Постанова

Іменем України

22 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 187/1674/18

провадження № 61-3924св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

третя особа - Орган опіки та піклування Петриківського району Дніпропетровської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2020 року у складі колегії суддів: Городничої В. С., Варенко О. П., Лаченкової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , третя особа - Орган опіки та піклування Петриківського району Дніпропетровської області, про вселення та визначення порядку користування житловим приміщенням.

Уточнену позовну заяву мотивовано тим, що вона з 1996 року проживала однією сім`єю з ОСОБА_3 , шлюб між ними було зареєстровано лише в 2006 році. Рішенням Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 04 вересня 2018 року шлюб між ними розірвано.

Під час перебування сторін у шлюбі, ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_2 .

Рішенням Петриківської селищної ради Петриківського району Дніпропетровської області від 15 травня 1996 року № 43 ОСОБА_3 передано безкоштовно у приватну власність земельну ділянку, площею 0,25 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, а також площею 0,25 га для ведення особистого підсобного господарства у АДРЕСА_1 . На цій земельній ділянці ОСОБА_3 побудовано житловий будинок, загальною площею 97,3 кв. м, житловою площею 43,2 кв. м.

З 27 травня 2003 року вона була зареєстрована в цьому будинку, а їх неповнолітній син зареєстрований в ньому з народження.

Після припинення шлюбних відносин вона разом з дитиною була вимушена переїхати жити до своїх батьків, оскільки ОСОБА_3 поводив себе агресивно, сварився та лаявся, застосовував до неї фізичне насилля.

ОСОБА_1 вважає, що ОСОБА_3 перешкоджає їй та їхньому сину вселитися та проживати в їхньому спільному будинку, погрожуючи спричиненням тілесних ушкоджень.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд:

- вселити її та неповнолітнього ОСОБА_2 в житловий будинок АДРЕСА_1 ;

- визначити порядок користування житловим будинком АДРЕСА_1 шляхом виділення їй та неповнолітньому ОСОБА_2 двох суміжних житлових кімнат 1-7, площею 23,4 кв. м, та 1-8, площею 8,9 кв. м; ОСОБА_3 - окрему житлову кімнату 1-6, площею 10,9 кв. м; всі інші нежитлові приміщення в жилому будинку А-1, зокрема, 1 коридор, площею 6,2 кв. м; 2 передпокій, площею 21,0 кв. м; 3 коридор, площею 9,4 кв. м; 4 котельну, площею 5,8 кв. м; 5 вбиральню, площею 7,8 кв. м; І коридор, площею 3,9 кв. м, а також розташовані на земельній ділянці нежитлову прибудову а-1; нежитлову прибудову а-1-1; навіс а-2-1; літню кухню Б-1; тамбур 6-1; навіс 6-1-1; підвал зі входом В-1; лазню Г-1; сарай Д-1; вбиральню Є-1; сарай Ж-1; огорожу № 1; свердловину № 2; колодязь літ. К залишити в спільному користуванні.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 19 вересня 2019 року у складі судді Говорухи В. О. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції виходив із того, що на час вирішення спору в спірному житловому будинку фактично проживає родина відповідача (власника), яка складається з трьох осіб, а житлова площа цього будинку становить 43,2 кв. м, тому визначений позивачем порядок користування житловим будинком призведе до погіршення житлових умов цих осіб.

Позивач не надала до суду належних та допустимих доказів на підтвердження існування об`єктивної можливості вселення її та неповнолітнього ОСОБА_2 до спірного житлового будинку за запропонованим нею варіантом визначення порядку користування.

За правилами диспозитивності, без заявлення відповідних вимог сторонами, суд позбавлений можливості самостійно вирішити питання про інші варіанти користування житловим приміщенням.

Крім того, на даний час позивач з сином проживають в житловому будинку матері позивача, де створені належні умови для їх проживання. Також позивач має у власності квартиру, житловою площею 15,1 кв. м, і не надала до суду жодних доказів на підтвердження неможливості проживання в цій квартирі.

Щодо можливості вселення неповнолітнього ОСОБА_2 до спірного житлового будинку без матері ОСОБА_1 , проти чого не заперечує відповідач та для чого існують належні умови, то таке вселення буде визначенням його місця проживання разом з батьком, проте сторонами не надано до суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що це відповідатиме інтересам дитини.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , задоволено, рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 19 вересня 2019 року в оскаржуваній частині скасовано.

Позовні вимоги ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 , третя особа - Орган опіки та піклування Петриківського району Дніпропетровської області, про вселення задоволено.

Вселено ОСОБА_1 та неповнолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в житловий будинок АДРЕСА_1 .

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Суд апеляційної інстанції постановив, що позивач припинила користуватися спірним житловим будинком з липня 2018 року через фактичне припинення шлюбних відносин з відповідачем. При цьому стосунки, що склалися між сторонами, свідчать про вимушене залишення позивачем місця свого постійного проживання і реєстрації, що підтверджується зверненнями позивача до правоохоронних органів, актами перевірки умов проживання, складеними представниками органу опіки та піклування Петриківського району Дніпропетровської області. Таким чином, відповідач фактично створив умови, що перешкоджають позивачу вільно користуватися спірним житловим будинком і її права підлягають захисту відповідно до статті 156 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР).

Крім того, колегія суддів звернула увагу на те, що ОСОБА_3 не скористався своїм правом звернення із зустрічним позовом про визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування будинком.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального й процесуального права, просив скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2020 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції заявник зазначив застосування судом норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16, постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) та постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 523/11791/16-ц (провадження № 61-534св18), від 29 січня 2020 року у справі № 509/1964/17-ц (провадження № 61-17060св18), від 12 лютого 2020 року у справі № 208/4020/16-ц (провадження № 61-24948св18).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував вимоги статті 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) до спірних правовідносин, оскільки відповідач не є власником спірного житлового будинку. Спірний житловий будинок 04 червня 1996 року прийнято в експлуатацію, однак право власності на нього не зареєстровано. Позивач була зареєстрована в спірному житловому будинку як член сім`ї, однак право членів сім`ї власника будинку користуватися цим житловим будинком може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якої вони є.

Крім того, судом апеляційної інстанції не враховано те, що у позивача є власна квартира, яку відповідач придбав для їх неповнолітнього сина.

Короткий зміст позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 зазначила, що касаційна скарга ОСОБА_2 не підлягає задоволенню, оскільки не містить обґрунтування неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Відзив на касаційну скаргу від Органу опіки та піклування Петриківського району Дніпропетровської області не надходив.

Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 березня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2020 року і витребувано із Петриківського районного суду Дніпропетровської області цивільну справу № 187/1674/18.

Ухвалою Верховного Суду від 07 травня 2020 року відмовлено ОСОБА_3 у задоволенні клопотання про зупинення виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2020 року.

Ухвалою Верховного Суду від 11 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає задоволенню.

Фактичні обставини справи

01 січня 2006 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зареєстровано шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 , виданим відділом реєстрації актів цивільного стану Петриківського районного управління юстиції Дніпропетровської області.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у ОСОБА_3 та ОСОБА_1 народився син ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 , виданим 06 червня 2006 року відділом реєстрації актів цивільного стану Петриківського районного управління юстиції Дніпропетровської області.

Рішенням Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 04 вересня 2018 року у справі № 187/1006/18 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано.

Рішенням Петриківської селищної ради Петриківського району Дніпропетровської області від 15 травня 1996 року № 43 ОСОБА_3 передано безкоштовно у приватну власність земельну ділянку, площею 0,25 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, а також площею 0,25 га, для ведення особистого підсобного господарства у АДРЕСА_1 .

Рішенням Петриківської селищної ради Петриківського району Дніпропетровської області від 19 березня 2003 року присвоєно домоволодінню ОСОБА_3 у АДРЕСА_1 на території Петриківської селищної ради номерний знак № 25.

Відповідно до технічного паспортна на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_1 побудовано житловий будинок, який складається з: житлового будинку А-1; нежитлової прибудови а-1; нежитлової прибудови а-1-1; навісу а-2-1; літньої кухні Б-1; тамбура б-1; навісу б-1-1; підвалу зі входом В-1; лазні Г-1; сараю Д-1; вбиральні Є-1; сараю Ж-1; огорожі № 1; свердловини № 2; колодязя літ. «К».

Житловий будинок А-1, загальною площею, 97,3 кв. м, житловою площею 43,2 кв. м, складається з: 1 коридору, площею 6,2 кв. м; 2 передпокою, площею 21,0 кв. м; 3 коридору, площею 9,4 кв. м; 4 котельні, площею 5,8 кв. м; 5 вбиральні, площею 7,8 кв. м; 6 житлової кімнати, площею 10,9 кв. м; 7 житлової кімнати, площею 23,4 кв. м; 8 житлової кімнати, площею 8,9 кв. м; І коридору, площею 3,9 кв. м.

Згідно з актом районної ради народних депутатів Петриківського району Дніпропетровської області від 04 червня 1996 року про прийняття в експлуатацію та рішенням Петриківської селищної ради народних депутатів Петриківського району Дніпропетровської області від 29 травня 1996 року № 52 про затвердження акта приймальної комісії по прийому та експлуатації житловий будинок, власником якого зазначено ОСОБА_3 , за адресою: АДРЕСА_1 , прийнято в експлуатацію.

ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується довідкою виконавчого комітету Петриківської селищної ради Дніпропетровської області від 12 листопада 2018 року № 298 та паспортом громадянина України ОСОБА_1 .

Відповідно до витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстрацію прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна ОСОБА_2 на праві приватної власності належить земельна ділянка та житловий будинок на АДРЕСА_4 , а ОСОБА_1 квартира АДРЕСА_5 .

Згідно з актом органу опіки та піклування Петриківської районної державної адміністрації від 06 березня 2019 року про перевірку умов проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_6 , встановлено, що для дитини створені всі належні умови для проживання, також в будинку, крім ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , проживає ОСОБА_5 - власниця будинку.

Відповідно до акта органу опіки та піклування Петриківської районної державної адміністрації від 06 березня 2019 року житловий будинок на АДРЕСА_4 , який належить на праві власності ОСОБА_2 , непридатний для проживання.

З акта органу опіки та піклування Петриківської районної державної адміністрації від 01 квітня 2019 року про обстеження умов проживання в житловому будинку у АДРЕСА_1 вбачається, що на час перевірки в цьому будинку зареєстровані та проживали без реєстрації ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 . Для проживання дитини, у даному будинку є всі необхідні умови, зокрема обладнана всім необхідним окрема кімната.

Згідно зі свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_3 , виданого Петриківським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, 23 квітня 2019 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_9 зареєстровано шлюб.

Відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_4 , виданим 19 червня 2019 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану по Магдалинівському, Петриківському, Царичанському районах Головного управління юстиції Дніпропетровської області, ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_8 померла.

З 01 серпня 2018 року до 10 жовтня 2018 року ОСОБА_1 неодноразово зверталася до правоохоронних органів з приводу застосування до неї насильства з боку її чоловіка ОСОБА_3 , що підтверджується висновком спеціаліста з питань судово-медичної експертизи Комунального закладу «Дніпропетровське обласне бюро судово-медичної експертизи» ДОР» Петриківського міжрайонного відділення від 10 жовтня 2018 року № 142; висновками Петриківського відділення поліції Новомосковського відділення поліції Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області від 01 та 04 серпня 2018 року.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права

Рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції у частині позовних вимог ОСОБА_1 про визначення порядку користування житловим приміщенням не оскаржуються, тому відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України не переглядаються в касаційному порядку.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, і доводів касаційної скарги, колегія суддів вважає, що постанова суду апеляційної інстанції не відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Отже, під час розгляду спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Згідно з частиною першою статті 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника квартири.

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (стаття 319 ЦК України).

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, пункт 47).

У пункті 44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

При розгляді справи суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 з 2003 року проживала у спірному житловому будинку як член сім`ї (подружжя) власника житлового будинку ОСОБА_3 , тобто набула право користування спірним житлом. Належних і достатніх доказів того, що після фактичного припинення шлюбних відносин з ОСОБА_3 , з липня 2018 року та розірвання шлюбу у вересні 2018 року, ОСОБА_10 веде спільне господарство, проживає однією сім`єю із власником будинку і продовжує бути членом його сім`ї до суду не надано.

Між сторонами існують вкрай неприязні стосунки, пов`язані із звинуваченням відповідача у застосуванні насильства до позивача, що підтверджується неодноразовими зверненнями позивача до правоохоронних органів.

Неповнолітній ОСОБА_2 був зареєстрований у спірному житловому будинку з дня свого народження ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та проживав в ньому разом зі своїми батьками, позивачем та відповідачем у справі.

