№ 230/10892/13-к - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 лютого 2025 року

м. Київ

справа № 230/10892/13-к

провадження № 51-3579км18

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

захисника ОСОБА_6 (у режимі відеоконференції),

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги засудженого ОСОБА_7 і його захисника ОСОБА_8 на вирок Єнакіївського міського суду Донецької області від 31 січня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 25 квітня 2014 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12013050270002089, за обвинуваченням

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та жителя АДРЕСА_1 , зареєстрованого в АДРЕСА_2 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України.

Короткий зміст історії справи

Вироком Єнакіївського міського суду Донецької області від 25 квітня 2014 року ОСОБА_7 визнано винуватими та засуджено за ч. 4 ст. 190 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з конфіскацією майна, що належить на праві приватної власності.

Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 25 квітня 2014 року вирок суду першої інстанції залишено без змін.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком суду, 26 травня 2011 року приблизно о 10:00 ОСОБА_7 , перебуваючи на пл. Бурмистрова, 6 у м. Єнакієвому (офіс нотаріуса ОСОБА_9 ), діючи умисно, з корисних мотивів, маючи намір на заволодіння грошовими коштами ОСОБА_10 шляхом обману, під виглядом продажу автомобілів оформив генеральну довіреність серії ВРП № 188918 від 26 травня 2011 року на право використання, володіння та розпорядження автомобілем марки «Рута 20 СПГ», 2008 року випуску, д. н. з. НОМЕР_1 , на ім`я ОСОБА_10 . Після цього ОСОБА_11 , не будучи обізнана про умисні дії ОСОБА_7 , також оформила генеральну довіреність серії ВРП № 188917 від 26 травня 2011 року на право використання, володіння та розпорядження автомобілем марки «Рута 20 СПГ», 2008 року випуску, д. н. з. НОМЕР_2 , на ім`я ОСОБА_10 на строк до 26 травня 2021 року. Після цього ОСОБА_7 передав зазначені довіреності ОСОБА_10 , а останній, не маючи сумнівів у добросовісності дій ОСОБА_7 , того ж дня в період з 16:30 до 18:00, перебуваючи в боксах гаражів на АДРЕСА_3, передав ОСОБА_7 кошти в розмірі 300 000 грн, якими останній заволодів шляхом обману.

Доводячи свій злочинний намір до кінця, 05 жовтня 2011 року ОСОБА_7 відкликав генеральну довіреність, оформлену на ім`я ОСОБА_10 , а ОСОБА_11 , діючи на його прохання, не будучи обізнаною про його злочинні наміри, за вказівкою засудженого також відкликала оформлену генеральну довіреність на ім`я ОСОБА_10 . У результаті протиправних дій ОСОБА_7 потерпілому ОСОБА_10 був завданий матеріальний збиток на суму 300 000 грн, який більш ніж у 600 разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, що є шкодою в особливо великих розмірах.

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала скаргу

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_8 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону і неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та закрити кримінальне провадження. За твердженням захисника, докази, якими сторона обвинувачення обґрунтувала винуватість підзахисного у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України, не підтверджують наявності складу інкримінованого йому злочину. При цьому показання потерпілих вважає суперечливими. Наголошує, що між підзахисним і потерпілим склалися цивільно-правові відносини. Крім того, звертає увагу, що в порядку цивільного судочинства був розглянутий позов ОСОБА_7 , ОСОБА_11 до ОСОБА_10 про витребування майна (автомобілів) із чужого незаконного володіння, який був задоволений рішенням апеляційного суду, залишеним без зміни касаційним судом.

Вважає, що ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 419 КПК України, оскільки суд не надав належної оцінки доводам, наведеним в її апеляційній скарзі, про необхідність закриття кримінального провадження.

Засуджений ОСОБА_7 у касаційній скарзі, яка за змістом аналогічна касаційній скарзі захисника, теж просить скасувати судові рішення та закрити кримінальне провадження у зв`язку з відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення. Обґрунтовуючи свої вимоги, посилається на те, що матеріали провадження не містять достатніх доказів винуватості у вчиненні інкримінованого йому злочину; судовий розгляд у суді першої інстанції було проведено неповно й однобічно; висновки суду, викладені в його рішенні, не відповідають фактичним обставинам провадження. Водночас суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки доводам скарги захисника і безпідставно залишив апеляційну скаргу без задоволення.

Позиції інших учасників судового провадження

У судовому засіданні захисник підтримав подані касаційні скарги, а прокурор заперечував щодо їх задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали кримінального провадження, наведені в касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.

Мотиви Суду

Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до приписів ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.

Отже, виходячи з наведених положень процесуального закону суд касаційної інстанції є судом права, а не факту. Неповнота судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження не є підставою для перегляду судових рішень у касаційному порядку.

Під час перевірки доводів, наведених у касаційних скаргах, Верховний Суд виходить із фактичних обставин, установлених місцевим та апеляційним судами.

З огляду на це Суд відхиляє доводи касаційних скарг, у яких сторона захисту оспорює встановлені за результатами судового розгляду обставини, викладаючи власну версію подій, оскільки по суті вони стосуються невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, що не є предметом перевірки суду касаційної інстанції.

Як передбачено ст. 94 КПК, оцінка доказів є компетенцією суду, який ухвалив вирок і який оцінює кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

За результатами касаційного перегляду матеріалів кримінального провадження в межах доводів касаційних скарг засудженого і захисника не встановлено обставин, які би ставили під сумнів законність і обґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанцій про винуватість ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 370, п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК України вказані висновки ґрунтуються на об`єктивно з`ясованих обставинах, які підтверджено доказами, безпосередньо дослідженими під час судового розгляду й оціненими судом згідно зі ст. 94 цього Кодексу. Зміст обставин і доказів докладно наведено у вироку.

Так, постановляючи вирок, суд першої інстанції врахував показання: потерпілого ОСОБА_10 і свідків ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , які показали, що у їх присутності ОСОБА_10 передав ОСОБА_7 грошові кошти в сумі 300 000 грн в гаражі останнього, розташованому на вул. Нестерова в м. Єнакієвому. Також суд узяв до уваги письмові докази:

- довіреності серій ВРП № 188917 та ВРП № 188918 від 26 травня 2011 року про те, що ОСОБА_7 уповноважує ОСОБА_10 користуватися і розпоряджатися з правом передоручення автомобілями, належними йому на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортних засобів;

- свідоцтво про реєстрацію транспортних засобів «Рута 20 СПГ», д. н. з. НОМЕР_1 , який належить ОСОБА_7 , та «Рута 20 СПГ», д. н. з. НОМЕР_2 , належного ОСОБА_11 ;

- тимчасові реєстраційні талони НОМЕР_3 та НОМЕР_4 , виданими ОСОБА_10 ;

- довідку ПАТ «УкрСиббанк», відповідно якої 20 травня 2011 року на ім`я ОСОБА_7 був відкритий поточний рахунок № НОМЕР_5 у доларах США; - довідку про рух коштів за рахунком № НОМЕР_5 , відповідно якої на цей рахунок зараховано 40150 дол. США;

- витяг про реєстрацію в Єдиному реєстрі довіреностей, згідно з якими дія довіреностей припинилася 05 жовтня 2011 року;

- лист ПАТ «ПроКредитБанк», відповідно якого 13 травня 2011 року ОСОБА_10 звернувся до банку із заявою про отримання кредиту в розмірі 310 000 грн., а 26 травня 2011 року отримав кредит;

- договір про надання траншу від 26 травня 2011 року № 401.42251/FW401.364, укладений між ПАТ «ПроКредитБанк» та ОСОБА_10 , згідно з яким останньому був виданий кредит в сумі 310 000 грн.;

- заяву ОСОБА_7 від 30 травня 2011 року про розірвання договорів автобусного маршруту з 01 червня 2011 року у зв`язку з продажем автобусів «Рута 20 СПГ»;

- ліцензію серії НОМЕР_6, видану ОСОБА_7 , та ліцензійні картки до ліцензії на транспортні засоби «Рута 20 СПГ» д. н. з. НОМЕР_2 , «Рута 20 СПГ», д. н. з. НОМЕР_1 .

З`ясувавши фактичні обставини справи, дослідивши та проаналізувавши зібрані докази в їх сукупності, надавши їм належну оцінку, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні шахрайства в особливо великих розмірах і правильно кваліфікував його дії за ч. 4 ст. 190 КК України.

Крім того, усупереч доводам сторони захисту, суд першої інстанції визнав указані показання потерпілого і свідків достовірними, логічними, послідовними й такими, що узгоджуються з іншими доказами, у суду не виникало сумнівів щодо правдивості, а в сукупності з іншими доказами ці свідчення підтверджують те, що ОСОБА_7 вчинив інкриміновані йому кримінальні правопорушення.

Одночасно з вироку вбачається, що суд надав оцінку доводам сторони захисту про наявність між засудженим і потерпілою цивільно-правових відносин.

Так, спростовуючи ці доводи, суд вказав, що ОСОБА_7 під виглядом начебто продажу автобусів шляхом надання на них довіреностей, заволодів чужим майном в особливо великому обсязі шляхом обману, що утворює склад злочину.

Згідно зі ст. 190 КК шахрайство - це заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою.

Відмежовуючи шахрайство від цивільно-правових деліктів, необхідно виходити з того, що отримання майна з умовою виконання якого-небудь зобов`язання може бути кваліфіковане як шахрайство, якщо встановлено, що винна особа вже в момент заволодіння цим майном мала на меті його привласнити, а зобов`язання - не виконувати. Розмежування кримінально караного злочину від цивільно-правової угоди необхідно здійснювати не за тим, як оформлені укладені між сторонами договори, а за тим, що стало результатом цієї договірної діяльності. Якщо одна сторона, приймаючи на себе зобов`язання, не має ніяких реальних можливостей і бажання їх виконувати, йдеться про шахрайство (постанова Верховного Суду від 24 вересня 2020 року у справі № 755/10138/16-к).

Існування між обвинуваченим та потерпілим певних цивільно-правових чи інших подібних правовідносин, які були закріплені в певному правочині, саме собою не виключає можливості кваліфікації діяння особи як шахрайства за наявності усіх необхідних елементів складу цього злочину. В окремих випадках такі відносини цілком можуть бути частиною реалізації умислу особи на заволодіння чужим майном шляхом обману чи зловживання довірою.

Принциповим у цьому питанні є встановлення і доведення поза розумним сумнівом, що особа, умисно, з корисливих мотивів заволодіваючи чужим майном або набуваючи права на майно шляхом обману чи зловживання довірою, зокрема беручи на себе при цьому певні зобов`язання, одразу не мала наміру їх виконувати, використовуючи певні правовідносини як спосіб реалізації умислу, спрямованого на заволодіння чужим майном шляхом обману чи зловживання довірою. Висновок про це може бути зроблений, у тому числі, виходячи із сукупності фактичних дій такої особи.

Отже, суд констатував, що ОСОБА_7 під виглядом начебто продажу автобусів шляхом надання на них довіреностей, які потім відкликав, заволодів шляхом обману чужим майном - грошовими коштами в сумі 300 000 грн, що належали ОСОБА_10 , чим спричинив йому матеріальну шкоду в особливо великому розмірі.

З викладених вище мотивів суд відхилив твердження сторони захисту про наявність між засудженим та потерпілою цивільно-правових відносин.

Ці висновки місцевого суду перевірив апеляційний суд, який визнав їх обґрунтованими та вмотивованими, навівши достатні аргументи й підстави для прийняття такого рішення.

Не знайшли свого підтвердження посилання сторони захисту на неврахування судом того, що предметом розгляду цивільного судочинства був спір між ОСОБА_7 , ОСОБА_11 та ОСОБА_10 щодо автомобілів «Рута». Так, суд першої інстанції надав оцінку рішенню Апеляційного суду Донецької області від 22 травня 2012 року та ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 січня 2013 року і зазначив, що ці рішення засвідчують лише факт відсутності між сторонами цивільних правовідносин.

Була предметом перевірки судами і версія сторони захисту про те, що ОСОБА_11 у квітні 2011 року позичила кошти на ліки у ОСОБА_15 (своєї куми) у сумі 30000 дол. США, для їх зберігання 20 травня 2011 року був відкритий валютний рахунок у ПАТ «УкрСиббанк» на ім`я ОСОБА_7 . Перевіряючи цю версію, суд першої інстанцій дійшов висновків, що наведене нічим не підтверджене, крім слів ОСОБА_11 та ОСОБА_7 . Водночас звернув увагу, що ОСОБА_11 є співмешканкою ОСОБА_7 , а тому дає такі пояснення на користь ОСОБА_7 з метою допомогти останньому уникнути кримінальної відповідальності.

Ці пояснення ОСОБА_7 та ОСОБА_11 також були спростовані наявною в матеріалах довідкою про рух коштів на рахунку № НОМЕР_5 , з якої вбачається, що на рахунок, відкритий ОСОБА_7 , 27 травня 2011 року зараховано 40 150 дол. США, тобто ці кошти ОСОБА_7 вніс наступного дня після отримання їх від ОСОБА_10 .

Суд дав оцінку й наданій стороною захисту медичній карті та епікризу історії хвороби ОСОБА_11 , та суд зазначив, що вони лише свідчать про те, що ОСОБА_11 страждає на захворювання й в період з 27 травня 2011 року по 04 червня 2011 року проходила лікування, але не містять відомостей щодо витрачених останньою коштів на лікування.

Отже, з`ясувавши фактичні обставини справи, дослідивши та проаналізувавши зібрані докази в їх сукупності, надавши їм належну оцінку, суд першої інстанції , з яким погодився і апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України

Таким чином, колегія суддів констатує, що суди провели ретельну перевіру посилань захисту на недоведеність вчинення засудженим інкримінованого йому кримінального правопорушення та спростовані низкою доказів здобутих та належно оцінених з точки зору достатності та взаємозв`язку.Зібрані у справі докази у сукупності в достатній мірі підтверджують фактичні обставини кримінальних правопорушень, які викладені під час формулювання обвинувачення, а доводи засудженого і захисника про протилежне є непереконливими.

У підсумку, колегія суддів вважає, що суд, оцінивши у разом усі докази у справі, які є взаємоузгодженими, належними та допустимими і в сукупності доповнюють один одного, дійшов обґрунтованого висновку про винуватість ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення.

Частина 2 ст. 17 КПК України передбачає, що винуватість особи має бути доведена поза розумним сумнівом. На переконання колегії суддів, у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_7 цей стандарт доведення винуватості цілком дотримано. Адже за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що були досліджені в суді апеляційної інстанції, можливо дійти висновку про те, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред`явлено обвинувачення.

Зазначене у вироку формулювання обвинувачення, визнане судом доведеним, відповідає диспозиції норми кримінального закону, якою встановлено кримінальну відповідальність за вчинені засудженим дії, які суд правильно кваліфікував за ч. 4 ст. 190 КК України.

За таких обставин у цьому кримінальному провадженні суд дослідив та з`ясував усі обставини, передбачені у ст. 91 КПК України, і дійшов обґрунтованого висновку, що зібрані докази в їх сукупності та взаємозв`язку безсумнівно доводять вчинення засудженим інкримінованого кримінального правопорушення.

Переконливих та достатніх доводів, які би ставили під сумнів додержання судом приписів статей 84 91 94 КПК України і правильність застосування закону України про кримінальну відповідальність під час кваліфікації діянь, у касаційних скаргах не наведено та перевіркою матеріалів провадження не встановлено.

Дії засудженого ОСОБА_7 за ч. 4 ст. 190 КК України кваліфіковано судом правильно.

Доводи сторони захисту щодо неповноти судового розгляду, а також незгоди з оцінкою доказів, яку надав суд, оспорювання встановлених за результатами судового розгляду фактів з викладенням власної версії події, що зводиться до невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, виходячи з вимог ст. 438 КПК України, як вже зазначалося вище, не є предметом перевірки суду касаційної інстанції.

Натомість апеляційний суд, перевіряючи обґрунтованість доводів апеляційної скарги захисника стосовно неповноти судового розгляду, недопустимості доказів, невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та неправильної юридичної оцінки дій засудженого, у своєму рішенні навів докладні мотиви такого рішення і не встановив істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які би перешкодили суду першої інстанції повно і всебічно розглянути справу та дати правильну оцінку вчиненому.

Решта доводів у касаційних скаргах також не спростовує висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо кваліфікації дій засудженого й обґрунтованості його винуватості та фактично зводиться до переоцінки доказів і встановлених у справі обставин, що на підставі ст. 433 КПК України не може бути предметом оцінки суду касаційної інстанції.

Вимогами кримінального процесуального закону передбачено, що рішення суду першої інстанції перевіряється апеляційним судом з точки зору його законності й обґрунтованості, тобто відповідності нормам матеріального і процесуального закону, фактичним обставинам справи, доказам, дослідженим у судовому засіданні.

Указані вимоги закону дотримані апеляційним судом під час постановлення ухвали за наслідками апеляційного розгляду в цьому кримінальному провадженні. Ухвала апеляційного суду відповідає приписам статей 370 419 КПК України.

З урахуванням викладеного касаційні скарги засудженого і захисника потрібно залишити без задоволення, а судові рішення - без зміни.

Керуючись статтями 433 434 436 КПК України, Суд

ухвалив:

Вирок Єнакіївського міського суду Донецької області від 31 січня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 25 квітня 2014 року щодо ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційні скарги засудженого ОСОБА_7 та його захисника ОСОБА_8 - без задоволення.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3