Постанова

Іменем України

01 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 229/2827/17

провадження № 61-38310св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Кузнєцова В. О.,

суддів: Жданової В. С., Карпенко С. О., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України,

треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Кабінету Міністрів України на рішення Дружківського міського суду Донецької області від 05 лютого 2018 року у складі судді Петрова Є. В. та постанову Апеляційного суду Донецької області від 08 травня 2018 року у складі колегії суддів: Азевича В. Б., Корчистої О. І., Краснощокової Н. С.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог, заперечень на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної шкоди, завданої майну терористичним актом під час проведення антитерористичної операції, посилаючись на те, що він є власником 1/2 частини будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . В результаті терористичного акта 29-30 серпня 2016 року його житловий будинок був повністю зруйнований від влучання з артилерійської зброї під час проведення антитерористичної операції на території Донецької області, що підтверджується актом обстеження нерухомого майна від 02 вересня 2016 року № 56. На підставі його заяви про скоєння злочину - терористичного акта слідчим відділом Управління Служби безпеки України в Донецькій області 02 вересня 2016 року було відкрито кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014050380001059. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 1002-р було затверджено план заходів з організації відновлення пошкоджених (зруйнованих) об`єктів соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем забезпечення життєдіяльності на території Донецької та Луганської областей, згідно з яким у жовтні 2014 року на розгляд Кабінету Міністрів України мав бути внесений проект Порядку надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, однак такий спеціальний нормативно-правовий акт не прийнятий, що порушує його права, гарантовані статтею 41 Конституції України, статтями 6, 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі -Конвенція) та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Оскільки спірні відносини не врегульовані законом, то застосуванню підлягають стаття 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та частина десята статті 86 Кодексу цивільного захисту України, які регулюють подібні за змістом відносини. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив відшкодувати йому за рахунок коштів Державного бюджету України шкоду, заподіяну терористичним актом, у вигляді зруйнування житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , в сумі 557 926,40 грн шляхом стягнення з Державної казначейської служби України.

В запереченні на позовну заяву Кабінет Міністрів України зазначив, що є неналежним відповідачем в цій справі, оскільки не є розпорядником бюджетних коштів. Позивач не надав належних доказів пошкодження житлового будинку саме внаслідок терористичного акту, оскільки тільки вироком суду може бути визначена кваліфікація та обставини вказаного кримінального правопорушення. Статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачено відшкодування шкоди, заподіяної громадянам лише терористичним актом, натомість цей закон не передбачає відшкодування шкоди, заподіяної громадянам в результаті проведення антитерористичної операції. Крім того, посилання позивача на статтю 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставним, оскільки він не надав доказів виникнення надзвичайної ситуації 29-30 серпня 2016 року під час проведення антитерористичної операції, в результаті якої пошкоджено його житловий будинок. Тому позивач обрав неналежний спосіб захисту своїх майнових прав та інтересів. Розмір відшкодування матеріальної шкоди позивач визначив, посилаючись на наказ Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 03 травня 2017 року № 102 «Про показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України», без проведення незалежної оцінки пошкодженого майна, що суперечить вимогам статей 22 1192 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та частини третьої статті 7 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні». Крім того, у позовній заяві ОСОБА_1 посилався на те, що його житловий будинок був повністю зруйнований, однак в акті обстеження нерухомого майна від 02 вересня 2016 року № 56 зазначено про знищення будинку на 40 %.

Ухвалою Дружківського міського суду Донецької області від 07 грудня 2017 року, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 залучено до участі у справі як третіх осіб.

Рішенням Дружківського міського суду Донецької області від 05 лютого 2018 року позов задоволено. Відшкодовано ОСОБА_1 за рахунок коштів Державного бюджету України матеріальну шкоду, заподіяну терористичним актом, у вигляді зруйнування житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , в сумі 557 926,40 грн шляхом стягнення з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що порушено право приватної власності позивача, гарантоване статтею 41 Конституції України, належний йому на праві власності будинок не з його волі став непридатним для подальшої експлуатації від влучання з артилерійської зброї під час проведення антитерористичної операції на території Донецької області. Завдана позивачу матеріальна шкода підлягає відшкодуванню на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» із застосуванням механізму визначення розміру відшкодування, встановленого частиною десятою статті 86 Кодексу цивільного захисту України, виходячи з опосередкованої вартості спорудження житла в Донецькій області.

Постановою Апеляційного суду Донецької області від 08 травня 2018 року апеляційну скаргу Держави України в особі Кабінету Міністрів України залишено без задоволення, рішення Дружківського міського суду Донецької області від 05 лютого 2018 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У червні 2018 року Кабінет Міністрів України подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Дружківського міського суду Донецької області від 05 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Донецької області від 08 травня 2018 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Касаційна скарга Кабінету Міністрів України мотивована тим, що суди неповно з`ясували обставини справи, не дослідили в повному обсязі доказів і помилково виходили з того, що ОСОБА_1 є власником 1/2 частини будинку житловою площею 51,2 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , не звернули уваги на те, що за договором купівлі-продажу від 04 травня 2006 року йому належить 1/4 частина вказаного будинку і його загальна площа - 103,7 кв. м. Крім того, у свідоцтві про право власності від 04 грудня 1996 року, виданому Колективним сільськогосподарським підприємством «Спартак», власниками 1/4 частини будинку за адресою: АДРЕСА_1 зазначено ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 і частка кожного з них не визначена. Таким чином, стягуючи на користь позивача суму відшкодування матеріальної шкоди, завданої цілому будинку, суди порушили право власності інших осіб на цей будинок. Суди необґрунтовано застосували до спірних правовідносин статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та частину десяту статті 86 Кодексу цивільного захисту України, не врахували, що виплата грошової компенсації за рахунок держави здійснюється за умови добровільної передачі постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання. Відповідно до статей 22 1192 ЦК України позивач повинен був довести розмір реальної вартості втраченого майна на час розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення будинку, однак незалежна оцінка чи судова будівельно-технічна експертиза пошкодженого майна позивача не проводилися. Крім того, акт обстеження нерухомого майна від 02 вересня 2016 року № 56 підписано посадовими особами Красногорівської сільської ради Ясинуватського району Донецької області з перевищенням повноважень, оскільки організацію роботи щодо обстеження житлового фонду при проведенні антитерористичної операції покладено на посадових осіб райдержадміністрацій, а не сільських рад. Таким чином, за відсутності інших доказів щодо пошкодження будинку позивача вказаний акт не може бути належним, достовірним та достатнім доказом у справі.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 16 липня 2018 року відкрито касаційне провадження в цій справі, витребувано її матеріали з Дружківського міського суду Донецької області та зупинено виконання рішення Дружківського міського суду Донецької області від 05 лютого 2018 року до закінчення касаційного провадження.

30 липня 2018 року справа № 229/2827/17 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 березня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 є власником (одним із співвласників) 1/2 частини будинку АДРЕСА_1 житловою площею 51,2 кв. м, що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло, виданим 04 грудня 1996 року Колективним сільськогосподарським підприємством «Спартак», та договором купівлі-продажу частки житлового будинку від 04 травня 2006 року.

Згідно з актом обстеження нерухомого майна, пошкодженого внаслідок проведення антитерористичної операції, від 02 вересня 2016 року № 56 житловий будинок АДРЕСА_1 був пошкоджений внаслідок влучання з артилерійської зброї під час бойових дій, що пов`язані з проведенням на території області антитерористичної операції. Будинок для проживання не придатний.

02 вересня 2016 року слідчим відділом Управління Служби безпеки України в Донецькій області були внесені відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014050380001059 про те, що в період з 29 по 30 серпня 2016 року в ході проведення артилерійського обстрілу в селищі Кам`янка Ясинуватського району Донецької області було зруйновано, зокрема будинок ОСОБА_1 .

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Відповідно до частин першої, другої, четвертої, десятої статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.

Частиною четвертою статті 41 Конституції України гарантовано, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним.

Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначитися з предметом й підставою позову.

Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Згідно з пунктами 4, 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

З викладеного вбачається, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Тобто правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.

Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, то суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

Аналіз указаних правових норм дає підстави для висновку про те, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 вбачається, що він звернувся до суду з метою отримати від держави відшкодування за пошкодження (знищення) під час терористичного акта його майна, на яке він, на його думку, має право згідно із законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Також позивач зазначав, що право на судовий захист йому гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.

Крім того, позивач вказував на те, що держава в особі Кабінету Міністрів України зобов`язана була розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраджали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, що передбачено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 1002-р, яким затверджено план заходів з організації відновлення пошкоджених (зруйнованих) об`єктів соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем забезпечення життєдіяльності на території Донецької та Луганської областей, проте держава цього не зробила, що порушує його право власності, яке гарантоване статтею 41 Конституції України, статтями 6, 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції й до сих пір компенсація завданої шкоди не виплачена.

Верховний Суд виходить з того, що посилання позивача як на правову підставу позову на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв`язку з негативним обов`язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції є безпідставним.

Відповідно й суди неправильно керувалися вказаними нормами права при вирішенні спору.

Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.

Положення преамбули Конвенції вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави з гарантування прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні.

Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав.

Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50).

Тобто особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.

Позивач обґрунтував розмір завданої йому шкоди опосередкованою вартістю знищеного будинку станом на 01 квітня 2017 року, керуючись при цьому частиною десятою статті 86 Кодексу цивільного захисту України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, проте не зазначав, що держава винна у пошкодженні його майна.

Статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачено, що відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Відшкодування шкоди, заподіяної організації, підприємству або установі терористичним актом, провадиться в порядку, визначеному законом.

З огляду на зміст вказаних положень реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам нежитлової нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.

При цьому в законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08).

Крім того, відповідно до частини восьмої статті 86 і частини третьої статті 89 Кодексу цивільного захисту України постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання, викладений в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623.

На підставі наведеного колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави України такого відшкодування за пошкоджений в період проведення антитерористичної операції будинок.

З аналогічних підстав не породжує у позивача такого очікування і застосовані судом першої інстанції норми Кодексу цивільного захисту України щодо відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій.

Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну в період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акта належної позивачу на праві власності частини будинку не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що належна позивачу на праві власності частина будинку була пошкоджена від влучання з артилерійської зброї під час проведення антитерористичної операції на території Донецької області, суди попередніх інстанцій помилково застосували до спірних правовідносин за аналогією закону (частина дев`ята статті 10 ЦПК України) положення статті 86 Кодексу цивільного захисту України для реалізації позивачем права, передбаченого у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».

Стаття 86 Кодексу цивільного захисту України регламентує забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлює умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини 10 вказаної статті (який передбачає, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев`ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави добровільне передання постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання).

Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодування винятково на державу, так як передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема, є страховий захист майнових інтересів суб`єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу). Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюється за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України).

Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акта майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними.

Разом з тим позивач має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Позивач зазначав, зокрема, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції, проте помилково вважав, що має право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акта частини будинку в розмірі її реальної вартості.

Також позивач посилався на: відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та невідновлення будинку; відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджений внаслідок терористичного акта будинок; нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ.

Зазначені доводи позивача Верховний Суд вважає обґрунтованими та доведеними.

Так, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 3 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114).

Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням житла внаслідок терористичного акта, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов`язок).

Крім того, в матеріалах справи відсутні відомості про те, що на час розгляду справи судами попередніх інстанцій досудове розслідування у кримінальному провадженні закінчено. Тобто, у судів першої та апеляційної інстанцій не було доказів того, що держава провела чи проводила належне розслідування випадку заподіяння майнової шкоди позивачу (позитивний процесуальний обов`язок держави).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).

Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).

Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.

До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19).

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

З огляду на викладене оскаржувані судові рішення не можуть вважатися законними та підлягають скасуванню, оскільки суди попередніх інстанцій не врахували, що правовою підставою для виплати компенсації, а не шкоди, є не положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України, а невиконання державою позитивного обов`язку розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції.

При цьому Верховний Суд виходить з того, що згідно з частиною першою статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Посилання Кабінету Міністрів України на те, що до його повноважень не належить відшкодування шкоди, завданої терористичним актом, і він не є належним представником Держави України в цій справі, є безпідставними, оскільки позивач правильно визначив Кабінет Міністрів України як представника Держави України, який має повноваження щодо організації та забезпечення боротьби з тероризмом в Україні.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 є власником 1/4 частини будинку за адресою: АДРЕСА_1 , а не 1/2 частини, як це встановили суди попередніх інстанцій, не заслуговують на увагу, оскільки не спростовують тих обставин, що позивач як власник частини житлового будинку (незалежно від розміру його частки), пошкодженого під час проведення антитерористичної операції на території Донецької області, внаслідок невиконання державою позитивного обов`язку розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди, має право на компенсацію на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції

Аргументи заявника про те, що позивач не надав належних доказів пошкодження житлового будинку саме внаслідок терористичного акту, оскільки тільки вироком суду може бути визначена кваліфікація та обставини вказаного кримінального правопорушення, є неспроможними з огляду на те, що факт пошкодження (зруйнування) житлового фонду та систем забезпечення життєдіяльності на території Донецької та Луганської областей у період проведення антитерористичної операції є загальновідомим фактом, а тому в силу приписів частини третьої статті 82 ЦПК України не потребує доказуванню. Факт пошкодження будинку позивача внаслідок проведення антитерористичної операції підтверджується наявними в матеріалах справи документами, зокрема актом обстеження нерухомого майна, пошкодженого внаслідок проведення антитерористичної операції, від 02 вересня 2016 року № 56.

Відповідно до статті 412 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та стягнення за рахунок держави грошової компенсації у розмірі 50 000 грн, виходячи при цьому з наведених вище підстав та обґрунтування позову, а саме: відсутності компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та невідновлення належної позивачу частини будинку; відсутності спеціального порядку відшкодування за пошкоджений внаслідок терористичного акта будинок; нездатності держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ; відсутності належного розслідування випадку заподіяння шкоди у розумінні ЄСПЛ за встановленого у відповідному кримінальному провадженні факту пошкодження внаслідок терористичного акта квартири.

Керуючись статтями 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Кабінету Міністрів України задовольнити частково.

Рішення Дружківського міського суду Донецької області від 05 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Донецької області від 08 травня 2018 року скасувати і ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про відшкодування матеріальної шкоди, завданої майну терористичним актом під час проведення антитерористичної операції, задовольнити частково.

Стягнути з Держави України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію в розмірі 50 000 (п`ятдесят тисяч) грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. О. Кузнєцов Судді:В. С. Жданова С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов