№ 201/879/21 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

Постанова

Іменем України

22 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 201/879/21

провадження № 61-21429св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Погрібного С. О.,

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фірма «А-Фактор плюс», Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра»,

третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бочкарьова Алла Володимирівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 09 червня 2021 року у складі судді Токар Н. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М., Пищиди М. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У січні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «А-Фактор плюс» (далі - ТОВ «Фірма «А-Фактор Плюс»), Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра»), третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бочкарьова А. В., в якому просив визнати недійсним договір відступлення прав вимоги № 8/2006/840-К/547 за кредитним договором від 24 січня 2019 року, укладеним між уповноваженою особою на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» та ТОВ «Фірма «А-Фактор Плюс», а також договір відступлення прав вимоги за договором іпотеки від 24 січня 2019 року № 547/1-Н, укладеним між уповноваженою особою на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» та ТОВ «Фірма «А-Фактор Плюс».

Позов обґрунтовано тим, що 26 жовтня 2006 року між ОСОБА_1 та Відкритим акціонерним товариством «Комерційний банк «Надра» (далі - ВАТ «КБ «Надра»), правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», укладений кредитний договір № 8/2006/840-К/547-Н, згідно з яким позивач отримав грошові кошти у сумі 81 000,00 дол. США, строком до 25 січня 2036 року, з метою проведення розрахунків за договором купівлі-продажу від 26 жовтня 2006 року, предметом якого є придбання у власність нерухомого майна - трикімнатної квартири АДРЕСА_1 . З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором між позивачем та банком укладений договір іпотеки від 26 жовтня 2006 року № 547/1-Н. Також 26 жовтня 2006 року між ВАТ «Комерційний банк «Надра» та дружиною позивача - ОСОБА_2 укладений договір поруки № 547/1-Н, згідно з яким ОСОБА_2 поручилася за належне виконання позивачем зобов`язань за вказаним кредитним договором.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 лютого 2012 року у справі № 22-ц/490/209/12 солідарно з позивача та ОСОБА_3 на користь ПАТ «КБ «Надра» стягнуто заборгованість за кредитним договором у розмірі 727 552,08 грн.

Відповідно до постанови Правління Національного банку України (далі - НБУ) від 04 червня 2015 року № 356 виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 05 червня 2015 року № 113 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «КБ «Надра» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку».

24 січня 2019 року, за результатами електронних торгів, між ПАТ «КБ «Надра» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» та ТОВ «Фірма «А-Фактор-Плюс» укладений договір купівлі-продажу (відступлення) прав вимоги за кредитним договором № 8/2006/840-К/547-Н, за умовами якого первісний кредитор передав у власність новому кредитору за результатами відкритих торгів (аукціону), права вимоги до позичальника за вказаним кредитним договором з додатковими угодами (за наявності). У пункті 4.1 цього договору зазначено, що новий кредитор сплачує первісному кредитору до моменту укладення цього договору ціну продажу відповідно до протоколу, складеного за результатами відкритих торгів (аукціону), а саме: 510 856,16 грн (без ПДВ). Також 24 січня 2019 року між ПАТ «КБ «Надра» та ТОВ «Фірма «А-Фактор Плюс» укладений договір відступлення прав за договором іпотеки № 547/1-Н, включаючи, але не обмежуючись, у разі невиконання позичальником зобов`язань за кредитним договором, право задовольнити вимоги за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, квартиру АДРЕСА_2 , належну позивачу.

Про відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами на користь ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс» позивача не був повідомлений. Відповідно до умов договору купівлі-продажу (відступлення) прав вимоги вбачається продаж активу за ціною майже на 80 % нижчою початкової ціни лоту, що свідчить про правову природу цього договору як договору факторингу, а не цесії, що підпадає під ознаки удаваного правочину. Таким чином, ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс» отримало плату від первинного кредитора ПАТ «КБ «Надра» саме у вигляді знижки у розмірі 1 921 792,20 грн від вартості лота. ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс» не здійснює господарську діяльність з надання фінансових послуг та відповідно не має ліцензії на здійснення такої діяльності. В свою чергу надання послуг з факторингу потребує отримання відповідної ліцензії на провадження господарської діяльності з надання фінансових послуг. Враховуючи суть договору купівлі-продажу (відступлення) прав вимоги за кредитним договором, а не лише його форму, вказаний договір є прихованим договором факторингу, право на укладання якого у ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс» відсутнє. Крім цього, відповідно до статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», вказані правочини неплатоспроможного банку є нікчемними, оскільки банк здійснив відчуження права вимоги за ціною, яка на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості коштів, отриманих банком.

На підставі договору від 24 січня 2019 року про відступлення прав за договором іпотеки державним реєстратором департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради Коноваленко А. В. до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та Державний реєстр іпотек внесено відомості про нового іпотекодержателя предмета іпотеки (квартири) -ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс».

Позивач зазначав, що укладення відповідачами договору купівлі-продажу (відступлення) прав вимоги за кредитним договором № 8/2006/840-К/547-Н, який містить ознаки договору факторингу, право на укладання якого у ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс» відсутнє, та договору про відступлення прав за договором іпотеки, призвело до позбавлення позивача права власності на єдине житло без його відома та згоди.

Зокрема, 26 квітня 2019 року державним реєстратором КП «Центр реєстрації та надання послуг» Нивотрудівської сільської ради Ковальовим С. В. прийнято рішення № 46673195 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, на підставі якого внесено до Реєстру запис про реєстрацію права власності на належну позивачу квартиру. При цьому підставою для державної реєстрації права власності на вказану квартиру за ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс» зазначено наступне: вимогу/іпотечне повідомлення про дострокове погашення заборгованості та рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення, договір відступлення прав. Разом з цим, в порушення вимог статті 35 Закону України «Про іпотеку» та пункту 61 постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 «Про державну реєстрацію речових прав нерухоме майно та їх обтяжень», іпотечне повідомлення про дострокове погашення заборгованості від іпотекодержателя ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс» за адресою реєстрації позивача не надходило, підпис, який міститься в повідомленні про вручення поштового повідомлення, йому не належить. Вказане іпотечне повідомлення направлено новим іпотекодержателем за адресою: АДРЕСА_3 , де позивач не проживає з 2006 року. Про наявність іпотечного повідомлення позивачу стало відомо випадково від його знайомих з м. Олександрії, де він проживав до 2006 року. Згідно з іпотечним повідомленням станом на 24 січня 2019 року загальний розмір заборгованості позивача перед первісним кредитором (ПАТ «КБ «Надра») складає 312 144,71 дол. США, еквівалент в національній валюті - 8 647 567,46 грн. Проте вказана сума нарахована безпідставно, не підтверджена документально та суперечить рішенню Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 лютого 2012 року, яким встановлено, що розмір боргу за кредитним договором складає 727 552,08 грн.

Також позивач переконував, що реєстрація права власності на квартиру позивача за ТОВ «А-Фактор Плюс» здійснена державним реєстратором Ковальовим С. В. на підставі неіснуючого договору відступлення прав серія та номер: р/н60, виданий 04 січня 2019 року; здійснена державним реєстратором Ковальовим С. В. у період дії прямої заборони будь-яким особам, у тому числі суб`єктам державної реєстрації прав та державним реєстраторам прав на нерухоме майно, вчиняти будь-які реєстраційні дії та вносити до державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості відносно згаданої квартири позивача, зокрема, щодо її відчуження та/чи обтяження, яка була накладена ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 25 лютого 2019 року у справі № 204/8687/18, внаслідок часткового задоволення заяви ОСОБА_2 про забезпечення позову, яка зареєстрована в реєстрі 01 березня 2019 року, та станом на 26 квітня 2019 року перебувала в стані «зареєстровано» в базі даних заяв Державного речових прав на нерухоме майно.

У подальшому, ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс», керуючись незаконною реєстрацією права власності на належну позивачу квартиру на своє ім`я, вчинило дії щодо зняття позивача та членів його родини (доньки) з реєстрації у вказаній квартирі. З моменту придбання по теперішній час вказана квартира є єдиним житлом та місцем постійного проживання як для позивача, так і членів його родини.

Таким чином, за твердженням ОСОБА_1 , договір відступлення права вимоги за кредитним договором та договір відступлення прав за договором іпотеки, що є похідним договору відступлення прав вимоги за кредитним договором, укладені між відповідачами з порушенням вимог щодо суб`єктного складу договору факторингу, що відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зумовлює їх недійсність.

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 09 червня 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволені позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не довів, що укладення відповідачами договорів про відступлення права вимоги відбулося з порушенням його прав та законних інтересів чи вимог чинного законодавства.

Також суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оспорювані договори за своєю правовою природою не є договорами факторингу, а є договорами цесії, стороною яких може бути, у тому числі, юридична особа, яка не є фінансовою установою.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 02 грудня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 09 червня 2021 року - без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд виходив із того, що наведені в апеляційній скарзі доводи зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду першої інстанції, яким у досить повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка. Також апеляційний суд дійшов висновку про те, що порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції не встановлено

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У грудні 2021 року ОСОБА_1 із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 09 червня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 грудня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення процесуальних норм, з урахуванням уточнень, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:

- не врахували, що у первісного кредитора були відсутні підстави для відступлення права вимоги боргу за кредитним договором, оскільки строк пред`явлення виконавчого документу щодо стягнення такого боргу на момент укладення відповідного договору минув та, у встановленому діючим законодавством порядку, не поновлювався;

- не надали належну правову оцінку тому, що право вимоги за кредитним договором № 2/2006/840К/547-Н відчужено за ціною майже на 80 % нижчою від початкової ціни лоту, що свідчить про правову природу оспорюваного договору, як договору факторингу;

- не врахували, що ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс» не здійснює господарську діяльність з надання фінансових послуг та, відповідно, не має ліцензії на здійснення такої діяльності;

- не звернули увагу на те, що іпотечне повідомлення про дострокове погашення заборгованості від іпотекодержателя ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс» за адресою реєстрації позивача не надходило; підпис, який міститься в повідомленні про вручення поштового відправлення позивачу не належить;

- не надали належної оцінки тому, що вказана у іпотечному повідомленні від 24 січня 2019 року загальна сума заборгованості позивача перед банком за кредитним договором від 26 жовтня 2006 року № 2/2006/840К/547-Н - 312 144,71 дол. США, що еквівалентно 8 647 567,46 грн суперечить розміру боргу визначеного у рішенні апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 лютого 2012 року у справі № 22-ц/490/209/12, яка складає 727 552,08 грн;

- не врахували, що прийняття незаконного рішення про державну реєстрацію права власності на належну позивачу квартиру АДРЕСА_2 , за ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс» та внесення відповідного запису про право власності до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно призвело до позбавлення позивача права власності на житло, зняття його та членів його родини з реєстрації без їх відома та згоди;

- не надали належну оцінку всім аргументам позивача, заявленим у позовній заяві та апеляційній скарзі;

- помилково прийняли до уваги висновки Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18, не дослідивши при цьому питання подібності правовідносин;

- не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16.

Також у касаційній скарзі заявник зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статті 512 ЦК України (щодо наявності підстав для заміни кредитора у зобов`язанні) у подібних правовідносинах, зокрема з урахуванням того, що така заміна відбувалася майже через 7 років після закінчення строку пред`явлення виконавчих листів до виконання (частина перша статті 22 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-ХІV «Про виконавче провадження»), без поновлення первинним кредитором строку їх пред`явлення до виконання в судовому порядку (частина шоста статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження» та частини перша-друга статті 433 ЦПК України).

У травні та вересні 2022 року від ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс» та представника Фонду гарантування вкладів фізичних осіб з питань безпосереднього виведення ПАТ «КБ «Надра» з ринку надійшли відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, заявники просять залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 11 січня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 09 червня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 грудня 2021 рокупередано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 06 квітня 2022 року (після усунення заявником недоліків касаційної скарги) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 з підстав визначених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України); витребувано із Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська матеріали цивільної справи № 201/879/21; надано учасникам справи строк для подання відзиву.

У травні 2022 року матеріали справи № 201/879/21 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 26 жовтня 2006 року між ВАТ КБ «Надра» в особі філії ВАТ КБ «Надра» Дніпропетровського регіонального управління, правонаступником всіх прав та обов`язків якого є ПАТ «КБ «Надра», і ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 8/2006/840-К/547-Н, відповідно до умов якого, ОСОБА_1 наданий кредит у розмірі 81 000,00 дол. США, а останній зобов`язався повернути суму кредиту щомісячними платежами до 25 січня 2036 року, сплачувати відсотки за користування кредитними коштами в розмірі 9,5 % річних, відповідно до графіку погашення суми кредиту.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором, 26 жовтня 2006 року між ОСОБА_1 та ВАТ «КБ «Надра» укладено договір іпотеки № 547/1-Н, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Куліш В. І., предметом іпотеки за яким була належна позивачу на праві власності трикімнатна квартира АДРЕСА_4 .

Також, 26 жовтня 2006 року між ВАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_2 (дружиною позивача) укладено договір поруки № 547/1-11, згідно яким ОСОБА_2 поручилася за належне виконання позивачем зобов`язань за вказаним кредитним договором.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 лютого 2012 року у цивільній справі № 12-ц 490/209/12 стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «КБ «Надра» заборгованість за вказаним кредитним договором у розмірі 727 552,08 грн.

Відповідно до постанови Правління НБУ від 04 червня 2015 року №356 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Надра», виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб було прийнято рішення від 05 червня 2015 року № 113 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «КБ «Надра» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку».

Станом на дату розгляду справи, згідно даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, ПАТ «КБ «Надра» перебуває в стані припинення.

24 січня 2019 року відповідно до результатів відкритих торгів, оформлених протоколом електронних торгів від 26 грудня 2018 року № UA-EA-2018-11-01-000278-b між ПАТ КБ «Надра» та ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс» укладено договір № 8/2006/840-К/547-Н купівлі-продажу (відступлення) прав вимоги за кредитним договором. За умовами цього договору ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс» прийняло у власність майнові права, які включають право вимоги до боржників майнових поручителів та фінансових поручителів зокрема за кредитним договором (з додатками додатковими угодами, договорами про внесення змін та доповнень тощо) № 8/2006/840-К/547-Б укладеним із позивачем, договором іпотеки від 26 жовтня 2006 року № 547/1-Н, укладеним з позивачем, договором поруки від 26 жовтня 2006 року №547/1-Н.

У пункті 1.2 цього договору сторони встановили, що жодне з положень договору, а також будь-які платежі, які здійснюватимуться на виконання цього договору, не вважаються та не можуть вважатися фінансуванням банку новим кредитором.

Також 24 січня 2019 року між ПАТ КБ «Надра» та ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс» укладено Договір відступлення права вимоги за Договором іпотеки від 26 жовтня 2006 року № 547/1-Н, який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бочкарьовою А. В. за реєстровим № 60.

29 січня 2019 року ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс» на адресу позивача засобами поштового зв`язку з повідомленням про вручення направило повідомлення (вих. № 2901/1) про відступлення права вимоги за кредитним договором від 26 жовтня 2006 року № 8/2006/840-К/547-Н, згідно з договором іпотеки від 26 жовтня 2006 року № 547/1-Н.

Цим повідомленням ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс» проінформувало позивача про те, що відповідно до договорів про відступлення права вимоги від 24 січня 2019 року право вимоги за кредитним договором від 26 жовтня 2006 року № 8/2006/840-К/547-Н, за договором іпотеки від 26 жовтня 2006 року № 547/1-Н перейшло до ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс», разом з усіма додатками до цих договорів та додатковими договорами. Крім того, ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс» повідомила боржника, що всі подальші виплати будь-яких коштів, що є належними та підлягають сплаті за умовами кредитного договору, повинні сплачуватись на банківський рахунок нового кредитора, а саме ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс» та надано відповідні реквізити.

29 січня 2019 року ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс» на адресу позивача засобами поштового зв`язку з повідомленням про вручення направило вимогу/іпотечне повідомлення (вих. № 2901/2) про дострокове погашення заборгованості за кредитним договором від 26 жовтня 2006 року № 8/2006/840-К/547-Н в сумі 312 144,71 дол. США. у тридцятиденний строк.

Також, ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс» повідомило про те, що у разі невиконання позивачем зазначеної вимоги/іпотечного повідомлення, ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс» буде вимушене звернути стягнення на іпотечне майно, яке належить позивачу, а саме: на квартиру АДРЕСА_5 .

Крім того, ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс» повідомило позивача про свій намір реалізувати право іпотекодержателя шляхом позасудового врегулювання на підставі та у відповідності до положень Іпотечного договору, зокрема, але не обмежуючись способами, передбаченими статтями 36-38 Законом України «Про іпотеку».

Нормативно-правове обґрунтування

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Наявність інтересу означає, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав в інших осіб. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Одним із способів захисту цивільних прав та інтересу є визнання правочину недійсним (пункт 2 частини другої статті 16 ЦК України).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).

Відповідно до статей 16 203 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Тобто, відступлення права вимоги є одним із випадків заміни кредитора в зобов`язанні, яке відбувається на підставі правочину. Відступлення права вимоги може відбуватися, зокрема, внаслідок укладення договору: (а) купівлі-продажу чи міни (частина третя статті 656 ЦК України); (б) дарування (частина друга статті 718 ЦК України); (в) факторингу (глава 73 ЦК України).

За змістом частини першої статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року в справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) зроблено висновок, що: «договір відступлення права вимоги та договір факторингу можуть мати схожі умови, проте їх правова природа, предмет та мета укладення суттєво відрізняються. Вирішуючи виключну правову проблему щодо розмежування правочину відступлення права вимоги та договору факторингу, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що слід виходити з наведених вище суттєвих ознак указаних договорів, які відрізняють договір відступлення права вимоги від договору факторингу. Так, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу. Якщо укладений договір відступлення права вимоги містить умови, які притаманні виключно договору факторингу, або навпаки, то суд має з`ясувати, який саме договір укладений сторонами, з урахування всієї сукупності його суттєвих ознак. […] Отже, відступлення права вимоги може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни. Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути обумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не свідчить про наявність фінансової послуги, яка надається новим кредитором попередньому. Зміст зобов`язання, у якому відступається право вимоги (оплата за поставлений товар, надану послугу, повернення наданих коштів тощо), не впливає на оборотоздатність цього майнового права, тому не має вирішального значення для відмежування договору відступлення права вимоги від договору факторингу. Судами встановлено, що за результатами торгів ПАТ «Банк Форум» (первісний кредитор), який перебуває у процедурі ліквідації, та ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» (новий кредитор) укладений договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги № 958-Ф, за яким банк шляхом продажу відступив ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» право вимоги за кредитним договором, договором поруки та іпотечним договором. У пункті 1.2 договору сторони встановили, що жодне з положень договору, а також будь-які платежі, які здійснюватимуться на виконання цього договору, не вважаються та не можуть вважатися фінансуванням банку новим кредитором. Із наведеного вбачається, що за результатами торгів ПАТ «Банк Форум» визначив переможного покупця та продав йому майнове право вимоги виконання боржниками зобов`язань за кредитним та забезпечувальними договорами. Предметом спірного договору є відступлення прав вимог за плату (купівля-продаж). Метою укладення цього договору є отримання банком коштів для розрахунку зі своїми кредиторами у процедурі ліквідації. Отже, за своєю правовою природою спірний договір є договором купівлі-продажу майнового права, укладеним банком під час розпродажу активів у процедурі ліквідації з метою розрахунку з кредиторами, тому не може бути віднесений до договорів факторингу. […] Відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації».

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні у справі докази та давши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що позивач не довів, що укладення відповідачами договорів про відступлення права вимоги відбулося з порушенням його прав та законних інтересів чи вимог чинного законодавства.

Водночас суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що оспорювані договори за своєю правовою природою не є договорами факторингу, а є договорами цесії, стороною яких може бути, у тому числі, юридична особа, яка не є фінансовою установою.

Аргументи касаційної скарги про те, що у первісного кредитора були відсутні підстави для відступлення права вимоги боргу за кредитним договором, оскільки строк пред`явлення виконавчого документу щодо стягнення такого боргу на момент укладення відповідного договору минув та, у встановленому діючим законодавством порядку, не поновлювався, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

Аналіз змісту положень Закону України «Про виконавче провадження» свідчить про те, що строк пред`явлення виконавчого документа до виконання - це встановлений законом строк, протягом якого виконавчий документ може бути пред`явлений до виконання і стати підставою для відкриття виконавчого провадження та проведення виконавчих дій, спрямованих на реалізацію припису юрисдикційного акта.

Вказаний строк не є строком захисту порушеного права, а його сплив не припиняє суб`єктивне право кредитора, яка полягає в можливості отримання від боржника виконання зобов`язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу.

Отже, сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не позбавляє кредитора на відступлення ним своїх прав іншій особі за правочином, за яким наявні не виконані кредитні зобов`язання, з огляду і на те, що окрім примусового виконання рішення суду про стягнення кредитної заборгованості наявний позасудовий спосіб виконання зобов`язань, зокрема добровільне погашення заборгованості самим боржником.

Доводи касаційної скарги про те, що ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс» не здійснює господарську діяльність з надання фінансових послуг та, відповідно, не має ліцензії на здійснення такої діяльності, Верховний Суд відхиляє, оскільки, як правильно встановлено судами попередніх інстанцій оскаржувані договори були укладені в порядку статей 512-514 ЦК України та не є договорами факторингу, а тому отримання ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс» ліцензії на ведення діяльності пов`язаної із наданням фінансових послуг не потрібна.

Посилання у касаційній скарзі на те, що вказана у іпотечному повідомленні ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс» від 24 січня 2019 року загальна сума заборгованості позивача за кредитним договором від 26 жовтня 2006 року № 2/2006/840К/547-Н - 312 144,71 дол. США, що еквівалентно 8 647 567,46 грн, суперечить розміру боргу визначеного у рішенні апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 лютого 2012 року у справі № 22-ц/490/209/12, яка складає 727 552,08 грн, є безпідставними.

Законодавством не встановлено підстав недійсності договору щодо відступлення права вимоги у разі передачі вимоги за зобов`язанням, із розміром якого сторона не погоджується, або якщо окремі складові такої заборгованості нараховані безпідставно. Обставини, пов`язані з фактичним виконанням чи невиконанням, чи частковим виконанням зобов`язань за відповідним договором не визначаються нормами матеріального права як підстава для визнання недійсним правочину щодо відступлення права вимоги за такими договорами (договору цесії). Питання про належне чи неналежне виконання сторонами зобов`язань за договором кредиту, право вимоги за яким передавалося за оспорюваним договором, підлягає дослідженню у межах спору про стягнення заборгованості та не впливає на правомірність та дійсність договору про відступлення права вимоги.

Сам по собі факт укладення договору відступлення права вимоги не створює для позивача безумовного обов`язку сплатити борг саме у такому розмірі, який зазначено у оспорюваному договорі під час його виконання. У разі отримання відповідної вимоги від нового кредитора, позивач не позбавлений права висловлювати свої заперечення проти такої вимоги на підставі наявних у нього доказів за основним зобов`язанням, що виникло на підставі кредитного договору.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 16 жовтня 2018 року № 914/2567/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 924/1014/18, від 28 січня 2020 року у справі № 924/1208/18, від 19 лютого 2020 року у справі № 639/4836/17.

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали належну оцінку всім аргументам позивача, заявленим у позовній заяві та апеляційній скарзі, є безпідставними, оскільки як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Посилання у касаційній скарзі на те, що іпотечне повідомлення про дострокове погашення заборгованості від іпотекодержателя ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс» за адресою реєстрації позивача не надходило, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

Відповідно до матеріалів справи, 29 січня 2019 року ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс» на адресу позивача, яка зазначена у кредитному та іпотечному договорах, як адреса позичальника: АДРЕСА_6 , засобами поштового зв`язку з повідомленням про вручення направило вимогу/іпотечне повідомлення (вих. № 2901/2) про дострокове погашення заборгованості за кредитним договором від 26 жовтня 2006 року № 8/2006/840-К/547-Н (а. с. 152-153).

Поштове відправлення ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс» з повідомленням про вручення № 4900067737070 надійшло до поштового відділення зв`язку № 1 м. Олександрія на адресу: АДРЕСА_7 , на ім`я ОСОБА_1 та видане 15 лютого 2019 року адресату (а.с. 155).

Матеріали справи не містять інформації про те, що ОСОБА_1 відповідно до пункту 4.3.7 кредитного договору від 26 жовтня 2006 року № 8/2006/840-К/547-Н повідомляв Банк про зміну адреси свого проживання чи реєстрації.

Отже, порядок повідомлення боржника ОСОБА_1 про дострокове погашення заборгованості за кредитним договором ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс» дотримано.

Аргументи касаційної скарги про те, що підпис, який міститься в повідомленні про вручення поштового відправлення від іпотекодержателя ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс» позивачу не належить, були предметом розгляду апеляційного суду та їм надана належна правова оцінка.

Зокрема, відхиляючи вказані посилання, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що вони зводяться до припущень та не підтверджені жодними належними доказами.

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що прийняття незаконного рішення про державну реєстрацію права власності на належну позивачу квартиру АДРЕСА_2 , за ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс» та внесення відповідного запису про право власності до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно призвело до позбавлення позивача права власності на житло, зняття його та членів його родини з реєстрації без їх відома та згоди, є безпідставними та не мають правового значення у цій справі, оскільки предметом розгляду цієї справи є оскарження договорів відступлення права вимоги, а не перевірка законності державної реєстрації права власності на предмет іпотеки чи відновлення порушених прав позивача на житло.

Аргументи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верхового Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 та помилково прийняли до уваги висновки Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18, є безпідставними з огляду на таке.

У постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 за позовом Відкритого акціонерного товариства «Івано-Франківський птахокомбінат» до Публічного акціонерного товариства «Мегабанк» (далі - ПАТ «Мегабанк»), Товариства з обмеженою відповідальністю «НІКІ» (далі - ТОВ «НІКІ»), третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Семенова Г. В., про визнання недійсними договорів про відступлення права вимоги за генеральним договором на здійснення кредитних операцій та про відступлення права вимоги за іпотечним договором, Верховний Суд виходив із того, що договір факторингу є правочином, який характеризується тим, що: а) йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватись у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Правочин, якому не притаманні перелічені ознаки, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги. Порушення вимог до форми, змісту, суб`єктного складу договору факторингу відповідно до статті 203 ЦК України зумовлює його недійсність.

Тобто, Верховний Суд вважав, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме - кредитор-банк або інша фінансова установа.

У справі № 909/968/16 Верховний Суд встановив, що:

- ПАТ «Мегабанк» на момент вчинення оспорюваних правочинів не було позбавлене банківської ліцензії, не перебувало у процедурі ліквідації;

- уклавши договір відступлення права вимоги за кредитним договором ПАТ «Мегабанк» отримало фінансування у розмірі 1 693 908,74 грн, а ТОВ «НІКІ», в свою чергу, укладаючи вказаний договір набуло право одержання прибутку у формі різниці між реальною вартістю права вимоги, що відступається, і ціною вимоги, що передбачена договором про відступлення права вимоги;

- з укладенням договору про відступлення права вимоги відбулася заміна кредитодавця ПАТ «Мегабанк», яке є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на іншу юридичну особу, - ТОВ «НІКІ», яке не відноситься до фінансових установ у розумінні Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку про те, що укладений між ПАТ «Мегабанк» та ТОВ «НІКІ» оспорюваний договір за своєю юридичною природою (незважаючи на його назву як договір про відступлення права вимоги) є договором факторингу, та погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення прозову.

У постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 за позовом Приватного вищого навчального закладу «Інститут підприємництва та сучасних технологій» до Публічного акціонерного товариства «Банк Форум» (далі - ПАТ «Банк Форум») в особі голови комісії з припинення - ліквідатора Шевченка Олександра Володимировича, Приватної юридичної фірми «Центр юридичної допомоги «Дігест» (далі - ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест»), приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Скульської Т. А., Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, треті особи - ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про визнання договору про відступлення прав вимоги недійсним та скасування рішення про державну реєстрацію прав і обтяжень, Верховний Суд виходив із того, що договір відступлення права вимоги та договір факторингу можуть мати схожі умови, проте їх правова природа, предмет та мета укладення суттєво відрізняються. Так, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу. Також Верховний Суд уточнив, що відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації.

У справі № 906/1174/18 Верховний Суд встановив, що:

- ПАТ «Банк Форум» (первісний кредитор) перебуває у процедурі ліквідації;

- за результатами торгів ПАТ «Банк Форум» (первісний кредитор) в особі ліквідатора, та ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» (новий кредитор) уклали договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги, за яким банк шляхом продажу відступив ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» право вимоги за кредитним договором, договором поруки та іпотечним договором. У пункті 1.2 договору сторони встановили, що жодне з положень договору, а також будь-які платежі, які здійснюватимуться на виконання цього договору, не вважаються та не можуть вважатися фінансуванням банку новим кредитором.

- метою укладення цього договору було отримання ПАТ «Банк Форум» коштів для розрахунку зі своїми кредиторами у процедурі ліквідації.

З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що за своєю правовою природою спірний договір є договором купівлі-продажу майнового права, укладеним банком під час розпродажу активів у процедурі ліквідації з метою розрахунку з кредиторами, тому не може бути віднесений до договорів факторингу.

У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що:

- ПАТ «КБ «Надра» перебуває у процесі ліквідації;

- 24 січня 2019 року за результатами торгів ПАТ «КБ Надра» (первісний кредитор), в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ Надра», та ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс» (новий кредитор) уклали договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги, за яким банк шляхом продажу відступив ТОВ «Фірма «A-Фактор Плюс» право вимоги за кредитним договором, договором поруки та іпотечним договором. У пункті 1.2 договору сторони встановили, що жодне з положень договору, а також будь-які платежі, які здійснюватимуться на виконання цього договору, не вважаються та не можуть вважатися фінансуванням банку новим кредитором;

- метою укладення цього договору з огляду на положення Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є отримання Банком коштів для розрахунку зі своїми кредиторами у процедурі ліквідації.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19.

Аналіз наведеного свідчить, що упостанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 та оскаржуваних судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій встановлено різні фактичні обставини справ та відсутні достатньо спільні риси між спірними правовідносинами, а тому доводи заявника про не врахування висновків суду касаційної інстанції щодо застосування норм права у подібних правовідносинах є безпідставним.

Водночас суди попередніх інстанцій правильно врахували висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18, оскільки вони зроблені у подібних правовідносинах

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували, та не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 09 червня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 грудня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний