ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 травня 2024 року

м. Київ

справа № 185/9511/16

провадження № 61-892св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

позивачі за зустрічним позовом: ОСОБА_2 (відповідач за первісним позовом), ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

відповідачі за зустрічним позовом: ОСОБА_5 , Павлоградська міська рада, Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, за первісним позовом: ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , за зустрічним позовом - державний нотаріус Першої павлоградської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області Тимченко Ольга Миколаївна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 14 червня 2023 року у складі судді Болдирєвої У. М. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 грудня 2023 року у складі колегії суддів: Петешенкової М. Ю., Городничої В. С., Максюти Ж. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , ОСОБА_3 , про усунення перешкод у здійсненні права власності на земельну ділянку, зобов`язання вчинити дії.

Позов ОСОБА_1 обґрунтовано тим, що на підставі договорів купівлі-продажу від 21 жовтня 2011 року вона є власником житлового будинку та приватизованої земельної ділянки, загальною площею 0,1000 га, для обслуговування житлового будинку, кадастровий номер 1212400000:03:003:0144, за адресою: АДРЕСА_1 , про що 22 жовтня 2012 року виданий державний акт на право власності на земельну ділянку.

На підставі свідоцтва про права власності на нерухоме майно від 04 березня 2014 року вона є власником земельної ділянки площею 0,0915 га, кадастровий номер 1212400000:03:003:0148. Отже, вона є власником земельної ділянки загальною площею, 1 915 га.

Між нею та ОСОБА_2 як користувачем суміжної земельної ділянки на АДРЕСА_2 виник спір стосовно меж належної їй земельної ділянки.

Згідно з планом земельної ділянки, виготовленим Державним підприємством «Центр державного земельного кадастру» (далі - ДП «Центр ДЗК») станом на 28 липня 2016 року, загальна площа належної їй на праві власності земельної ділянки 0,1000 га, фактичний розмір земельної ділянки - 0,0942 га.

08 липня 2016 року ОСОБА_2 самовільно зайняв частину земельної ділянки, встановивши металеву огорожу на відстані 0,45 м від належного їй житлового будинку, ОСОБА_1 просила суд усунути перешкоди у користуванні належної їй на праві власності земельної ділянки шляхом демонтажу самовільно побудованої металевої огорожі.

У грудні 2017 року ОСОБА_6 (правонаступниками якої є ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_3 ) подала до суду зустрічний позов до ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , Павлоградської міської ради, Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - державний нотаріус Першої павлоградської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області Тимченко О. М., про визнання недійсними договору купівлі-продажу земельної ділянки, визнання недійсним та скасування державного акта на право приватної власності на землю.

Зустрічні позовні вимоги мотивовані тим, що на підставі свідоцтва про право на спадщину від 13 червня 2009 року він є власником будинку на АДРЕСА_1 з надвірними будівлями, серед яких гараж літ. «Ж», побудований згідно з рішеннями Виконавчого комітету Павлоградської міської ради від 20 серпня 1982 року № 586 та від 23 грудня 2009 року № 1308, розташований на земельній ділянці, загальною площею 2 900 кв. м.

Вважає, що державний акт на право власності на земельну ділянку від 22 жовтня 2012 року та договір купівлі-продажу приватизованої земельної ділянки від 21 жовтня 2011 року винесені протиправно, оскільки у колишнього власника було лише 906 кв. м, в той час, як в оспорюваних документах площа земельної ділянки на АДРЕСА_1 протиправно була збільшена з 0,0906 га до 0,1000 га.

Будучи постійним землекористувачем суміжної земельної ділянки згоди на вилучення земельної ділянки вона не надавала.

Враховуючи викладене ОСОБА_6 просила суд визнати недійсними державний акт на право приватної власності на землю від 22 жовтня 2012 року та договір купівлі-продажу приватизованої земельної ділянки від 21 жовтня 2011 року.

Ухвалою Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 13 лютого 2020 року залучено до участі у справі правонаступників ОСОБА_6 - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_3 .

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 14 червня 2023 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 06 грудня 2023 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_3 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що сторони не надали суду належних та допустимих доказів порушення меж земельних ділянок, як з боку ОСОБА_2 , так і з боку ОСОБА_1 , а тому як первісний, так і зустрічний позов задоволенню не підлягають.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

11 січня 2024 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 14 червня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 грудня 2023 року, у якій просив їх змінити, зустрічний позов задовольнити у повному обсязі.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статті 72 ЦПК України у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції неповно врахував підстави зустрічного позову, відобразивши лише доводи позивачів щодо протиправності оспорюваних державного акта на право власності на земельну ділянку від 22 жовтня 2012 року та договору купівлі-продажу земельної ділянки від 21 жовтня 2011 року через самовільне збільшення площі земельної ділянки АДРЕСА_1 з 0,0906 га до 0,1000 га.

Позивачі за зустрічним позовом вказують також на те, що вказана земельна ділянка частково межує безпосередньо з їхнім будинком на АДРЕСА_1 .

Відхиливши відповідні покази допитаного у судовому засіданні експерта, які підтверджують ці обставини, суд першої інстанції порушив вимоги статті 72 ЦПК України.

Відповідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки від 21 жовтня 2011 року ОСОБА_5 продала ОСОБА_1 земельну ділянку АДРЕСА_1 , загальною площею 0,1000 га, тоді як у пункті 3 указаного договору зазначено, що відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку площа цієї ділянки становить 0,0906 га.

Позивачі за зустрічним позовом є постійними землекористувачами частини спірної земельної ділянки і ніколи не надавали згоди на вилучення частини вказаної ділянки.

Суди не врахували зміст статті 120 Земельного Кодексу України (далі - ЗК України) щодо приналежності частини земельної ділянки до будівлі, яка розташована на такій ділянці та необхідна для її обслуговування та утримання.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У відзиві на касаційну скаргу, поданому до суду у березні 2024 року, представник ОСОБА_1 адвокат Меркулова Т. П. заперечує проти доводів ОСОБА_2 , просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Відзив мотивовано тим, що земельна ділянка АДРЕСА_1 , загальною площею 0,1000 га, передана у приватну власність ОСОБА_5 як власнику житлового будинку на підставі рішення Павлоградської міської ради від 13 січня 1999 року № 5. Для передачі земельної ділянки у власність ОСОБА_5 виготовлено технічну документацію із землеустрою, межі земельної ділянки були погоджені із суміжними землекористувачами, у тому числі з ОСОБА_2 .

З 1999 року ОСОБА_6 та ОСОБА_2 не пред`являли до ОСОБА_5 претензії щодо невідповідності меж земельних ділянок.

Крім того, згідно з актом встановлення та погодження меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) від 19 березня 2012 року землекористувач суміжної ділянки ОСОБА_6 зауважень не висловила.

Допущені в договорі купівлі-продажу неточності щодо розміру земельної ділянки виправлені державним нотаріусом Першої павлоградської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області Тимченко О. М.

Позивачі за зустрічним позовом не надали суду письмового експертного висновку про порушення між земельних ділянок сторін.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 07 березня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

21 жовтня 2011 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 укладено договори купівлі-продажу житлового будинку та приватизованої земельної ділянки, загальною площею 0,1000 га, кадастровий номер 1212400000:03:003:0144, на АДРЕСА_1 . Цільове призначення земельної ділянки - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.

Право власності ОСОБА_1 на вказаний житловий будинок зареєстровано Колективним підприємством «Павлоградське міжміське бюро технічної інвентаризації» 03 листопада 2011 року.

22 жовтня 2012 року ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер 1212400000:03:003:0144, на АДРЕСА_1 .

27 лютого 2014 року здійснено державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на зазначену земельну ділянку, номер запису про право власності: 4874228.

Павлоградським міськрайонним виробничим відділом Дніпропетровської регіональної філії ДП «Центр ДЗК» згідно з договорами від 19 березня 2012 року № 12-22-02-2317 та № 12-22-01-2316 розроблено технічну документацію із землеустрою щодо переоформлення права власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, та щодо складання документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Ця технічна документація містить акт встановлення та погодження меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), складений працівниками Держкомзему за участю голови квартального комітету, підписаний суміжними землекористувачами, у тому числі ОСОБА_6 . За змістом цього акта зауважень з боку представників та суміжних землекористувачів при встановленні меж земельної ділянки не надійшло. Дати складання цього акту та площі земельної ділянки не зазначено, відповідні графи у бланку не заповнені. Також працівниками Держкомзему складений кадастровий план земельної ділянки з таблицею ліній та дирекційних кутів та план встановлених меж земельної ділянки.

19 березня 2012 року на виконання завдання на розробку технічної документації комісією у складі інженера Павлоградського міськрайонного виробничого відділу ДП «Центр ДЗК», начальника відділу Держкомзему у м. Павлограді, власника земельної ділянки ОСОБА_1 та суміжних землекористувачів (у тому числі ОСОБА_6 ) складено акт відновлення та погодження меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), згідно з яким встановлено та погоджено в натурі (на місцевості) межі земельної ділянки, що передається у власність площею 0,0915 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Зауважень з боку представників та суміжних землекористувачів при встановленні меж земельної ділянки не надійшло.

04 березня 2014 року реєстраційною службою Павлоградського міськрайонного управління юстиції Дніпропетровської області видано ОСОБА_1 свідоцтво про право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 1212400000:03:003:0148, для ведення особистого селянського господарства площею 0,0915 га, розташовану на АДРЕСА_1 та 27 лютого 2014 року здійснено державну реєстрацію права власності на цю земельну ділянку.

Рішенням Павлоградської міської ради від 23 грудня 2013 року затверджено акт від 05 грудня 2013 року № 46 виїзного засідання узгоджувальної комісії з питань розгляду земельного спору між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , згідно з яким комісія міської ради встановила, що земельна ділянка АДРЕСА_1 - приватизована. ОСОБА_1 повідомила, що має намір встановити огорожу між домоволодіннями АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , але суміжний землекористувач ОСОБА_6 не дає згоду на встановлення огорожі. Комісія рекомендувала ОСОБА_1 використовувати земельну ділянку, у тому числі встановити огорожу, в межах та розмірах згідно з державними актами на право приватної власності, у разі необхідності відновлення межі земельної ділянки звернутися до ліцензованої підрядної організації.

Встановлено, що земельна ділянка, якою користується ОСОБА_2 не приватизована. На цій земельній ділянці був побудований гараж, узаконення будівлі було дозволено рішенням виконавчого комітету Павлоградської міської ради від 23 грудня 2009 року № 1308.

Позиція Верховного Суду

Правове регулювання спірних відносин

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Враховуючи, що з касаційною скаргою до суду звернувся ОСОБА_2 , рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 14 червня 2023 року та постанова Дніпровського апеляційного суду від 06 грудня 2023 рокупереглядається в межах доводів його касаційної скарги, а саме щодо зустрічного позову. Щодо первісного позову ОСОБА_1 указані судові рішення у касаційному порядку не оскаржуються, тому Верховним Судом не переглядаються.

Згідно з пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла таких висновків.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд

і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір

не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного

або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

У постанові від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 Об`єднана палата Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду вказала на те, що захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту.

Під час розгляду спору суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права та можливість його захисту в обраний позивачем спосіб.

Здійснюючи право на судовий захист, звертаючись до суду, особа повинна зазначити суб`єктивне бачення порушеного права чи охоронюваного інтересу та спосіб його захисту. Вирішуючи спір, суд зобов`язаний надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відтак, при вирішенні спору важливе значення має встановлення наявності в особи, яка звернулася із позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов.

Відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин. Тобто, встановивши, що права або інтереси позивача не порушені, суд відмовляє в задоволенні позову за безпідставністю, недоведеністю чи необґрунтованістю.

Водночас, якщо суд дійде переконання про порушення прав, свобод чи інтересів позивача, він має надати оцінку обраному позивачем способу захисту та з`ясувати, чи є цей спосіб правомірним та ефективним, оскільки обрання способу захисту, що не відповідає цим критеріям, є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18) зроблено висновок, що для застосування того чи іншого способу захисту потрібно встановити, які саме права (правомірні інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного права чи неправомірність або неефективність вибраного позивачем способу захисту прав, які суд за результатами вирішення спору вважатиме порушеними, невизнаними або оспорюваними, є підставою для ухвалення судом рішення про відмову в позові.

У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Порушення цивільних прав може проявлятися, зокрема, у створенні власнику перешкод у здійсненні права користування чи розпорядження своїм майном.

Звертаючись до суду із зустрічним позовом, ОСОБА_6 , правонаступником якої є ОСОБА_2 , посилалася на те, державний акт на право власності на земельну ділянку від 22 жовтня 2012 року та договір купівлі-продажу від 21 жовтня 2011 року приватизованої земельної ділянки АДРЕСА_1 порушують її право як користувача суміжної земельної ділянки № АДРЕСА_2 , оскільки під час набуття ОСОБА_1 у власність земельної ділянки № АДРЕСА_1 її площу збільшено з 0,0906 га до 0,1000 га за рахунок земельної ділянки № АДРЕСА_2 . Разом з цим, постійним землекористувачем суміжної земельної ділянки згоди на вилучення земельної ділянки не надано. У зв`язку з цим вказана земельна ділянка № АДРЕСА_1 частково межує безпосередньо з будинком на АДРЕСА_1 .

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести

ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Встановлено, що ОСОБА_1 на праві власності належать дві земельні ділянки з кадастровими номерами 1212400000:03:003:0144 та 1212400000:03:003:0148, розташовані на АДРЕСА_1 .

На виконання завдання із розробки технічної документації із землеустрою щодо земельних ділянок, які розташовані за вказаною адресою, Павлоградським МРВВ ДП «Центр ДЗК» 19 березня 2012 року складено акти встановлення та погодження меж земельних ділянок в натурі (на місцевості), які підписані суміжними землекористувачами, у тому числі ОСОБА_6 та ОСОБА_2 .

Посилання позивачів за зустрічним позовом на те, що під час набуття ОСОБА_1 у власність земельної ділянки на АДРЕСА_1 її площу збільшено з 0,0906 га до 0,1000 га за рахунок земельної ділянки № АДРЕСА_2 , не підтверджені належними та допустимими доказами у справі.

Відповідність технічної документації із землеустрою вимогам діючого законодавства може бути встановлена за результатами проведення судової експертизи з питань землеустрою (постанова Верховного Суду від 07 червня 2022 року у справі №599/1466/19 ).

Відповідної експертизи під час розгляду справи проведено не було.

Матеріали справи не містять доказів, що за рахунок земельної ділянки позивачів за зустрічним позовом ОСОБА_1 збільшила площу належної їй земельної ділянки, а також що фактична площі землі ОСОБА_1 перевищує визначений органами місцевого самоврядування розмір.

Так, позивачі за зустрічним позовом не надали належних та допустимих доказів на підтвердження того, що під час формування та державної реєстрації спірної земельної ділянки були допущені порушення вимог законодавства та видання державного акта на право приватної власності на земельну ділянку, цільове призначення - для обслуговування житлового будинку, що розташована на АДРЕСА_1 , порушує їх права як землекористувачів.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про недоведеність підстав для визнання недійсними державного акта на право приватної власності на землю від 22 жовтня 2012 року та договору купівлі-продажу приватизованої земельної ділянки від 21 жовтня 2011 року.

Доводи касаційної скарги щодо порушення судом першої інстанції вимог статті 72 ЦПК України та безпідставного неврахування показів допитаного у судовому засіданні експерта ОСОБА_7 , є необґрунтованими.

Суд першої інстанції належним чином мотивував відхилення пояснень ОСОБА_7 , оскільки він проводив на замовлення ОСОБА_2 топографо-геодезичні, картографічні роботи, роботи з землеустрою та камеральні роботи щодо земельної ділянки за адресою на АДРЕСА_2 , натомість письмовий експертний висновок на замовлення учасника справи або за ухвалою суду, оформлений згідно з вимогами статті 102 ЦПК України, ОСОБА_7 не надав.

У будь-якому випадку, у разі доведення у встановленому законом порядку обставин того, що фактична межа між земельними ділянками АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 не співпадає з межами, що внесені до державного земельного кадастру, а також накладання частин земельних ділянок унаслідок допущених у землевпорядній документації помилок, враховуючи, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 протягом тривалого часу існує суперечка щодо межі суміжних земельних ділянок, для вирішення питання щодо ефективного захисту порушеного права землекористувача слід врахувати таке.

За змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частин першої, другої статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Частиною першою статті 79 ЗК України визначено, що земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

За змістом частин першої, третьої та четвертої статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Правилами частини першої статті 81 ЗК України визначено такі способи набуття права власності на земельні ділянки: придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Відповідно до частини другої статті 116 ЗК України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Згідно зі статтею 90 ЗК України порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Відповідно до частини першої статті 91 ЗК України власники земельних ділянок зобов`язані не порушувати права власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів та дотримуватися правил добросусідства.

У частинах другій, третій статті 152 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Відповідно до частини першої статті 21 Закону України «Про Державний земельний кадастр» відомості про межі земельної ділянки вносяться до Державного земельного кадастру: на підставі відповідної документації із землеустрою щодо формування земельних ділянок - у випадках, визначених статтею 79-1 ЗК України, при їх формуванні; на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) - у разі встановлення (відновлення) меж земельної ділянки за її фактичним використанням відповідно до статті 107 ЗК України та у разі зміни меж суміжних земельних ділянок їх власниками; на підставі технічної документації із землеустрою щодо проведення інвентаризації земель - за результатами інвентаризації земель; на підставі проектів землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) - у разі виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв).

Згідно з частинами першою, третьою-п`ятою статті 37 Закону України «Про Державний земельний кадастр» у разі виявлення фізичною або юридичною особою у витязі, довідці з Державного земельного кадастру, викопіюванні з картографічних матеріалів Державного земельного кадастру технічної помилки (описка, друкарська, граматична, арифметична чи інша помилка), допущеної органом, що здійснює ведення Державного земельного кадастру, заінтересована особа письмово повідомляє про це центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, який перевіряє відповідність відомостей Державного земельного кадастру інформації, що міститься в документах, які стали підставою для внесення цих відомостей. Якщо факт невідповідності підтверджено, орган, що здійснює ведення Державного земельного кадастру, безоплатно виправляє допущену помилку в день надходження повідомлення та не пізніше наступного дня повідомляє про це заінтересованих осіб.

Виправлення технічних помилок, допущених у відомостях Державного земельного кадастру внаслідок наявності технічних помилок у документах, на підставі яких були внесені такі відомості, здійснюється після виправлення помилок у зазначених документах.

Виправлення інших помилок, допущених у відомостях Державного земельного кадастру внаслідок помилки у документації із землеустрою, оцінки земель, здійснюється після внесення змін до такої документації.

Виправлення помилок у відомостях про земельну ділянку може здійснюватися також на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок у натурі (на місцевості) або матеріалів інвентаризації земель чи рішення суду.

Аналізуючи можливість застосування обраного позивачем способу захисту, то з урахуванням фактичних обставин цієї справи не вимагається пред`явлення позову з вимогами про визнання скасування державного акта на право приватної власності на землю, про визнання недійсним договору купівлі-продажу, а також скасування державної реєстрації права власності за останнім набувачем спірної ділянки, оскільки для виправлення помилки у відомостях координат поворотних точок меж земельної ділянки достатнім та дієвим є саме зобов`язання відповідача вжити дії щодо виправлення у Державному земельному кадастрі помилок у відомостях координат поворотних точок меж зазначеної земельної ділянки, без визнання недійсними правовстановлюючих документів на ділянку відповідача.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 27 вересня 2023 року у справі № 686/30193/20, від 28 лютого 2024 року у справі № 361/6799/14, провадження № 61-15327св23.

Таким чином, у випадку допущення технічних помилок при визначенні координат та конфігурацій земельних ділянок, вони підлягають усуненню шляхом розроблення технічної документації із землеустрою, якою визначаються місцеположення поворотних точок меж земельних ділянок в натурі (на місцевості), а не скасування правовстановлюючих документів.

З урахуванням підстав, якими обґрунтовано вимоги зустрічного позову, а також фактичних обставин справи, передумови для визнання недійсними державного акта на право приватної власності на землю від 22 жовтня 2012 року та договору купівлі-продажу приватизованої земельної ділянки від 21 жовтня 2011 року відсутні.

Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони, хоча пункт 1 статті 6 і зобов`язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент (рішення у справі «Ruiz Toriya v. Spaine», заява від 09 грудня 1994 року № 18390/91, § 29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення у справі «HIRVISAARI v. FINLAND», заява від 27 вересня 2001 року № 49684/99, § 2).

Доводи касаційної скарги були предметом судового розгляду та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів та спростовуються встановленими вище обставинами справи.

У зв`язку із наведеним, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 14 червня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 грудня 2023 року в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , Павлоградської міської ради, Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - державний нотаріус Першої павлоградської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області Тимченко Ольги Миколаївни, про визнання недійсними договору купівлі-продажу земельної ділянки, визнання недійсним та скасування державного акта на право приватної власності на землю, залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара