Постанова

Іменем України

24 серпня 2022 року

м. Київ

справа № 199/4321/21

провадження № 61-1758св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Ступак О. В., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О.,Олійник А. С., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 червня 2021 року у складі судді Руденко В. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М., Пищиди М. М.

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про стягнення коштів.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 червня 2021 року відмовлено у відкритті провадження у справі з роз`ясненням позивачу права повторного звернення з позовними вимогами до суду в порядку адміністративного судочинства.

Відмовляючи на підставі пункту 1 частини першої статті 186 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у відкритті провадження у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про стягнення коштів, суд першої інстанції посилався на те, що заявлені позивачем вимоги слід розглядати за правилами адміністративного судочинства в порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 29 грудня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, ухвалу Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 червня 2021 року - без змін.

Апеляційний суд підтримав висновки суду першої інстанції та вказав, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки ОСОБА_1 просить стягнути з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб кошти в розмірі 500 000 грн, комісію та моральну шкоду, а правовими підставами для стягнення цих сум зазначає несвоєчасну виплату їй Фондом гарантування вкладів фізичних осіб гарантованого відшкодування за договорами вкладу і договором банківського рахунку, укладеними з неплатоспроможним Публічним акціонерним банком «Банк Форум» (далі - ПАТ «Банк Форум»). Вказані майнові вимоги заявлені позивачем не до банку-боржника, а до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та стосуються правомірності дій останнього, пов`язаних із своєчасністю виплати позивачу гарантованого відшкодування. Отже, на думку апеляційного суду, такий спір пов`язаний із виконанням Фондом гарантування вкладів фізичних осіб владної управлінської функції з організації виплати суми гарантованого відшкодування та застосування відповідальності за несвоєчасне виконання такої виплати, тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що спір за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про відшкодування матеріальної та моральної шкоди є публічно-правовим і підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У січні 2022 року ОСОБА_1 звернулася засобами поштового зв`язку до Верховного Суду з касаційною скаргою на ухвалу Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 червня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 грудня 2021 року, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська. Разом із касаційною скаргою заявник подала також підтвердження, що нею не поданий будь-який інший позов до цього відповідача з тим самим позовом та з тих самих підстав.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували, що позивач не була клієнтом банку ПАТ «Банк Форум», не мала в ньому рахунку, не мала з ним жодних договорів, не була вкладником банку, тому суди помилково дійшли висновку, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки підставою позовних вимог є відшкодування неповернутих коштів за сплату автомобіля в триденний термін.

Також позивач вказує, що до звернення із цим позовом до Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська вона зверталася з аналогічними вимогами до Дніпропетровського окружного адміністративного суду, який ухвалою від 26 травня 2021 року у справі № 160/8132/21 відмовив у відкритті провадження у справі та роз`яснив позивачу, що її позов підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства у загальному місцевому суді за правилами, встановленими ЦПК України. У свою чергу, після прийняття оскаржуваних судових рішень, згідно з якими її спрямували знову до адміністративного суду для розгляду спору, позивач опинилась у ситуації, коли всі суди відмовляють у відкритті провадження і мають різні трактування щодо розгляду позовної заяви ОСОБА_1 про повернення від Фонду гарантування вкладів фізичних осіб її особистих коштів.

У травні 2022 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду доповнення до касаційної скарги (щодо її платіжних реквізитів).

Станом на час розгляду справи відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 до Верховного Суду не надходив.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 15 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження у справі (на підставі частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано з Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська матеріали справи № 199/4321/21 та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У квітні 2022 року матеріали справи № 199/4321/21 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 15 серпня 2022 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з такого.

Нормативно-правове обґрунтування та мотиви, з яких виходив Верховний Суд

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам оскаржувані судові рішення не відповідають.

У своїй позовній заяві у цій справі (з урахуванням уточнень) ОСОБА_1 просила суд стягнути з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб грошові кошти у сумі 500 000,00 грн (з урахуванням знецінення грошей за період з 14 березня 2014 року); грошові кошти за банківську комісію в сумі 300,00 грн (з урахуванням знецінення грошей за період з 14 березня 2014 року); 500 000,00 грн за нанесену моральну шкоду; 233,50 грн витрат на оплату поштових послуг.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, відмовив у відкритті провадження у справі, оскільки такий спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства, і позивач має право повторно звернутися з такими позовними вимогами до суду адміністративної юрисдикції.

Із такими висновками судів попередніх інстанцій колегія судів Верховного Суду не погоджується, враховуючи таке.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України)

Справою адміністративної юрисдикції у розумінні пунктів 1, 2 частини першої статті 4 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

За правилами частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: 1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження; 2) спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спорах між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом; 6) спорах щодо правовідносин, пов`язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спорах фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації; 8) спорах щодо вилучення або примусового відчуження майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності; 9) спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов`язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб; 10) спорах щодо формування складу державних органів, органів місцевого самоврядування, обрання, призначення, звільнення їх посадових осіб; 11) спорах фізичних чи юридичних осіб щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності державного замовника у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про оборонні закупівлі», крім спорів, пов`язаних із укладенням державного контракту (договору) про закупівлю з переможцем спрощених торгів із застосуванням електронної системи закупівель та спрощеного відбору без застосування електронної системи закупівель, а також зміною, розірванням і виконанням державних контрактів (договорів) про закупівлю; 12) спорах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів охорони державного кордону у справах про правопорушення, передбачені Законом України «Про відповідальність перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень»; 13) спорах щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років»; 14) спорах із суб`єктами владних повноважень з приводу проведення аналізу ефективності здійснення державно-приватного партнерства; 15) спорах, що виникають у зв`язку з оголошенням, проведенням та/або визначенням результатів конкурсу з визначення приватного партнера та концесійного конкурсу.

Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, або такий, що йому не суперечить.

Помилковим є застосування статті 19 КАС України та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є державний орган чи юридична особа публічного права, що здійснює функції суб`єкта владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин, оскільки визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір.

Публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.

Схожа правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17, від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 та від 22 січня 2020 року у справі № 826/8592/16.

ОСОБА_1 обґрунтовувала свої позовні вимоги тим, що 14 березня 2014 року у філії ПАТ «Банк Форум», розташованій у м. Дніпропетровську (м. Дніпро після перейменування), за рахунком-фактурою від 14 березня 2014 року № ДП-0000533 вона сплатила 166 800,00 грн, які є її особистою приватною власністю, на придбання автомобіля у Товариства з обмеженою відповідальністю «Богдан-Авто Дніпропетровськ» (далі - ТОВ «Богдан-Авто Дніпропетровськ») та комісійний збір у розмірі 100,00 грн згідно з двома квитанціями № ПН2648135 та № ПН2648135Р на реквізити отримувача в Акціонерному товаристві «УкрСиббанк».

Проте ТОВ «Богдан-Авто Дніпропетровськ» не отримало переказані позивачем грошові кошти, оскільки ПАТ «Банк Форум» не перерахувало їх отримувачу, про що листом від 20 березня 2014 року № 47 ТОВ «Богдан-Авто Дніпропетровськ» повідомило позивача.

Після звернення 17 березня 2014 року із заявою про повернення коштів до Дніпропетровської дирекції ПАТ «Банк Форум» позивач отримала письмову відповідь про те, що виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 14 березня 2014 року прийнято рішення № 14 про запровадження тимчасової адміністрації на три місяці, з 14 березня 2014 року до 13 червня 2014 року, та призначення уповноваженої особи Фонду на тимчасову адміністрацію в ПАТ «Банк Форум».

Здійснюючи оплату за автомобіль об 11.00 год, позивач не могла знати, що в банку (початок робочого дня о 09.00 год) запроваджено тимчасову адміністрацію.

В порушення законодавства України відповідач не повернув особисті кошти позивачу, які були заблоковані та знаходились на транзитному рахунку 2902 «Кредиторська заборгованість за платежами населення без відкриття рахунку».

Не отримавши кошти відповідно до поданої в триденний строк заяви, позивач вимушена була підписати підготовлену і запропоновану банком типову на той час заяву, адресовану уповноваженій особі Фонду на ліквідацію ПАТ «Банк Форум» про визначення вимог кредитора.

Позивач зверталася до контакт-центру ПАТ «Банк Форум», інших офіційних установ, проте лише під час особистого візиту до м. Києва до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб позивач отримала довідку № 7826/11 за підписом уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ «Банк Форум» про те, що ОСОБА_1 визнана кредитором ПАТ «Банк Форум» і її кредиторські вимоги включено до шостої черги на суму 166 800,00 грн. На повторне звернення позивач отримала лист від Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 11 березня 2020 року № 35-036-3707/20, в якому Фонд повідомив, що у зв`язку із завершенням процедури ліквідації ПАТ «Банк Форум», відповідно до частини першої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», усі вимоги до банку, незадоволені за недостатністю його майна, вважаються погашеними.

На переконання позивача, відповідач грубо порушив статтю 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», не мав права робити банківську операцію і приймати кошти позивача, таким чином вкравши власні кошти позивача в сумі 166 800,00 грн, внесені нею як оплату за автомобіль і комісію банку в сумі 100,00 грн. Відповідач завідомо знав, що кошти не будуть перераховані на рахунок отримувача. Саме відповідач прийняв рішення від 14 березня 2014 року № 14 про запровадження тимчасової адміністрації і призначив уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію ПАТ «Банк Форум», в результаті чого були заблоковані власні кошти позивача, якими вона оплатила придбання автомобіля.

На підставі зазначеного, посилаючись на статті 41 55 Конституції України, статті 16 177 321 509 526 510 611 612 1212 1168 Цивільного кодексу України, Інструкцію «Про ведення касових операцій банками в Україні», позивач просила суд стягнути з відповідача сплачені за автомобіль грошові кошти з урахуванням знецінення грошей за період з 14 березня 2014 року (500 000,00 грн) та банківську комісію з урахуванням знецінення грошей за період з 14 березня 2014 року (300,00 грн), відшкодувати завдану моральну шкоду (500 000,00 грн) та стягнути витрати на оплату поштових послуг (233,50 грн).

Позивач не обґрунтовувала свої вимоги тим, що вона була клієнтом ПАТ «Банк Форум» чи мала вклад у цьому банку та бажає отримати суму гарантованого Фондом гарантування вкладів фізичних осіб відшкодування.

Таким чином, із наведених ОСОБА_1 фактичних та нормативних підстав позову у її позовній заяві, які не були досліджені судами, вбачається, що в даному випадку існує спір про право цивільне, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства.

Суди попередніх інстанцій помилково розглядали цю справу як публічно-правовий спір, пов`язаний із виконанням Фондом гарантування вкладів фізичних осіб владної управлінської функції з організації виплати суми гарантованого відшкодування та застосування відповідальності за несвоєчасне виконання такої виплати. Апеляційний суд необґрунтовано вказав, що правовими підставами для стягнення заявлених сум позивач зазначає несвоєчасну виплату їй Фондом гарантування вкладів фізичних осіб гарантованого відшкодування за договорами вкладу і договором банківського рахунку, укладеними з неплатоспроможним банком - ПАТ «Банк Форум», про що не йдеться в тексті позовної заяви. Додані до позовної заяви додатки також не містять відомостей про те, що між ОСОБА_1 та ПАТ «Банк Форум» були укладені договори банківського вкладу чи обслуговування банківського рахунку.

Посилання судів на постанови Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16 (спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат), від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16 (спір стосовно права на відшкодування вкладів фізичних осіб за рахунок коштів Фонду), від 06 червня 2018 року у справі № 727/8505/15-ц (спір щодо права фізичної особи на відшкодування за вкладом за рахунок коштів Фонду у сумі, що не перевищує 200 000,00 грн), від 23 січня 2019 року у справі № 285/489/18-ц (спір між фізичною особою - вкладником банку та Фондом з приводу відшкодування коштів за вкладом за рахунок Фонду), від 10 квітня 2019 року у справі № 761/10730/18 (у цій справі позивачка просила стягнути з Фонду кошти у межах установленого законом граничного розміру відшкодування за вкладом), від 05 вересня 2019 року у справі № 761/11256/17 (спір пов`язаний із виконанням Фондом гарантування вкладів фізичних осіб владної управлінської функції з організації виплати суми гарантованого відшкодування та застосування відповідальності за несвоєчасне виконання такої виплати), від 23 жовтня 2019 року № 725/5833/16-ц (спір пов`язаний із виконанням Фондом гарантування вкладів фізичних осіб владної управлінської функції з організації виплати суми гарантованого відшкодування та застосування відповідальності за несвоєчасне виконання такої виплати) не є правильними, оскільки в них йдеться про визначення підсудності спору адміністративним судам не у подібних до цього спору правовідносинах.

Окрім цього, апеляційний суд залишив поза увагою додану до апеляційної скарги ОСОБА_1 копію ухвали Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26 травня 2021 року у справі № 160/8132/21, яка набрала законної сили, у справі за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про стягнення коштів (а. с. 162, відповідний примірник ухвали також розміщений в Єдиному державному реєстрі судових рішень у відкритому доступі), якою адміністративний суд відмовив у відкритті провадження ОСОБА_1 за позовною заявою з такими ж позовними вимогами, що й у цій справі, роз`яснив позивачу, що його позов підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства у загальному місцевому суді за правилами, встановленими ЦПК України, і що відповідно до частини п`ятої статті 170 КАС України повторне звернення тієї ж особи до адміністративного суду з тих самих предмета і підстав та до того самого відповідача, як той, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.

У разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається (частина друга статті 239 КАС України).

Отже, з огляду на припис частини другої статті 239 КАС України, за умови відмови у відкритті провадження у цій цивільній справі, позивач не матиме доступу до адміністративного суду з вимогами, які вона раніше заявляла за правилами адміністративного судочинства у справі № 160/8132/21 і з якими надалі звернулася до загального суду за правилами цивільного судочинства у справі № 199/4321/21, що переглядається.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Як вказує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), у пункті 1 статті 6 Конвенції закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria) від 17 січня 2012 року, заява № 36760/06, § 230).

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).

ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» (Bulanov and Kupchik v. Ukraine, заяви № 7714/06 і № 23654/08), у якому ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції через відсутність у заявників доступу до суду касаційної інстанції, бо відмова Вищого адміністративного суду України розглянути їхні касаційні скарги всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27-28, 38-40); рішення від 01 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» (Andriyevska v. Ukraine, заява № 34036/06), у якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці через те, що її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є саме Вищий адміністративний суд України (§ 13-14, 23, 25-26); рішення від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» (Mosendz v. Ukraine, заява № 52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» (Shestopalova v. Ukraine, заява № 55339/07), у якому ЄСПЛ виснував, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, бо національні суди надавали суперечливі роз`яснення стосовно їхньої юрисдикції у справі заявниці, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)).

Верховний Суд вважає, що з огляду на припис частини другої статті 239 КАС України, за наявності чинної ухвали Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26 травня 2021 року про закриття провадження у адміністративній справі № 160/8132/21, відмова у відкритті провадження у справі № 199/4321/21 за пунктом 1 частини першої статті 186 ЦПК України поставила під загрозу сутність гарантованих Конвенцією прав позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту. Тому вирішення цього спору судам попередніх інстанцій необхідно було продовжити за правилами цивільного судочинства.

Подібна ситуація, коли попередньо юрисдикційний спір було вирішено судом, неодноразово була предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду у постановах від 29 серпня 2018 року у справі № 463/624/14-а, від 17 жовтня 2018 року у справі № 201/4802/16-а, від 12 грудня 2018 року у справі № 490/9823/16-ц, на що суди попередніх інстанцій також не звернули увагу.

Зазначене відповідає також правовій позиції у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Непослідовність рішень судів попередніх інстанцій створила для ОСОБА_1 перешкоди у реалізації її права на судовий захист, водночас заявлений спір не є публічно-правовим, не підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства, а тому доводи касаційної скарги підтвердились і рішення судів першої та апеляційної інстанції підлягають скасуванню.

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції.

У випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції.

Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Оскільки оскаржувані судові рішення постановлені з порушенням норм процесуального права, їх належить скасувати, а справу передати до суду першої інстанції для продовження розгляду.

З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, мають бути розподілені за результатами розгляду спору.

Керуючись статтями 400 406 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 червня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 грудня 2021 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийО. В. Ступак Судді:І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний В. В. Яремко