№ 201/13239/18 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

Постанова

Іменем України

13 червня 2022 року

м. Київ

справа № 201/13239/18-ц

провадження № 61-7195св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю.,

Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

відповідач за зустрічним позовом- ОСОБА_3 ,

треті особи за зустрічним позовом, які не заявляють вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4 , товариство з обмеженою відповідальністю «Чистая Тачка», акціонерне товариство «Акціонерний комерційний банк «Конкорд»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргуОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 березня 2021 року в складі колегії суддів: Свистунової О. В., Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет застави шляхом визнання права власності на нерухоме майно.

Позовна заява мотивована тим, що 01 липня 2015 року між нею та ОСОБА_2 був укладений договір позики у вигляді письмової розписки, за умовами якого вона зобов`язалася надати безпроцентну позику в сумі 150 000,00 грн, а відповідач зобов`язалася повернути позику у строк до 31 грудня 2017 року.

На забезпечення виконання зобов`язань за договором позики, 01 липня 2015 року з відповідачем був укладений письмовий договір застави нерухомого майна у виді нежитлових приміщень комплексу автомийки, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Через те, що вартість даного об`єкта нерухомого майна була нижчою ніж позика, додатково відповідач у договір застави внесла також і житловий будинок розташований за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 145,9 кв. м.

У встановлений договором позики строк, відповідач не повернула запозичені кошти.

Зазначала, що за умовами пункту 1.3 договору застави нерухомого майна від 01 липня 2015 року вона має право у випадку невиконання боржником своїх зобов`язань за договором позики, отримати задоволення своїх вимог за рахунок предмета застави шляхом звернення до суду за місцем розташування майна, заставна вартість якого є більшою, а також місцем його укладення та виконання із відповідним позовом про визнання за нею права власності на предмет застави.

Також згідно з пунктом 1.10 договору застави нерухомого майна позивач набуває права стягнення заборгованості за рахунок предмета застави у випадку, якщо позика не буде повернена у строк, передбачений договором позики від 01 липня 2015 року.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд: у рахунок погашення боргу за договором позики від 01 липня 2015 року звернути стягнення на предмет застави за договором застави від 01 липня 2015 року шляхом визнання за нею права власності на предмет застави; визнати за нею право власності на комплекс автомийки, що складається з поз. 115, 201-208, 216, загальною площею 140 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_2 , шляхом припинення її права власності на це майно; визнати за нею право власності на житловий будинок АДРЕСА_2 , яке складається з літ. А-1, житловою площею 149,5 кв. м.

У грудні 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання майна особистою власністю та визнання права власності.

Зустрічна позовна заява мотивована тим, що первісний позов вважає необґрунтованим та його не визнає, оскільки особа під анкетними даними ОСОБА_1 їй невідома, жодних договорів з нею вона не підписувала, позики не отримувала та не передавала на забезпечення даних зобов`язань будь-якого майна. Майно, щодо якого заявлені первісні позовні вимоги, а саме нежитлові приміщення комплексу автомийки, які складаються з поз. 115, 201-208, 216, загальною площею 140 кв. м, та розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , фактично належать їй, перебувають у її володінні з 2007 року, використовуються нею, незважаючи на те, що юридично воно було оформлене у 2009 році, та, що дане нерухоме майно було зареєстроване на її чоловіка - ОСОБА_3 , з яким вона перебувала у шлюбі. Через те, що тривалий час вона перебувала в післяродовому стані та займалась вихованням дітей, їй не вистачало часу доглядати за тим, як її колишній чоловік вів сімейні справи в бізнесі.

01 серпня 2009 року вона від своєї матері ОСОБА_5 отримала в борг грошові кошти в розмірі 80 000,00 євро з метою придбання нерухомого майна у виді комплексу будівель та споруд за адресою: АДРЕСА_1 , яке складається із: Ж-1, топливно-роздаточної колонки літ. Х-2, комплексу автомийки, сходи, загальною площею 444,4 кв. м, нежитлову будівлю літ. Ц-2, загальною площею 147,6 кв. м, кіоску тимчасового літ. У, навіси літ. Ф, Ч, споруди № 1-4, ІІ, очисні споруди № 7-9. Дані кошти вона передала своєму колишньому чоловікові, щоб він придбав дане нерухоме майно, провів добудову, реставраційні роботи та зареєстрував за нею право власності, оскільки грошові кошти, які були витрачені на придбання даного майна, були нею отримані в позику від матері, відповідно до копії розписки від 01 серпня 2009 року.

Ураховуючи викладене, позивач за зустрічним позовом просила суд визнати особистою власністю нерухоме майно та визнати за нею право власності на комплекс автомийки літ. Х-2, загальною площею 474,8 кв. м, сходи літ. х, пандуси літ. х1, х2, х5, х6, ганки літ. х3, х4, споруди № 3, 7, 8, 9, 18, 19, ІІІ, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 08 лютого 2019 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено.

Визнано за ОСОБА_2 право власності на нерухоме майно - комплекс автомийки літ. Х-2, на I поверсі поз. 101-115, на II поверсі поз. 201-216, загальною площею 474,8 кв. м, сходи літ. х, пандуси літ. х1, х2, х5, х6, ганки літ. х3, х4, споруди № 3, 7, 8, 9, 18, 19, III, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Додатковим рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 жовтня 2019 року визнано особистою власністю ОСОБА_2 нерухоме майно - комплекс автомийки літ. Х-2, на I поверсі поз. 101-115, на II поверсі поз. 201-216, загальною площею 474,8 кв. м, сходи літ. х, пандуси літ. х1, х2, х5, х6, ганки літ. х3, х4, споруди № 3, 7, 8, 9, 18, 19, III, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що позивачем на підтвердження укладення із відповідачем договору застави нерухомого майна належних і допустимих доказів не було надано.

Задовольняючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з того, що позивач на підтвердження обставин придбання спірного нерухомого майно за її особисті кошти, отримані у борг від ОСОБА_5 , надала копію розписки від 01 серпня 2009 року, з якої вбачається, що укладення указаного договору позики було пов`язане саме з необхідністю витратити отримані грошові кошти на спірне майно.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 25 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 08 лютого 2019 року та додаткове рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 жовтня 2019 року

скасовано та прийнято нову постанову, якою у задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено повністю.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволені позовів, апеляційний суд виходив із того, що як первісний так і зустрічний позови є необґрунтованими та недоведеними.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У квітні 2021 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та закрити провадження у справі.

Аргументи учасників справ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного суду України від 27 травня 2015 року у справі № 6-159цс15, постанові Верховного суду України від 19 вересня 2011 року у справі № 3-82гс11, постанові Верховного суду України від 27 травня 2015 року у справі № 6-159цс15, постанові Верховного суду України від 05 листопада

2014 року у справі №6-135цс14, постанові Верховного суду України

від 03 лютого 2016 року у справі № 6-885цс15, постанові Верховного суду України від 06 вересня 2017 року у справі № 6-1844цс16, постанові Верховного Суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц, постанові Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 360/1938/16, постанові Верховного Суду від 23 липня 2020 року у справі № 617/902/17, постанові Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі №632/912/16-ц, постанові Верховного Суду

від 10 вересня 2020 року у справі № 757/66808/19-ц, постанові Верховного Суду від 04 червня 2020 року у справі № 522/7758/14-ц, постанові Верховного Суду

від 06 березня 2019 року у справі № 2-1154/11, постанові Верховного Суду

від 11 липня 2018 року у справі № 911/2635/17, постанові Верховного Суду

від 29 жовтня 2020 року у справі № 200/6831/18, постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 504/2457/15-ц (провадження № 14-726цс19), постанові Верховного суду України від 13 березня 2017 року у справі № 6-1783цс16, постанові Верховного суду України від 06 вересня

2017 року у справі № 6-1099цс17, постанові Верховного Суду від 06 грудня

2018 року у справі № 910/22354/15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Крім того, заявник вказує на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Відзив на касаційну скаргу не подано.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає залишенню без задоволення.

Встановлені обставини справи

Встановлено, що 01 липня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_1 зобов`язалася передати, а ОСОБА_2 прийняти у власність грошові кошти в сумі 150 000,00 грн на строк до 31 грудня 2017 року (т.1 а.с.3).

Відповідно до пункту 4 вказаного договору у разі, коли позичальник не поверне позику у встановлений строк, позикодавець вправі стягнути заборгованість в примусовому порядку, або звернути стягнення на предмет застави, згідно з умовами укладеного між сторонами договору застави нерухомого майна від 01 липня 2015 року.

Згідно з пунктом 7 договору позики на забезпечення виконання зобов`язань за цим договором, сторони домовились укласти договір застави нерухомого майна, за умовами якого позичальник передає у заставу позикодавцеві належне їй на праві власності нерухоме майно, а саме: будинок за адресою: АДРЕСА_2 , який належить позичальнику на підставі договору купівлі-продажу від 12 листопада 2012 року; комплекс автомийки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до розписки від 01 серпня 2009 року ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_5 в борг грошові кошти в розмірі 80 000,00 євро для будівництва об`єкту нерухомості за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с.24). На момент передачі грошових коштів ОСОБА_2 перебувала у шлюбі з ОСОБА_3 .

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності право власності на указане нерухоме майно зареєстроване за ОСОБА_3 (т.1 а.с.28).

Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 грудня 2011 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 про стягнення солідарно з ОСОБА_7 та ОСОБА_3 на свою користь 5 000 грнвідмовлено, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_6 , про визнання за ним право власності на будівлі та споруди задоволено.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на будівлі та споруди: комплекс автомийки літ. Х-2, прибудови літ. Х1-1, загальною площею 474,9 кв.м; сходи літ. х, ганки літ. х1-х6; нежитлову будівлю Ц-2, площею 145,8 кв.м, ганок літ. ц; навіси літ. Ч,Ф; автогазозаправочний пункт - стаціонарний літ. Ш-1, прибудова літ. Ш1-1, загальною площею 253,3 кв.м; нежитлову будівлю літ. Щ; огорожу № 1-4, очисні споруди № 7-9, газозаправний модуль з колонкою № 15, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , без прийняття в експлуатацію нерухомого майна.

Визнано ОСОБА_3 таким, що правомірно набув право власності на вказані будівлі та споруди.

Визнано право власності ОСОБА_3 на вказані будівлі та споруди таким, що підлягає державній реєстрації уповноваженим на те органом без прийняття в експлуатацію нерухомого майна.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 грудня 2011 року в частині задоволення зустрічного позову скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет застави шляхом визнання права власності на нерухоме майно

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Статтею 572 ЦК України і статтею 1 Закону України «Про заставу» визначено заставу як один із способів забезпечення виконання зобов`язань, за яким кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов`язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

Якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків, установлених законом (частина перша статті 577 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 589 ЦК України в разі невиконання зобов`язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.

Судами встановлено, що 01 липня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, за умовами якого позивач зобов`язалася передати, а відповідача прийняти у власність грошові кошти в сумі 150 000,00 грн на строк до 31 грудня 2017 року (т.1 а.с.3).

Відповідно до пункту 4 указаного договору у разі, коли позичальник не поверне позику у встановлений строк, позикодавець вправі стягнути заборгованість в примусовому порядку, або звернути стягнення на предмет застави, згідно з умовами укладеного між сторонами договору застави нерухомого майна від 01 липня 2015 року.

Враховуючи те, що позивачем за первісним позовом на підтвердження укладення із відповідачем нотаріально посвідченого договору застави нерухомого майна належних і допустимих доказів не було надано, водночас, встановивши, що згідно з Витягом з Державного Реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав власності, спірне майно на час звернення ОСОБА_2 до суду із зазначеними зустрічними вимогами - 26 грудня 2018 року, було зареєстровано за ОСОБА_3 , і підстави такої реєстрації не були оскаржені на час розгляду справи, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні первісного позову за необґрунтованістю та недоведеністю.

Щодо позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання майна особистою власністю та визнання права власності

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_2 посилалася на те, що згідно з розпискою від 01 серпня 2009 року вона отримала від ОСОБА_5 в борг грошові кошти в розмірі 80 000,00 євро для будівництва об`єкту нерухомості за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).

За змістом статей 12 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За загальним правилом саме на позивача покладається обов`язок довести ті обставини, які є підставою для звернення, в тому числі порушення права з боку відповідача.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону, або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Судами встановлено, що 09 січня 2009 року ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Лопатою О. О., став власником будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1 , що складається із: Ж-1, топливно-роздавальна колонка цегла, Х-2, х комплекс автомийки, сходи цегла, загальна площа 444,4 кв. м, Ц-2 нежитловабудівля цегла, загальна площа 147,6 кв. м, У кіоск (тимч.), Ф,Ч навіси, 1-4, II споруди, 7-9 очисні споруди (т.2 а.с.94-95).

Пунктом 8 вказаного договору зазначено про надання ОСОБА_2 своєї згоди як дружини на придбання вищезазначених споруд.

У матеріалах справи міститься письмова нотаріально посвідчена заява ОСОБА_2 про надання згоди на укладення договору купівлі-продажу та наступний продаж її чоловіком ОСОБА_3 нерухомого майна, а саме: будівель та споруд, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , придбаного ними в період зареєстрованого шлюбу. При цьому, вона стверджує, що договір купівлі-продажу укладається її чоловіком в інтересах сім`ї і укладення цього договору відповідає їхньому спільному волевиявленню (т.2 а.с.31-32).

Згідно з витягом КП «ДМБТІ» Дніпропетровської обласної ради від 09 лютого 2009 року вказане майно (реєстраційний номер: 11697722) зареєстровано за ОСОБА_3 .

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом сумісної власності подружжя.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України майном, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (статтю 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Статтями 70 71 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Таким чином, враховуючи вищевикладені вимоги закону та встановлені обставини справи, апеляційний суд дійшов правильного висновку про необґрунтованість та недоведеність зустрічного позову ОСОБА_2 , оскільки належних і допустимих доказів на спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, ОСОБА_2 не надано, в тому числі не доведено факту придбання спірного нерухомого майна за кошти отримані в борг у ОСОБА_5 , що є її процесуальним обов`язком.

Доводи скарги про те, що на момент розгляду апеляційної скарги та ухвалення оскаржуваного рішення апеляційного суду, спірне майно не належало ОСОБА_3 на праві приватної власності, так як 24 листопада 2020 року постановою Дніпровського апеляційного суду в справі № 2-7734/11 рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 грудня 2011 року, яким за ОСОБА_3 було визнано право власності на спірне майно скасовано, у зв`язку з чим ОСОБА_3 не довів, яким чином оскаржуваним рішенням суду першої інстанції порушуються його права, а тому апеляційний суд мав би закрити апеляційне провадження, не заслуговують на увагу, оскільки ОСОБА_3 є стороною у справі, а у відповідності із вимогами статті 351 ЦПК України учасникам справи надано право на апеляційне оскарження.

Крім того, наявність спору щодо спірного майна не впливає на правильність висновку суду апеляційної інстанції про презумпцію спільності права власності подружжя на майно та недоведеність у даній справі ОСОБА_2 факту придбання спірного нерухомого майна за кошти отримані в борг у ОСОБА_5 .

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

Постановив:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 березня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Коротун

С. Ю. Бурлаков

М. Є. Червинська