Постанова

Іменем України

13 липня 2022 року

м. Київ

справа № 214/8600/19

провадження № 61-624св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.

суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана її представником - адвокатом Мотузом Олександром Володимировичем, на рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 07 червня 2021 року у складі судді Ткаченка А. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 грудня 2021 рокуу складі колегії суддів: Барильської А. П., Бондар Я. М., Зубакової В. П.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу недійсним та поділ майна подружжя.

Позовна заява мотивована тим, що вона з 18 грудня 1976 року до 21 березня 2017 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , який рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 21 березня 2017 року у справі № 216/568/17 розірвано.

За час шлюбу вони набули у власність нерухоме майно, а саме нежитлову будівлю цеху з виготовлення меблів та теплогенераторною, яка складається з нежитлової будівлі цеху з виготовлення меблів А-1 загальною площею 1 335,4 кв. м, та теплогенераторної Б площею основи 36,2 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Дане нерухоме майно було оформлено на ім`я ОСОБА_2 та правовстановлюючі документи на вказане нерухоме майно зберігались у нього, оскільки характеристики даного майна передбачають більшою мірою його використання для робіт, що у суспільстві прийнято вважати чоловічим заняттям і саме чоловік мав би за доцільне постійно мати при собі документи, що підтверджують власність на майно та дають змогу оформлювати різного роду документи. Однак, пріоритетним було використання даного нерухомого майна саме в інтересах сім`ї.

Весь час після розірвання шлюбу вона з ОСОБА_2 обговорювали різні варіанти поділу їх спільного майна, однак щодо поділу зазначеного вище об`єкту нерухомого майна згоди так і не дійшли, оскільки ОСОБА_2 оспорює будь-які її права на це майно і вважає його своїм особистим.

З інформаційної довідки Державного реєстру речових прав на нерухоме майно їй стало відомо, що власником майна на даний час є ОСОБА_3 , який на підставі договору купівлі-продажу від 25 жовтня 2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Болозенко Т. О., придбав у ОСОБА_2 зазначене нерухоме майно.

Продаж майна відбувся після розірвання шлюбу, без її згоди, не в інтересах сім`ї.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просила суд: визнати недійсним договір купівлі-продажу від 25 жовтня 2018 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ; визнати за нею та ОСОБА_2 право спільної сумісної власності на вказане нерухоме майно; розподілити між ними це нерухоме майно, визнавши за нею та ОСОБА_4 право власності по 1/2 частки за кожним.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 07 червня 2021 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 21 грудня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу недійсним та поділ майна подружжя відмовлено.

Судові рішення судів попередніх інстанцій мотивовано тим, що позивачем відповідно до вимог статей 12 81 ЦПК України не надано належних та допустимих доказів своєї відмови від одностороннього правочину від 11 березня 2016 року, а саме надання згоди на продаж спільного сумісного майна, на підставі статті 214 ЦК України. Такий односторонній правочин не визнаний недійсним та відсутні підстави його нікчемності, тому право власності на спірне майно набуто ОСОБА_3 правомірно.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині поділу майна подружжя, суди виходили з того, що визнання спірного майна спільним сумісним майном подружжя не є виправданим у даному конкретному випадку, зважаючи на законодавчу визначеність правового статусу такого майна та відсутності спору щодо спростування спільності майна подружжя, що виключає розгляд питання з підтвердження презумпції права спільної сумісної власності подружжя.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у січні 2022 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 07 червня 2021 року, постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 грудня 2021 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували, що її згода на розпорядження спільним нерухомим майном стосувалася періоду перебування сторін в шлюбі, у той час як спірне майно було продане відповідачем після їх розлучення.

Зазначає, що заява надавалася нею як згода на укладення договору в інтересах сім`ї відповідно до статті 65 СК України, а не як згода на розпорядження спільним майном у загальному порядку відповідно до положень ЦК України. Дана згода надавалась з огляду на те, що отримані від продажу грошові кошти спільним рішенням будуть використані в інтересах сім`ї, зокрема, передані спільним дітям. Фактично ж всі грошові кошти були отримані та витрачені особисто ОСОБА_2 .

Вказує, що судами не враховано правових висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові віл 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 про те, що у разі продажу майна подружжя без згоди іншого з них, договір підлягає визнанню недійсним незалежно від добросовісності сторін.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У червні 2022 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує, що її доводи є безпідставними, не спростовують та не впливають на правильність висновків судів попередніх інстанцій, тому просить залишити оскаржувані судові рішення без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2022 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

01 червня 2022 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 05 липня 2022 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 18 грудня 1976 року перебували в зареєстрованому шлюбі.

Рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 22 грудня 2008 року у справі № 2-4566/08 визнано за ОСОБА_2 право власності на нежитлову будівлю «А-1» після переобладнання та самочинно добудованих прибудов під літ «а5» розміром 4,0х3,41 м, під літ. «а6» розміром 3,90х4,80 м, загальна площа якої збільшилась на 108,7 кв. м та складає 1 335,4 кв. м та самовільно збудовану теплогенераторну під літ «Б» розміром 6,40х5,65 кв. м, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 .

Відповідно до заяви ОСОБА_1 , яка посвідчена приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Січкар Б. В. 11 березня 2016 року, за реєстраційним № 492, вона надала згоду своєму чоловіку ОСОБА_2 на укладення, підписання ним договорів про відчуження будь-яким способом (продаж, міна, дарування, тощо) нежитлової будівлі, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , яке набуте ними під час зареєстрованого шлюбу. Зазначивши, що укладення цього договору відповідає їх спільному волевиявленню.

Відповідно до рішення Центрально - Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 21 березня 2017 року у справі № 216/568/17 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.

Згідно з договором купівлі-продажу нежитлової будівлі цеху з виготовлення меблів з теплогенераторною від 25 жовтня 2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Дніпропетровської області Болозенко Т. О., та зареєстрованого в реєстрі за № 2013, ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_3 придбав нежитлову будівлю цеху з виготовлення меблів, загальною площею 1335,4 кв. м та теплогенераторну площею основи 36,2 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна - право власності на нежитлову будівлю цеху з виготовлення меблів з теплогенераторною за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_3 , на підставі договору купівлі-продажу від 25 жовтня 2018 року.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Підстави касаційного оскарження судового рішення визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень ОСОБА_1 вказує неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме, застосування апеляційним судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Також підставою касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_1 вказує неправильне застосування судами норм матеріального права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме положень статті 369 Цивільного кодексу України та статті 65 Сімейного кодексу України (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Отже, законом встановлено презумпцію права спільної сумісної власності подружжя на майно, придбане під час шлюбу. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Відповідно до положень частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Згідно з вимогами статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

Рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об`єктом права його спільної сумісної власності, передбачено частиною першою статті 63, частиною першою статті 65 СК України.

Відповідно до частин першої, другої статті 369 ЦК України, співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень (частина четверта статті 369 ЦК України).

Відповідно до статті 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.

Тобто, розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано виходив із того, що вона у шлюбі надала згоду на продаж спірного майна ОСОБА_2 , а після розірвання шлюбу не відмовилася від такого одностороннього правочину, його не визнано недійсним.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги з посиланням на неврахування правових висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові віл 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), оскільки від вказаного висновку було відступлено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20), шляхом його уточнення.

Так, Великою Палатою Верховного Суду у справі № 916/2813/18 зазначено, що згідно із частиною першою статті 317 ЦК України права володіння, користування та розпоряджання своїм майном належать власнику. Якщо майно належить особі не на праві особистої приватної власності, а разом з іншим співвласником на праві спільної сумісної власності, то розпорядження майном здійснюється за згодою останнього. Відсутність такої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину щодо спільного майна свідчить про відсутність у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення такого правочину. У таких випадках відсутня воля власника спільного майна, на боці якого виступають обидва співвласники (подружжя), на вчинення правочину.

Водночас пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

При цьому наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину.

З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно.

Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Подібні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 22 червня 2017 року у справі № 6-3058цс16. Водночас із зазначеної постанови випливає, що для визнання договору недійсним суду слід також встановити недобросовісність того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна. Велика Палата Верховного Суду вважає, що положення частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України з урахуванням пункту 6 статті 3 ЦК України спрямовані на захист прав саме добросовісного набувача, а тому саме в разі його недобросовісності договір може бути визнаний недійсним. Тому Велика Палата Верховного Суду у наведеній справі відступила від зазначеного висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22 червня 2017 року у справі № 6-3058цс16.

Сформульовані вище висновки частково не узгоджуються з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) (на яку посилається заявник в касаційній скарзі), що закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи ? контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, наведеного в зазначеній постанові, шляхом уточнення, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи ? контрагента за таким договором.

З огляду на вказане, доводи заявника про наявність чи відсутність згоди на продаж спільного сумісного майна не мають вирішального значення для вирішення позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 25 жовтня 2018 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , оскільки в його діях не було встановлено недобросовісності при укладенні цього договору, про що обґрунтовано вказав суд апеляційної інстанції.

При цьому, суд апеляційної інстанції правильно вказав, що ОСОБА_1 не позбавлена можливості вимоги компенсації вартості 1/2 частини спірного нерухомого відчуженого майна, у разі, якщо такі кошти було використано ОСОБА_2 для власних потреб. Також вартість проданого майна може враховуватися при поділі спільного сумісного майна подружжя.

До подібних правових висновків дійшов Верховний Суд України у постановах: від 08 квітня 2015 року у справі № 6-7цс15, від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17.

Отже, вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права, були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість їх судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Щодо судових витрат

Згідно із частинами першою, сьомою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до частин першої та другої статті 136 ЦПК України суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору на визначений строк у порядку, передбаченому законом, але не більше як до ухвалення судового рішення у справі.

Якщо у встановлений судом строк судові витрати не будуть сплачені, заява відповідно до статті 257 цього Кодексу залишається без розгляду, або витрати стягуються за судовим рішенням у справі, коли сплата судових витрат була відстрочена або розстрочена до ухвалення цього рішення.

Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2022 року відстрочено ОСОБА_1 сплату судового збору до закінчення касаційного розгляду справи.

Оскільки Верховний Суд залишає касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, то з неї необхідно стягнути судовий збір, який вона повинна була доплатити за подання касаційної скарги, визначений ухвалою Верховного Суду від 28 січня 2022 року, у розмірі 18 120,16 грн.

Керуючись статтями 141 400 402 409 410 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Мотуза Олександра Володимировича - залишити без задоволення.

Рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 07 червня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 грудня 2021 рокузалишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) на користь держави судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 18 120 (вісімнадцяти тисяч ста двадцяти) гривень 16 (шістнадцяти) копійок.

Судовий збір за подання касаційної скарги до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду має бути перераховано ОСОБА_1 або внесено до ГУК у м. Києві/Печерс. р-н/22030102, код отримувача (код за ЄДРПОУ): 37993783, банк отримувача: Казначейство України (ЕАП), рахунок отримувача: UA288999980313151207000026007, код класифікації доходів бюджету: 22030102, найменування податку, збору, платежу «Судовий збір (Верховний Суд, 055)».

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк