№ 201/3716/13 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 січня 2020 року

м. Київ

справа № 201/3716/13-ц

провадження № 61-29825св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Кузнєцова В. О.,

суддів: Жданової В. С., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Стрільчука В. А., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 червня 2017 року та ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 червня 2017 року, постановлені у складі судді Ткаченко Н. В., та ухвали апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 жовтня 2017 року, постановлені колегією у складі суддів: Городничої В. С., Варенко О. П., Лаченкової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2013 року ОСОБА_1 звернувся з позовом, остаточно уточненим у травні 2017 року, до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», яке відповідно до зареєстрованої 14 червня 2018 року нової редакції Статуту змінило назву на Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»), про відшкодування майнової шкоди, завданої працівником під час виконання трудових обов`язків, стягнення упущеної вигоди, трьох процентів річних та інфляційних втрат, відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування позову зазначив, що 18 лютого 2005 року уклав із АТ КБ «ПриватБанк» договір про депозитний вклад № SAMDN00100001609728, на виконання якого через касу банку вніс грошові кошти у сумі 430 000 гривень.

По закінченню терміну договору він звернувся до АТ КБ «ПриватБанк» з вимогою про повернення вкладу, проте банк у цьому відмовив, посилаючись на факт заволодіння даними грошовими коштами колишнім співробітником ОСОБА_2 .

Як з`ясував позивач у подальшому, заступник директора відділення банку ОСОБА_2 , укладаючи від імені банку договори і маючи доступ до операційної системи, зараховував грошові кошти не на вказаний у договорі про депозитний вклад № SAMDN00100001609728 вкладний рахунок, а на транзитний рахунок, і потім знімав їх.

Верховний Суд України в ухвалі від 7 жовтня 2009 року у справі № 2-110/2008 зазначив, що договір про депозитний вклад № SAMDN00100001609728 від 18 лютого 2005 року є нікчемним, оскільки заступник директора відділення ОСОБА_2 повноважень на укладення такого договору від імені банку не мав. Питання щодо застосування наслідків недійсності нікчемного правочину суди у справі № 2-110/2008 не вирішили.

ОСОБА_1 посилається на те, що на час укладення договору про депозитний вклад № SAMDN00100001609728 ОСОБА_2 перебував у офіційних трудових правовідносинах із АТ КБ «ПриватБанк», займав посаду заступника директора відділеннябанку, мав доступ до операційної системи, особисто спілкувався з клієнтами і підписував договори, тому будь-яких сумнівів у його повноваженнях на вчинення відповідних правочинів у нього не було.

За таких обставин вважає, що незаконне заволодіння його грошовими коштами стало можливим через недосконалу організацію внутрішньої діяльності АТ КБ «ПриватБанк», тому грошові кошти у сумі 430 000 гривень є шкодою, завданою працівником відповідача при виконанні трудових (службових) обов`язків, і ця сума підлягає відшкодуванню АТ КБ «ПриватБанк» у повному обсязі.

Крім того, враховуючи тривале ухилення відповідача від повернення коштів та заперечення своєї вини у їх втраті, ОСОБА_1 просив стягнути з банка інфляційні нарахування, три проценти річних та упущену вигоду за період з 26 травня 2005 року до 29 травня 2017 року на загальну суму 4 123 656,87 гривень, а також відшкодувати моральну шкоду, яку оцінює у 1 500 000 гривень.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Суди справу розглядали неодноразово.

Першим рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 квітня 2013 року у задоволенні позову відмовлено з тих підстав, що шкоду позивачу ОСОБА_2 завдав при виконанні дій, які не відносилися до його трудових обов`язків за посадовою інструкцією та наданими роботодавцем повноваженнями.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 липня 2013 року рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 квітня 2013 року скасовано і ухвалено нове рішення.

Стягнено з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 430 000 гривень у відшкодування майнової шкоди і 2 000 гривень - у відшкодування моральної. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов частково, суд виходив з того, що шкоду позивачу ОСОБА_2 завдав, перебуваючи на посаді заступника директора відділення банка, та через неналежну організацію внутрішньої діяльності АТ КБ «ПриватБанк», що зробило можливим привласнення коштів вкладників, тому наявні правові підстави для застосування статті 1172 ЦК України.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 січня 2014 року рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 квітня 2013 року та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 липня 2013 року скасовано і передано справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 червня 2014 року у задоволенні позову відмовлено з тих підстав, що шкоду позивачу ОСОБА_2 завдав при виконанні дій, які не відносилися до його трудових обов`язків за посадовою інструкцією та наданими роботодавцем повноваженнями.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 листопада 2014 року рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 червня 2014 року скасовано і ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову.

Стягнено з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 400 000 гривень у відшкодування майнової шкоди і 2 000 гривень - у відшкодування моральної. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 лютого 2015 року рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 листопада 2014 року скасовано і передано справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційний суд виходив з того, що для покладення на відповідача відповідальності, передбаченої статтею 1172 ЦК України, необхідно встановити, що ОСОБА_2 завдав позивачу шкоду при безпосередньому виконанні своїх трудових обов`язків. Також суд зазначив, що апеляційний суд не встановив характер спірних правовідносин і, відповідно, норму матеріального права, яка підлягає застосуванню до них. Крім того, судом не перевірено, чи не є позовні вимоги у цій справі аналогічні позовним вимогам у справі № 2-110/2008, що є підставою для застосування наслідків, встановлених пунктом 2 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій.

Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 травня 2015 року апеляційні скарги ОСОБА_1. і прокурора Дніпропетровської області в його інтересах відхилено, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 червня 2014 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції про те, що ОСОБА_2 завдав позивачу шкоду при виконанні дій, які не відносилися до його трудових обов`язків, а також врахував, що вина останнього у привласненні належних ОСОБА_1 грошових коштів недоведена.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року касаційні скарги ОСОБА_1. і прокурора Дніпропетровської області в його інтересах відхилено, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 червня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 травня 2015 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду України від 2 листопада 2016 року заяву заступника Генерального прокурора України задоволено, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 червня 2014 року, ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 травня 2015 року і ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року скасовано та передано справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Приймаючи таку постанову, Верховний Суд України виходив з того, що після встановлення нікчемності договору про депозитний вклад у справі № 2-110/2008 суди не застосували наслідки його недійсності, передбачені статтею 216 ЦК України, у зв`язку з чим ОСОБА_1 позбавлений можливості захистити свої права та повернути грошові кошти за депозитним договором.

Також суд дійшов висновку, що для покладення на юридичну особу відповідальності, передбаченої статтею 1172 ЦК України, необхідна наявність як загальних умов деліктної відповідальності (протиправна поведінка працівника; причинний зв`язок між такою поведінкою і шкодою; вина особи, яка завдала шкоду), так і спеціальних умов (перебування у трудових відносинах з юридичною особою незалежно від характеру таких відносин; завдання шкоди під час виконання працівником своїх трудових (службових) обов`язків). При цьому під виконанням працівником своїх трудових (службових) обов`язків слід розуміти виконання роботи згідно з трудовим договором (контрактом), посадовими інструкціями, а також роботи, яка хоч і виходить за межі трудового договору або посадової інструкції, але доручається роботодавцем або викликана невідкладною виробничою необхідністю як на території роботодавця, так і за її межами протягом усього робочого часу.

Верховний Суд України вказав, що суди, зазначивши про недоведеність вини ОСОБА_2 та дійшовши висновку про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин статті 1172 ЦК України, не звернули уваги і не надали належної оцінки його перебуванню на день укладення депозитного договору у трудових правовідносинах із банком, заняттю керівної посади, неодноразовому укладенню депозитних договорів у приміщенні банку із іншими вкладниками, та також його притягненню як обвинуваченого у кримінальній справі, порушеній за фактом заволодіння шляхом зловживання своїм службовим становищем чужим майном в особливо великих розмірах, а саме грошовими коштами банку.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 червня 2017 року провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення боргу у розмірі 430 000 гривень, нарахованих станом на 10 жовтня 2008 року збитків у сумі 225 149,17 гривень, інфляційних втрат у сумі 236 500 гривень і трьох процентів річних у сумі 43 577,26 гривень, а також відшкодування моральної шкоди у розмірі 1 000 000 гривень закрито.

Постановляючи таку ухвалу, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги про стягнення зазначених сум уже вирішені судом у справі № 2-110/2008, у їх задоволенні відмовлено і відповідне судове рішення набрало законної сили, тому у цій частині провадження у даній справі підлягає закриттю на підставі пункту 2 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 червня 2017 року ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог про стягнення збитків (упущеної вигоди), інфляційних втрат і трьох процентів річних, нарахованих після 10 жовтня 2008 року, а також у відшкодуванні моральної шкоди у сумі 500 000 гривень відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні відповідних позовних вимог, суд першої інстанції виходив з їх безпідставності. Зокрема, щодо вимог про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних суд послався на незастосування статті 625 ЦК України до деліктних правовідносин (постанова Верховного Суду України від 2 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15). У стягненні збитків і відшкодуванні моральної шкоди суд відмовив, оскільки вина банка у завданні позивачу шкоди та протиправність його дій недоведені.

Також суд першої інстанції зазначив, що на виконання раніше ухваленого у цій справі рішення про задоволення позову АТ КБ «ПриватБанк» 4 вересня 2013 року виплатило ОСОБА_1 432 000 гривень, тому для повторного стягнення цієї суми немає підстав.

Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 жовтня 2017 року апеляційні скарги ОСОБА_1 і заступника прокурора Дніпропетровської області відхилено, ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 червня 2017 року залишено без змін.

Відхиляючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції про закриття провадження у цій справі в частині позовних вимог про стягнення боргу у розмірі 430 000 гривень, нарахованих станом на 10 жовтня 2008 року збитків у сумі 225 149,17 гривень, інфляційних втрат у сумі 236 500 гривень і трьох процентів річних у сумі 43 577,26 гривень, а також відшкодування моральної шкоди у розмірі 1 000 000 гривень з тих підстав, що у їх задоволенні уже відмовлено рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 31 жовтня 2008 року у справі № 2-110/2008, яке набрало законної сили.

Іншою ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 жовтня 2017 року відхилено апеляційні скарги ОСОБА_1 і заступника прокурора Дніпропетровської області на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 червня 2017 року і залишено це рішення без змін.

Відхиляючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції про відмову у позові, оскільки вважав, що до таких висновків суд першої інстанції дійшов на підставі всебічно і повно з`ясованих обставин справи.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи особи, яка їх подала

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просив ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 червня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 жовтня 2017 року про її залишення без змін скасувати і задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що ухвали судів попередніх інстанцій постановлені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Заявник зазначає, що підстави позову у цій справі і у справі № 2-110/2008 не є тотожними. Так, у справі № 2-110/2008 він звернувся з позовом до АТ КБ «ПриватБанк» як споживач і обґрунтував свої вимоги посиланням на статтю 1209 ЦК України, яка врегульовує підстави відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт і послуг, натомість у цій справі позовні вимоги обґрунтовані посиланням на статтю 1172 ЦК України, яка визначає підстави відшкодування юридичною особою шкоди, завданої її працівником.

Також у листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просив рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 червня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 жовтня 2017 року про залишення його без змін скасувати і задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Заявник вказує, що у спірних правовідносинах щодо неповернення банком грошових коштів він є кредитором, а АТ КБ «ПриватБанк» - боржником. Банк повернув йому грошові кошти у сумі 430 000 гривень лише у грудні 2013 року, тобто за спливом більш, ніж 8 років після з`ясування факту їх викрадення співробітником ОСОБА_2 , чим порушив його права і прострочив грошове зобов`язання.

Посилається на те, що у оскаржуваних рішеннях зазначено про доцільність повернення йому внесених як вклад грошових коштів у порядку, передбаченому статтею 1172 ЦК України, проте відповідні висновки за результатами розгляду даної позовної вимоги у рішеннях відсутні.

Вказує, що сплата банком суми у розмірі 432 000 гривень на виконання скасованого у подальшому судового рішення не спростовує тієї обставини, що за тривалий період їх неповернення ці кошти знецінилися, він був позбавлений можливості ними користуватися і зазнав значних майнових втрат та моральних страждань.

Вважає, що стаття 625 ЦК України підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки у деліктних зобов`язаннях статус боржника має заподіювач шкоди, а кредитора - потерпіла від заподіяної шкоди особа.

На думку заявника, вина АТ КБ «ПриватБанк» у порушенні його прав на своєчасне повернення грошових коштів підтверджується поданими ним доказами та полягає у тому, що співробітник банка, діючи від імені роботодавця, порушив цивільне та кримінальне законодавство і заволодів грошовими коштами заявника як вкладника.

Позиція інших учасників справи

У березні 2018 року АТ КБ «ПриватБанк» подало відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 наухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 червня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 жовтня 2017 року, у якому послалося на безпідставність її доводів. Вказало, що, заявляючи позов у 2005 році, ОСОБА_1 обґрунтовував свої вимоги посиланням на статтю 1172 ЦК України, тобто предмет і підстави позову у цій справі і у справі № 2-110/2008 є тотожними. Крім того, закриваючи провадження в частині позовних вимог, суд першої інстанції виконував вказівку Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладену в ухвалі від 11 лютого 2015 року.

У квітні 2019 року АТ КБ «ПриватБанк» подало відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 нарішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 червня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 жовтня 2017 року, у якому послалося на безпідставність її доводів. Вказало, що стаття 625 ЦК України до спірних правовідносин не підлягає застосуванню, що узгоджується із висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 2 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15. Банк зазначає про те, що не доручав ОСОБА_2 укладати депозитні договори чи іншу роботу, викликану невідкладною виробничою необхідністю, як на території роботодавця, так і за її межами протягом усього робочого часу, тому немає підстав для покладення на АТ КБ «ПриватБанк» відповідальності за неправомірні дії ОСОБА_2 .

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 червня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 жовтня 2017 року про залишення цієї ухвали без змін.

Відповідно до пункту 6 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діяв в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У 2018 році справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 24 січня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 червня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 жовтня 2017 року про залишення цього рішення без змін.

Ухвалою Верховного Суду від 20 січня 2020 року справу за обома касаційними скаргами призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій фактичні обставини справи

Суди попередніх інстанцій встановили, що за період з лютого до травня 2005 року ОСОБА_1 вніс до каси АТ КБ «ПриватБанк» грошові кошти в розмірі 430 000 гривень, що підтверджується квитанціями від 18 лютого 2005 року, 24 лютого 2005 року, 16 березня 2005 року, 28 березня 2005 року, 11 квітня 2005 року, 22 квітня 2005 року, 25 квітня 2005 року, 26 квітня 2005 року, 12 травня 2005 року та меморіальним ордером від 16 травня 2005 року. Грошові кошти позивач вніс для зарахування їх на депозитний рахунок за договором про депозитний вклад № SAMDN00100001609728 від 18 лютого 2005 року, який від імені банка підписаний заступником директора відділення ОСОБА_2.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 31 жовтня 2008 року у справі № 2-110/2008 ОСОБА_1 у задоволені позову до Закритого акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», про стягнення грошових коштів відмовлено. Зустрічний позов ЗАТ КБ «ПриватБанк» задоволено і визнано недійсним договір про депозитний вклад №SAMDN00100001609728 від 18 лютого 2005 року, на виконання якого позивач вносив грошові кошти в розмірі 430 000 гривень до каси банку, у зв`язку з відсутністю у ОСОБА_2 повноважень на укладення такого договору та непідтвердженістю зарахування вказаних грошових коштів на депозитний рахунок.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 квітня 2009 року рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 31 жовтня 2008 року та додаткове рішення цього суду від 15 січня 2009 року скасовано і ухвалено нове рішення. Позов ОСОБА_1 задоволено частково і стягнено з ЗАТ КБ «ПриватБанк» на його користь вклад у сумі 430 000 гривень, збитки у сумі 225 149,17 гривень, інфляційні втрати у сумі 236 500 гривень і три проценти річних у сумі 43 577,26 гривень. У задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та у задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Верховний Суд України ухвалою від 7 жовтня 2009 року рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 квітня 2009 року в частині вирішення позову ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором про депозитний вклад та відшкодування моральної шкоди скасував із залишенням у цій частині в силі рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 31 жовтня 2008 року.

В частині вирішенні зустрічного позову ЗАТ КБ «ПриватБанк» Верховний Суд України рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 31 жовтня 2008 року скасував з тих підстав, що договір про депозитний вклад № SAMDN00100001609728 від 18 лютого 2005 року укладений від імені банку особою без відповідних повноважень та без дотримання встановленої законодавством форми, тому є нікчемним і визнання його недійсним рішенням суду не вимагається.

Верховний Суд України також встановив, що отримані від ОСОБА_1 грошові кошти зараховані не на депозитний рахунок, вказаний у договорі, а на транзитний рахунок, і у подальшому зняті. Натомість депозитний рахунок на ім`я ОСОБА_1 не відкривався і у програмній системі банку не обліковується.

Наслідки недійсності нікчемного правочину судами не застосовано.

Постановою державного виконавця Жовтневого відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області відкрито виконавче провадження № 39461941 з виконання ухваленого у цій справі рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 липня 2013 року про стягнення з банку на користь ОСОБА_1 430 000 гривень боргу і 2 000 гривень - у відшкодування моральної шкоди.

Згідно з меморіальним ордером № 7503 від 4 вересня 2013 року АТ КБ «ПриватБанк» у порядку добровільного виконання цієї постанови перерахувало на рахунок виконавчої служби на користь ОСОБА_1 432 000 гривень.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги і відзивів на неї, суд дійшов таких висновків.

Щодо касаційної скарги на ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 червня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 жовтня 2017 року

Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення боргу у розмірі 430 000 гривень, нарахованих станом на 10 жовтня 2008 року збитків у сумі 225 149,17 гривень, інфляційних втрат у сумі 236 500 гривень і трьох процентів річних у сумі 43 577,26 гривень, а також відшкодування моральної шкоди у розмірі 1 000 000 гривень, суди попередніх інстанцій виходили з того, що існує судове рішення, яке набрало законної сили, ухвалене між цими ж сторонами, про цей самий предмет і з цих самих підстав.

Проте такі висновки судів першої та апеляційної інстанцій є передчасними.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі у зв`язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

За змістом наведеної норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно співпадають сторони, підстава та предмет спору. Нетотожність хоча б одного з елементів не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.

У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Підстави позову поділяються на фактичні (обставини) та юридичні (норми права), які у сукупності дають особі право звернутися до суду з позовними вимогами до відповідача.

Визначаючи підстави позову як елементи його змісту, суд повинен перевірити, на підставі яких фактів і норм закону позивач просить про захист свого права.

Суд першої інстанції, постановляючи ухвалу про закриття провадження за частиною позовних вимог ОСОБА_1 , послався на тотожність предмета позову у цій справі і у справі № 2-110/2008, а саме заявлення однакових вимог про стягнення боргу у розмірі 430 000 гривень, нарахованих станом на 10 жовтня 2008 року збитків у сумі 225 149,17 гривень, інфляційних втрат у сумі 236 500 гривень і трьох процентів річних у сумі 43 577,26 гривень, а також про відшкодування моральної шкоди у розмірі 1 000 000 гривень.

Проте будь-яких висновків щодо тотожності підстав позову у даних справах оскаржувана ухвала не містить; фактичні обставини і норми права, якими обґрунтував позовні вимоги у цій справі і у справі № 2-110/2008 позивач, суд не оцінював та не аналізував.

Як вбачається зі змісту ухвали Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 червня 2017 року, суд першої інстанції оглянув матеріали справи № 2-110/2008, проте зміст позовної заяви у цій справі не оцінив, вказавши лише на тотожність позовних вимог.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу, вказаний недолік не усунув і обґрунтував свої висновки про залишення ухвали суду першої інстанції без змін виключно тотожністю предмета позову у даних справах, також не аналізуючи підстави позовних вимог.

Стаття 303 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій, встановлювала, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

У поданих до апеляційного суду апеляційних скаргах ОСОБА_1 і заступник прокурора Дніпропетровської області в його інтересах посилалися на відмінність підстав позову у цій справі і у справі № 2-110/2008. Так, у справі № 2-110/2008 позивач мотивував свої вимоги наявністю між ним і банком договірних зобов`язань, що виникли за договором про депозитний вклад № SAMDN00100001609728 від 18 лютого 2005 року, умови якого АТ КБ «ПриватБанк» не виконав. Натомість у цій справі ОСОБА_1 вказав на деліктний характер спірних правовідносин і посилався на завдання йому майнової шкоди працівником банку, яку повинен відшкодувати АТ КБ «ПриватБанк» відповідно до вимог статті 1172 ЦК України.

Суд апеляційної інстанції вказаним доводам оцінки не надав і їх не спростував; висновки за наслідками порівняння підстав позову у даних справах в ухвалі апеляційного суду відсутні.

Мотивуючи ухвалу, апеляційний суд посилався лише на зміст судових рішень у справі № 2-110/2008, проте матеріали самої цивільної справи до апеляційного суду не направлялися і судом не досліджувалися. Таким чином, суд апеляційної інстанції відхилив апеляційні скарги ОСОБА_1 і заступника прокурора Дніпропетровської області, не дослідивши усі матеріали, які перебували у розпорядженні суду першої інстанції, тобто не забезпечив повний та всебічний розгляд апеляційних скарг.

Крім того, посилаючись в обґрунтування своїх висновків про закриття провадження на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 лютого 2015 року і зазначаючи про те, що вона є обов`язковою до виконання, суди попередніх інстанцій не врахували, що у даній ухвалі касаційний суд зазначив про необхідність перевірки можливої тотожності предмета і підстав позову у цій справі і у справі № 2-110/2008, а не стверджував про їх тотожність.

Частина шоста статті 411 ЦПК України встановлює, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

У випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції (стаття 406 ЦПК України).

Оскільки суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов передчасного висновку про тотожність предмета і підстав позову у цій справі та у справі № 2-110/2008, а саме щодо вимог про стягнення боргу у розмірі 430 000 гривень, нарахованих станом на 10 жовтня 2008 року збитків у сумі 225 149,17 гривень, інфляційних втрат у сумі 236 500 гривень і трьох процентів річних у сумі 43 577,26 гривень, а також відшкодування моральної шкоди у розмірі 1 000 000 гривень, постановлені судами ухвала Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 червня 2017 року та ухвала апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 жовтня 2017 року не можуть вважатися законними і обґрунтованими та підлягають скасуванню із направленням справи на розгляд до суду першої інстанції.

Суду першої інстанції на виконання вимог цивільного процесуального законодавства належить перевірити тотожність як предмета, так і підстав позову, під чим розуміються фактичні обставини і юридичні норми, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу, у цій справі та у справі № 2-110/2008, і прийняти відповідне процесуальне рішення у встановленому ЦПК України порядку.

Щодо касаційної скарги на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 червня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 жовтня 2017 року

Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, врахувавши закриття провадження у справі за частиною позовних вимог, дійшов висновку про безпідставність та недоведеність інших позовних вимог ОСОБА_1 .

Проте такі висновки судів попередніх інстанцій є передчасними.

Так, незважаючи на закриття провадження у частині позовних вимог про стягнення боргу у розмірі 430 000 гривень, суди попередніх інстанцій надали цим позовним вимогам оцінку по суті та вказали, що ОСОБА_1 має право на відшкодування шкоди у порядку статті 1172 ЦК України, проте банк добровільно сплатив йому відповідну суму на виконання постанови державного виконавця Жовтневого відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області про відкриття виконавчого провадження № 39461941, тобто спір у цій частині відсутній.

З урахуванням правової позиції Верховного Суду України, викладеної у прийнятій у цій справі постанові від 2 листопада 2016 року, суди дійшли висновку про можливість застосування до спірних правовідносин статті 1172 ЦК України як правової підстави для повернення позивачу грошових коштів.

Дана стаття урегульовує правовідносини щодо відшкодування шкоди і для її застосування, крім спеціальних умов відповідальності, необхідна наявність, у першу чергу, загальних умов, а саме протиправної поведінки працівника, причинного зв`язку між такою поведінкою і шкодою, та вини особи, яка завдала шкоду.

Суди попередніх інстанцій, зазначаючи про застосування до спірних правовідносин статті 1172 ЦК України, тобто визнаючи наявність усіх загальних умов деліктної відповідальності, одночасно обґрунтували свої висновки про відмову у відшкодуванні збитків та моральної шкоди посиланням на недоведеність вини та протиправної поведінки відповідача.

Таким чином, викладені у судових рішеннях мотиви є протилежними за змістом і неузгодженими, незважаючи на те, що правовою підставою стягнення як основного боргу у сумі 430 000 гривень, так і нарахованих збитків і відшкодування моральної шкоди, ОСОБА_1 зазначав статтю 1172 ЦК України, тобто правова підстава усіх позовних вимог є однаковою.

Крім того, відмовляючи у стягненні інфляційних нарахувань та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України, суди вказали, що ця стаття не поширює дію на деліктні правовідносини, мотивувавши такі висновки посиланням на постанову Верховного Суду України від 2 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15.

Проте такі висновки судів попередніх інстанцій також є передчасними.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно з частиною другою цієї статті зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, яка визначає, що цивільні права та обов`язки виникають не лише на підставі договорів й інших правочинів, а й у зв`язку з завданням майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі та на підставі інших юридичних фактів.

Отже, завдання майнової і моральної шкоди породжує зобов`язання між особою, яка таку шкоду завдала, та потерпілою особою. Залежно від змісту такого зобов`язання воно може бути грошовим або негрошовим.

Відповідно до статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати.

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стаття 625 ЦК України міститься у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги п`ятої ЦК України, тому її приписи поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги п`ятої ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги п`ятої ЦК України).

Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт) і її приписи поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Такі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц, у якій Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків Верховного Суду України, що містяться у постанові від 2 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15, згідно з якими стаття 625 ЦК України не застосовується у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов`язальних правовідносин.

Таким чином, суди попередніх інстанцій передчасно відмовили у стягненні передбачених статтею 625 ЦК України нарахувань з підстав її незастосування до спірних правовідносин, а також обґрунтували висновки про відмову у відшкодуванні збитків та моральної шкоди протилежними твердженнями щодо недоведеності вини та протиправної поведінки відповідача, одночасно зазначивши про наявність підстав для застосування статті 1172 ЦК України до спірних правовідносин.

Касаційний суд, з урахуванням встановлених статтею 400 ЦПК України меж розгляду справи у суді касаційної інстанції, процесуальної можливості усунути допущені апеляційним судом недоліки не має, так як не може встановлювати та вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Крім того, вирішуючи питання про стягнення нарахованих після 10 жовтня 2008 року збитків у виді упущеної вигоди, трьох процентів річних, інфляційних втрат, а також щодо відшкодування моральної шкоди, суди не звернули уваги на те, що за своєю правовою природою такі вимоги є похідними від позовної вимоги про стягнення 430 000 гривень основного боргу, оскільки позивач просить їх стягнути з посиланням на те, що банк більш, ніж 8 років не повертав йому внесені до каси банку на виконання договору депозитного вкладу кошти.

Таким чином, питання щодо стягнення відповідних сум може вирішуватися лише після встановлення наявності чи відсутності правових підстав для покладення на банк обов`язку відшкодувати ОСОБА_1 зазначену суму у розмірі 430 000 гривень у порядку статті 1172 ЦК України як шкоду, завдану його працівником.

У даній справі суди закрили провадження в частині вимог щодо стягнення 430 000 гривень, у справі № 2-110/2008 у задоволенні відповідної вимоги суд відмовив, а добровільна сплата банком цієї суми відбулася у порядку виконання рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 липня 2013 року, яке у подальшому скасоване.

Таким чином, судами не вирішено питання щодо наявності чи відсутності правових підстав для стягнення з АТ КБ «ПриватБанк» 430 000 гривень у відшкодування шкоди, завданої його працівником, що є обов`язковою передумовою для вирішення по суті позовних вимог про стягнення збитків, трьох процентів річних, інфляційних втрат, а також відшкодування моральної шкоди.

Згідно зі статтею 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, або необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, або встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про скасування ухвали Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 червня 2017 року про закриття провадження у частині позовних вимог, у тому числі щодо стягнення основного боргу, та встановив допущення судами попередніх інстанцій порушень вимог цивільного процесуального законодавства та неправильне застосування норм матеріального права при вирішенні по суті позовних вимог про відшкодування упущеної вигоди, інфляційних втрат, трьох процентів річних та моральної шкоди, які є похідними від позовної вимоги про стягнення основного боргу, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 червня 2017 року і ухвала апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 жовтня 2017 року підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд у повному обсязі.

Під час нового розгляду справи судами варто урахувати похідний характер вимог про відшкодування упущеної вигоди, інфляційних втрат, трьох процентів річних та моральної шкоди від вимоги про стягнення основного боргу у сумі 430 000 гривень, які сплачені позивачу відповідачем на виконання у подальшому скасованого судового рішення, з`ясувати наявність чи відсутність правових підстав для покладення на АТ КБ «ПриватБанк» обов`язку відшкодувати ОСОБА_1 таку суму у порядку статті 1172 ЦК України, перевірити наявність визначених цією статтею правових підстав для покладення на банк обов`язку відшкодувати ОСОБА_1 збитки у виді упущеної вигоди та моральну шкоду, а також встановити характер спірних правовідносин і можливість застосування до них статті 625 ЦК України, ухваливши судове рішення по суті позовних вимог відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Щодо судовий витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 406 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 червня 2017 року, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 червня 2017 року та постановлені за наслідками їх перегляду в апеляційному порядку ухвали апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 жовтня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: В. О. Кузнєцов В. С. Жданова С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов