Постанова

Іменем України

09 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 201/489/17

провадження № 61-9724св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Перша дніпровська державна нотаріальна контора,

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Красвітної Т. П., Свистунової О. В., Єлізаренко І. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У січні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її чоловік ОСОБА_3 , який на час смерті постійно проживав у квартирі АДРЕСА_1 . Вказана квартира була надана для вселення матері ОСОБА_3 - ОСОБА_4 разом із членами її родини на підставі ордера від 29 грудня 1986 року № 1355. З 2012 року вона постійно проживала у вказаній квартирі, оплачувала комунальні послуги, проте не зареєструвала своє місце проживання в ній, а тому вважає, що має право на користування квартирою. 19 грудня 2016 року вона отримала довідку про склад сім`ї та довідалася, що у квартирі зареєстрованим значиться син чоловіка від першого шлюбу - ОСОБА_2 , який ще на початку 1990-х років разом зі своєю матір`ю виїхав до Закарпаття, а отже, втратив право користування вказаною квартирою. Виходячи з наведеного, з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просила: визнати за нею право користування квартирою АДРЕСА_1 ; визнати відповідача таким, що втратив право користування зазначеною квартирою.

Заочним рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 06 квітня 2017 року у складі судді Демидової С. О. позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право користування квартирою АДРЕСА_1 . Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 .

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що спірне житлове приміщення є постійним місцем проживання позивача, яка виконує обов`язки його наймача, сплачуючи квартирну плату та комунальні послуги, а тому вона набула права користування нею. Відповідач без поважних причин не проживає у спірній квартирі, що є підставою для визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року апеляційну скаргу Прокуратури Дніпропетровської області задоволено. Заочне рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 06 квітня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що спірна квартира перебуває в комунальній власності, проте Дніпровську (Дніпропетровську) міську раду не залучено до участі в справі. З огляду на вказане позовні вимоги про визнання права користування квартирою позивачем пред`явлено не до тієї особи. Позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження правомірності її вселення до спірної квартири та постійного проживання в ній, у зв`язку з чим відсутні підстави для визнання за нею права користування квартирою. Враховуючи те, що підстави для визнання за позивачем права користування спірною квартирою відсутні, вона і не є належним позивачем за позовною вимогою про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою. Крім того, належних, допустимих та достатніх доказів факту непроживання відповідача у вказаній квартирі суду не надано. Згідно з представленими суду квитанціями щодо оплати комунальних послуг по спірній квартирі у 2016 році саме відповідач зазначений платником.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У травні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року, а заочне рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 06 квітня 2017 року залишити в силі.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції вийшов за межі доводів апеляційної скарги та з власних мотивів скасував законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, не звернувши увагу на те, що показання допитаних в суді свідків є належним доказом її постійного проживання разом з чоловіком у спірній квартирі, оскільки інформація в житлово-експлуатаційній конторі про зареєстрованих (прописаних) у квартирі осіб не зберіглася, а тому і не була передана до Дніпровської міської ради. З моменту свого вселення на правах дружини ОСОБА_3 вона автоматично отримала право користування зазначеною квартирою, яке за нею залишається назавжди. Фактично всі докази у своїй сукупності, які надала прокуратура разом з апеляційною скаргою, жодним чином не спростовують законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, яким було підтверджено наявність у неї права користування спірною квартирою. Скасування апеляційним судом законного, обґрунтованого та справедливого рішення виключно з мотивів незалучення міської ради суперечить верховенству права. Вона буде змушена знову звертатися до суду з аналогічним позовом, але уже співвідповідачем буде міська рада, яка нічим не порушує права позивача, що не відповідатиме практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо права на ефективний судовий захист порушеного або невизнаного права.

У червні 2019 року прокуратура Дніпропетровської області подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 28 травня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська.

19 червня 2019 року справа № 201/489/17 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Судами встановлено, що згідно з ордером на жиле приміщення від 29 грудня 1986 року № 1355, виданим Виконавчим комітетом Жовтневої районної ради народних депутатів міста Дніпропетровська, надано право на вселення до квартири АДРЕСА_1 ) ОСОБА_5 та членам її сім`ї: чоловіку ОСОБА_6 , сину ОСОБА_3 , невістці ОСОБА_7 , внуку ОСОБА_2 .

Довідкою про склад сім`ї від 19 грудня 2016 року № 38150, виданою Комунальним підприємством «Міські комунальні платежі» Дніпровської міської ради, підтверджується, що у квартирі АДРЕСА_1 з 02 серпня 1994 року зареєстрований ОСОБА_2 ; за вказаною адресою також були зареєстровані з 07 квітня 1987 року по 14 червня 1994 року ОСОБА_5 та з 07 квітня 1987 року по ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 .

Вказана довідка не містить інформації про те, що у вказаній квартирі зареєстрований чи був зареєстрований в будь-який період часу ОСОБА_3 .

08 грудня 2012 року між громадянином Російської Федерації ОСОБА_3 та громадянкою України ОСОБА_8 (без зазначення по-батькові) було укладено шлюб, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 , виданим Управлінням реєстрації актів цивільного стану (далі - РАЦС) Адміністрації міста Сургута Ханти-Мансійського автономного округу - Юрги, Росія.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер в місті Москві Російської Федерації, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 , виданим 15 грудня 2015 року Тушинським відділом РАЦС Управління РАЦС міста Москви.

Відповідно до статті 65 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. У такому випадку особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Отже, в осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов`язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім`ї наймача (частини перша, друга статті 64 ЖК Української РСР). Крім того, особи, які вселилися до наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо особи вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача та якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (стаття 65 ЖК Української РСР). Під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім`ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.

При цьому наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилася туди як член сім`ї наймача приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Відсутність письмової згоди членів сім`ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.

Вказана правова позиція викладена, зокрема в постанові Верховного Суду від 12 червня 2020 року у справі № 755/16392/17 (провадження № 61-310св19).

Відповідно до частини першої статті 71 ЖК Української РСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

У частині третій статті 71 ЖК Української РСР наведено випадки, в яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців.

Вичерпного переліку поважності причин непроживання в жилому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин справи.

Згідно зі статтею 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18) зроблено висновок щодо застосування статей 71 72 ЖК Української РСР та вказано, що: «збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб. Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Аналіз статей 71 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач не довів. Верховний Суд виходить з того, що початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності».

Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Отже, позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість.

При цьому у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно зі статтею 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів.

Відповідач - це особа, яка, на думку позивача або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (провадження № 14-511цс18) зроблено висновок про те, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц). Суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред`явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Виходячи з наведеного, ухвалюючи оскаржуване судове рішення, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог з огляду на те, що позивачем не надано належних і допустимих доказів на підтвердження її вселення та проживання у спірній квартирі у встановленому законодавством порядку, що виключає можливість визнання за нею права користування цим житлом. За відсутності у ОСОБА_1 вказаного права вона не набула й права вимагати визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням.

При цьому апеляційний суд правильно взяв до уваги, що розглядаючи справу, суд першої інстанції безпідставно не залучив до участі у справі як співвідповідача Дніпровську міську раду, враховуючи, що позивач просила визнати право користування квартирою, яка перебуває в комунальній власності територіальної громади міста Дніпра.

Аргументи касаційної скарги про те, щосуд апеляційної інстанції вийшов за межі доводів апеляційної скарги та з власних мотивів скасував законне й обґрунтоване рішення місцевого суду, не заслуговують на увагу, оскільки відповідно до частини четвертої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Встановивши, що рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм матеріального права, апеляційний суд дійшов правильного висновку про його скасування та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з вищезазначених підстав.

Відповідно до частини третьої статті 56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (частина третя статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду у розумний строк. Прокурор, звертаючись до суду, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

Зокрема, звертаючись до компетентного органу до подання позову (апеляційної або касаційної скарги), прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, в тому числі шляхом вчинення дій для виправлення ситуації, а саме самостійного захисту своїх прав або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Розумність строку звернення визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту, а також таких чинників, як значущість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Оскільки після отримання відповідного повідомлення Дніпровська міська рада не надала відповіді на звернення прокурора та самостійно не звернулася до суду з апеляційною скаргою, то це свідчить про дотримання Прокуратурою Дніпропетровської області вищенаведених норм та є достатньою підставою для здійснення прокурором представництва інтересів держави в суді.

Інші наведені в касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367 369 ЦПК України перевірив їх та спростував відповідними висновками. Ці доводи не спростовують висновків суду і не впливають на правильність вирішення спору по суті, зводяться до переоцінки доказів та обставин справи, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 квітня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко