ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

7 липня 2021 року

м. Київ

справа № 196/1301/18

провадження № 61-13229св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Могилівська сільська рада Царичанського району Дніпропетровської області,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Царичанська районна державна адміністрація Дніпропетровської області,

особа, яка подавала апеляційну скаргу, - прокуратура Дніпропетровської області,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду

від 4 червня 2019 року, прийняту колегією у складі суддів: Свистунової О. В., Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Могилівської сільської ради Царичанського району Дніпропетровської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Царичанська районна державна адміністрація Дніпропетровської області, про визнання права на спадкове майно.

В обґрунтування позову вказувала, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла

ОСОБА_2 , яка з 1991 року проживала з позивачем на АДРЕСА_1 та вела з нею спільне господарство.

Після ОСОБА_2 відкрилася спадщина, до складу якої входить право на земельну частку (пай) розміром 2,91 в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості) з земель колишнього

Колективного сільськогосподарського підприємства (далі - КСП) «Зоря» села Могилів Царичанського району Дніпропетровської області, яке належало спадкодавцю на підставі сертифіката на право на земельну частку (пай) серії ДП № 042902 від 30 січня 1997 року.

Вказувала, що вона є єдиним спадкоємцем за законом після ОСОБА_1 та, проживаючи з нею на день відкриття спадщини, фактично таку прийняла. Інших спадкоємців за законом чи заповітом, або спадкоємців, які б мали право на обов`язкову частку у спадщині, немає.

3 серпня 2018 року вона звернулася до державного нотаріуса із заявою про отримання свідоцтва про право на спадщину за законом, проте у вчиненні нотаріальної дії нотаріус відмовив у зв`язку з відсутністю оригіналу правовстановлюючого документа.

За таких обставин просила суд визнати за нею в порядку спадкування за законом право на земельну частку (пай) розміром 2,91 в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості) з земель колишнього КСП «Зоря» села Могилів Царичанського району Дніпропетровської області, яке належало ОСОБА_1 на підставі сертифіката на право на земельну частку (пай) серії ДП № 042902 від 30 січня 1997 року.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Царичанського районного суду Дніпропетровської області

від 3 жовтня 2018 року, ухваленим у складі судді Гудим О. М., позов задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право на земельну частку (пай) розміром 2,91 в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості) з земель колишнього КСП «Зоря» села Могилів Царичанського району Дніпропетровської області в порядку спадкування за законом після ОСОБА_2 , якій вказане право належало на підставі сертифіката на право на земельну частку (пай) серії ДП № 042902 від 30 січня 1997 року.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з доведеності позивачем факту спільного проживання однією сім`єю понад п`ять років зі спадкодавцем, фактичного прийняття спадщини та відсутності інших спадкоємців за законом. Також суд врахував визнання позову відповідачем.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 4 червня 2019 року задоволено апеляційну скаргу прокуратури Дніпропетровської області, скасовано рішення Царичанського районного суду Дніпропетровської області

від 3 жовтня 2018 року і ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Скасовуючи рішення суду першої інстанцій та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з недоведення позивачем порушення її прав. Суд апеляційної інстанції зазначив, що особи, які проживали зі спадкодавцем, за

ЦК Української РСР не входили до осіб, що можуть спадкувати за законом, тому факт постійного проживання позивача зі ОСОБА_2 на час відкриття спадщини не має правового значення та не надає позивачу право на спадкування.

Крім того, судом першої інстанції не було вирішено питання про належний склад осіб, які мають брати участь у справі. Апеляційний суд зазначив про неврахування судом першої інстанції того, що розпорядником земель сільськогосподарського призначення, які перебувають в державній власності, після внесення змін до Земельного кодексу України (з 1 січня 2013 року) є Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, яке не було залучено до участі у справі. Тому апеляційний суд дійшов висновку про те, що місцевий суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки вказаного управління як розпорядника земель сільськогосподарського призначення.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що вирішення питання про права та обов`язки осіб, не залучених до участі у справі, є порушенням норм процесуального права, яке тягне за собою обов`язкове скасування рішення суду першої інстанції.

Апеляційний суд врахував, що наслідком визнання права власності на земельну частку (пай) є виділення її в натурі, тому вирішення цього позову неможливо без залучення до участі у справі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, до повноважень якого належить виділення земельної ділянки та видача правовстановлюючого документа.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 4 червня 2019 року і залишити в силі рішення Царичанського районного суду Дніпропетровської області від 3 жовтня 2018 року.

Касаційна скарга мотивована неврахуванням судом апеляційної інстанції того, що спірна частка перебуває у колективній, а не в державній власності, тому відсутні підстави вважати рішення суду першої інстанції таким, що вирішує права, свободи, інтереси та (або) обов`язки Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області як розпорядника земель сільськогосподарського призначення, що перебувають в державній власності.

На думку заявника, апеляційний суд безпідставно поновив прокуратурі Дніпропетровської області строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції.

Вказує про необґрунтування прокурором наявності у нього повноважень здійснювати представництво держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, яке, за висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 22 травня 2019 року у справі № 321/281/17 (провадження № 61-25655св18), не є розпорядником земель колективної власності.

Крім того, приймаючи постанову від 11 березня 2019 року у справі № 619/2559/17 (провадження № 61-22868св18), Верховний Суд дійшов висновку про залишення без змін судових рішень судів попередніх інстанцій про визнання права на частку (пай) за спадкоємцем без залучення до участі у справі відповідачем Головного управління Держгеокадастру у Харківській області. Також вказує, що у справі № 619/2559/17 та у цій справі позивач не заявляв вимог про виділення земельної ділянки в натурі.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 22 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції і ухвалою цього ж суду від 29 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_2 , яка була зареєстрована та постійно проживала на АДРЕСА_1 .

Після ОСОБА_2 відкрилася спадщина, до складу якої входить право на земельну частку (пай) розміром 2,91 в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості) із земель колишнього

КСП «Зоря» села Могилів Царичанського району Дніпропетровської області, яке належало спадкодавцю на підставі сертифіката на право на земельну частку (пай) серії ДП № 042902 від 30 січня 1997 року.

Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 4 червня 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону

від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 8 лютого 2020 року.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

У справі, що переглядається, судами встановлено, що спадщина після

ОСОБА_2 відкрилася ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Статтею 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Таким чином, підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту є порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права.

При вирішенні спору суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Відповідно до пункту 4, абзацу першого пункту 5 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Правила книги шостої ЦК України застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 1 постанови від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилася не раніше 1 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК Української РСР, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом. У разі коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК України і строк на її прийняття не закінчився до 1 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються цим Кодексом.

Враховуючи, що правовідносини щодо спадкування спірного майна виникли до набрання чинності ЦК України, та те, що визначений у статті 549 ЦК Української РСР шестимісячний строк для прийняття спадщини після ОСОБА_2 закінчився 18 травня 1998 року, тобто до 1 січня 2004 року, до вказаних спірних правовідносин підлягають застосуванню положення ЦК Української РСР.

Відповідно до статті 524 ЦК Української РСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом. Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, або жоден з спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства переходить до держави.

Згідно зі статтями 525 526 ЦК Української РСР часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця. Місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме - місцезнаходження майна або його основної частини.

Статтею 548 ЦК Української РСР передбачено, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Згідно зі статтею 549 ЦК Української РСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Відповідно до статті 529 ЦК Української РСР при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. До числа спадкоємців першої черги належить також дитина померлого, яка народилася після його смерті. Онуки і правнуки спадкодавця є спадкоємцями за законом, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з їх батьків, хто був би спадкоємцем; вони успадковують порівну в тій частці, яка належала б при спадкоємстві за законом їх померлому родителю.

Згідно зі статтею 530 ЦК Української РСР при відсутності спадкоємців першої черги або при неприйнятті ними спадщини, а також в разі, коли всі спадкоємці першої черги не закликаються до спадкування, успадковують у рівних частках: брати і сестри померлого, а також дід та бабка померлого як з боку батька, так і з боку матері (друга черга).

На відміну від ЦК України ЦК Української РСР не було передбачено інших черг спадкоємців, окрім зазначених у статтях 529 та 530 цього Кодексу, за змістом яких особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини, до спадкування за законом не закликалися. Схожий за змістом висновок викладений Верховним Судом у постанові

від 9 червня 2021 року у справі №152/1300/18 (провадження № 61-14446св18).

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, встановивши, що за нормами чинного на час відкриття спадщини законодавства (ЦК Української РСР) ОСОБА_1 не мала права на спадкування за законом майна ОСОБА_2 (не відносилася до кола її спадкоємців), суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову у зв`язку з відсутністю підстав вважати порушеним право позивача.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про неправомірність подання апеляційної скарги прокурором у зв`язку з відсутністю у нього підстав та повноважень щодо цього з огляду на таке.

У частині другій статті 4 ЦПК України визначено, що у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Згідно з частиною четвертою статті 42 ЦПК України у справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

У випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави, зокрема, у цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (постанова Великої Палати Верховного Суду

від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18).

У судовому процесі, зокрема, у цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого

2019 року у справі № 761/3884/18). Тобто під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга

статті 19 Конституції України).

Відповідно до пункту 3 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про прокуратуру» прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.

У випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 2 частини першої статті 2 Закону України «Про прокуратуру).

Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec (2012)11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», прийнятій 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.

Сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави.

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (частина третя статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (частина четверта статті 23 Закону).

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу (частина четверта статті 56 ЦПК України).

Отже, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках:

1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді згідно з абзацом третім частини другої статті 56 ЦПК України має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу, про залишення позовної заяви без руху для усунення її недоліків і повернення у разі, якщо відповідно до ухвали суду у встановлений строк ці недоліки усунуті не були.

Обґрунтовуючи право на подання апеляційної скарги в інтересах держави в особі Головного управління Держземагенства у Дніпропетровській області, перший заступник прокурора Дніпропетровської області посилався на неналежне здійснення відповідними органами їх повноважень щодо захисту інтересів держави у спірних правовідносинах, а також невжиття заходів щодо оскарження рішення в апеляційному порядку. Наведене є підставою для звернення прокурора з апеляційною скаргою в інтересах держави в особі Головного управління Держземагенства у Дніпропетровській області.

Крім того, прокурор попередньо, до звернення до суду з апеляційною скаргою, повідомив про це відповідний суб`єкт владних повноважень.

З урахуванням обставин цієї справи, колегія суддів вважає, що прокурор обґрунтував підстави для представництва інтересів держави, зокрема порушення інтересів держави та неналежне здійснення компетентним органом захисту інтересів держави.

Аналогічні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду

від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц та від 15 жовтня 2019 року

у справі № 903/129/18.

Сама по собі наявність уповноваженого органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах, не позбавляє прокурора права захищати інтереси держави в суді у випадку неналежного виконання цим органом своїх обов`язків.

Отже, доводи касаційної скарги, що прокурор у спірному випадку був не наділений повноваженнями представляти інтереси держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, є безпідставними.

Посилання заявника про те, що земельна частка (пай) перебуває у колективній власності, тому відсутні підстави вважати рішення суду першої інстанції прийнятим про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області (розпорядника земель сільськогосподарського призначення, які перебувають у державній власності) відхиляються касаційним судом.

У постанові Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 321/281/17 (провадження № 61-25655св18) викладно висновок про те, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» від 6 вересня 2012 року № 5245-VI внесено зміни до ЗК України, які набрали чинності з 1 січня 2013 року. Цим Законом змінено суб`єктів розпорядження землями сільськогосподарського призначення та визначено, що такі повноваження перейшли до Держземагентства України, а згодом - до Держгеокадастру України. Тобто законодавцем змінено компетенцію органів щодо розпорядження землями державної власності сільськогосподарського призначення та передано такі функції Держгеокадастру України замість державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. З огляду на викладене належним суб`єктом, який наділений правом розпорядження державними землями запасу сільськогосподарського призначення, є Головне управління Держгеокадастру. Оскільки сертифікат на право на земельну частку (пай) згідно з абзацом першим пункту 17 розділу X «Перехідні положення» ЗК України вважається правовстановлюючим документом при реалізації права вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства, таке право повинно бути реалізовано відповідним державним органом. Право особи на власність не може ставитися в залежність від визначення законодавчого органу, який повинен забезпечити реалізацію цього права.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд необґрунтовано поновив строк на апеляційне оскарження є безпідставними.

Аналіз змісту ухвали Дніпровського апеляційного суду від 28 лютого 2019 року свідчить, що суд розглянув клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження та поновив строк, вказавши підстави його поновлення.

Доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 22 травня 2019 року у справі № 321/281/17 (провадження № 61-25655св18), про те, що органи Держгеокадастру не є розпорядником земель колективної власності, відхиляються касаційним судом, оскільки вказана постанова такий висновок не містить. Обставини про те, що Головне управління Держгеокадастру у Запорізькій області не є розпорядником земель колективної власності встановлено судами попередніх інстанції у справі № 321/281/17 з повідомлення цього управління від 10 січня 2017 року.

Також підлягають відхиленню доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом висновку Верховного Суду, викладеного у постанові

від 11 березня 2019 року у справі № 619/2559/17 (провадження № 61-22868св18), оскільки, на відміну від справи, яка переглядається, у справі № 619/2559/17 Головне управління Держгеокадастру в Харківській області брало участь в її розгляді, хоча й як третя особа. При цьому, беручи участь у справі навіть як третя особа, вказане управління одержало належний захист особистих суб`єктивних прав і охоронюваних законом інтересів (постанова Верховного Суду

від 18 травня 2021 року у справі № 190/1377/18 (провадження № 61-5384св20)).

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК

України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, судові

рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено і на такі заявник не вказує.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про

захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України»). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судових рішень.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови апеляційного суду, оскільки суд, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови апеляційного суду без змін.

Щодо судових витрат

Оскільки касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 410 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, статтею 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 4 червня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: І. М. Фаловська В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук