Постанова

Іменем України

26 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 201/410/21

провадження № 61-8468св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу

за касаційною скаргою адвоката Никифорова Дмитра Олександровича як представника ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05 лютого 2021 року у складі судді Наумової О. С. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 серпня 2022 року у складі колегії суддів: Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позову

У січні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за договором позики в розмірі 150 000,00 дол. США.

На обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 зазначав про те, що за договором позики, укладеним між сторонами 02 січня 2020 року, ОСОБА_2 взяла у нього в борг 150 000,00 дол. США, що еквіваленто 3 552 000,00 грн, які зобов`язалася повернути до 01 грудня 2020 року. Однак відповідач своїх зобов`язань за договором позики не виконала, коштів у визначений договором строк не повернула, прохання позивача про повернення боргу залишила без реагування.

Ураховуючи наведене, позивач просив позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 05 лютого 2021 року позов задовольнив. Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в розмірі 150 000,00 дол. США. Вирішив питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач, отримавши у борг грошові кошти, не повернула їх у визначений в договорі строк, тому є правові підстави для задоволення позовних вимог. У наданому 04 лютого 2021 року до суду клопотанні відповідач підтвердила, що має заборгованість перед ОСОБА_1 , однак у зв`язку зі складним матеріальним станом не має можливості їх повернути.

Короткий зміст рішення апеляційного суду

Дніпровський апеляційний суд постановою від 03 серпня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення, а рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05 лютого 2021 року - без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована законністю і обґрунтованістю рішення суду першої інстанції. Посилання відповідача на те, що позивач не передавав їй грошових коштів і підпис на розписці належить не їй, є безпідставними, оскільки вона не надала належного і допустимого доказу на підтвердження цих обставин. Ухвалою апеляційного призначено у справі судову почеркознавчу експертизу та викликано ОСОБА_2 у судове засідання для відібрання експериментальних зразків її почерку (підпису), проте відповідач вимоги ухвали суду не виконала.

Короткий зміст вимог касаційної скарги, її узагальнені аргументи

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду 30 серпня 2022 року, адвокат Никифоров Д. О. як представник ОСОБА_2 просить скасувати рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05 лютого 2021 року і постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 серпня 2022 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 14 липня 2022 року у справі № 204/4341/17, від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13, від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15, від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15, від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14, від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17.

Касаційна скарга мотивована неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Про наявність оспорюваного договору позики, ОСОБА_2 стало відомо у липні 2021 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, коли вона вирішила продати належну їй на праві приватної власності нерухомість у м. Дніпрі. Саме тоді вона дізналася, що право власності на її майно зареєстроване за не відомою їй особою - ОСОБА_3 , який придбав її майно з прилюдних торгів 06 липня 2021 року на виконання рішення суду, ухваленого у цій справі.

ОСОБА_2 звернулася з апеляційною скаргою, до якої долучила низку доказів, які спростовують позовні вимоги. Вона детально обґрунтувала протиправність рішення суду першої інстанції та неукладеність спірного договору, адже вона не укладала з позивачем будь-якого договору та, відповідно, не отримувала грошових коштів за ним, що підтверджується, зокрема, тим, що вона з 2015 року перебуває за межами України, а саме на території Російської Федерації. Серед іншого, відповідач надала довіреність від 12 серпня 2021 року, справжність підпису на якій посвідчена нотаріусом, а також копію паспорта з підписом ОСОБА_2 . Підпис на спірному договорі позики навіть візуально не є схожим та виконаний в інший спосіб, аніж підпис відповідача.

Також ОСОБА_2 надала до апеляційної скарги матеріали кримінального провадження № 12021046650000733 від 08 вересня 2021 року, відкритого за її заявою за частиною четвертою статті 190 КК України (шахрайство, вчинене в особливо великих розмірах); частиною першою статті 358 КК України (підроблення документів, печаток, штампів та бланків, збут чи використання підроблених документів, печаток, штампів); частиною першою статті 384 КК України (введення в оману суду або іншого уповноваженого органу).

Всупереч нормам процесуального права апеляційний суд не надав жодної оцінки наданим нею доказам, пославшись на невиконання нею ухвали суду про призначення відповідної експертизи. Проте відповідач про призначення апеляційним судом за клопотанням позивача судової почеркознавчої експертизи у справі дізналася лише 05 серпня 2022 року, після надходження копії постанови апеляційного суду від 03 серпня 2022 року на електронну адресу її представника.

Оскільки ухвали апеляційного суду про призначення експертизи відповідач не отримувала, вона була позбавлена можливості надати зразки підпису для проведення експертизи.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 01 вересня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

19 вересня 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 18 жовтня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судом першої інстанції

Відповідно до договору позики від 02 січня 2020 року ОСОБА_2 позичила у ОСОБА_1 150 000,00 дол. США зі строком повернення до 01 грудня 2020 року.

Своїх зобов`язань за договором позики ОСОБА_2 не виконала, грошових коштів у строки, визначені договором, позивачу не повернула.

ОСОБА_2 позовні вимоги не визнала, у наданому 04 лютого 2021 року до суду клопотанні вказала, що дійсно має заборгованість перед ОСОБА_1 , однак у зв`язку з матеріальним станом не має можливості повернути заборгованість у строк. Позовні вимоги вважала передчасними. Зазначила, що неодноразово зверталась до позивача в усній формі з проханням відстрочити повернення боргу. Просила винести рішення із розстроченням сплати боргу на чотири роки.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду

та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд, перевіривши правильність застосування судом норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга

підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 1 ЦПК України).

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю договір чи розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який підтверджує укладення договору, визначає його умови, а також засвідчує отримання позичальником від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.

Такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 (на яку послався суд апеляційної інстанції), від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18) та від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20).

Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови договір вважається неукладеним. Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передання грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов`язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей.

Таким чином, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов`язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у справах цієї категорії.

У разі встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним.

Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц (провадження № 61-22477св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15-ц (провадження № 61-3741св19).

Звертаючись до апеляційного суду з апеляційною скаргою, відповідач, зокрема, зазначала, що вона не підписувала з позивачем жодного договору позики; підпис на договорі позики їй не належить, на підтвердження чого вона надала копію паспорта та нотаріально посвідченої довіреності, які містять її підпис.

02 грудня 2021 року позивач звернувся до апеляційного суду з клопотанням про призначення судової почеркознавчої експертизи у цій справі, проведення якої було доручено експертам Дніпропетровського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС, викликано в судове засідання ОСОБА_2 для відібрання експериментальних зразків її почерку (підпису) з подальшою передачею їх експерту (а. с . 101,102).

За пунктом 1 частини першої статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо та сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумнів щодо їх правильності.

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 02 березня 2022 року клопотання ОСОБА_1 про призначення судової почеркознавчої експертизи задоволено.

Згідно з частиною третьою статті 104 ЦПК України ухвала про призначення експертизи направляється особам, яким доручено проведення експертизи, та учасникам справи. Об`єкти та матеріали, що підлягають дослідженню, направляються особі, якій доручено проведення експертизи (провідному експерту або експертній установі).

Установлено, що згідно з протоколом судового засідання від 02 березня 2022 року сторони у судове засідання не з`явилися, а матеріали справи не містять жодних як доказів того, що стороні відповідача було відомо про вказане клопотання позивача, так і доказів отримання відповідачем копії ухвали про призначення експертизи та необхідність ОСОБА_2 надати зразки підпису.

Однак, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд не звернув уваги на наведене та не вказав, яким чином відповідач мала виконати вимоги ухвали апеляційного суду, коли про її існування вона не знала.

Крім цього, відповідач зазначала, що коштів за умовами договору позики не отримувала, до суду першої інстанції з клопотанням, у якому визнала заборгованість, не зверталася, на підтвердження чого надала до апеляційного суду докази про її перебування за межами території України, кордон з якою вона з 2016 року не перетинала.

Проте апеляційний суд не перевірив ці докази та не надав їм жодної правової оцінки. Також апеляційний суд не надав оцінки і клопотанню ОСОБА_2 від 02 лютого 2021 року, надісланому нібито нею до суду першої інстанції, в якому вона нібито визнала заборгованість за договором позики, яке було відправлене засобами поштового зв`язку України з м. Дніпра, хоча визнання нею у цьому клопотанні боргового зобов`язання суд першої інстанції поклав в основу рішення. Крім того, суд апеляційної інстанції не перевірив і факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу), що є обов`язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у справах цієї категорії, який відповідач категорично заперечує.

Отже, переглядаючи справу, апеляційний суд наведеного не врахував, усупереч нормам процесуального права не встановив фактичних обставин справи, які мають важливе значення для правильного вирішення справи, не спростував доводів апеляційної скарги щодо наданих відповідачем доказів на підтвердження непідписання договору позики та неотримання за цим договором грошових коштів, у результаті чого дійшов передчасних висновків про доведеність заявлених позивачем вимог та залишення рішення суду першої інстанції без змін.

Ураховуючи наведене, Верховний Суд бере до уваги аргументи касаційної скарги щодо порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильного застосування до спірних правовідносин норм матеріального права.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація є гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Верховний Суд зауважує, що реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Оскільки суд касаційної інстанції не має процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з`ясовувати дійсні обставини справи, колегія суддів дійшла висновку про направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду справи апеляційному суду необхідно об`єктивно дослідити вказані у цій постанові докази в сукупності з іншими доказами у справі, надати їм оцінку як у цілому, так і кожному з них окремо, мотивуючи відхилення або врахування кожного з таких доказів.

Керуючись статтями 400 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу адвоката Никифорова Дмитра Олександровича як представника ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 серпня 2022 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді С. Ю. Бурлаков

А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко

М. Ю. Тітов