Постанова

Іменем України

01 липня 2021 року

м. Київ

справа № 188/809/19

провадження № 61-18828св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: товариство з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Нібас», Петропавлівська районна державна адміністрація Дніпропетровської області, Петропавлівська селищна рада Петропавлівського району Дніпропетровської області,

третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 22 червня 2020 року у складі судді Бурди П. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року

у складі колегії суддів: Макарова М. О., Куценко Т. Р., Ткаченко І. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Нібас» (далі - ТОВ «Агрофірма «Нібас»), Петропавлівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області, Петропавлівської селищної ради Петропавлівського району Дніпропетровської області про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позовну заяву мотивовано тим, що її батькам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , як членам КСП «Прогрес» на підставі сертифікатів належало право на земельну частку (пай).

На початку 1999 року до них звернувся відповідач ТОВ «Агрофірма «Нібас» з пропозицією взяти у них в користування на 20 років земельні ділянки, на які вони мають право за сертифікатом, а відповідач їм протягом 20 років буде передавати щорічно по 1 тонні пшениці 3-го класу або іншої сільськогосподарської продукції.

13 квітня 1999 року ТОВ «Агрофірма «Нібас» уклало з батьками позивача договір міни. Відповідно до умов договору ОСОБА_2 та ОСОБА_3 обміняли належні їм на підставі сертифікатів право на земельну ділянку (пай) в колективному сільськогосподарському підприємстві « Прогрес » (далі - КСП «Прогрес»), а ТОВ «Агрофірма «Нібас» зобов`язався протягом 20 років з моменту укладання цього договору передавати їм по одній тоні пшениці 3-го класу або іншої сільськогосподарської продукції. Також за вказаним договором батьки позивача уповноважили ТОВ «Агрофірма «Нібас» виділити земельну ділянку в натурі з одержанням державного акту на право власності на землю на їх ім`я. Договір міни між батьками позивача та ТОВ «Агрофірма «Нібас» укладено 13 квітня 1999 року і строк користування земельними ділянками (паями) закінчився 13 квітня 2019 року.

ТОВ «Агрофірма «Нібас» 16 серпня 2011 року звернулось до Петропавлівської райдержадміністрації із заявою про видачу державних актів на право приватної власності на землю замість сертифікатів на земельну частку (пай) в кількості 157 штук (згідно з реєстром).

Розпорядженням голови районної державної адміністрації від 06 червня

2011 року № Р-251-11 відповідачу було передано земельні ділянки в розмірі земельної частки (паю) в кількості 157 штук згідно з реєстром загальною площею 1042,82 га ріллі із подальшим отриманням державних актів. Двома з цих земельних ділянок є земельні ділянки, отримані на підставі сертифікатів про право на земельну частку (пай) серії ДП № 0127392 та серії ДП № 0127168, які належали батькам позивача.

Батьки позивача померли і вона прийняла спадщину після їх смерті.

Позивач вважає, що укладені її батьками з ТОВ «Агрофірма «Нібас» договори міни є багатосторонніми, а також строковими, бо угоди, в яких визначений або момент виникнення у її сторін прав і обов`язків, або момент її припинення, вважаються строковими угодами, на підставі чого ТОВ «Агрофірма «Нібас» зобов`язане повернути земельні ділянки.

Щодо видання розпорядження голови Петропавлівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 06 червня 2011 року № Р-251-11 позивач стверджує, що воно незаконне, бо Петропавлівська районна державна адміністрація Дніпропетровської області видала його раніше, ніж надійшла заява ТОВ «Агрофірма «Нібас», яке, крім того, не мало права оформити право власності на ці земельні ділянки на себе, а мало це зробити на власників сертифікатів, тобто батьків позивача, як це було передбачено договорами міни.

Посилаючись на вищевикладене, позивач просила суд визнати незаконним та скасувати розпорядження голови Петропавлівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 06 червня 2011 року № Р-251-11 в частині передання ТОВ «Агрофірма «Нібас» двох земельних ділянок розміром по 6,77 га на підставі сертифікатів на право на земельну частку (пай) серії ДП № 0127168 та серії ДП № 0127392 та договорів міни серії АВА № 522535 від 13 квітня 1999 року та серії АВА №522536 від 13 квітня

1999 року; визнати за позивачем право власності на: земельну ділянку розміром 6,77 га, що розташована на території Петропавлівського району Дніпропетровської області, яка належала до смерті ОСОБА_2 як колишньому члену КСП «Прогрес»; земельну ділянку розміром 6,77 га, що розташована на території Петропавлівського району Дніпропетровської області, яка належала до смерті ОСОБА_3 як колишньому члену КСП «Прогрес» та яку у подальшому було прийнято у спадщину ОСОБА_2 ; витребувати від ТОВ «Агрофірма «Нібас» на користь позивача та зобов`язати повернути їй зазначені земельні ділянки та правовстановлюючі документи на них.

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

Рішенням Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 22 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року, у задоволенні позову

ОСОБА_1 відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що позовні вимоги є недоведеними та необґрунтованими, оскільки батьки позивача за життя уклали з

ТОВ «Агрофірма «Нібас» договори міни, предметами яких були належні їм майнові права на земельні частки (паї) у спільній частковій власності колишніх членів ліквідованого КСП «Прогрес» на належне ТОВ «Агрофірма «НІБАС» майно у вигляді пшениці 3-ого класу або іншої сільськогосподарської продукції на суму не менше вартості пшениці 3-ого класу в загальній кількості 20 тон, яка мала передаватися відповідачем позивачу протягом двадцяти років щорічно по одній тоні. Батьки позивача за життя не оспорювали укладені ними з ТОВ «Агрофірма «Нібас» договори міни. Позивач теж не заявляла вимог про недійсність договорів міни. Отже, вони є дійсними. Відповідно до пункту 3 укладених між батьками позивача та

ТОВ «Агрофірма «Нібас» договорів міни право на земельну частку (пай) переходить до ТОВ «Агрофірма «Нібас» з моменту підписання і нотаріального посвідчення цього договору. Таким чином, батьки позивача втратили право на земельну частку (пай) з моменту підписання і нотаріального посвідчення договорів міни 13 квітня 1999 року. Права на земельні ділянки в натурі на місцевості вони взагалі не набували. Звернення позивача до суду через дев`ятнадцять років після укладення договорів, коли відповідач вже поніс витрати на виготовлення технічної документації, формування земельної ділянки, оформлення права власності на неї, як власник здійснював заходи по утриманню цього майна, становить втручання в мирне володіння відповідачем цим майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України

від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-464цс16.

Касаційна скарга мотивована тим, що укладені її батьками з ТОВ «Агрофірма «Нібас» договори міни є багатосторонніми, а також строковими, бо угоди, в яких визначений або момент виникнення у її сторін прав і обов`язків, або момент її припинення, вважаються строковими угодами, на підставі чого

ТОВ «Агрофірма «Нібас» зобов`язане повернути земельні ділянки. Вказує, що договори міни не містять істотні умови даного виду договорів, зокрема у них не зазначено ні предмету, ні ціни договорів. Відповідач не був уповноваженим на отримання правовстановлюючих документів на земельні ділянки за сертифікатами її батьків. Договорами міни ТОВ «Агрофірма «Нібас» було уповноважено отримати ці документи на ім`я її батьків, а не на своє ім`я.

Відзив на касаційну скаргу

У березні 2021 року від ТОВ «Агрофірма «Нібас» надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач посилається на необґрунтованість доводів скарги та законність ухвалених у справі судових рішень.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 08 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 23 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

13 квітня 1999 року ТОВ «Агрофірма «Нібас» та батьки позивача

ОСОБА_4 та ОСОБА_3 уклали договори міни, відповідно до яких останні обміняли належне їм право на земельну частку (пай) в КСП «Прогрес», належне відповідно на підставі сертифікату серія ДП № 0127168 та сертифікату серія ДП № 0127392, виданих районною державною адміністрацією в Петропавлівському районі Дніпропетровської області

20 травня 1997 року, а ТОВ «Агрофірма «Нібас» передає їм щорічно по 1 тону пшениці 3-ого класу або іншу сільськогосподарську продукцію на суму не менше вартості 1 тони пшениці 3-ого класу на протязі двадцяти років з моменту укладення цього договору. У разі їх смерті право на одержання сільськогосподарської продукції, належної їй по договору, переходить до їх спадкоємців на тих же умовах.

Площа земельної частки (паю) 6,77 в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості).

Відповідно до пункту 3 договорів міни право на земельну частку (пай) переходить до ТОВ «Агрофірма «Нібас» з моменту підписання і нотаріального посвідчення цього договору.

За змістом пункту 4 договорів міни ТОВ «Агрофірма «НІБАС», одержавши у відповідності з цим договором право на земельну частку (пай), має право здійснювати відносно нього всі угоди, не заборонені законодавством України, в тому числі, має право на виділення його в натурі з одержанням державного акта на право власності на землю.

13 квітня 1999 року ці договори посвідчено нотаріусом і зазначено, що ці договори підписано в її присутності, особи встановлено, їх дієздатність, а також правоздатність юридичної особи перевірено.

ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , його спадкоємцем була

ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 . Позивач є спадкоємцем ОСОБА_2 .

Зазначені обставини підтверджуються наданими позивачем доказами: копіями вказаних договорів (а. с. 11-12), сертифікатів на право на земельну частку (пай) (а. с. 132-135), сторінок паспорту, свідоцтва про народження та свідоцтва про укладення шлюбу позивача (а. с. 5-6, 16, 17), свідоцтв про смерть батьків позивача (а. с. 14,15), свідоцтв про право на спадщину за законом (а.с.18-19), і визнаються сторонами.

16 травня 2011 року ТОВ «Агрофірма «Нібас» звернувся до Петропавлівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області із заявою про видачу державних актів на право приватної власності на землю замість сертифікатів на земельну частку (пай) в кількості 157 штук (згідно з реєстром), виданих ТОВ «Агрофірма «Нібас».

Рішенням земельної комісії з питань регулювання земельних відносин при Петропавлівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 19 травня 2011 року надано ТОВ «Агрофірма «Нібас» дозвіл на виготовлення державних актів на право приватної власності на землю замість сертифікатів на земельну частку (пай) в кількості 157 штук (список додається) відповідно до нотаріально посвідчених договорів міни на території Петропавлівської селищної ради Петропавлівського району Дніпропетровської області. Зобов`язано ТОВ «Агрофірма «НІБАС» виготовити державні акти на право приватної власності на землю, після їх одержання повернути Петропавлівській районній державній адміністрації Дніпропетровської області сертифікати.

Розпорядженням голови Петропавлівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 06 червня 2011 року № Р-251-11 було вирішено передати ТОВ «Агрофірма «Нібас» як власнику сертифікатів на земельну частку (пай) колишнього КСП «Прогрес» Петропавлівської селищної ради Петропавлівського району Дніпропетровської області відповідно до договорів міни земельні ділянки в розмірі земельної частки (паю) загальною площею 1042,82 га ріллі в кількості 157 штук (згідно з реєстром) та видати державні акти на землю. Зобов`язано відповідача 1 виготовити державні акти на право приватної власності на землю, після їх одержання повернути Петропавлівській районній державній адміністрації Дніпропетровської області сертифікати на земельну частку (пай).

Двома з цих земельних ділянок є земельні ділянки, отримані на підставі сертифікатів про право на земельну частку (пай) серії ДП № 0127392 та серії ДП № 0127168, які належали батькам позивача до укладення договорів міни.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах

2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтею 241 Цивільного кодексу Української РСР в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - ЦК Української РСР), за договором міни між сторонами провадиться обмін одного майна на інше. Кожний з тих, хто бере участь у міні, вважається продавцем того майна, яке він дає в обмін, і покупцем майна, яке він одержує.

До договору міни застосовуються відповідно правила про договір купівлі-продажу, якщо інше не випливає з змісту відносин сторін (стаття 242 ЦК Української РСР).

Статтею 153 ЦК Української РСР передбачено, що договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однією з сторін повинно бути досягнуто згоди.

За змістом статті 86 ЦК Української РСР право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Усі форми власності є рівноправними. Відносини власності регулюються Законом України «Про власність», цим Кодексом, іншими законодавчими актами.

Відповідно до статті 4 Закону України від 07 лютого 1991 року № 697-ХІІ «Про власність» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон № 697-ХІІ) власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам.

Згідно зі статтею 7 Закону України від 14 лютого 1992 року № 2114-ХІІ «Про колективне сільськогосподарське підприємство» об`єктами права колективної власності підприємства є земля, інші основні та оборотні засоби виробництва, грошові та майнові внески його членів, вироблена ними продукція, одержані доходи, майно, придбане на законних підставах. Об`єктами права власності підприємства є також частки у майні та прибутках міжгосподарських підприємств та об`єднань, учасником яких є підприємство. Майно у підприємстві належить на праві спільної часткової власності його членам. Суб`єктом права власності у підприємстві є підприємство як юридична особа, а його члени - в частині майна, яку вони одержують при виході з підприємства.

Відповідно до статті 115 ЦК Української РСР кожний з учасників спільної часткової власності має право вимагати виділу своєї частки з спільного майна.

Згідно зі статтею 22 Земельного кодексу України від 18 грудня 1990 року № 561-ХІІ в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - ЗК України 1990 року), право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.

У частині першій статті 23 ЗК України 1990 року визначено, що право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

ЦК Української РСР ЗК України 1990 року, Закон № 697-ХІІ не містили визначення майнового права, яким є право на частку у спільній частковій власності КСП, однак про сертифікат на право приватної власності на земельну частку (пай) згадується в Указі Президента України від 10 листопада 1994 року № 666/94 «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин (далі - Указ № 666/94).

Статтею 3 вказаного Указу передбачено, що право на земельну частку (пай) може бути об`єктом купівлі-продажу, дарування, міни, успадкування, застави.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 24 постанови від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення земельної ділянки в натурі (на місцевості) та видачі державного акта про право власності на землю.

05 червня 2003 року був прийнятий Закон України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», згідно з частиною першою статті 2 якого основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією.

Тобто, виходячи зі змісту статті 2 вказаного Закону, слід визнати, що сертифікат є документом, який посвідчує право на земельну частку (пай) у земельній ділянці, яка вже поділена на частки, але з них не сформовані окремі земельні ділянки.

Установивши, що батьки позивача ще за життя відчужили належне їм майнове право на земельну частку (пай) шляхом укладення 13 квітня

1999 року з ТОВ «Агрофірма «Нібас» договорів міни, відповідно до умов якого останнє в обмін на таке право зобов`язався надати майно у вигляді пшениці 3-ого класу або іншої сільськогосподарської продукції на суму не менше вартості пшениці 3-ого класу в загальній кількості 20 тонн, яка мала передаватися відповідачем позивачу протягом двадцяти років щорічно по одній тоні, дійсність договору за життя батьки позивача не оспорювали, як і не ставить питання про спростування правомірності правочину позивач, то суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що відповідач правомірно набув право на спірні земельні ділянки, а тому правильно відмовили у задоволенні позовних вимог.

При цьому суди надали належну правову оцінку пункту 3 договорів міни, відповідно до якого право на земельну частку (пай) переходить до ТОВ «Агрофірма «Нібас» з моменту підписання і нотаріального посвідчення цього договору. Таким чином, батьки позивача втратили право на земельну частку (пай) з моменту підписання і нотаріального посвідчення договорів міни

13 квітня 1999 року. Оскільки батьки позивача ще за життя втратили право на ці земельні частки, то позивач як їх спадкоємець не могла їх набути у порядку спадкування, оскільки відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

З цих же підстав суди дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову про скасування розпорядження голови Петропавлівської РДА Дніпропетровської області від 06 червня 2011 року. Позивач не довела порушення своїх прав видачею оспорюваного розпорядження.

За змістом частини першої, третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Доводи касаційної скарги про невідповідність договорів міни вимогам чинного на час їх укладення законодавства є помилковими, оскільки позивач не заявляла вимог про їх недійсність, отже правомірність укладених між її батьками та ТОВ «Агрофірма «Нібас» правочинів не спростована. З цих же підстав нерелевантним є посилання на постанову Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-464цс16, оскільки у цій справі позивач оспорював договір міни, а у справі, яка переглядається, ОСОБА_1 такого договору не оспорювала.

Доводи касаційної скарги про те, що ТОВ «Агрофірма «Нібас» не повернув земельні ділянки разом з оформленими на них документами, у зв`язку з чим позивач була вимушена звернутися до суду, колегія суддів не може взяти до уваги, оскільки право на земельну частку (пай) переходить до ТОВ «Агрофірма «НІБАС» з моменту підписання і нотаріального посвідчення договорів міни.

При цьому матеріалами справи достовірно встановлено, що батьки позивача ніколи не були власниками конкретних земельних ділянок, а лише мали право на одержання останніх в натурі на підставі відповідних сертифікатів.

Наведені у цій постанові висновки узгоджуються із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 03 березня 2021 року у справі № 188/530/18 (провадження № 61-14443св19).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, а зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України на стадії перегляду справи у касаційному порядку не допускаються.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення,

а рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області

від 22 червня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду

від 10 листопада 2020 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович