змінами (далі - Закон №1105-XIV), який за місцем в ієрархічній структурі має більшу юридичну силу у сфері загальнообов`язкового державного соціального страхування громадян в Україні та відповідно є пріоритетним у застосуванні до правовідносин, що виникають при виплаті раніше призначених щомісячних страхових виплат особам, які втратили працездатність внаслідок професійного захворювання.

За змістом ч. 1 ст. 2 Закону № 1105-XIV законодавство про соціальне страхування складається із Основ законодавства України про загальнообовязкове державне соціальне страхування Кодексу законів про працю України, цього Закону, інших законодавчих актів та прийнятих відповідно до них інших нормативно-правових актів.

Відповідно до ч. 3 ст. 8 Закону № 1105-XIV, робочі органи виконавчої дирекції Фонду (далі - управління) та їх відокремлені підрозділи в районах і містах (далі - відділення) зобовязані провадять свою діяльність від імені виконавчої дирекції Фонду в межах та порядку, визначених цим Законом, статутом Фонду, типовим положенням про робочі органи виконавчої дирекції Фонду та їх відділення, що затверджується правлінням Фонду, та положенням, затвердженим директором виконавчої дирекції Фонду, а згідно з п. 1, 2 ч. 1 ст. 9 Закону № 1105-XIV основними завданнями Фонду та його робочих органів є: реалізація державної політики у сферах соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, у звязку з тимчасовою втратою працездатності, медичного страхування та надання матеріального забезпечення, страхових виплат та соціальних послуг відповідно до цього Закону.

Згідно з ст. 36 Закону № 1105-XIV страховими виплатами є грошові суми, які Фонд виплачує застрахованому чи особам, які мають на це право, у разі настання страхового випадку (ч. 1 ст.36), а щомісячна страхова виплата включена до наведеного у ч. 7 ст. 36 цього Закону переліку страхових виплат, як виплата втраченого заробітку (або відповідної його частини) залежно від ступеня втрати потерпілим професійної працездатності, яка застрахованій особі проводяться Фондом протягом строку, на який встановлено втрату працездатності у зв`язку із страховим випадком (ч. 5 ст. 47 Закону № 1105-XIV). При цьому, інформація про право на страхові виплати, розміри виплат та їх строки зазначаються в Рішенні Фонду оформленому постановою (ст. 44 Закону № 1105-XIV), а припинення страхових виплат може відбуватися лише у передбачених ч. 1 ст. 46 Закону № 1105-XIV випадках.

Виходячи з аналізу положень ч. 1 ст. 46, ч. 4-10 ст. 47, ч. 5 ст. 48, ст. 49 Закону № 1105-XIV, припинення страхових виплат у розумінні позбавлення особи права на їх отримання навіть у майбутньому визначено лише у двох випадках: якщо з`ясувалося, що виплати призначено на підставі документів, які містять неправдиві відомості (п.3) і якщо страховий випадок настав внаслідок навмисного наміру заподіяння собі травми (п.4), а в інших передбачених ч.1 ст.46 Закону № 1105-XIV випадках страхові виплати припиняються лише на певний чітко визначений законодавцем період: на весь час проживання потерпілого за кордоном… (п.1); на весь час, протягом якого потерпілий перебуває на державному утриманні, за умови…(п.2); ухилення від медичної чи професійної реабілітації або не виконання правил, пов`язаних з установленням чи переглядом обставин страхового випадку, або порушення правила поведінки та встановленого для нього режиму, що перешкоджає одужанню (п.5), що цілком підтверджується змістом ст.48 Закону № 1105-XIV «Страхові виплати у разі перебування особи, яка їх одержує, в особливих умовах» та ст.47 Закону № 1105-XIV, якою проголошено, що: виплати, призначені, але не одержані своєчасно потерпілим або особою, яка має право на одержання виплат, провадяться за весь минулий час, але не більш як за три роки з дня звернення за їх одержанням (ч.4); страхові виплати провадяться протягом строку, на який встановлено втрату працездатності у звязку із страховим випадком, а фінансування додаткових витрат згідно з цим Законом - протягом строку, на який визначено потребу в них (п.5); страхові виплати провадяться протягом строку, встановленого МСЕК або ЛКК. Строк проведення страхових виплат продовжується з дня їх припинення і до часу, встановленого при наступному огляді МСЕК або ЛКК, незалежно від часу звернення потерпілого або заінтересованих осіб до Фонду. При цьому сума страхових виплат за минулий час виплачується за умови підтвердження МСЕК втрати працездатності та причинного зв`язку між настанням непрацездатності та ушкодженням здоров`я (ч.6); якщо потерпілому або особам, які мають право на одержання страхової виплати, з вини Фонду своєчасно не визначено або не виплачено суми страхової виплати, ця сума виплачується без обмеження протягом будь-якого строку та підлягає коригуванню у звязку із зростанням цін на споживчі товари та послуги в порядку, встановленому статтею 34 Закону України "Про оплату праці" (ч.7); належні суми страхових виплат, що з вини Фонду не були своєчасно виплачені особам, які мають на них право, у разі смерті цих осіб виплачуються членам їхніх сімей, а в разі їх відсутності - включаються до складу спадщини (ч.10).

Вищенаведене свідчить про протиправність дій відповідача по цій справі, як в частині припинення страхових виплат позивачу з 01.09.2016, так і відмови у відновлені страхових виплат при зверненні останнього з такою вимогою у березні 2017 року та роз`ясненням про можливість повторного призначення страхових виплат лише через шість місяців після припинення і виконання всіх процедур, необхідних для їх призначення, що в свою чергу свідчить про позбавлення позивача права на отримання належних йому грошових сум страхових виплат, які в розуміння рішень Європейського суду по захисту прав людини є власністю позивача.

Вказані дії відповідача також свідчать про грубе порушення ним положень частини першої статті 46 Конституції України якою гарантовано, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, і це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними, та ч.1 ст. 64 Конституції України якою визначено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України, що відповідно потребує втручання Фонду соціального страхування України, який здійснює керівництво та управління загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням в Україні від нещасного випадку, у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності та медичним страхуванням, провадить акумуляцію страхових внесків, контроль за використанням коштів, забезпечує фінансування виплат за цими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування та здійснює інші функції згідно із затвердженим статутом, зокрема згідно п. 3.2.12. Статуту - здійснювати заходи з підготовки та підвищення кваліфікації працівників, які забезпечують діяльність Фонду.

В аспекті наведених обставин колегія суддів не знаходить підстав для скасування окремої ухвалу Третього апеляційного адміністративного суду від 07 лютого 2019 року, оскільки описані в окремій ухвалі причини та умови давали підстави для її постановлення.

Посилання відповідача на те, що у спірних правовідносинах він діяв на підставі чинного законодавства, не спростовують висновку апеляційного суду, а є лише незгодою із ухваленими судовими рішеннями у цій справі.

Такі обставини дають підстави вважати, що суд апеляційної інстанції не допустив порушень норм процесуального права при постановленні окремої ухвали, внаслідок чого касаційну скаргу відповідача слід залишити без задоволення, а окрему ухвалу без змін.

Керуючись статтями 341 345 349 350 355 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області в особі Павлоградського відділення Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області залишити без задоволення, а окрему ухвалу Третього апеляційного адміністративного суду від 07 лютого 2019 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий А. Ю. Бучик

Судді: Л. Л. Мороз

А. І. Рибачук