На даний час позивач з неповнолітнім сином проживають у житловому будинку матері позивача у АДРЕСА_6 , де створені належні умови для їх проживання.

Крім того, позивач має у власності квартиру АДРЕСА_5 .

У постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) Велика Палата Верховного Суду сформувала висновки про основні принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), викладені у рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), у справах з приводу користування житловими приміщеннями, і звернула увагу, зокрема, на те, що у своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

На необхідність вирішення спорів між власником житла та колишніми членами його сім`ї з урахуванням балансу інтересів обох сторін спору неодноразово вказував і Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду (зокрема, постанова Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі № 223/597/17 (провадження № 61-42013св18), постанова від 16 грудня 2020 року у справі № 359/6812/17 (провадження № 61-39024св18)).

Апеляційний суд, задовольняючи позовні вимоги про вселення позивача та її сина до житлового будинку АДРЕСА_1 , керувався положеннями статей 64 156 ЖК Української РСР і виходив з того, що ОСОБА_1 вселилася у спірний будинок як дружина ОСОБА_3 , тому вона та ОСОБА_2 мають рівні з відповідачем права щодо проживання та користування будинком.

Суд першої інстанції оцінив позовні вимоги ОСОБА_1 про вселення на предмет пропорційності переслідування легітимної мети у світлі статті 8 Конвенції і дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про вселення її та неповнолітнього ОСОБА_2 до спірного житлового будинку, з огляду на такі встановлені судом обставини.

ОСОБА_3 придбав для сина житловий будинок на АДРЕСА_4 , що можна вважати житлом також для ОСОБА_1 .

У спірному житловому будинку АДРЕСА_1 на час розгляду справи судом першої інстанції, крім ОСОБА_3 , проживали також його мати ОСОБА_8 , дружина ОСОБА_9 та її дочка ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_4.

Позивач з сином на час розгляду справи проживають в житловому будинку матері позивача, де створені належні умови для їх проживання.

Крім того, позивач має у власності квартиру АДРЕСА_5 та жодних доказів на підтвердження неможливості проживання в ній до суду не надано. Таким чином, твердження позивача про відсутність у неї іншого житла безпідставні.

Також позивач не є співвласником житлового будинку АДРЕСА_1 та вимоги про визнання цього будинку спільною сумісною власністю сторін, як придбаного під час спільного проживання, не заявляла.

ОСОБА_12 з липня 2018 року припинила користування спірним житловим будинком через фактичне припинення шлюбних відносин з ОСОБА_3 . При цьому стосунки, що склалися між сторонами свідчать про вимушене залишення ОСОБА_12 свого місця постійного проживання і реєстрації, про що вказують матеріали її звернень до правоохоронних органів та встановлені в актах перевірки умов проживання, складених представниками органу опіки та піклування Петриківської районної державної адміністрації взаємовідносини між ОСОБА_3 та ОСОБА_1

ОСОБА_1 не було надано до суду належних та допустимих доказів на підтвердження існування об`єктивної можливості вселення її та ОСОБА_2 до спірного житлового будинку за запропонованим нею варіантом визначення порядку користування, оскільки визначений нею порядок користування житловим будинком призведе до погіршення житлових умов осіб, які там проживають.

Верховний Суд погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог про вселення, оскільки він узгоджується із принципом пропорційності та зроблений із правильним застосуванням норм матеріального права.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги про вселення, суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки межам допустимого (розумного) втручання у право власності ОСОБА_3 за встановлених судом обставин та того, чи дотримано справедливого балансу інтересів обох сторін відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції помилково скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог про вселення.

Висновок за результатами розгляду касаційної скарги

Суд касаційної інстанції доходить висновку, що судом першої інстанції при винесенні рішення були належним чином оцінені подані сторонами докази, точно встановлені обставини справи та правильно застосовані норми матеріального права, а апеляційний суд помилкового скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції.

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

За викладених обставин постанова апеляційного суду підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції залишенню в силі.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до статті 141 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У зв`язку з цим із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 підлягає стягненню судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1 409,60 грн.

Керуючись статтями 141 400 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2020 року скасувати, а рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 19 вересня 2019 року залишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судові витрати, що складаються із судового збору за подання касаційної скарги, у розмірі 1 409 (одна тисяча чотириста дев`ять) гривень 60 (шістдесят) копійок.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк