Постанова

Іменем України

07 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 214/1814/15

провадження № 61-12989св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Жданової В. С., Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2 ,

відповідачі за зустрічним позовом: ОСОБА_1 , Приватне підприємство «ЛЮСІ»,

третя особа - ОСОБА_3 ,

позивачі за об`єднаним позовом: Приватне підприємство «ЛЮСІ», ОСОБА_3 ,

відповідач за об`єднаним позовом - ОСОБА_2 ,

третя особа за об`єднаним позовом - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , Приватного підприємства «ЛЮСІ», третя особа - ОСОБА_3 , про визнання добросовісним набувачем, визнання права власності, стягнення грошової суми, за позовом Приватного підприємства «ЛЮСІ», ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_1 , про застосування наслідків нікчемного правочину та витребування майна з чужого незаконного володіння

за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 січня 2020 року у складі судді Вікторович Н. Ю. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Макарова М. О., Деркач Н.М., Куценко Т. Р.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з ОСОБА_2 на свою користь суму боргу в розмірі 5 000,00 грн.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що 15 жовтня 2010 року між ним та ОСОБА_2 був укладений договір купівлі-продажу нежитлового приміщення № 70, розташованого на АДРЕСА_1 . До оформлення зазначеного договору він отримав від ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 123 051,00 грн, але згідно з домовленістю вартість нерухомого майна становила 128 051,00 грн. Недоплачену суму в розмірі 5 000,00 грн ОСОБА_2 обіцяла сплатити до 22 жовтня 2010 року. На його неодноразові звернення щодо повернення боргу відповідачка ухилялася та заперечувала проти його права на витребування цього боргу. У зв`язку з цим просив позов задовольнити.

У квітні 2015 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом, у якому уточнивши позовні вимоги, просила визнати її добросовісним набувачем нежитлового приміщення загальною площею 116,8 кв. м, вбудовано-прибудованого в перший поверх житлового будинку «А-5» з ганком «а», площею 1,1 кв. м та ганком «а-1» площею 5,0 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 , придбаного на підставі договору купівлі-продажу нежитлового приміщення від 15 жовтня 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Рисіною С. В. та зареєстрованого в реєстрі за № 4116; визнати за нею право власності на зазначене нежитлове приміщення; стягнути з ОСОБА_1 на її користь суму боргу в розмірі 1 000,00 грн внаслідок невиконання грошових зобов`язань за договором купівлі-продажу.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_2 посилалася на те, що вона дійсно мала борг перед ОСОБА_1 у розмірі 5 000,00 грн, у свою чергу ОСОБА_1 був винен їй 6 000,00 грн. Взаємний залік вимог, як було домовлено між ними, не було проведено. Оскільки ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеними вимогами, то вона має зустрічну вимогу про стягнення 1 000,00 грн як залік взаємних вимог. Вважає, що заявляючи вимогу про стягнення грошових коштів, ОСОБА_1 оспорює її право власності на спірне нежитлове приміщення, також не визнає її права та оспорює Приватне підприємство «Люсі» (далі - ПП « Люсі »). Водночас вона вважає себе добросовісним набувачем, оскільки на час вчинення правочину спірна нерухомість належала ОСОБА_1 на підставі рішення суду, яке у подальшому було скасоване апеляційним судом. Однак на момент укладення правочину нотаріус перевірив наявність у продавця права власності на майно, тому вона не мала підстав для сумнівів, не знала та не могла знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна.

Дзержинський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області ухвалою від 22 листопада 2016 року позови ОСОБА_1 та ОСОБА_2 об`єднав в одне провадження з позовом ПП «ЛЮСІ» та ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_1 , про застосування наслідків нікчемного правочину та витребування майна з чужого незаконного володіння, який надійшов до суду 29 жовтня 2015 року.

Позивачі за об`єднаним позовом ПП «ЛЮСІ» та ОСОБА_3 , уточнивши позовні вимоги, просили визнати право власності на нежитлове приміщення № 70 розташованого на АДРЕСА_1 за ПП « ЛЮСІ »; застосувати наслідки нікчемного правочину до договору купівлі-продажу від 15 жовтня 2010 року, вчиненого між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , про відчуження (продаж) вбудовано-прибудованого нежитлового приміщення № 70, розташованого на АДРЕСА_1 шляхом припинення права власності ОСОБА_2 на це приміщення та витребування його від ОСОБА_2 на користь ПП «ЛЮСІ».

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ПП «ЛЮСІ» та ОСОБА_3 посилалися на те, що судове рішення згідно з яким право власності на спірне майно визнано за ОСОБА_6 скасоване, а тому укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 договір є нікчемним, що встановлено рішенням апеляційного суду. Отже ОСОБА_2 є особою, яка заволоділа майном без відповідної правової підстави, тому ПП «ЛЮСІ» має право витребувати належне йому майно від ОСОБА_2 . Крім того, спірне майно було включене до акта опису й арешту майна ПП «ЛЮСІ» від 15 липня 2010 року під час виконання рішення суду щодо стягнення з ПП «ЛЮСІ» на користь ОСОБА_3 319 950,00 грн, тому на час укладення договору купівлі-продажу між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 , і станом на час його реєстрації існував спір щодо цього майна, оскільки воно виступало забезпеченням виконання судового рішення.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Дзержинський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області рішенням від 17 січня 2020 року в задоволенні позовів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та об`єднаному позові ПП «ЛЮСІ» та ОСОБА_3 відмовив.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що правочини, вчинені на підставі скасованого в подальшому судового рішення, є нікчемними. Нікчемний правочин не потребує додаткового визнання його судом недійсним і він не породжує правових наслідків для сторін за таким правочином. Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення на його користь 5 000,00 грн за договором купівлі-продажу від 15 жовтня 2010 року, який є нікчемним, задоволенню не підлягають.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з того, що вона не може бути визнана добросовісним набувачем, оскільки правочин вчинений ОСОБА_1 , який не мав права на відчуження спірного майна. При цьому суд зазначив, що право власності на спірну нерухомість за договором купівлі-продажу покупець не набув у силу нікчемності цього договору, яка встановлена законом, а тому вимога про визнання за ОСОБА_2 права власності є безпідставною, оскільки станом на день розгляду справи право власності на спірне майно зареєстроване за ОСОБА_2 , а сумніви інших осіб щодо наявності такого права не є підставою для повторного визнання права власності на об`єкт, який вже перебуває у її власності. Крім того, суд першої інстанції вказав, що позов у частині стягнення 1 000,00 грн є необґрунтованим, безпідставним, та не підтвердженим жодним доказом.

Відмовляючи в задоволенні об`єднаного позову ПП «ЛЮСІ», ОСОБА_3 , суд першої інстанції виходив з того, що ПП «ЛЮСІ» не набуло право власності на спірне нерухоме майно після самочинного об`єднання та перепланування. Зазначене підприємство не довело тотожність майна, яке перебувало у його власності, і того, яке воно просило витребувати від ОСОБА_2 , тому немає підстав для витребування майна на його користь та визнання за ним права власності на зазначене нерухоме майно. При цьому суд вказав, що ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом як особа, зацікавлена у виконанні рішення суду щодо стягнення на її користь з ПП « ЛЮСІ » грошових коштів. Проте 30 березня 2011 року у зв`язку із ліквідацією боржника ПП «ЛЮСІ» державний виконавець Дзержинського відділу державної виконавчої служби Криворізького міського управління юстиції прийняв постанову про закінчення виконавчого провадження, арешт з нерухомого майна знято, виконавче провадження знищено. Інформації щодо скасування постанови державного виконавця про закінчення виконавчого провадження суду не надано і не доведено, що ОСОБА_3 є заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину, а тому підстав для звернення до суду щодо витребування майна з чужого незаконного володіння у неї немає.

Короткий зміст судового рішення апеляційного суду

Дніпровський апеляційний суд постановою від 18 серпня 2020 року рішення Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 січня 2020 року в частині відмови у задоволенні позову ПП «ЛЮСІ» та ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про застосування наслідків нікчемного правочину та витребування майна з чужого незаконного володіння скасував та ухвалив в цій частині нове рішення, яким позов задовольнив частково. Застосував наслідки нікчемного правочину до договору купівлі-продажу від 15 жовтня 2010 року, вчиненого між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , про відчуження (продаж) вбудовано-прибудованого нежитлового приміщення № 70, розташованого на АДРЕСА_1 шляхом припинення права власності ОСОБА_2 на це приміщення та витребування цього нежитлового приміщення від ОСОБА_2 на користь ПП «ЛЮСІ». В іншій частині позову відмовив. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. Стягнув з ОСОБА_2 на користь ПП «ЛЮСІ» судовий збір у розмірі 3 045,00 грн.

Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для витребування спірної нерухомості на користь ПП «ЛЮСІ», оскільки рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 квітня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ПП « ЛЮСІ » відмовлено в задоволенні позовних вимог про визнання за ним права власності на новостворене нерухоме майно. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 липня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ПП «ЛЮСІ», треті особи: Комунальне підприємство Дніпропетровської обласної ради «Криворізьке бюро технічної інвентаризації» (далі - КП ДОР «Криворізьке БТІ»), Реєстраційна палата виконавчого комітету Криворізької міської ради, про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлового приміщення від 15 жовтня 2010 року встановлено нікчемність правочину, укладеного 15 жовтня 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо спірного приміщення. У зв`язку з цим апеляційний суд дійшов висновку про обґрунтованість заявлених вимог та наявність правових підстав для витребування від ОСОБА_2 спірної нерухомості та припинення за нею права власності на це майно. Водночас суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання за ПП «ЛЮСІ» права власності на спірну нерухомість, оскільки ця вимога є безпідставною з огляду на те, що майно вибуло поза волею підприємства як власника нерухомості.

Рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 в апеляційному порядку не переглядалося.

Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи

У вересні 2020 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила частково скасувати рішення Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 січня 2020 року і змінити його в мотивувальній та резолютивній частинах, а також скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року.

Підставою касаційного оскарження судових рішень вказує неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц та від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій, констатувавши наявність підстав для витребування майна від ОСОБА_2 як добросовісного набувача, не звернули уваги на те, що позовні вимоги ПП «ЛЮСІ» та ОСОБА_3 пред`явлені зі спливом позовної давності, що мало би бути підставою для відмови у задоволені позовних вимог. Перебіг позовної давності щодо вимог позивачів ОСОБА_3 та ПП «ЛЮСІ», які є предметом розгляду цієї справи, почався з дня виконання договору купівлі-продажу нежилого приміщення, укладеного 15 жовтня 2010 року між ОСОБА_2 та ПП «ЛЮСІ», а саме з 05 листопада 2010 року, тобто з дня його державної реєстрації. Цей факт не підлягає доказуванню, оскільки він визнаний позивачами. Позаяк позовна давність переривається лише в разі пред`явлення позову особою, яка має право вимоги, а ОСОБА_3 не є особою, яка має право на витребування спірного майна з володіння ОСОБА_2 , оскільки не є та ніколи не була власником цього майна, немає підстав для переривання позовної давності щодо зазначених позовних вимог. Крім того, наведені в позовній заяві аргументи стосовно наявності судових спорів з приводу вказаного майна протягом 2010-2015 років (позивачем в яких була лише ОСОБА_3 , а не ПП «ЛЮСІ») не є підставою для переривання позовної давності щодо позовних вимог, які є предметом розгляду цієї справи, оскільки у зазначених судових спорах був інший предмет спору (щодо визнання правочину недійсним, застосування наслідків реституції) та інші матеріально- правові підстави (статті 215 216 228 ЦК України), що унеможливлює переривання позовної давності щодо вимог про повернення майна з чужого незаконного володіння. Суд першої інстанції по суті правильно відмовив у задоволені позову ПП «ЛЮСІ», ОСОБА_3 про застосування наслідків нікчемного правочину та витребування майна з чужого незаконного володіння, але без застосування частини четвертої статті 267 ЦК України, а суд апеляційної інстанції не виправив цієї помилки.

У жовтні 2020 року ПП «ЛЮСІ» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, а рішення місцевого суду у нескасованій частині та постанову апеляційного суду - без змін, оскільки ці судові рішення є законними та обґрунтованими. Суди правильно застосували норми матеріального і процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали їм належну правову оцінку. При цьому зазначило, що при поданні позову ПП «ЛЮСІ», ОСОБА_3 навели обставини, які, на їх думку, свідчать про переривання позовної давності. Крім того, ПП « ЛЮСІ » подало заяву про визнання поважними причин пропуску позовної давності. Апеляційний суд відобразив зазначені обставини в мотивувальній частині оскаржуваної постанови.

У листопаді 2020 року ОСОБА_2 подала пояснення, в яких зазначила, що ПП «ЛЮСІ» з 29 липня 2011 року (дата скасування рішення щодо припинення юридичної особи) до 05 березня 2013 року (06 березня 2013 року внесено запис про припинення ПП « ЛЮСІ » на підставі судового рішення) не скористалося правом на звернення до суду з позовом щодо спірного нерухомого майна, а тому пропустило позовну давність.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 09 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

19 жовтня 2020 року справа 214/1814/15 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 30 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Апеляційний суд встановив, що ПП «ЛЮСІ», засноване ОСОБА_1 , перебувало в стані припинення в результаті ліквідації за рішенням засновників (учасників) з 20 січня 2011 року до 29 липня 2011 року, а з 06 березня 2013 року у стані припинення на підставі судового рішення, не пов`язаного з банкрутством. Цивільна правоздатність ПП «ЛЮСІ» відновлена, що встановлено з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, у стані припинення не перебуває.

Згідно з реєстраційним посвідченням Криворізького бюро технічної інвентаризації за ПП «ЛЮСІ» на праві приватної власності зареєстровано нежитлове приміщення, яке складається із вбудованого в житловий будинок АДРЕСА_3 приміщення загальною площею 11,2 кв. м на підставі договору купівлі-продажу від 02 листопада 2000 року, укладеного між продавцем - Фондом комунальної власності міста Кривого Рогу та покупцем - директором ПП «ЛЮСІ» ОСОБА_1.

На підставі договору купівлі-продажу від 14 червня 1999 року, укладеного між ВАТ «Декоративні культури» і ПП «ЛЮСІ», за ПП «ЛЮСІ» на праві власності зареєстровано приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , яке складається з цегляного приміщення магазину А-1, прибудованого до житлового будинку, площею 98,0 кв. м.

В результаті реконструкції нежитлового приміщення, вбудованого в житловий будинок АДРЕСА_3 , та нежитлового приміщення цегляного магазину, прибудованого до житлового будинку АДРЕСА_1 , зазначені приміщення об`єднано в одне нежитлове приміщення.

З повідомлення КП ДОР «Криворізьке БТІ» від 26 квітня 2010 року № 26401-Ю встановлено, що в результаті самочинного об`єднання та перепланування двох приміщень за адресами: АДРЕСА_3 та АДРЕСА_1 загальна площа змінилася та становить 116,8 кв. м. Дозвіл на перепланування та об`єднання в КП ДОР «Криворізьке БТІ» не надавало.

За рішенням власника ПП «ЛЮСІ» ОСОБА_1 від 24 грудня 2009 року про вихід зі складу власників (учасників) цього підприємства з відступленням належної йому частки у статутному фонді підприємства в розмірі 100 % вартості, виплату якої власник замінив на передання йому майна в натурі, ОСОБА_1 передано нежитлове приміщення, за адресою: АДРЕСА_3 загальною площею 11,2 кв. м та приміщення на АДРЕСА_1 загальною площею 98,0 кв. м.

Проте це рішення власника не було реалізоване, а тому відступлення частки ОСОБА_1 становило 200,00 грн.

02 липня 2010 року між власником ПП «ЛЮСІ» та ОСОБА_7 був укладений договір купівлі-продажу (відступлення) частки в статутному фонді, однак у зв`язку з тим, що ПП «ЛЮСІ» відмовило йому здійснити передання цих нежитлових приміщень з подальшим оформленням на нього права власності, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання за ним права власності на новостворене нерухоме майно.

Рішенням Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 06 серпня 2010 року за ОСОБА_1 визнано право власності на вбудовано-прибудоване нежитлове приміщення в перший поверх житлового будинку «А-5», загальною площею 116,8 кв. м, з прибудованим ґанком «а» площею 1,1 кв. м та ґанком «а1» площею 5,0 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_4 .

Тобто вказаним судовим рішенням за ОСОБА_1 визнано право власності на новостворене нерухоме майно, загальна площа якого змінена за рахунок самочинного об`єднання та перепланування двох приміщень.

Рішенням Дзержинської районної у місті Кривий Ріг ради від 18 серпня 2010 року № 299 «Про впорядкування поштової адреси вбудовано-прибудованому нежитловому приміщенню у житловому на АДРЕСА_1 на АДРЕСА_3 » - впорядковано поштову адресу вбудовано-прибудованого нежитлового приміщення у житловому за адресою: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_5 .

Встановлено, що 15 жовтня 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір купівлі-продажу нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 116,8 кв. м, вбудовано-прибудованого в перший поверх житлового будинку «А-5» з ґанком «а» площею 1,1 кв. м та ґанком «а1» площею 5,0 кв. м.

Державну реєстрацію нерухомого майна здійснено 05 листопада 2010 року, що підтверджується витягом про державну реєстрацію права КП ДОР «Криворізьке БТІ».

Згідно з пунктом 1.3 договору купівлі-продажу від 15 жовтня 2010 року нерухоме майно належить продавцю на праві приватної власності на підставі рішення Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу від 06 серпня 2010 року.

Водночас рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 квітня 2011 року рішення Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 06 серпня 2010 року скасовано та відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ПП «ЛЮСІ» про визнання права власності на новостворене нерухоме майно.

У 2011 році ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ПП «ЛЮСІ», треті особи: КП ДОР «Криворізьке БТІ», Реєстраційна палата виконкому Криворізької міської ради, про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлового приміщення від 15 жовтня 2010 року.

Рішенням Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу від 22 березня 2012 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлового приміщення від 15 жовтня 2010 року. Із зазначеного рішення встановлено, що підставою для звернення до суду ОСОБА_3 стала наявність виконавчого провадження щодо стягнення з ПП «ЛЮСІ» на її користь 319 950,00 грн шляхом реалізації майна боржника на публічних торгах. Виконавче провадження відкрито 29 червня 2010 року, накладено заборону на відчуження об`єкта нерухомого майна, що належить ПП «ЛЮСІ». 30 листопада 2011 року, у зв`язку з ліквідацією боржника ПП «ЛЮСІ» виконавче провадження закінчено.

Аналогічну інформацію містить відповідь начальника Металургійного відділу ДВС міста Кривий Ріг ГТУЮ у Дніпропетровській області від 27 липня 2017 року № 14493: згідно з відміткою у книзі обліку виконавчих документів, переданих державному виконавцеві, виконавче провадження від 06 липня 2010 року № 20080516 завершене на підставі пункту 7 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» (визнання боржника банкрутом). Зазначене виконавче провадження знищено у зв`язку із закінченням строку зберігання згідно з актом про знищення від 04 лютого 2015 року, тобто рішення суду у виконавчому провадженні від 06 липня 2010 року № 20080516 не виконане.

Рішення Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 22 березня 2012 року змінено рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 липня 2012 року в частині підстав відмови у позові. Ухвалюючи зазначене рішення, апеляційний суд виходив з того, що, оскільки рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 квітня 2011 року, яке набрало законної сили, скасовано рішення суду першої інстанції про визнання за ОСОБА_1 права власності на нежитлове приміщення, правочин, укладений 15 жовтня 2010 року між ним та ОСОБА_2 щодо вказаного житлового приміщення, є нікчемним, вимогу про застосування наслідків нікчемного договору позивач не ставив.

У 2012 році ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсною реєстрації спірного нерухомого майна у КП ДОР «Криворізьке БТІ»; застосування наслідків нікчемного правочину від 15 жовтня 2010 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , шляхом повернення нерухомого майна у власність ПП «ЛЮСІ».

Рішенням Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 травня 2013 року позов задоволено частково. Застосовано наслідки недійсності нікчемного правочину шляхом повернення нерухомого майна ОСОБА_1 , в іншій частині позову відмовлено. Рішення мотивовано тим, що ПП «ЛЮСІ» не було стороною договору, тому немає підстав для повернення майна ПП «ЛЮСІ».

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 вересня 2013 року зазначене рішення Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 травня 2013 року в частині застосування наслідків нікчемного правочину скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину; а частина перша статті 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі; не підлягають задоволенню вимоги власників майна про визнання недійсними правочинів щодо відчуження його майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Зміст касаційної скарги з урахуванням принципу диспозитивності свідчить про те, що судові рішення оскаржені лише в частині вирішення позову ПП «ЛЮСІ» та ОСОБА_3 про застосування наслідків нікчемного правочину та витребування майна з чужого незаконного володіння, а тому переглядаються тільки в частині вирішення зазначених вимог.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України передбачено, що підставою виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Згідно зі статтею 657 ЦК України (в редакції, чинній на час укладення договору купівлі-продажу) договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою - третьою, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Звертаючись до суду з цим позовом, ПП «ЛЮСІ» та ОСОБА_3 просили застосувати наслідки нікчемного правочину та витребувати майно з чужого незаконного володіння.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 квітня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) зроблено висновок про те, що за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Частково задовольняючи позов, апеляційний суд виходив з того, що договір купівлі-продажу нежитлового приміщення від 15 жовтня 2010 року є нікчемним, з огляду на те, що його нікчемність встановлена рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 липня 2012 року.

Такий висновок апеляційного суду є помилковим, з огляду на таке.

Згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (пункт 144 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, провадження № 14-473цс18).

Таким чином, у разі помилкового посилання позивача не на ту норму закону суд, встановивши підстави позову, застосовує норму закону, яка регулює правовідносини сторін, незалежно від згоди на це позивача чи відповідача.

Згідно з частинами четвертою, сьомою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у статті 16 ЦК України.

Таким способом може бути, зокрема, визнання правочину недійсним (частина друга статті 16 ЦК України).

Згідно з частинами другою та третьою статті 16 ЦК України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

У справі, що переглядається позов пред`явлено ПП «ЛЮСІ», яке вважає себе власником спірного майна, відчуженого за договором купівлі-продажу особою, яка набула права власності на спірне нерухоме майно на підставі судового рішення, яке в подальшому було скасоване. Таким чином, договір купівлі-продажу нежитлового приміщення від 15 жовтня 2010 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є оспорюваним.

Нормами цивільного законодавства передбачені засади захисту права власності.

Зокрема, стаття 387 ЦК України надає власнику право витребувати майно з чужого незаконного володіння.

Відповідно до частин першої, третьої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Виходячи з положень зазначених статей, право витребувати майно з чужого незаконного володіння має тільки власник цього майна.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.

У зв`язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину.

Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, яке було передане на виконання недійсного правочину та відчужене третій особі. В цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до особи, яка незаконно володіє цим майном (у разі відсутності між ними зобов`язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно, зокрема в добросовісного набувача.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-3104цс16 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 674/31/15-ц (провадження № 14-288цс18).

Встановивши, що спірне нерухоме майно вибуло з володіння ПП «ЛЮСІ» поза його волею на підставі судового рішення, яке в подальшому було скасоване, правильним є висновок суду про те, що належним способом порушеного права є витребування цього майна з чужого незаконного володіння на підставі статті 388 ЦК України.

Перевіряючи доводи касаційної скарги щодо неправильного застосування судами норм матеріального права, які регулюють позовну давність, Верховний Суд виходить з такого.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

При цьому відповідно до частин першої та п`ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Таким чином, пропущення позовної давності (встановленого законом строку на звернення до суду) за відсутності доказів про поважність причин пропуску якого, є підставою для відмови в позові, якщо особа не доведе, що про порушення права вона довідалася або могла довідатися в межах строку позовної давності.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

У суді першої інстанції ОСОБА_2 посилалася на те, що позивачі пропустили позовну давність, відлік якої слід рахувати з 05 листопада 2010 року - дня державної реєстрації права власності на нерухоме майно. Також зазначила, що цей строк може перериватися зверненням до суду особи, яка має право вимоги, а ОСОБА_3 такою особою не є. Для ПП «ЛЮСІ» позовна давність сплила 06 листопада 2013 року. У зв`язку з цим просила у задоволенні позову відмовити.

В оцінці спірних правовідносин Верховний Суд виходить з презумпції цивільного права про те, що власність зобов`язує, а також враховує те, що саме позивач повинен довести поважність причин пропуску позовної давності та факт своєї необізнаності про існування оскаржуваного рішення та оформлення на ім`я ОСОБА_2 права власності на спірне майно у 2010 році. При цьому особа, здійснюючи право власності на належне їй майно (особливо нерухоме), має діяти відповідально, зокрема виявляти турботу щодо цього майна, бути обізнаним про його стан тощо.

Місцевий суд відмовив у задоволенні позову через його необґрунтованість, а не черес пропуск позивачами строку на звернення до суду з цим позовом.

Водночас, частково задовольняючи позов, апеляційний суд взагалі не обговорив питання позовної давності, не надав оцінки доводам сторін стосовно дотримання строку звернення до суду та можливості його поновлення.

Таким чином, доводи касаційної скарги про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, які регулюють позовну давність, є обґрунтованими.

Визнання поважними причин пропуску позовної давності належить до процесуальних повноважень судів попередніх інстанцій, а касаційний суд має право лише здійснити перевірку правильності застосування судами правових норм глави 19 ЦК України щодо встановлених обставин.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України касаційний суд не має процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, та давати оцінку доказам, які суди не досліджували, а отже, не може вирішити спір по суті за результатами касаційного перегляду.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.

Верховний Суд взяв до уваги тривалий час розгляду цієї справи, однак з метою дотримання принципівсправедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), дійшов висновку про передання справи на новий розгляд до апеляційного суду для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін з огляду на мотиви скасування судового рішення у цій справі, та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун