№ 201/2041/19 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

Постанова

Іменем України

02 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 201/2041/19

провадження № 61-19707св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Грушицького А. І.,

суддів: Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивач - Дніпровська міська рада,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Ковальова Євгенія Євгенівна, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Солошенко Юлія Володимирівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Дніпровської міської ради на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05 травня 2020 року в складі судді Антонюка О. А. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Ткаченко І. Ю., Каратаєвої Л. О., Деркач Н. М., у справі за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Ковальова Євгенія Євгенівна, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Солошенко Юлія Володимирівна, про визнання недійсними договорів дарування та іпотеки, скасування записів про державну реєстрацію права власності, визнання права власності на нерухоме майно та стягнення судових витрат,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2019 року Дніпровська міська рада звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Ковальова Є. Є., приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Солошенко Ю. В., про визнання недійсними договорів дарування та іпотеки, скасування записів про державну реєстрацію права власності, визнання права власності на нерухоме майно.

На обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що земельна ділянка, на якій розташовано нерухоме майно - нежитлове приміщення на АДРЕСА_1 (далі - нежитлове приміщення), належить територіальній громаді міста Дніпро в особі Дніпровської міської ради та віднесена до земель комунальної власності.

Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 24 листопада 2017 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду. Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 24 листопада 2017 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено та визнано дійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення, укладений 02 серпня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , та визнано за останньою право власності на вказане нежитлове приміщення, - А-1 - молитовний будинок, що складається з під. А-1 - підвал площею 109,4 кв. м, І поверх: 1 - коридор площею 6,7 кв. м, 2 - сходи площею 3,6 кв. м, 3 - приміщення площею 103,6 кв. м, всього 113,6 кв. м.

На підставі цього заочного рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 24 листопада 2017 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на зазначене нерухоме майно, номер запису про право власності - 23861122.

28 грудня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки № 6205, на підставі якого у ОСОБА_1 виникло право власності на об`єкт нерухомого майна, а саме нежитлове приміщення, номер запису про право власності - 24249694, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Солошенко Ю. В.

27 квітня 2018 року згідно з договором дарування, що посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ковальовою Є. Є., ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2 нежитлове приміщення, номер запису про право власності - 25935741.

Керівник Дніпропетровської місцевої прокуратури № 1 звернувся до Апеляційного суду Дніпропетровської області з апеляційною скаргою в інтересах Дніпровської міської ради на вказане вище заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 24 листопада 2017 року. Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 травня 2018 року апеляційну скаргу керівника Дніпропетровської місцевої прокуратури № 1 задоволено, скасовано заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 24 листопада 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності на нежитлове приміщення відмовлено.

У постанові апеляційного суду зазначено, що матеріали справи не містять доказів про прийняття відповідно до вимог статті 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» до експлуатації новоствореного ОСОБА_1 об`єкта нерухомого майна - молитовного будинку, про наявність у ОСОБА_1 відповідних правовстановлюючих документів на вказану новостворену будівлю, про перебування земельної ділянки, на якій він розташований, у її власності чи користуванні та про наявність у неї відповідно до вимог статей 316 317 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) права розпорядження ним. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Отже, ОСОБА_1 не набувала право власності на новостворений об`єкт нерухомого майна - молитовний будинок та не мала права розпорядження ним.

Відповідно до акта у виконавчого комітету Соборної районної у місті Дніпрі ради від 01 лютого 2018 року № 5 про перевірку дотримання вимог земельного законодавства групи по самоврядному контролю за використанням та охороною земель на земельній ділянці на АДРЕСА_1 розташовано релігійний заклад, який огороджений парканом, орієнтовна площа земельної ділянки під спорудою 110 кв. м, орієнтовна площа огородженої земельної ділянки 350 кв. м. На момент перевірки договір оренди землі, державний акт на право приватної власності на землю під будівлею, інші документи, що надають право користування земельною ділянкою, не надано. Оскільки земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 є комунальною власністю, а ЦК України передбачає визнання права власності на збудований об`єкт саме за власником земельної ділянки, то необхідно визнати право комунальної власності за Дніпровською міською радою на спірне нерухоме майно.

Права Дніпровської міської ради, яка є власником майна - земельної ділянки, на якій самочинно побудоване спірне нерухоме майно, підлягають захисту шляхом задоволення цього позову з використанням правового механізму, установленого частиною п`ятою статті 376 ЦК України.

Посилаючись на те, що ОСОБА_1 не набувала право власності на нежитлове приміщення - новостворений об`єкт нерухомого майна молитовний будинок та не мала права розпоряджатися ним, дії відповідачів по укладанню спірних договорів є неправомірними, Дніпровська міська рада просила суд:

- визнати недійсним договір дарування від 27 квітня 2018 року № 340, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ковальовою Є. Є., відповідно до якого ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2 нежитлове приміщення;

- визнати недійсним договір іпотеки від 28 грудня 2017 року № 6205, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Солошенко Ю. В.;

- скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записи про право власності № 25935741 та № 24249694;

- визнати за територіальною громадою міста Дніпро в особі Дніпровської міської ради право комунальної власності на нежитлове приміщення.

Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05 травня 2020 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 04 листопада 2020 року, у задоволенні позовних вимог Дніпровської міської ради відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, щопозовні вимоги є недоведеними та необґрунтованими. Звертаючись до суду з цим позовом, позивачем не надано доказів того, що його права та законні інтереси були порушені спірними договорами, оскільки у разі визнання їх недійсними повернення майна може відбутися до ОСОБА_1 , яка уклала договір купівлі-продажу з КП «Центр Жовтневий», а вона з такою вимогою не зверталася.

Відсутність у відповідача правовстановлюючих документів на земельну ділянку не може кваліфікуватися як самовільне її зайняття, у разі правомірності набуття та оформлення у встановленому законом порядку розташованого на ній майна.

Вимога про визнання за позивачем права власності на спірне приміщення, яке, на його думку, розташоване на належній йому земельній ділянці, і тому беззаперечно йому належить, суд визнав безпідставною. Оскільки позивач зазначає, що спірне приміщення побудовано самочинно, документів щодо вводу його в експлуатацію в матеріалах справи немає, то зазначене виключає визнання на таке майно права власності за будь-якою особою.

Перелік підстав для набуття права комунальної власності є вичерпним та жодної з підстав набуття права комунальної власності, вказаної в частині другій статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» щодо нежитлового приміщення не встановлено.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У грудні 2020 року Дніпровська міська рада подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, з урахуванням уточненої касаційної скарги, просила скасувати рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05 травня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 листопада 2020 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

У касаційній скарзі, обґрунтовуючи неправильність застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, заявник, в аспекті підстав та випадків касаційного оскарження, посилається на те, що суд апеляційної інстанції застосував норми матеріального права (зокрема статті 120 125 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та статтями 376 377 ЦК України без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 127/10011/18, від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16, від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13.

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 не набувала право власності на спірний об`єкт нерухомого майна - молитовний будинок, тому не мала права розпорядження ним. Тому виникає необхідність у вирішенні в судовому порядку питань щодо визнання недійсними договору дарування, за яким ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2 нерухоме майно, а також щодо визнання недійсними договору іпотеки, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , на підставі якого у ОСОБА_1 нібито виникло право власності на спірний об`єкт нерухомого майна - молитовний будинок, а також скасування записів про право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та визнання за територіальною громадою міста Дніпра, в особі Дніпровської міської ради право комунальної власності.

Оскільки спірна земельна ділянка, на якій розташований спірний об`єкт нерухомості, є комунальною власністю, а ЦК України передбачає визнання права власності на збудований об`єкт саме за власником земельної ділянки, то необхідно визнати право комунальної власності за Дніпровською міською радою на спірне нерухоме майно. Права Дніпровської міської ради, яка є власником майна - земельної ділянки, на якій самочинно побудоване спірне нерухоме майно, підлягають захисту шляхом задоволення цього позову з використанням правового механізму, установленого частиною п`ятою статті 376 ЦК України.

Заявник не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що, звертаючись до суду з цим позовом, позивач не надав доказів того, що його права та законні інтереси були порушені спірними договорами, оскільки у разі визнання їх недійсними повернення майна може відбутися до ОСОБА_1 , яка уклала 23 лютого 2010 року договір купівлі-продажу з КП «Центр Жовтневий», та відповідно до якого купила нежитлове приміщення пункт приймання склотари та згодом провела реконструкцію цього приміщення під молитовний будинок, а вона з такою вимогою не звертається.

Зазначає, що ОСОБА_1 було здійснено самочинне будівництво шляхом реконструкції пункту приймання склотари, загальною площею 70,8 кв. м, на нежитлове приміщення під молитовний будинок, загальною площею після реконструкції 223 кв. м. У зв`язку із здійсненням самочинного будівництва шляхом реконструкції вищезазначеного об`єкта, право власності ОСОБА_1 на пункт приймання склотари припинилося у зв`язку із його знищенням, що виключає можливість у разі визнання правочинів недійсними повернення майна до ОСОБА_1 .

Також зазначає, що суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов помилкового висновку про те, що з набуттям ОСОБА_1 права власності на пункт приймання склотари, який розташований на спірній земельній ділянці, до неї, як до нової власниці цього нерухомого майна, відповідно до положень статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України не перейшло право власності на спірну земельну ділянку, оскільки на момент укладення договору купівлі-продажу КП «Центр Жовтневий» не мало права власності на цю земельну ділянку.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали справи з Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська. Надіслано учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено їм право подати відзив на касаційну скаргу, у строк, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення цієї ухвали.

Справа надійшла до Верховного Суду у квітні 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 19 січня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Доводи інших учасників справи

30 червня 2021 року ОСОБА_1 подала засобами поштового зв`язку відзив на касаційну скаргу Дніпровської міської ради.

Ухвалою Верховного Суду від 22 липня 2021 року відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про поновлення строку на подання відзиву на касаційну скаргу. Відзив ОСОБА_1 залишено без розгляду та повернено заявнику.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що на підставі договору купівлі-продажу від 23 лютого 2010 року ВМР № 173698 реєстр № 609, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушенською І. Р., ОСОБА_1 купила у КП «Центр Жовтневий» нежитлове приміщення пункт приймання склотари та згодом провела реконструкцію нежитлового приміщення під молитовний будинок.

Нежитлове приміщення пункт приймання склотари КП «Центр Жовтневий» отримало у власність на підставі договору купівлі-продажу комунального майна, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Гуніною В. І. від 11 грудня 1996 року за № 7862 та зареєстрованого Дніпропетровським МБТІ 10 травня 1999 року.

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернулась до Індустріального районного суду м. Дніпропетровська з позовом, в якому просила стягнути на її користь солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 12 000,00 грн заборгованість за договором оренди нежитлового приміщення від 02 травня 2016 року. На обґрунтування позову ОСОБА_1 посилалася на невиконання відповідачами укладеного 02 лютого 2017 року договору оренди вказаного нежитлового приміщення загальною площею 223,0 кв. м, укладеного на строк до 01 січня 2018 року зі щомісячною орендною платою у сумі 4 000,00 грн. ОСОБА_3 звернулась із зустрічною позовною заявою до ОСОБА_1 про визнання дійсним договору купівлі-продажу нежитлового приміщення, укладеного 02 серпня 2017 року між нею та ОСОБА_1 , та про визнання за нею на підставі статті 120 ЦК України права власності на вказане нежитлове приміщення.

Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 24 листопада 2017 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду.

Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 24 листопада 2017 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено та визнано дійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення, укладений 02 серпня 2017 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_3 , та визнано за останньою право власності на вказане нежитлове приміщення, - А-1 - молитовний будинок, а саме: під. А-1 - підвал площею 109.4 кв. м, І поверх: 1 - коридор площею 6.7 кв. м, 2 - сходи площею 3,6 кв. м, 3 - приміщення площею 103,6 кв. м, всього 113,6 кв. м.

28 грудня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки № 6205, на підставі цього договору у ОСОБА_1 виникло право власності на об`єкт нерухомого майна, а саме спірне нежитлове приміщення, загальною площею - 223,0 кв. м, номер запису про право власності - 24249694, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Солошенко Ю. В.

27 квітня 2018 року згідно з договором дарування, що посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ковальовою Є. Є. та зареєстрований в реєстрі за номером 25935741, ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2 спірне нежитлове приміщення, номер запису про право власності - 25935741. Отже, на цей час, право власності на вказаний об`єкт зареєстровано за ОСОБА_2 .

Керівник Дніпропетровської місцевої прокуратури № 1 звернувся до Апеляційного суду Дніпропетровської області з апеляційною скаргою в інтересах Дніпровської міської ради на вказане вище заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 24 листопада 2017 року. Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 травня 2018 року апеляційну скаргу керівника Дніпропетровської місцевої прокуратури № 1 - задоволено, скасовано заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 24 листопада 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання договору дійсним та визнання права власності на нежитлове приміщення відмовлено.

У постанові Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 травня 2018 року зазначено, що матеріали справи не містять доказів відповідно до вимог статті 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» про прийняття до експлуатації новоствореного ОСОБА_1 об'єкта нерухомого майна - молитовного будинку, про наявність у ОСОБА_1 відповідних правовстановлюючих документів на вказану новостворену будівлю, про перебування земельної ділянки, на якій він розташований, у її власності чи користуванні та про наявність у неї відповідно до вимог статей 316 317 319 ЦК України права розпорядження ним. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Відповідно до акта виконавчого комітету Соборної районної у місті Дніпрі ради від 01 лютого 2018 року № 5 про перевірку дотримання вимог земельного законодавства групи по самоврядному контролю за використанням та охороною земель на земельній ділянці на АДРЕСА_1 розташовано релігійний заклад, який огороджений парканом, орієнтовна площа земельної ділянки під спорудою 110 кв. м, орієнтовна площа огородженої земельної ділянки 350 кв. м. На момент перевірки договір оренди землі, державний акт на право приватної власності на землю під будівлею, інші документи, що надають право користування земельною ділянкою, не надано.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають вказаним вимогам закону.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів.

Указана норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес.

У рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається у частині першій статті 4 ЦПК України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально- правовим засадам.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК України.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсними договорів дарування і іпотеки, скасування записів про державну реєстрацію права власності, визнання права власності на спірне нерухоме майно, позивач посилався на те, що земельна ділянка, на якій розташовано нерухоме майно, належить територіальній громаді міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради та віднесена до земель комунальної власності. Оскільки земельна ділянка є комунальною власністю, а ЦК України передбачає визнання права власності на збудований об`єкт саме за власником земельної ділянки, то необхідно визнати право комунальної власності за Дніпровською міською радою на спірне нерухоме майно. Права Дніпровської міської ради, яка є власником майна - земельної ділянки, на якій самочинно побудоване спірне нерухоме майно, підлягають захисту шляхом задоволення цього позову з використанням правового механізму, установленого частиною п`ятою статті 376 ЦК України.

Згідно зі статтями 16 203 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушення (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Частиною першою статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно з частинами першою, третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання договору недійсним, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, зокрема, що у результаті визнання договору недійсним майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені та така особа отримує що-небудь в результаті проведення реституції чи віндикації. У зв`язку з цим виділяють декілька критеріїв визначення заінтересованості позивача в оспорюваному договорі: права і законні інтереси заінтересованої особи безпосередньо порушені договором, у результаті визнання договору недійсним майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені, заінтересована особа отримує що-небудь в результаті проведення реституції (права, майно).

Загальні правила щодо правових наслідків недійсності правочинів сформульовані в статті 216 ЦК України, у якій зазначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Застосування зазначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан.

Як встановили суди на підставі договору купівлі-продажу від 23 лютого 2010 року ОСОБА_1 купила у КП «Центр Жовтневий» нежитлове приміщення пункт приймання склотари та згодом провела реконструкцію нежитлового приміщення під молитовний будинок. Нежитлове приміщення пункт приймання склотари КП «Центр Жовтневий» отримало у власність на підставі договору купівлі-продажу комунального майна, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Гуніною В. І. 11 грудня 1996 року за № 7862 та зареєстрованого Дніпропетровським МБТІ 10 травня 1999 року.

Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 24 листопада 2017 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено та визнано дійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення (молитовний дім), укладений 02 серпня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , та визнано за останньою право власності на вказане нежитлове приміщення, на підставі якого в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на зазначене нерухоме майно.

28 грудня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки № 6205, на підставі цього договору у ОСОБА_1 виникло право власності на об`єкт нерухомого майна, а саме спірне нежитлове приміщення (молитовний дім). 27 квітня 2018 року згідно з договором дарування ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2 спірне нежитлове приміщення.

Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 травня 2018 року апеляційну скаргу керівника Дніпропетровської місцевої прокуратури № 1 - задоволено, скасовано заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 24 листопада 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання договору дійсним та визнання права власності на нежитлове приміщення відмовлено.

Виходячи з вищезазначеного, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, що позивач не надав доказів того, що його права та законні інтереси були порушені спірними договорами, оскільки у разі визнання їх недійсними повернення майна може відбутися до ОСОБА_1 , яка уклала договір купівлі-продажу з КП «Центр Жовтневий», а вона з такою вимогою не зверталася.

Вимоги про скасування записів є похідними вимогами від вимог про визнання правочинів недійсними, а тому вони також не підлягають задоволенню.

Щодо вимог позивача про визнання права власності за територіальною громадою міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради на спірне нерухоме майно, то колегія суддів також погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні таких вимог з огляду на таке.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Власником земельної ділянки є держава, яка відповідно до вимог статті 13 Конституції України та статті 91 ЗК України зобов`язана не використовувати право власності на шкоду людині і суспільству.

Конституція України визначає, що земля є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до статті 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають, зокрема, усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.

Відповідно до частини першої статті 122 ЗК України міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування, із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Згідно з вимогами частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та право користування земельними ділянками із земель комунальної власності на підставі рішення органу місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності (частина п`ята статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 373 ЦК України). Елементом особливої правової охорони землі є норма частини другої статті 14 Конституції України про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону; право власності на землю гарантується Конституцією України (частина друга статті 373 ЦК України).

Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина четверта статті 373 ЦК України). Цільове призначення земель України покладено законодавцем в основу розмежування правових режимів окремих категорій земель (розділ ІІ «Землі України» ЗК України), при цьому такі режими характеризуються високим рівнем імперативності, відносно свободи розсуду власника щодо використання ним своєї земельної ділянки.

Так само є нормативно регламентованим право власника на забудову земельної ділянки, яке здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням (частина третя статті 375 ЦК України).

Відповідно до змісту частини четвертої статті 375 ЦК України у разі, коли власник здійснює на його земельній ділянці самочинну забудову, її правові наслідки встановлюються статтею 376 ЦК України.

За положеннями частини першої статті 376 ЦК України (у редакції, чинній станом на час звернення до суду із цим позовом) житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

У силу спеціального застереження, наведеного в частині другій статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України).

Також за рішенням суду на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб (частина п`ята статті 376 ЦК України).

Визнання права власності за власником земельної ділянки на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, можливе лише за умови відсутності порушень прав інших осіб.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

За статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (стаття 331 ЦК України).

Як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи у постанові Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 травня 2018 року, якою скасовано заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 24 листопада 2017 року та відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання договору дійсним та визнання права власності на нежитлове приміщення, було встановлено, що матеріали справи не містять доказів у відповідності до вимог статті 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» про прийняття до експлуатації новоствореного ОСОБА_1 об`єкта нерухомого майна - молитовного будинка, про наявність у ОСОБА_1 відповідних правовстановлюючих документів на вказану новостворену будівлю, про перебування земельної ділянки, на якій він розташований у її власності чи користуванні та про наявність у неї відповідно до вимог статей 316 317 319 ЦК України права розпорядження ним. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Крім того, колегія суддів не приймає посилання позивача на частину п`яту статті 376 ЦК України, оскільки визнання права власності на молитовний дім за позивачем порушує право власності ОСОБА_1 , якій на праві власності належить нежитлове приміщення пункт приймання склотари, який вона придбала у КП «Центр Жовтневий» на підставі договору купівлі-продажу, який ніким не оспорювався та не визнаний судом недійсним.

Згідно з частиною другою статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (частина третя цієї статті).

Самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду (стаття 212 ЗК України).

Отже, з урахуванням вищевикладеного суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку, з яким погоджується й колегія суддів, що підстав для визнання недійсними договорів дарування і іпотеки, скасування записів, а також визнання права власності на нерухоме майно - молитовний будинок, немає.

Колегія суддів звертає увагу про те, що позивач не позбавлений права звернутися до суду з позовом з вимогами про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки та з вимогами про зобов`язання привести об`єкт нерухомості до попереднього стану.

Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 127/10011/18, від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16, від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13, не можуть бути взяті колегією суддів до уваги, оскільки у зазначених справах інші правовідносини та встановлені інші фактичні обставини справи.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, якими у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до неправильного тлумачення норм матеріального права та до переоцінки доказів, що відповідно до правил статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є ідентичними доводам позовної заяви та апеляційної скарги заявника, яким судами попередніх інстанцій надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд врахував усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Дніпровської міської ради залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05 травня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 листопада 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий А. І. Грушицький

Судді: С. О. Карпенко

І. В. Литвиненко

Є. В. Петров

О. С. Ткачук