Постанова

Іменем України

23 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 201/11110/17

провадження № 61-11756св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Кузнєцова В. О.,

суддів: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - держава Україна в особі Міністерства юстиції України,

треті особи: Державна казначейська служба України, Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 травня 2019 року у складі колегії суддів: Куценко Т. Р., Демченко Е. Л., Макарова М. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

07 серпня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

З урахуванням доповнень від 17 серпня 2017 року, внесених до позовної заяви, позивач просив залучити до участі у справі належного представника відповідача або звернутися до Верховного Суду України з клопотанням про направлення конституційного подання щодо надання тлумачення частини другої статті 30 і частини четвертої статті 38 ЦПК України 2004 року стосовно компетенції відповідних органів державної влади представляти державу в суді.

Позовна заява мотивована тим, що 29 липня 2009 року він звернувся до Управління Служби безпеки України (далі - СБУ) в Дніпропетровській області із заявою про порушення кримінальної справи стосовно організованої групи представників влади, яка 23 липня того ж року здійснила низку злочинів, кваліфікованих ним як захоплення влади (стаття 109 КК України).

Управління СБУ в Дніпропетровській області передбачених законом обов`язків стосовно цієї заяви не виконало, внаслідок чого він звернувся до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська зі скаргою на бездіяльність Управління СБУ в Дніпропетровській області, яку не розглянуто.

Позивач вказував, що обставини захоплення влади та інших злочинів, здійснених представниками влади проти нього, встановлені численними остаточними рішеннями судів, у тому числі включно з рішенням Європейського суду з прав людини від 26 лютого 2015 року у справі «Заїченко проти України № 2». Зміна основ функціонування органів влади, порушення прав людини у подальшому були здійснені тими ж первинними співучасниками захоплення влади із залученням нових, супроводжувалися побічними злочинами проти держави, правосуддя, особистих і майнових прав людини, найпоширенішими серед яких були внесення в офіційні документи завідомо неправдивих відомостей, зловживання владою та постановлення завідомо неправосудних судових рішень.

У результаті йому завдано майнової шкоди, яку він оцінив у 10 000,00 дол. США і 3 500,00 грн, збільшеної згідно зі статтею 625 ЦК України на інфляційні втрати і 3 відсотки річних, тобто 12 667,70 дол. США і 10 000,00 грн, та немайнової шкоди, оціненої ним в 8 190 000,00 грн, які позивач просить стягнути на свою користь з відповідача.

15 січня 2018 року ОСОБА_1 додатково обґрунтував свій позов, посилаючись на фактичні дані, на кримінально-процесуальні аспекти правовідносин, конституційні та міжнародно-правові аспекти, у тому числі надав більш детальне обґрунтування розмірів майнової та моральної шкоди.

Ухвалою від 15 січня 2018 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська задовольнив клопотання позивача й виключив з числа представників відповідача Управління СБУ в Дніпропетровській області, Прокуратуру Дніпропетровської області, Головне управління Міністерства юстиції України у Дніпропетровській області, Комунальний заклад «Дніпропетровська обласна психіатрична лікарня» та залишив представником держави у спірних правовідносинах Міністерство юстиції України.

Ухвалою від 05 лютого 2018 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська частково задовольнив клопотання представника відповідача Міністерства юстиції України та залучив до участі у справі Державну казначейську службу України і Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України як третіх осіб.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 жовтня 2018 року позов задоволено частково. З Державного бюджету України стягнено на користь ОСОБА_1 280 081,44 грн, що станом на день винесення рішення дорівнює 10 000,00 дол. США, та 3 500,00 грн, а загалом 283 581,44 грн - на відшкодування майнової шкоди; та 8 190 000,00 грн - на відшкодування моральної шкоди. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Судові витрати віднесено за рахунок держави. У задоволенні клопотання представника третьої особи про зменшення розміру відшкодування на суми, стягнені судовими рішеннями у справах № 2-4709/11 та № 201/17000/17, «Заїченко проти України № 2», відмовлено. У задоволенні клопотання представника третьої особи про залишення позовної заяви без розгляду відмовлено.У задоволенні клопотання представника третьої особи про закриття справи відмовлено.

Суд першої інстанції, вважаючи повністю обґрунтованими та доведеними вимоги позивача стосовно заявленого ним розміру моральної шкоди, дійшов висновку про задоволення позову в цій частині в повному обсязі. Частково задовольняючи позовні вимоги щодо стягнення майнової шкоди, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача інфляційних втрат.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 травня 2019 року апеляційні скарги держави Україна в особі Міністерства юстиції України, Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, Прокуратури Дніпропетровської області задоволено, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 жовтня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції, стягуючи з Державного бюджету України кошти, розпорядником яких фактично є Державна казначейська служба України, в порядку статті 51 ЦПК України не вирішив питання щодо заміни відповідача на належного або залучення її як співвідповідача, а апеляційний суд не має повноважень вирішувати питання щодо залучення до участі у справі інших осіб.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У червні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції порушив статтю 10 ЦПК України, яка містить заборону на відмову в задоволенні позову на підставі неповноти, нечіткості та суперечливості законодавства, оскільки в ЦК України і ЦПК України немає визначення, хто саме повинен представляти державу в таких позовах, а судова практика є суперечливою. Вважає, що справа повинна розглядатися відповідно до передбачених Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» заходів індивідуального характеру стосовно рішення ЄСПЛ від 26 лютого 2015 року у справі «Заїченко проти України № 2».

У серпні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду доповнення до касаційної скарги.

У грудні 2019 року позивач подав до суду клопотання, у якому просив взяти до уваги статті 1-3, 7-9 додатка до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 12 грудня 2001 року № 56/83 та статтю 1 цієї Резолюції стосовно міжнародно-правової відповідальності держави за кожне міжнародно-правове порушення, в контексті встановлення міжнародно-правового характеру правовідносин у цій справі трьома рішеннями ЄСПЛ за участю тих самих сторін.

У червні 2020 року позивач подав до суду клопотання, в якому просив при вирішенні цієї справи врахувати постанови Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2020 року у справі № 203/60/18 та від 27 травня 2020 року у справі № 201/10024/17.

Короткий зміст відзивів на касаційну скаргу та узагальнення їх доводів

У липні 2020 року до суду касаційної інстанції надійшли аналогічні за змістом відзиви Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та Міністерства юстиції України, в яких вони просили касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду без змін, посилаючись на те, що суд першої інстанції не застосував статтю 170 ЦК України та порушив частину четверту статті 58 ЦПК України, що призвело до необґрунтованого рішення у цій справі. Інформація щодо обставин, на які посилався позивач, є такою, що перебуває у компетенції органів Служби безпеки України, прокуратури та внутрішніх справ, які були виключені з кола відповідачів у справі № 201/11110/17. Суд першої інстанції не врахував роз`яснень, викладених у пункті 10-1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в спорах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», щодо притягнення як відповідача відповідного органу Державного казначейства України, та не вирішив питання щодо заміни відповідача на належного.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 02 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі і витребувано справу з Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська.

У жовтні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 09 вересня 2020 року справу № 201/11110/17 призначено до розгляду.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що рішенням Європейського суду з прав людини від 26 лютого 2015 року у справі «Заїченко проти України № 2», заява № 45797/09, утримання позивача у психіатричній лікарні 23-24 липня і з 14 вересня до 08 жовтня 2009 року та збір міліцією відомостей про нього визнані порушенням статей 5 і 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Факти неодноразового затримання позивача міліцією; неодноразової відмови в розгляді апеляцій на постанови суду, відповідно до яких позивач затримувався; крадіжки грошей у помешканні позивача під час позбавлення його свободи у цьому рішенні вказані, але правової оцінки цим фактам не надано.

Під час розгляду справи № 3-1754/09 Красногвардійським районним судом м. Дніпропетровська заявника до моменту безпосереднього затримання 14 вересня 2009 року та 29 липня 2010 року переслідували органи МВС, з приводу чого він багаторазово звертався до місцевих органів МВС та міністрів внутрішніх справ України. Відомості про таке переслідування містяться в матеріалах цієї справи у вигляді листування суду з керівництвом районного та обласного підрозділів МВС України та в матеріалах справи Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська № 403/10361/12.

Через неухвалення процесуальних рішень за заявою позивача від 29 липня 2009 року до Управління СБУ в Дніпропетровській області та за заявами до органів МВС про злочини позивач звернувся до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська зі скаргами на порушення відповідними органами статті 97 чинного на той час КПК України, згідно з якою розгляд органами дізнання заяви про злочин передбачав ухвалення постанови про порушення кримінальної справи або відмову в її порушенні. Ці скарги позивач подавав до суду за правилами КПК України.

За результатами розгляду цих скарг місцевий суд неодноразово ухвалював постанови про відмову в їх задоволенні, зокрема через відсутність компетенції розглядати такі скарги.

Крім того, листами від 17 липня 2017 року № 5/368/2017 і від 18 вересня 2017 року № 5/508/2017 голова Бабушкінського районного суду повідомив позивача про відсутність відомостей про повернення справ № 403/10361/12 і № 403/15262/12 суддею до канцелярії суду та неможливість здійснити авторозподіл цих справ за зверненням позивача.

Також суди встановили, що рішенням Конституційного Суду України від 27 січня 2010 року у справі № 1-7/2010 задоволено звернення позивача та надано тлумачення пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України. Пункт 3.1 цього рішення містить висновок, що право на апеляційне оскарження судових рішень в контексті положень частин першої, другої статті 55, пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України є складовою права кожного на звернення до суду.

Ухвалою Конституційного Суду України від 20 липня 2010 року № 49 у/2010 Конституційний Суд України рекомендував Верховному Суду України привести Постанову його Пленуму від 24 жовтня 2008 року № 12 у відповідність із рішенням Конституційного Суду України від 27 січня 2010 року.

З огляду на вказане ОСОБА_1 , керуючись рішеннями ЄСПЛ у справах «Заїченко проти України № 2» і «Гонгадзе проти України», просив відшкодувати майнову шкоду, завдану йому під час триваючого захоплення влади, яке почалось 23 липня 2009 року у м. Дніпропетровську, у розмірі 12 667,70 дол. США та 10 000,00 грн, а також моральну шкоду в розмірі 8 190 000,00 грн.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 56 Конституції України закріплено право особи на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно з частиною першою статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Відповідно до частини другої статті 2, частини першої статті 170 ЦК України учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Згідно з частиною другою статті 48 ЦПК України позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Відповідно до частини другої статті 30 ЦПК України (в редакції, чинній на момент пред`явлення позову) позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Тлумачення частини другої статті 30 ЦПК України (в редакції, чинній на момент пред`явлення позову) дозволяє зробити висновок, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, заподіяної органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин. При цьому держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого заподіяну шкоду. Разом із тим залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки Державна казначейська служба України чи її територіальний орган не є тим суб`єктом, який порушив права чи інтереси позивача.

Так, сам факт стягнення коштів із Державного бюджету України не може бути підставою для обов`язкового залучення до участі у справі відповідачем Державної казначейської служби України чи її територіального органу. У разі сприйняття подібного підходу до участі у справах про стягнення коштів, відшкодування шкоди завжди необхідно було б щоразу залучати суб`єкта, який здійснює управління рахунком, на якому розміщені грошові кошти відповідача.

Належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.

Держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. Разом із тим залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган.

Порядок виконання судових рішень про стягнення коштів з державного органу визначений Законом України від 05 червня 2012 року № 4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», яким встановлено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Державна казначейська служба України та її територіальний орган можуть бути залучені до участі у справі з метою забезпечення завдань цивільного судочинства, однак їх незалучення не може бути підставою для відмови у позові.

Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі №242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19).

Враховуючи викладене, Верховний Суд вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову з підстав незалучення Державної казначейської служби України як відповідача.

Відмовивши в задоволенні позову з формальних міркувань, апеляційний суд не переглянув справу по суті.

З огляду на положення статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не має процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Відповідно до статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

З метою забезпечення завдання цивільного судочинства, а саме щодо справедливого розгляду справи, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а ухвалене у справі судове рішення апеляційного суду - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400 409 411 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 травня 2019 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. О. Кузнєцов Судді:В. С. Жданова С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов