№ 199/4343/17 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

Постанова

Іменем України

04 березня 2020 року

м. Київ

справа № 199/4343/17

провадження № 61-36669св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Усика Г. І. (суддя-доповідач),

Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - керівник Дніпропетровської місцевої прокуратури № 1 Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 24 жовтня 2017 року у складі судді Руденко В. В. та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області

від 12 квітня 2018 року у складі колегії суддів: Посунся Н. Є., Баранніка О. П., Пономарь З. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2017 року керівник Дніпропетровської місцевої прокуратури № 1 Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним.

На обгрунтування позовних вимог зазначав, що на підставі рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 31 жовтня 2014 року у справі № 175/4598/14-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа - Четверта дніпропетровська державна нотаріальна контора, про встановлення факту проживання разом зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини, та визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування за законом, встановлено факт проживання ОСОБА_1 однією сім`єю зі спадкодавцем, ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини та визнано за ОСОБА_1 право власності у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_1 .

05 лютого 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Каліновичем С. П., зареєстрований у реєстрі за № 132.

У подальшому, рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області

від 06 квітня 2015 року апеляційну скаргу прокурора Амур-Нижньодніпровського району міста Дніпропетровська задоволено, скасовано рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 31 жовтня 2014 року та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову

ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа - Четверта дніпропетровська державна нотаріальна контора, про встановлення факту проживання зі спадкодавцем, визнання права власності на нерухоме майно у порядку спадкування, відмовлено.

Вироком Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська

від 28 вересня 2015 року ОСОБА_1 визнано винною у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 190 Кримінального кодексу України (далі - КК України). Зазначеним вироком установлено, що ОСОБА_1 , реалізовуючи свій злочинний намір, на умисне незаконне заволодіння чужим майном, з корисливих мотивів, достовірно знаючи, що власник квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , не мала спадкоємців, а тому квартира буде визнана відумерлою спадщиною та передана до комунальної власності територіальній громаді міста Дніпра, з метою подальшого продажу шляхом обману, заволоділа зазначеною квартирою та 05 липня 2015 року здійснила її продаж ОСОБА_2 . Вироком також установлено, що ОСОБА_1 відшкодовано у повному обсязі потерпілому ОСОБА_2 завдану кримінальним правопорушенням шкоду, потерпілий претензій матеріального чи морального характеру не має.

Зважаючи на те, що ОСОБА_1 набула право власності на спірне нерухоме майно незаконно, а отже не мала права ним розпоряджатися, вчинення нею правочину щодо відчуження спірної квартири ОСОБА_2 , не створює для нього, як покупця, прав та обов'язків щодо придбаного майна.

Посилаючись на те, що у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, спадщина за заявою органу місцевого самоврядування визнається відумерлою та переходить у власність територіальної громади, однак Дніпровська міська рада позбавлена можливості реалізувати свій законний інтерес унаслідок того, що право власності на квартиру АДРЕСА_1 , зареєстроване за ОСОБА_2 , прокурор, діючи в інтересах органу місцевого самоврядування просив визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 05 лютого 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Каліновичем С. П., зареєстрований у реєстрі за № 132, рішення про державну реєстрацію права № 19121967, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 5190113212101.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

РішеннямАмур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська

від 24 жовтня 2017 року позов керівника Дніпропетровської місцевої прокуратури № 1 Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири від 05 лютого 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу

Каліновичем С. П., зареєстрований у реєстрі за № 132, рішення про державну реєстрацію права № 19121967, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 5190113212101.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 протиправно набула у власність квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджено вироком Амур-Нижньодніпровського районного суду

м. Дніпропетровська від 28 вересня 2015 року, а тому на час відчуження квартири ОСОБА_2 не була її належним власником, а тому укладений між відповідачами оспорюваний договір купівлі-продажу вчинений з порушенням норм чинного законодавства та є недійсним з моменту його вчинення як такий, що суперечить вимогам статей 203 215 ЦК України. Зважаючи на те, що ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 спадкоємців не мала, а тому належне їй на дату смерті майно, згідно з приписами частини третьої статті 1277 ЦК України, мало перейти у власність територіальної громади м. Дніпра, а тому Дніпровська міська рада має законний інтерес щодо спірного нерухомого майна, який не може реалізувати, оскільки право власності на квартиру АДРЕСА_1 , на підставі оспорюваного правочину, зареєстроване за ОСОБА_2 .

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 квітня

2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська

від 24 жовтня 2017 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та застосував норми матеріального права, рішення суду є законним та обгрунтованим, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги. Доводи ОСОБА_2 про добросовісність набуття ним права власності на квартиру у спірних правовідносинах не мають правового значення, та не впливають на законність оскаржуваного рішення суду першої інстанції, оскільки положення статей 387 388 ЦК України щодо витребування майна у добросовісного набувача до спірних правовідносин не застосовуються. Законом України «Про прокуратуру» визначено, що підставою для здійснення прокуратурою представництва в суді законних інтересів держави є порушення або загроза порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу, що спростовує посилання заявника на відсутність у прокуратури представницьких повноважень на подання позову в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради.

Узагальнені доводи касаційної скарги та відзиву на неї

У червні 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга

ОСОБА_2 , у якій він просив скасувати рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 24 жовтня

2017 року і постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області

від 12 квітня 2018 року, та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована посиланням на те, що вирішуючи спір суди першої та апеляційної інстанції не встановили в чому полягає порушення інтересу Дніпровської міської ради унаслідок його законного набуття права власності на спірну квартиру, оскільки на момент розгляду кримінального провадження по обвинуваченню ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 190 КК України, як Амур-Нижньодніпровська районна у місті Дніпрі рада, так і прокуратура не мали будь-яких майнових претензій до ОСОБА_1 та до нього як власника спірної квартири. Вироком Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 28 вересня 2015 року у справі № 199/6350/15 встановлено преюдиційні для вирішення даної справи обставини, зокрема, що він є добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_1 . Суд першої інстанції необгрунтовано відмовив у задоволенні його клопотання про витребування матеріалів кримінальної справи № 199/6350/15 для дослідження їх у судовому засіданні на підтвердження того, що у рамках кримінального провадження йому не були відшкодовані матеріальні збитки.

На момент укладення договору купівлі-продажу, він не знав і не міг знати про те, що ОСОБА_1 набула право власності на спірну квартиру у незаконний спосіб, з огляду на, що воно було набуто на підставі рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 31 жовтня 2014 року, яке на час укладення оспорюваного правочину не було скасовано. Суди першої та апеляційної інстанцій не врахували положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якої кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном, і може бути позбавлена власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальних принципів міжнародного права та, що при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності необхідною умовою є дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.

Крім того, перевіряючи законність рішення суду першої інстанції, апеляційний суд не звернув увагу, що суд першої інстанції не забезпечив розгляд справи за участю усіх сторін, зокрема ОСОБА_1 , про обов`язкову участь якої заявив клопотання його представник ОСОБА_5 , та не вирішив питання про склад осіб, які приймають участь у справі, зокрема про залучення до участі у справі третьої особи - приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Каліновича С. П., який посвідчив оспорюваний правочин. Натомість, апеляційний суд не розглянув подане ним клопотання про відкладення розгляду справи, і також здійснив розгляд справу за відсутності відповідачів.

У серпні 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від Дніпровської міської ради, у якому позивач просив поновити строк на подання відзиву, посилаючись на те, що копію ухвали про відкриття касаційного провадження та копію касаційної скарги отримав 31 липня 2018 року, а тому не мав змоги надати відзив у встановлений судом строк, до 31 липня 2018 року.

Наведені відповідачем обставини є поважними причинами несвоєчасного подання відзиву на касаційнускаргу, а тому суд касаційної інстанції вважає можливим продовжити Дніпровській міській раді строк для поданнявідзиву на касаційнускаргу ОСОБА_2 , та приєднатийого до матеріалівсправи.

У відзиві на касаційну скаргу Дніпровська міська рада визнала касаційну скаргу ОСОБА_2 . Зазначила, що не вбачає підстав для представлення її інтересів у зазначеній справі Дніпропетровською місцевою прокуратурою № 1 Дніпропетровської області. Потерпілою стороною у кримінальному провадженні № 42014041630000168 визнано Амур-Нижньодніпровську районну у місті Дніпрі раду, голова якої не мав будь-яких претензій до відповідача ОСОБА_2 , який був визнаний добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_1 . У рамках розгляду зазначеного кримінального провадження, прокуратурою Амур-Нижньодніпровського районну міста Дніпропетровська цивільний позов до ОСОБА_1 про відшкодування нею на користь територіальної громади грошових коштів у розмірі 149 500,00 грн, отриманих від відчуження спірного нерухомого майна ОСОБА_2 , не заявлявся. Вироком Амур-Нижньодніпровського районного суду

м. Дніпропетровська від 28 вересня 2015 року підтверджено, що ОСОБА_1 відшкодувала ОСОБА_2 лише витрати на правову допомогу та моральну шкоду у зв`язку з вчиненням нею кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 190 КК України.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), який набрав чинності з 15 грудня 2017 року, судом касаційної інстанції є Верховний Суд.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_1 набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 31 жовтня 2014 року, яким встановлено факт проживання ОСОБА_1 разом із спадкодавцем ОСОБА_4 (власником квартири) однією сім`єю, не менше п`яти років до часу відкриття спадщини та визнано за ОСОБА_1 право власності на зазначену квартиру у порядку спадкування за законом.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 квітня 2015 року апеляційну скаргу прокурора Амур-Нижньодніпровського району місті Дніпропетровська задоволено, рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 31 жовтня 2014 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про встановлення факту проживання зі спадкодавцем, про визнання права власності на нерухоме майно у порядку спадкування.

Вироком Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська

від 28 вересня 2015 року ОСОБА_1 визнано винною у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 190 КК України, установлено, що ОСОБА_1 умисно, з корисливих мотивів, шляхом обману заволоділа квартирою АДРЕСА_1 , та з метою унеможливлення її переходу до комунальної власності територіальної громади міста Дніпра, 05 лютого 2015 року продала її ОСОБА_2 .

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування

Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_2 не підлягає задоволенню з таких підстав.

Частиною першою статті 203 ЦК України закріплено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства,

а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (частина третя статті 203 ЦК України).

Загальні підстави недійсності правочину визначені статтею 215 ЦК України. Так, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Установивши, що на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу квартири від 05 лютого 2015 року, ОСОБА_1 заволоділа спірною квартирою незаконно, унаслідок вчинення кримінального правопорушення передбаченого частиною другою статті 190 КК України, що призвело до порушення інтересів територіальної громади міста Дніпро, до якої за відсутності спадкоємців померлої особи, за заявою органу місцевого самоврядування переходить у власність відумерла спадщина, суди першої та апеляційної інстанції дійшли правильного висновку про визнання зазначеного правочину недійсним.

Посилання заявника на відсутність у Дніпропетровської місцевої прокуратури

№ 1 Дніпропетровської області представницьких повноважень в інтересах Дніпровської міської ради є неспроможними.

Частиною першою статті 45 ЦПК України 2004 року, у редакції, чинній на дату звернення з позовом, якій кореспондують положення частини першої статті 56 ЦПК України, у випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про прокуратуру» прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

У випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 2 частини першої статті 2 Закону України «Про прокуратуру»).

Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec (2012)11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», прийнятій 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоб представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.

Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня

2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. Russia, заява

№ 42454/02, § 35).

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обгрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обгрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу.

Вказаним приписам кореспондують відповідні приписи статті 45 ЦПК України 2004 року, частини четверта та п`ята статті 56 ЦПК України: прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, у позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обгрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; у разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві, і в такому випадку прокурор набуває статусу позивача.

Системне тлумачення наведених положень процесуального законодавства та абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках:

1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах;

2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Прокурор заявив позов до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, на виконання абзацу першого частини третьої, абзацу першого частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» у позовній заяві обгрунтував у чому полягає нездійснення Дніпровською міською радою заходів щодо захисту порушених прав територіальної громади м. Дніпра щодо незаконно відчуженого нерухомого майна, що мало перейти у комунальну власність у порядку визнання відумерлою спадщини після смерті ОСОБА_4 (тобто навів підставу для представництва інтересів держави), а також зазначив, у чому, на його переконання, полягає порушення цих інтересів (тобто навів підстави позову).

У постанові від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18 (провадження

№ 12-72гс19) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, відповідно до якого сам факт незвернення до суду ради з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси територіальної громади, свідчить про те, що зазначений орган місцевого самоврядування неналежно виконує свої повноваження, у зв'язку із чим у прокурора виникають обгрунтовані підстави для захисту інтересів значної кількості громадян - членів територіальної громади та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини.

На виконання вимог абзацу другого частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» керівник Дніпропетровської місцевої прокуратури

№ 1 Дніпропетровської області 21 червня 2017 року направив Дніпровській міській раді повідомлення № 109-2152вих17 про вжиття заходів представництва в суді інтересів держави в особі Дніпровської міської ради шляхом пред`явлення до Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська позову до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна недійсним.

Наявність підстав для здійснення прокурором представництва в суді не заперечували і представники Дніпровської міської ради Конарева С. К. і

Борсук Ю. В., які як у суді першої, так і апеляційної інстанцій підтримували поданий прокурором позов.

У випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 6.21, 6.22 постанови від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (провадження № 12-161гс18), у пунктах 4.19, 4.20 постанови від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18 (провадження № 12-245гс18)).

У судовому процесі, зокрема у цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах. Тобто, під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган. Саме такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові

від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18 (провадження № 14-36цс19) (пункт35).

У контексті правовідносин у даній справі, інтереси держави полягають не тільки у захисті прав державних органів влади чи тих, які відносяться до їх компетенції, а також захист прав та свобод місцевого самоврядування, яке не носить загальнодержавного характеру, але направлене на виконання функцій держави на конкретній території та реалізуються у визначеному законом порядку та спосіб, який відноситься до їх відання.

Зважаючи на наведене, а також на те, що оспорюваним правочином порушені безпосередньо інтереси територіальної громади міста Дніпра, а Дніпровська міська рада є лише органом уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, саме по собі визнання Дніпровською міською радою касаційної скарги ОСОБА_2 у направленому нею відзиві, не може бути враховане судом касаційної інстанції в оцінці доводів, якими заявник обгрунтовував касаційну скаргу.

Перевіряючи доводи касаційної скарги ОСОБА_2 щодо втручання у його право на мирне володіння майном, Верховний Суд ураховує наступне.

Положеннями статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 1 Першого протоколу Європейської конвенції з прав людини передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і «майном».

Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства»

від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії»

від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West AllianceLimited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном, може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення

від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі «Трегубенко проти України»).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обгрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не грунтується на розумних підставах.

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій є оціночним і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.

Ураховуючи обставини зазначеної справи та наведені вище принципи, які є складовими верховенства права, Верховний Суд дійшов висновку, що визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 05 лютого 2015 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , надасть змогу територіальній громаді міста Дніпра за заявою її представницького органу реалізувати свій законний інтерес, а саме визнати квартиру АДРЕСА_1 відумерлою спадщиною та набути її у власність, а в подальшому на виконання своїх повноважень та завдань передати її в користування найменш забезпеченим та найбільш соціально потребуючим категоріям населення територіальної громади, що свідчить про дотримання справедливої рівноваги (балансу) між загальним інтересом громади та інтересами відповідача ОСОБА_2 , як особи, яка страждає від такого втручання, і яка не позбавлена можливості відновити своє право у спосіб звернення до ОСОБА_1 з вимогою про відшкодування збитків з підстав передбачених статтею 661 ЦК України, а тому втручанням у право власності відповідача ОСОБА_2 не може вважатися непропорційним та таким, що порушує статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

Твердження ОСОБА_2 про наявність обов`язкових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення апеляційного суду з посиланням на неналежне повідомлення ОСОБА_1 про дату та час судового розгляду, яка зазначене судове рішення не оскаржує, та за відсутності повноважень ОСОБА_2 діяти в інтересах зазначеної особи, є безпідставними.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, містять посилання на обставини, що були предметом перевірки судів попередніх інстанцій, яким була надана належна правова оцінка. У силу повноважень, визначених статтею 400 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги), суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та здійснювати переоцінку доказів.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що оскаржувані судові рішення є законними та обгрунтованими, доводи касаційної скарги правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, а тому відсутні підстави для задоволення касаційної скарги ОСОБА_2 .

Керуючись статтями 400 409 410 415 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська

від 24 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2018 року залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

Б. І. Гулько

Г. І. Усик

В. В. Яремко