ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 200/3/20-а

адміністративне провадження № К/9901/35522/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Соколова В.М.,

суддів: Єресько Л.О., Загороднюка А.Г.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Мангушської районної державної адміністрації Донецької області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 29 вересня 2020 року (головуючий суддя - Аканов О. О.), додаткове рішення Донецького окружного адміністративного суду від 13 жовтня 2020 року (суддя - Аканов О. О.) та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2020 року (головуючий суддя - Міронова Г. М., судді: Геращенко І. В., Компанієць І. Д.) у справі № 200/3/20-а за позовом ОСОБА_1 до Мангушської районної державної адміністрації Донецької області про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування.

У січні 2020 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Мангушської районної державної адміністрації Донецької області (далі - РДА, відповідач) у якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати йому вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку; грошової компенсації за дні невикористаної відпустки; грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати та середній заробіток за весь час затримки належних йому виплат з 18 грудня 2019 року по день фактичного розрахунку;

- зобов`язати відповідача нарахувати та відшкодувати гарантовані виплатити.

На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що з липня 2015 року працював в Мангушській РДА на посаді завідуючого сектору у справах сім`ї, молоді та спорту. Під час перебування на указаній посаді у 2018 році був звільнений, а в 2019 році поновлений на роботі за рішенням суду у справі №200/11520/18-а. За власним бажанням позивач 03 грудня 2019 року надав відповідачу заяву про звільнення на підставі частини третьої статті 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП). У день звільнення 17 грудня 2019 року відповідач ознайомив позивача з наказом та звільнив його, проте, не провів всіх остаточних розрахунків із ним. У зв`язку з цим, позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з роботодавця гарантованих звільненому працівникові виплат.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 29 вересня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність Мангушської РДА щодо невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку та грошової компенсації за всі дні невикористаної відпустки. Зобов`язано Мангушську РДА нарахувати та виплатити позивачу вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку та грошову компенсацію за всі дні невикористаної відпустки. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Донецьким окружним адміністративним судом 13 жовтня 2020 року прийнято додаткове рішення про стягнення за рахунок бюджетних асигнувань з Мангушської РДА на користь позивача витрати на правничу допомогу у розмірі 1 681,60 грн.

Постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2020 року залишено без змін рішення Донецького окружного адміністративного суду від 29 вересня 2020 року та додаткове рішення цього ж суду від 13 жовтня 2020 року.

Ухвалюючи судові рішення у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що за нормами КЗпП на роботодавця покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Суд зазначив, що оскільки позивача звільнено, зокрема, на підставі частини третьої статті 38 КЗпП, то позивач відповідно до державних гарантій має право на отримання вихідної допомоги.

Задовольняючи позовні вимоги щодо компенсації за невикористані дні відпустки, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до наказу відповідача № 66/15-19 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади», зобов`язано провести остаточний розрахунок з працівником і виплатити компенсацію за всі дні невикористаної відпустки. Відповідачем не надано доказів виплати позивачу компенсації за дні відпустки. Водночас Мангушська РДА листом підтвердила право позивача на невикористану частину щорічної основної оплачуваної відпустки тривалістю 29 календарних днів за період з 01 січня по 17 грудня 2019 року. Відтак суд дійшов висновків про необхідність стягнення на користь позивача компенсації за дні невикористаної відпустки. Поряд з цим суди першої та апеляційної інстанції зазначили, що позивач не втратив право на виплату даної компенсації у зв`язку із скасуванням Верховним Судом рішень у справі №200/11520/18-а про звільнення ОСОБА_1 у 2018 році.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про зобов`язання нарахувати та виплатити грошову допомогу у розмірі середньомісячної заробітної плати (на оздоровлення), суди зауважили, що такий вид допомоги є правом працівника та не належить до обов`язку роботодавця. Реалізуючи своє право на відпустку, працівник має сам зазначити про необхідність отримання ним допомоги під час відпустки, а у разі звільнення - право на таку допомогу за попереднім місцем роботи такий працівник втрачає. Доказів звернення до роботодавця із заявою про надання допомоги для вирішення соціально-побутових питань позивачем не пред`явлено, відтак підстав для отримання позивачем вказаної грошової допомоги не має.

Також Суди зазначили про передчасність заявлених позивачем вимог про зобов`язання нарахувати та виплатити середній заробіток за весь час затримки належних виплат по день фактичного розрахунку, констатувавши, що з позивачем не проведено остаточного розрахунку.

Приймаючи додаткове рішення суд першої інстанції зазначив, що судові витрати позивача на професійну правничу допомогу документально підтвердженні належно оформленими документами (договір №40 від 17 грудня 2019 року; квитанція про сплату на загальну суму 1 681,60 грн; акт наданих послуг), урахував, що відповідач не заявляв клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, відтак дійшов висновку, що заява позивача про стягнення судових витрат на правничу допомогу у справі №200/3/20-а підлягає задоволенню.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги, її рух у касаційній інстанції. Позиція інших учасників справи

На рішення Донецького окружного адміністративного суду від 29 вересня 2020 року, додаткове рішення Донецького окружного адміністративного суду від 13 жовтня 2020 року та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2020 року Мангушська РДА подала касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити повністю.

Підставою касаційного оскарження скаржник визначив пункт 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а саме: що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі №754/1936/16-ц, від 22 квітня 2020 року у справі №199/8766/18 та у постанові Верховного Суду України від 31 жовтня 2021 року у справі №6-120цс12.

У цьому зв`язку пояснив, що за наявності факту порушення законодавства про працю працівник має підстави для реалізації передбаченого частиною третьою статті 38 КЗпП права на розірвання трудового договору у визначений ним строк з отриманням вихідної допомоги. Але судами попередніх інстанцій не було з`ясовано та встановлено чи дійсно Мангушська РДА допустила порушення законодавства про працю або колективного договору у відношенні до позивача.

Скаржник зазначає, що 17 грудня 2019 року ОСОБА_1 було звільнено за частиною третьою статті 38 КЗпП, оскільки роботодавець не має права самостійно змінювати визначену працівником у заяві причину звільнення з роботи.

Скаржник вважає, що не підлягає до задоволення вимога позивача про зобов`язання нарахувати та виплатити грошову компенсацію за дні невикористаної відпустки за час вимушеного прогулу з 18 жовтня 2018 року по 16 жовтня 2019 року, оскільки поновлення позивача на роботі скасовано постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 25 серпня 2020 року у справі № 200/11520/18-а, відтак позивач втратив право на виплату грошової компенсації за дні невикористаної відпустки як поновлений працівник.

На думку скаржника, суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, не визначили розмір середнього заробітку, не установили час затримки розрахунку, не встановили причини звільнення позивача - порушення працедавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП), відтак дійшли помилкових висновків про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1

29 грудня 2020 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.

Позивачем до Суду подано заперечення на касаційну скаргу, в обґрунтування яких останній вказує на безпідставність викладених в ній доводів. Просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

18 січня 2021 року ухвалою Верховного Суду відмовлено у задоволенні клопотання Мангушської РДА про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень.

Ухвалою від 29 листопада 2021 року Верховний Суд провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Установлені судами першої та апеляційної інстанцій фактичні обставини справи

01 липня 2015 року ОСОБА_1 призначений на посаду головного спеціаліста відділу у справах сім`ї, молоді та спорту Першотравневої райдержадміністрації (розпорядження голови від 01 липня 2015 року № 67-к).

17 жовтня 2018 року ОСОБА_1 звільнений з займаної посади відповідно до пункту 7 статті 40 КЗпП (наказ керівника апарату від 16 жовтня 2018 року № 54-к).

На виконання постанови Першого апеляційного адміністративного суду від 15 жовтня 2019 року ( справа №200/11520/18-а) Мангушська РДА 16 жовтня 2019 року поновила позивача на займаній посаді завідувача сектору у справах сім`ї, молоді та спорту райдержадміністрації, внесла зміни до трудової книжки (наказ від 16 жовтня 2019 року № 53/15-19).

17 жовтня 2019 року ОСОБА_1 попереджено про наступне звільнення з посади завідувача сектору у справах сім`ї, молоді та спорту Мангушської РДА у зв`язку з ліквідацією сектору.

Позивачу пропонували посади для подальшої роботи, що підтверджується матеріалами справи.

Позивачем подано заяву від 03 грудня 2019 року про звільнення з посади на підставі частини третьої статті 38 КЗпП.

Наказом керівника апарату Мангушської РДА від № 66/15-19 ОСОБА_1 звільнено із займаної посади завідувача сектору у справах сім`ї, молоді та спорту райдержадміністрації за власним бажанням з 17 грудня 2019 року у зв`язку з порушенням роботодавцем законодавства про працю, частина третя статті 38 КЗпП та статті 86 Закону України «Про державну службу». Зобов`язано провести остаточний розрахунок і виплатити компенсацію за всі дні невикористаної відпустки.

Застосування норм права та висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За правилами частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Оскільки судові рішення фактично оскаржуються в частині задоволених позовних вимог, а в іншій частині судові рішення відповідачем не оскаржуються, то колегія суддів перевіряє їх законність та обґрунтованість лише у цій частині.

Перевіряючи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, Верховний Суд виходить з наступного.

Статтею 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Положенням указаної статті закріплено право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на заробітну плату не нижчу ніж визначено законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

За приписами статті 48 Конституції України кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Дане право безпосередньо реалізується шляхом гарантування своєчасної та повної виплати заробітної плати (грошового забезпечення).

Статтею 2 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що одноразова грошова допомога при звільненні є додатковою заробітною платою та на неї поширюються гарантії, передбачені цим Законом.

Зокрема, відповідно до статті 94 КЗпП, частини першої статті 21 Закону України «Про оплату праці», працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

Стаття 21 КЗпП окреслює трудовий договір як угоду між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Підставами припинення трудового договору є: розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового, чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45) (пункт 4 частини першої статті 36 КЗпП).

Згідно із частиною третьою статті 38 КЗпП працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Подібні положення закріплено у пункті третьому частини першої статті 36 Закону України «Про державну службу» № 889-VIII за якими державна служба припиняється за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону).

Статтею 86 указаного Закону передбачено, що державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб`єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення; державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб`єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов`язків державним органом; суб`єкт призначення зобов`язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю.

Статтею 44 КЗпП встановлено, що при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що КЗпП гарантує працівнику право на отримання під час звільнення грошової виплати - вихідної допомоги, розмір якої залежить від підстав припинення трудового договору відповідно до статті 44 КЗпП.

Спір у цій справі виник у зв`язку з непроведенням з позивачем всіх остаточних розрахунків при звільненні.

Щодо вимоги позивача про виплату вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку, колегія суддів зазначає наступне.

За висновками судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки позивача звільнено за власним бажаннями у зв`язку з порушенням роботодавцем законодавства про працю на підставі частини третьої статті 38 КЗпП, то звільнений працівник у такому випадку має право на грошову виплату - вихідну допомогу.

Колегія суддів погоджується з такими міркуваннями судів попередніх інстанцій та зауважує, що чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов`язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги.

Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин.

Приписами Закону України «Про державну службу» не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні державного службовця.

Водночас нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, зокрема, державного службовця є стаття 44 КЗпП.

Таке правове регулювання висновується з правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17 лютого 2015 року в справі №21-8а15, відповідно до якої за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Аналогічна позиція неодноразово була висловлена і Верховним Судом, зокрема, у постановах від 8 серпня 2019 року в справі №813/150/16, від 21 січня 2021 року в справі №260/1890/19, від 27 січня 2021 року в справі №380/1662/20.

Матеріалами справи підтверджено, що 17 грудня 2019 року позивач звільнений з посади завідувача сектору у справах сім`ї, молоді та спорту райдержадміністрації за власним бажанням у зв`язку з порушенням роботодавцем законодавства про працю, відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України та статті 86 Закону України «Про державну службу» (наказ керівника апарату РДА від 17 грудня 2019 року № 66/15-19).

Судами попередніх інстанцій обґрунтовано зазначено, що доводи відповідача стосовно недоведеності порушення останнім норм законодавства про працю та колективного договору до уваги не беруться, з огляду на звільнення позивача саме за частиною третьою статті 38 КЗпП України. Крім того, наказ про звільнення позивача (його правомірність) не є предметом оскарження у цій справі.

Верховний Суд звертає увагу, що за змістом статті 38 КЗпП розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно. У разі якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП) - не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору.

При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП, останній може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися.

Аналогічний висновок зазначений у постанові Верховного Суду від 13 березня 2019 року в справі № 754/1936/16-ц (провадження № 61-28466св18).

Отже, Верховний Суд констатує, що позивач набув право на виплату вихідної допомоги у розмірі не менше тримісячного середнього заробітку, відповідно до статті 44 КЗпП, оскільки позивача звільнено, зокрема, на підставі частини третьої статті 38 КЗпП.

Ураховуючи наведене, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про наявність у позивача права на отримання вихідної допомоги при звільненні.

Безпідставними є посилання скаржника на неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у справах №754/1936/16-ц, №199/8766/18 та №6-120цс12. За висновками зробленими у вказаних справах працедавець не вправі самостійно змінювати визначену працівником причину звільнення з роботи. При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, останній може відмовити у розірванні трудового договору.

Як вбачається з наказу про звільнення ОСОБА_1 відповідач не відмовився розірвати трудовий договір з позивачем на підставі частини третьої статті 38 КЗпП.

Відтак доводи скаржника є безпідставними.

Щодо вимоги позивача про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо невиплати грошової компенсації за всі дні невикористаної відпустки; зобов`язання нарахувати та виплатити відповідну грошову компенсацію, колегія суддів зазначає наступне.

Так, відповідно до частини першої статті 24 Закону України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року №504/96-ВР (далі - Закон №504/96-ВР) і частини першої статті 83 КЗпП у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Відповідно до статті 9 Закону №504/96-ВР до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку (стаття 6 цього Закону), зараховуються, зокрема, час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно з законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (в тому числі час оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу).

Аналіз положень статей 9, 24 Закону №504/96-ВР дає підстави для висновку, що позивач, якого після незаконного звільнення було поновлено на роботі, має право на отримання грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку за весь період, протягом якого він з вини відповідача не працював.

Відповідно до статті 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Отже, у випадку звільнення працівника йому виплачується компенсація за всі невикористані ними дні основної відпустки.

Як вбачається з доданих відповідачем до позовної заяви розрахунків позивачу за період з 18 жовтня 2018 року по 15 жовтня 2019 року нараховано середня заробітна плата та зазначено про невикористану частину щорічної основної оплачуваної відпустки тривалістю 29 календарних днів за період з 01 січня 2019 року по 17 грудня 2019 року.

За цих обставин Верховний Суд робить висновок, що позивач має право на отримання грошової компенсації за невикористані ним дні означеної відпустки, проте, як установили суди попередніх інстанцій, відповідач протиправно під час звільнення останнього її не виплатив.

Посилання скаржника на те, що в спірних правовідносинах не було підстав для виплати вказаної компенсації, адже станом на 29 вересня 2020 року між позивачем і відповідачем існував спір щодо законності його звільнення, висновків судів про наявність у відповідача обов`язку виплатити позивачеві компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку не спростовують.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог щодо визнання протиправною бездіяльності відносно невиплати грошової компенсації за всі дні невикористаної відпустки; зобов`язання нарахувати та виплатити грошову компенсацію за всі дні невикористаної відпустки.

Отже, висновки суд судів попередніх інстанцій про те, що в спірних правовідносинах відповідач не виплатив позивачеві усі суми, що належали йому при звільненні, та про наявність підстав для стягнення з відповідача: вихідної допомоги, передбаченої статтею 44 КЗпП та грошової компенсації за всі дні невикористаної відпустки ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права.

Проте, як вбачається зі змісту оскаржуваних судових рішень, суди, встановивши наявність у позивача права на отримання вказаних виплат, розрахунку належної позивачеві грошової компенсації та вихідної допомоги не здійснили і не ухвалили рішення про її стягнення, обмежившись покладенням обов`язку розрахувати і виплатити таку суму на відповідача.

Не навів суд першої інстанції і розрахунків, якими необхідно керуватися, визначаючи середньоденну заробітну плату позивача для цілей обчислення середнього заробітку на підставі належних та допустимих доказів.

Тому судом як першої так і апеляційної інстанцій не встановлено усіх фактичних обставин справи та не досліджено відповідні докази, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме: для здійснення обчислення середньомісячної заробітної плати позивача та розрахунку розміру суми відшкодування.

Отже, з огляду на те, що судами попередніх інстанцій не було встановлено обставин, необхідних для обчислення належної позивачеві компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки та середнього заробітку для обрахунку вихідної допомоги, а Верховний Суд у межах своєї компетенції не може цього виправити, рішення судів попередніх інстанцій в частині, що стосувалися невиплати позивачеві компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки та стягнення з відповідача вихідної допомоги підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Оскільки вказані обставини та фактичні дані залишилися поза межами дослідження судів попередніх інстанцій, тому з урахуванням повноважень касаційного суду (які не дають касаційній інстанції права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні) відсутня можливість перевірити правильність їх висновків в цілому по суті спору.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Згідно з частиною другою статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази.

Отже, з огляду на приписи частини другої статті 353 КАС України, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Суду першої інстанції під час нового розгляду необхідно врахувати викладене у цій постанові, об`єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішенню спору по суті, та здійснити розрахунок розміру належних до стягнення вихідної допомоги і суми компенсації за дні невикористаної відпустки, у відповідності до правил Порядку обчислення середньої заробітної плати №100 від 8 лютого 1995 року .

Висновки щодо розподілу судових витрат

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 139 341 345 349 351 355 356 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Мангушської районної державної адміністрації Донецької області задовольнити частково.

Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 29 вересня 2020 року, додаткове рішення Донецького окружного адміністративного суду від 13 жовтня 2020 року та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2020 року у справі № 200/3/20-а скасувати, а справу направити на новий розгляд до Донецького окружного адміністративного суду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

СуддіВ.М. Соколов Л.О. Єресько А.Г. Загороднюк