Постанова

Іменем України

09 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 206/4148/17

провадження № 61-2278св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Сімоненко В. М.,

суддів - Калараша А. А. (суддя-доповідач), Литвиненко І.В., Мартєва С. Ю, Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_2,

відповідач - Комунальний заклад «Дніпропетровська клінічна психіатрична лікарня»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , діючої в інтересах ОСОБА_2 , на постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року в складі колегії суддів: Куценко Т. Р., Демченко Е. Л., Макарова М. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2017 року ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом до Комунального закладу «Дніпропетровська клінічна психіатрична лікарня» Дніпропетровської обласної ради (далі - КЗ «Дніпропетровська клінічна психіатрична лікарня») про визнання бездіяльності протиправною та відшкодування моральної шкоди.

Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що відповідно до рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 червня 2010 року до неї застосовані примусові заходи медичного характеру в умовах психіатричного закладу із суворим наглядом. 29 березня 2016 року на підставі ухвали Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська примусові заходи медичного характеру пом`якшено у зв`язку з покращенням її стану та переведено до КЗ «Дніпропетровська клінічна психіатрична лікарня». Ухвалою Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 19 серпня 2016 року їй продовжено заходи медичного характеру у вигляді перебування в умовах психіатричного відділення зі звичайним наглядом. Враховуючи вимоги частини четвертої статті 19 Закону України «Про психіатричну допомогу», вважає, що строк дії ухвали Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 19 серпня 2016 року закінчився 19 лютого 2017 року, тобто через 6 місяців після її постановлення. 13 січня 2017 року відповідач звернувся до суду із заявою про продовження примусових заходів медичного характеру в умовах відділення із загальним наглядом. 21 лютого 2017 року Самарський районний суд м. Дніпропетровська змінив їй примусові заходи медичного характеру на надання амбулаторної психіатричної допомоги. Після чого, прокурор оскаржив це рішення і 25 квітня 2017 року Апеляційний суд Дніпропетровської області скасував ухвалу Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 21 лютого 2017 року та призначив новий розгляд справи у суді першої інстанції. 13 травня 2017 року Самарський районний суд м. Дніпропетровська повторно розглянув заяву відповідача про продовження примусових заходів медичного характеру та відмовив у її задоволенні, рішення суду не оскаржувалось та набрало законної сили. 13 травня 2017 року відповідач повторно подав клопотання щодо продовження заходів медичного характеру. Таким чином, із 20 лютого 2017 року вона незаконно утримується у КЗ «Дніпропетровська клінічна психіатрична лікарня», оскільки дія ухвали суду від 19 серпня 2016 року закінчилась 19 лютого 2017 року, судове провадження щодо продовження застосування примусових заходів медичного характеру закінчилось 23 травня 2017 року. Станом на 19 серпня 2017 року не існує жодного судового рішення чи іншого документа, згідно з яким її позбавлено особистої свободи.

Посилаючись на викладене, позивач просила визнати протиправною бездіяльність відповідача, що полягає в її утриманні без відповідної правової підстави, та стягнути з відповідача заподіяну моральну шкоду, яку вона оцінила у розмірі 200 000,00 грн, що полягала у безпідставному обмеженні свободи позивача, бездіяльності відповідача та перешкоджанні в отриманні позивачем необхідної медичної допомоги.

Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 02 листопада 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відсутність рішення суду щодо припинення застосування примусових заходів медичного характеру до особи є підставою для подальшого продовження її знаходження в умовах такого закладу. Посилання позивача на відсутність підстав для утримання в умовах КЗ «Дніпропетровська клінічна психіатрична лікарня» не відповідає дійсності, оскільки згідно із Законом України «Про психіатричну допомогу» припинення застосування таких заходів відбувається на підставі відповідного рішення, проте станом на час розгляду справи таке рішення відсутнє, а отже, відсутні і підстави для припинення застосування примусових заходів. Крім того, суд вважав помилковим твердження позивача та її представників, що строк дії ухвали Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 19 серпня 2016 року, яким позивачу продовжено застосування заходів примусового лікування, сплив 19 лютого 2017 року, тобто через 6 місяців після продовження, оскільки чинним законодавством не визначено такого строку дії ухвали. Позивач помилково ототожнює поняття «період продовження заходів медичного лікування» з «дією рішення суду», оскільки у статті 95 КК України вказано про продовження застосовування примусового заходу медичного характеру кожного разу на строк, який не може перевищувати 6 місяців, після чого представник лікарні на підставі відповідного висновку комісії порушує питання перед судом про зміну, продовження чи припинення таких заходів відносно особи. У період строку, на який ОСОБА_2 продовжено примусові заходи медичного характеру, відповідач на підставі відповідного висновку комісії звернувся до суду з метою продовження застосування медичних заходів, проте ухвалою Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 19 серпня 2016 року прийнято рішення, яким у задоволенні заяви відмовлено, змінено примусові заходи медичного характеру в умовах відділення із звичайним наглядом на надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку, зазначена ухвала була скасована. Таким чином, відповідач у визначений законом строк звернувся до суду із заявою про продовження заходів примусового лікування, при цьому подальший розгляд поданої заяви, у тому числі апеляційне оскарження, передання заяви на повторний розгляд, не можна трактувати як бездіяльність відповідача, оскільки дії, що передбачені законодавством та безпосередньо залежали від останнього, вчинені відповідачем у встановлений законодавством термін. Висновки позивача щодо безпідставного її утримання в умовах лікарні, враховуючи, що 13 травня 2017 року Самарським районним судом м. Дніпропетровська прийнято рішення, яким заяву про продовження примусових заходів медичного характеру в умовах відділення із загальним наглядом щодо ОСОБА_2 залишено без задоволення, суд також вважав помилковими, оскільки зазначене рішення мотивоване лише тим, що примусові заходи медичного характеру в умовах відділення із загальним наглядом, які просить подовжити заявник, чинним законодавством не передбачено, в той час як чинним законодавством передбачено продовження примусових заходів медичного характеру із звичайним типом нагляду. Цим рішенням залишено без задоволення заяву відповідача з підстав відсутності у чинному законодавстві такого поняття як «примусові заходи медичного характеру в умовах відділення з загальним типом нагляду», а не за наявності підстав для припинення примусових заходів щодо ОСОБА_2 .

Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відсутність рішення суду щодо припинення застосування примусових заходів медичного характеру до особи є підставою для подальшого продовження її знаходження в умовах такого закладу.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 червня 2019 року рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 02 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2018 року в частині вимог ОСОБА_2. про визнання протиправною бездіяльність КЗ «Дніпропетровська клінічна психіатрична лікарня» Дніпропетровської обласної ради, що полягає в утриманні ОСОБА_2 на примусовому лікуванні без відповідної правової підстави, скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення.

Визнано протиправною бездіяльність КЗ «Дніпропетровська клінічна психіатрична лікарня» Дніпропетровської обласної ради, що полягає в утриманні ОСОБА_2 на примусовому лікуванні без відповідної правової підстави.

Постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2018 року в частині вимог ОСОБА_2 про відшкодування моральної шкоди скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що висновки судів попередніх інстанцій про те, що відсутність рішення суду щодо припинення застосування примусових заходів медичного характеру до особи є підставою для подальшого продовження її знаходження в умовах такого закладу, не ґрунтуються на вимогах закону, оскільки статтею 95 КК України визначено, що у разі припинення застосування примусових заходів медичного характеру через видужання особи, які вчинили злочини у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку, підлягають покаранню на загальних засадах, а особи, які захворіли на психічну хворобу під час відбування покарання, можуть підлягати подальшому відбуванню покарання.

Встановивши, що ухвалою Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 21 лютого 2017 року у задоволенні клопотання про продовження застосування примусових заходів медичного характеру щодо ОСОБА_2 в умовах психіатричної лікарні відмовлено, Верховний Суд дійшов висновку про те, що з 19 лютого до 02 листопада 2017 року вона незаконно утримувалася в лікарні та їй продовжували лікування медикаментозними засобами.

Сам факт протиправного утримання позивача у психіатричній лікарні без достатніх правових підстав, якими є ухвала про продовження або зміну примусових заходів медичного характеру, є підставою для відшкодування їй моральної шкоди.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 02 листопада 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення моральної шкоди скасовано та позовні вимоги ОСОБА_2 в частині стягнення моральної шкоди задоволено частково. Стягнуто з КЗ «Дніпропетровська клінічна психіатрична лікарня» Дніпропетровської обласної ради на користь ОСОБА_2 моральну шкоду в сумі 1 000,00 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивачу внаслідок незаконного утримання в психіатричній лікарні завдана моральна шкода, розмір якої виходячи із вимог розумності та справедливості суд апеляційної інстанції визначив у розмірі 1 000,00 грн.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У січні 2020 року ОСОБА_1 , діючи в інтересах ОСОБА_2 , подала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року, в якій,посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувану постанову скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовну вимогу про стягнення моральної шкоди задовольнити у повному обсязі.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 06 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження у зазначеній цивільній справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У лютому 2020 року на адресу Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.

Ухвалою Верховного Суду від 11 серпня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі заявник вказує на те, що ухвалюючи оскаржуване рішення, суд апеляційної інстанції не дослідив всі наявні в матеріалах справи докази у їх сукупності та співставленні, не надав їм належної оцінки, в результаті чого дійшов необґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог щодо відшкодування завданої позивачу моральної шкоди. Визначений судом розмір компенсації моральної шкоди є заниженим та є недостатньою компенсацією за заподіяні страждання внаслідок незаконного перебування у психіатричній лікарні.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до постанови Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 червня 2010 року до ОСОБА_2 застосовані примусові заходи медичного характеру у виді госпіталізації у психіатричну лікарню із суворим наглядом.

Ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 29 березня 2016 року ОСОБА_2 змінено примусові заходи медичного характеру та переведено в психіатричну лікарню у відділення зі звичайним наглядом згідно із розпорядження Міністерства охорони здоров`я України.

Ухвалою Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 19 серпня 2016 року стосовно ОСОБА_2 продовжено заходи медичного характеру у вигляді перебування в умовах психіатричного відділення зі звичайним наглядом.

13 січня 2017 року головний лікар КЗ «Дніпропетровська клінічна психіатрична лікарня» звернувся до суду із заявою про продовження позивачу примусових заходів медичного характеру в умовах відділення із загальним наглядом.

Ухвалою Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 21 лютого 2017 року у задоволенні заяви відмовлено. Змінено ОСОБА_2 примусові заходи медичного характеру в умовах відділення із звичайним наглядом на надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку строком до 6 (шести) місяців.

Верховним Судом в постанові від 19 червня 2019 року встановлено, що позивач у період із 19 лютого до 02 листопада 2017 року (256 днів) незаконно утримувалася в психіатричній лікарні та їй продовжували лікування медикаментозними засобами. В частині вимог ОСОБА_2 про відшкодування моральної шкоди скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 , діючої в інтересах ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку шляхом її госпіталізації до психіатричного закладу у примусовому порядку та продовження такої госпіталізації розглядаються як позбавлення свободи у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції з усіма гарантіями, що передбачені цією статтею, включно з правом на відшкодування будь-якої шкоди, завданої позбавленням свободи, якщо воно буде визнане таким, що не відповідає чинному законодавству України.

Згідно з практикою ЄСПЛ щодо застосування підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції особа не може бути позбавлена свободи як «психічно хвора», якщо не дотримано трьох мінімальних умов: по-перше, має бути достовірно доведено, що особа є психічно хворою; по-друге, психічний розлад повинен бути такого виду або ступеня, що слугує підставою для примусового тримання у психіатричній лікарні; і по-третє, обґрунтованість тривалого тримання у психіатричній лікарні залежить від стійкості відповідного захворювання.

Перебування особи в закладі з надання психіатричної допомоги в примусовому порядку може здійснюватися лише протягом часу наявності підстав, за якими було проведено госпіталізацію.

При цьому, сам факт протиправного утримання позивача у психіатричній лікарні без достатніх правових підстав, якими є ухвала про продовження або зміну примусових заходів медичного характеру, є підставою для відшкодування їй моральної шкоди.

Такий висновок суду узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі № 14-9свц18.

За загальним правилом, визначеним у частині першій статті 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Розмір відшкодування визначається судом з урахуванням суті позовних вимог, характеру діяння особи, яка заподіяла шкоду, фізичних чи моральних страждань потерпілого, а також інших негативних наслідків.

Під моральною шкодою необхідно розуміти втрати немайнового характеру, внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, від 12 липня 2007 року).

При визначенні розміру моральної шкоди суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Зміст понять «розумність» та «справедливість» при визначенні розміру моральної шкоди розкривається і в рішеннях Європейського Суду з прав людини, який виходить із принципу справедливої сатисфакції, передбаченої статтею 41 Конвенції. Зокрема, у рішеннях «Тома проти Люксембургу», «Калок проти Франції» (2000) та «Недбала проти Польщі», Європейський Суд з прав людини дійшов висновку, що сам факт визнання порушеного права є адекватним засобом для згладжування душевних страждань і справедливої сатисфакції.

Ухвалюючи рішення про стягнення з КЗ «Дніпропетровська клінічна психіатрична лікарня» Дніпропетровської обласної ради на користь позивача моральної шкоди в сумі 1 000,00 грн, судом апеляційної інстанції у порушення вимог частини п`ятої статті 411 ЦПК України не враховано висновків суду касаційної інстанції, в зв`язку з якими було скасоване попереднє судове рішення апеляційного суду, що унеможливлює ухвалення Верховним Судом нового рішення.

Так, скасовуючи постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2018 року в частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 19 червня 2019 року зазначив, що з урахуванням того, що до повноважень суду касаційної інстанції не входить встановлення нових обставин та оцінка доказів, то саме суд апеляційної інстанції має визначити розмір відшкодування моральної шкоди із врахуванням суті позовних вимог, характеру діянь КЗ «Дніпропетровська клінічна психіатрична лікарня», внаслідок яких позивачеві заподіяна моральна шкода, наслідків цих діянь, строків позбавлення позивача свободи у лікарні та її примусового утримання без достатніх правових підстав протягом 256 днів, причинно-наслідкового зв`язку між діями лікарні і подальшими наслідками таких дій для позивача, її моральних страждання, їх тривалості, починаючи з 19 лютого 2017 року.

Однак, вказані обставини судом апеляційної інстанції при новому розгляді встановлені не були, а вирішуючи питання про відшкодування завданої позивачу внаслідок її тривалого протиправного утримання у психіатричній лікарні моральної шкоди, суд обмежився лише загальними фразами, не надавши при цьому оцінки жодному з доказів, наданим позивачем на підтвердження заявлених нею позовних вимог в цій частині.

На стадії касаційного розгляду справи суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, та переоцінювати докази у справі з огляду на положення статті 400 ЦПК України, тому касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувана постанова апеляційного суду скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду апеляційної інстанції, оскільки порушення норм процесуального права були допущені судом апеляційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 411 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Оскільки суд апеляційної інстанції не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, і не перевірив доводи сторін та надані на їх підтвердження докази, то оскаржуване рішення апеляційного суду відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Усунути ці недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду з урахуванням повноважень суду касаційної інстанції неможливо.

При новому розгляді справи суду необхідно дати належну оцінку доводам і поданим сторонами доказам в обґрунтування своїх вимог та заперечень, як в цілому, так і кожному доказу окремо, з урахуванням висновків, зазначених в постанові Верховного Суду від 19 червня 2019 року.

Керуючись статтями 400 411 416 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , діючої в інтересах ОСОБА_2 , задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. М. Сімоненко

Судді: А. А. Калараш

І. В. Литвиненко

С. Ю. Мартєв

Є. В. Петров