Постанова

Іменем України

26 лютого 2020 року

м. Київ

справа № 219/7462/15-ц

провадження № 61-11012ск18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 29 червня 2016 року у складі судді Хомченко Л. І. та рішення Апеляційного суду Донецької області від 01 листопада 2016 року у складі колегії суддів: Кішкіної І. В., Гапонова А. В., Папоян В. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2015 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позовна заява мотивована тим, що 15 лютого 2008 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладений кредитно-заставний договір № GOAWAN70180004, згідно з яким останній отримав кредит у розмірі 65 583,80 грн, із кінцевим терміном повернення - 13 лютого 2015 року. Вимоги до ОСОБА_1 , що випливають із вказаного договору, були забезпечені шляхом передачі ним у заставу ПАТ КБ «ПриватБанк» автомобіля, детальний опис якого визначено у статті 17.9 кредитного договору.

ОСОБА_1 зобов`язання за кредитним договором належним чином не виконав, у зв`язку з чим станом на 16 липня 2015 року виникла заборгованість у розмірі 190 012,53 грн, яка складається з: 43 789,90 грн - заборгованість за кредитом, 21 870,90 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом, 2 723,66 грн - комісія за користування кредитом, 112 341,76 грн - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором, 250 грн - штраф (фіксована частина), 9 036,31 грн - штраф (процентна складова).

ПАТ КБ «ПриватБанк» просило стягнути з ОСОБА_1 на свою користь заборгованість за кредитним договором від 15 лютого 2008 року № GOAWAN70180004 у розмірі 190 012,53 грн та судові витрати у справі.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 29 червня 2016 року позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено.

Суд першої інстанції виходив із того, що умови кредитного договору позичальником виконувалися неналежним чином, що призвело до утворення заборгованості. Під час розгляду справи відповідач не спростував належними та допустимими доказами наданий позивачем розрахунок заборгованості, а тому порушене право ПАТ КБ «ПриватБанк» підлягає захисту у повному обсязі.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 01 листопада 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 29 червня 2016 року скасовано в частині стягнення пені та штрафів.

Позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково.

Викладено резолютивну частину рішення в іншій редакції.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 43 789,90 грн, заборгованість за процентами у розмірі 21 870,90 грн, комісію за користування кредитом - 2 723,66 грн, пеню за несвоєчасне виконання зобов`язань у розмірі 43 789,90 грн.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції постановив, що суд першої інстанції правильно визначив порушення позичальником умов кредитного договору, проте не застосував до спірних правовідносин положення Закону України від 02 вересня 2014 року № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», відповідно до статті 2 якого на час проведення антитерористичної операції забороняється нарахування пені та/або штрафів на основну суму заборгованості із зобов`язань за кредитними договорами та договорами позики з 14 квітня 2014 року громадянам України, які зареєстровані та постійно проживають або переселилися у період з 14 квітня 2014 року з населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція.

Тому необґрунтованими є доводи кредитора про нарахування пені та штрафів у сумі 50 029 грн та 9 286,31 грн (250 грн (фіксована частина) + 9 036,31 грн (процентна складова)) за період з 14 квітня 2014 року до 16 липня 2015 року.

Крім того, встановивши, що сума пені, яка підлягає стягненню з ОСОБА_1 , перевищує розмір основної заборгованості за кредитом, апеляційний суд дійшов висновку про зменшення розміру неустойки до 43 789,90 грнна підставі частини третьої статті 551 ЦК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що рішення судів попередніх інстанцій не відповідають критеріям законності та обґрунтованості, суди допустили неповноту, однобічність і необ`єктивність при розгляді справи, оцінка доказів, наявних у матеріалах справи, суперечить положенням статті 212 ЦПК України 2004 року. Суди залишили поза увагою той факт, що відповідач з моменту укладення кредитного договору і до лютого 2015 року включно виконував зобов`язання належним чином шляхом зарахування на рахунок банку 1 370 грн щомісячно. У зв`язку із травмою на виробництві, що відбулась під час дії договору страхування життя, укладеного із банком, ОСОБА_1 отримав третю групу інвалідності, а тому відповідно до умов цього договору банк був зобов`язаний зарахувати страхові виплати в розмірі 50 % від розміру кредитної суми (61 200 грн) в рахунок погашення основної заборгованості. Банком безпідставно та в односторонньому порядку було змінено розмір відсотків за користування кредитом. Визнавши незаконним нарахування пені та штрафів за період з 14 квітня 2014 року до 16 липня 2015 року, апеляційний суд проігнорував положення статті 258 ЦК України щодо частини неустойки, яка визначена раніше, оскільки не звернув увагу на наявність заяви про застосування позовної давності. Також у порушення положень статті 88 ЦПК України 2004 року апеляційний суд не здійснив розподіл судових витрат пропорційно задоволеним вимогам ПАТ КБ «ПриватБанк».

Короткий зміст позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» до суду не подало.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 29 червня 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 01 листопада 2016 року, витребувано з Артемівського міськрайонного суду Донецької області цивільну справу № 219/7462/15-ц.

Статтею 388 ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набрав чинності 15 грудня 2017 року, визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У лютому 2018 року цивільну справу № 219/7462/15-ц передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 14 травня 2018 року справу за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

15 лютого 2008 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладений кредитно-заставний договір № GOAWAN70180004, згідно з яким останній отримав кредит у розмірі 65 583,80 грн із кінцевим терміном повернення - 13 лютого 2015 року.

Виконання позичальником зобов`язань, що випливають із вказаного кредитно-заставного договору, було забезпечено шляхом передачі ОСОБА_1 у заставу ПАТ КБ «ПриватБанк» автомобіля, детальний опис якого визначено у статті 17.9 цього договору.

У зв`язку з порушенням ОСОБА_1 зобов`язань за вказаним кредитно-заставним договором станом на 16 липня 2015 року утворилася заборгованість у сумі 190 012,53 грн, яка складається з: 43 789,90 грн - заборгованість за кредитом, 21 870,90 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом, 2 723,66 грн - комісія за користування кредитом, 112 341,76 грн - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором, штрафи відповідно до умов договору: 250 грн - фіксована частина, 9 036,31 грн - процентна складова (а. с. 4-7).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній до набрання чинності Законом України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ») передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права

Відповідно до статті 213 ЦПК України 2004 року рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з пунктами 1-4 частини першої статті 214 ЦПК України 2004 року під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити.

Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірах та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

За змістом частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Статтею 549 ЦК України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Вирішуючи вказаний спір, апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав вважати обґрунтованим позов, пред`явлений банком.

Апеляційний суд виходив з того, що ОСОБА_1 отримав грошові кошти за кредитно-заставним договором від 15 лютого 2008 року № GOAWAN70180004 та внаслідок неналежного виконання зобов`язання з погашення кредиту за цим договором допустив збільшення відсоткової ставки за користування кредитом.

При цьому апеляційний суд відхилив доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо відсутності кредитної заборгованості, посилаючись на наявний у матеріалах справи розрахунок заборгованості, наданий позивачем.

Колегія суддів частково не погоджується з такими висновками апеляційного суду з огляду на таке.

Статтею 57 ЦПК України 2004 року передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Згідно зі статтею 58 ЦПК України 2004 року належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК України 2004 року).

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду.

Колегія суддів вважає, що оцінюючи наведені позивачем доводи та надані докази щодо наявності у ОСОБА_1 кредитної заборгованості, апеляційний суд у порушення положень статей 5 10 11 57 58 179 ЦПК України 2004 року не здійснив перевірку наданого банком розрахунку (а. с. 4-7), не відобразив складові кредитної заборгованості та порядок їх утворення відповідно до умов кредитно-заставного договору.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про невиконання відповідачем умов кредитно-заставного договору, не зазначивши при цьому, за який саме період відповідач допустив прострочення за платежами та у якому обсязі.

Так, сторони у кредитно-заставному договорі визначили, що погашення заборгованості здійснюється шляхом сплати щомісячних платежів відповідно до пункту 17.8 договору, до складу яких входять платежі за винагородою (у випадку її наявності), процентами та кредитом (пункт 4.4).

Згідно з пунктом 17.8 кредитно-заставного договору позичальник зобов`язаний сплатити банку щомісячний платіж в розмірі 1 369,35 грн для погашення заборгованості за кредитом, винагородою та процентами за користування ним.

Положеннями пункту 17.1.9 договору період сплати платежів на користь банку визначено з 24 до 28 числа кожного місяця.

Відповідач, заперечуючи проти доводів ПАТ КБ «ПриватБанк», надав суду копії квитанцій про сплату на користь банку грошових коштів у рахунок погашення кредитної заборгованості (а. с. 117-138).

Також, окрім розрахунку кредитної заборгованості, ПАТ КБ «ПриватБанк» надало суду виписки за рахунком ОСОБА_1 за період з 15 лютого 2008 року до 23 січня 2015 року, відповідно до яких відповідач щомісячно здійснював погашення кредитної заборгованості.

Однак, апеляційний суд, перевіряючи законність рішення суду першої інстанції, відповідно до доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначені вище копії квитанцій та виписки за рахунком відповідача, всупереч вимогам статті 212 ЦПК України 2004 року, не дослідив на предмет належності на допустимості як доказів, не оцінив їх в сукупності з іншими доказами, наданими банком.

Таким чином, покладаючи в основу свого рішення лише наданий банком розрахунок, апеляційний суд не звернув увагу на відсутність у ньому відомостей про внесені відповідачем на рахунок банку грошові кошти у рахунок погашення кредитної заборгованості та не перевірив заперечення ОСОБА_1 щодо відсутності кредитної заборгованості.

Також суд не відобразив у рішенні доводи відповідача про розмір процентної ставки за користування кредитом, за якою відбувалось нарахування заборгованості, не дослідив питання кількості змін розміру процентної ставки за користування кредитом відповідно до умов договору.

Пунктом 6.3.1 кредитного договору визначено, що банк має право в односторонньому порядку збільшувати розмір процентів за користування кредитом в залежності від зміни кон`юнктури ринку грошових ресурсів України. При цьому банк надсилає позичальнику письмове повідомлення про зміну процентної ставки протягом семи календарних днів з дати вступу в чинність зміненої процентної ставки.

На вимогу суду про надання відомостей щодо повідомлення боржника про зміну відсоткової ставки банк неодноразово надавав відповідь про неможливість долучення до матеріалів справи оригіналу кредитного договору з таким повідомленням.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що у 2009 році ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», вже зверталося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 15 лютого 2008 року, на що апеляційний суд уваги не звернув.

Що стосується рішення апеляційного суду в частині стягнення комісії, то колегія суддів звертає увагу на таке.

Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).

При цьому нарахування комісії за послуги, що супроводжують кредит, є незаконним.

Такий висновок зроблено Верховним Судом України в постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16 та він повинен враховуватися судами під час вирішення подібних спорів відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України .

Аналогічні правові висновки викладені також у постановах Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі № 686/9367/16-ц (провадження

№ 61-44593св18), від 11 грудня 2019 року у справі № 703/4889/15-ц (провадження № 61-23992св18), від 27 листопада 2019 року у справі № 343/3051/14-ц (провадження № 61-23895св18) та інших.

Відповідність нарахування комісії актам законодавства України апеляційний суд не врахував.

Також суд не надав належної правової оцінки доводам ОСОБА_1 про укладення з ПАТ КБ «ПриватБанк» договору страхування життя та положенням цього договору про обов`язок банку зарахувати страхові виплати в розмірі 50 % від розміру кредитної суми в рахунок погашення основної заборгованості, враховуючи те, що відповідач отримав третю групу інвалідності у зв`язку із травмою на виробництві під час дії договору страхування.

Змінюючи рішення суду першої інстанції щодо суми кредитної заборгованості, яка підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк», апеляційний суд у порушення вимог статті 88 ЦПК України 2004 року не вирішив питання про перерозподіл судових витрат пропорційно задоволеним позовним вимогам.

Доводи касаційної про заявлення стороною відповідача про застосування позовної давності у цій справі колегія суддів відхиляє, оскільки матеріали справи таких відомостей не містять.

Підсумовуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційний суд не перевірив усіх обставин, на які посилалися сторони в обґрунтування своїх вимог і заперечень, та не надав мотивування усім доводам апеляційної скарги ОСОБА_1 , що є обов`язковим елементом справедливого судового розгляду (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод) та законності і обґрунтованості судового рішення (стаття 213 ЦПК України 2004 року).

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи апеляційному суду необхідно також врахувати правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року м. Київ у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) щодо припинення права кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 415 ЦПК України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги приймає постанову відповідно до правил, встановлених статтею 35 та главою 9 розділу III цього Кодексу, з особливостями, зазначеними в статті 416 цього Кодексу.

Керуючись статтями 400 409 411 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Донецької області від 01 листопада 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Б. І. Гулько

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк