№ 2608/6303/12 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 липня 2025 року

м. Київ

справа № 2608/6303/12

провадження № 61-3257св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Луспеника Д. Д., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В.,Гулька Б. І., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - Приватне підприємство «Вояж»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

особа, яка подала апеляційну скаргу, - Київська міська рада,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Приватного підприємства «Вояж» на постанову Київського апеляційного суду від 11 лютого 2025 року у складі колегії суддів: Мазурик О. Ф. Желепи О. В., Поливач Л. Д.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень

У квітні 2012 року Приватне підприємство «Вояж» (далі - ПП «Вояж») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання права власності.

Позовну заяву обґрунтувало тим, що 17 січня 2011 року сторони уклали договір будівельного підряду № 17. Відповідно до умов цього договору, відповідач зобов`язався виконати ремонтно-будівельні роботи та часткову реконструкції нежитлової будівлі літ. «А», загальною площею 320,0 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та нерухомого майна - станції технічного обслуговування автомобілів з міні-кафе та магазином, загальною площею 108,9 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , відповідно до проєктно-кошторисної документації. Згідно з додатком № 1 до цього договору вартість будівництва визначено у сумі 350 000,00 грн, які ПП «Вояж» зобов`язано було сплатити відповідачу ОСОБА_2 у строк до 30 серпня 2012 року.

Зазначало, що обумовлені сторонами ремонтно-будівельні роботи та часткова реконструкція відповідного нерухомого майна відповідачем були виконані в строк, що підтверджується актом виконаних робіт від 19 серпня 2011 року. 15 грудня 2011 року відповідач надіслав на його адресу листа, в якому повідомив про те, що за умовами підпункту 2.3 договору будівельного підряду від 17 січня 2011 року № 17 кінцевим стоком оплати виконаних робіт було 30 серпня 2011 року і оскільки позивач не виконав своє зобов`язання щодо сплати цих коштів, то у нього (відповідача) відповідно до підпункту 2.4 договору будівельного підряду з 20 грудня 2011 року виникає право власності на нежитлову будівлю літ. «А», загальною площею 320,0 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та нерухоме майно - станцію технічного обслуговування автомобілів з міні-кафе та магазином, загально площею 108,9 кв. м,

Переконувало, що укладаючи договір будівельного підряду із відповідачем, мало на меті отримати право власності на спірні об`єкти нерухомості. Натомість виявилось, що відповідач також має на меті отримати право власності на них, що суперечить чинному законодавству України та умовам договору будівельного підряду від 17 січня 2011 року.

Наголошувало на тому, що його право власності на спірне майно не визнається та оспорюється відповідачем, а також може не визначатись іншими будь-якими третіми особами, які можуть вчинити йому перешкоди у володінні, користуванні та розпорядженні зазначеним вище нерухомим майном, а тому його права підлягають захисту.

З огляду на викладене, ПП «Вояж» просило суд визнати за ним право власності на нежитлову будівлю літ. «А», загальною площею 320,00 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 також на нерухоме майно, а саме: станцію технічного обслуговування автомобілів з міні-кафе та магазином, загальною площею 108,90 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 27 квітня 2012 року позов ПП «Вояж» у складі судді Кривов`яза А. П. задоволено частково. Визнано за ПП «Вояж» право власності на нерухоме майно - станцію технічного обслуговування автомобілів з міні-кафе та магазином, загальною площею 108,90 кв. м, що знаходиться за адресою: Дніпровська набережна, 17-Е, м. Київ.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що з 19 серпня 2011 року у позивача виникло право власності на станцію технічного обслуговування автомобілів з міні-кафе та магазином загальною площею 108,90 кв. м, що знаходиться за адресою: Дніпровська набережна, 17-Е, м. Київ, таке право оспорюється та не визнається відповідачем, тому воно підлягає захисту.

Водночас суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оскільки в судовому засіданні не знайшов підтвердження той факт, що на підставі договору будівельного підряду від 17 січня 2011 року № 17 позивач набув право власності на нежитлову будівлю літ. «А», загальною площею 320,0 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , то підстав для задоволення позову в цій частині та визнання за позивачем права власності на це майно немає.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, Київська міська рада, як особа, яка не брала участі у справі, але вважає, що оскаржуваним рішенням порушено її права та законні інтереси, 08 листопада 2024 року подала до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу разом з клопотанням про поновлення строку на апеляційне оскарження.

Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції

Ухвалою Київського апеляційного суду від 15 листопада 2024 року клопотання Київської міської ради про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення Святошинського районного суду міста Києва від 27 квітня 2012 року задоволено. Поновлено Київській міській раді пропущений строк на апеляційне оскарження рішення Святошинського районного суду міста Києва від 27 квітня 2012 року.

Постановляючи вказану ухвалу, апеляційний суд виходив із того, що наведені Київською міською радою причини пропуску строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції є поважними, оскільки скаржник не був учасником справи та після отримання копії рішення 29 жовтня 2024 року одразу подав апеляційну скаргу.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 13 грудня 2024 року (після усунення заявником недоліків апеляційної скарги щодо сплати судового збору) відкрито апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою Київської міської ради на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 27 квітня 2012 року.

При вирішенні питання про відкриття апеляційного провадження апеляційний суд виходив із того, що апеляційна скарга відповідає вимогам статті 356 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), підстав для її повернення або відмови у відкритті провадження не встановлено.

Постановою Київського апеляційного суду від 11 лютого 2025 року апеляційну скаргу Київської міської ради задоволено. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 27 квітня 2012 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ПП «Вояж» відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що рішення суду першої інстанції безпосередньо стосується прав та законних інтересів Київської міської ради, як власника земельної ділянки, на якій розташоване спірне нерухоме майно. Однак Київську міську раду не залучено до участі у справі.

Також апеляційний суд дійшов висновку про те, що позивач ПП «Вояж» звернувся з позовом про визнання права власності на будівлю, яка на день подання позову ні за ким не зареєстрована, до неналежного відповідача, що є підставою для відмови у задоволенні позову.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У березні 2025 року ПП «Вояж» звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 11 лютого 2025 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, з урахуванням уточнень, просить оскаржувану постанову апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Водночас у касаційній скарзі заявник виклав доводи щодо незгоди з ухвалою Київського апеляційного суду від 15 листопада 2024 року про поновлення Київській міській раді строку на апеляційне оскарження та просить її скасувати.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування апеляційним судом правових висновків, висловлених у постановах Верховного Суду від 14 серпня 2019 року у справі № 62/112, від 16 січня 2020 року у справі № 925/1600/16, від 11 липня 2018 року у справі № 911/2635/17, від 14 грудня 2020 року у справі № 521/2816/15-ц, від 18 січня 2023 року у справі № 160/6211/21, від 13 березня 2019 року у справі № 199/6713/14-ц, від 04 липня 2022 року у справі № 2-6491/08 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Також заявник вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування частини третьої статті 13, статей 321 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 44 ЦПК України у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, заявник посилається на численні порушення апеляційним судом норм процесуального права (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд:

- безпідставно скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції;

- не звернув увагу на те, що Київська міська рада не навела достатньо поважних причин для поновлення їй строку на апеляційний перегляд рішення суду першої інстанції, яке було чинним більше 12 років;

- допустив порушення принципу правової визначеності судового рішення;

- неправомірно визнав необхідним залучення Київської міської ради до справи, адже спір стосується виключно права власності на нежитлові будівлі, а не на земельні ділянки;

- не звернув увагу на те, що Київська міська рада не заявляла самостійних вимог щодо спірного майна, що свідчить про відсутність безпосереднього впливу спору на її права та обов`язки;

- не врахував, що позивач є добросовісним користувачем земельної ділянки, на якій знаходяться спірні будівлі, на праві оренди;

- проігнорував, що жодних претензій з боку Київської міської ради щодо неналежного використання заявником земельної ділянки чи несплати ним орендної плати на його адресу не надходило протягом усього періоду оренди;

- не врахував, що у ході розгляду господарської справи № 910/14543/23 за позовом Київської міської ради до ПП «Вояж», треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю «Лантанагра» (далі - ТОВ «Лантанагра»), приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Щелков Д. М., Приватне підприємство «Гранд-Віза», про усунення перешкод у володінні та розпорядженні земельною ділянкою та скасування рішення про державну реєстрацію права оренди, Київська міська рада мала фактичну та юридичну можливість дізнатись про рішення Святошинського районного суду міста Києва від 27 квітня 2012 року у цій справі та ознайомитись із його змістом.

У травні 2024 року представник ПП «Вояж» - Тихоша Д. С. звернувся до Верховного Суду із клопотанням про зупинення дії постанови Київського апеляційного суду від 11 лютого 2025 року. Клопотання мотивував тим, що у березні 2025 року ТОВ «Лантанагра» звернулося до господарського суду з позовом до ПП «Вояж» про розірвання договору, скасування державної реєстрації права власності та визнання права власності. В обґрунтування позовних вимог посилається, зокрема, на постанову Київського апеляційного суду від 11 лютого 2025 року. Отже, на думку заявника, наявні підстави для зупинення дії оскаржуваної постанови.

У травні 2025 року Київська міська рада подала до Верховного Суду пояснення, в яких просила відмовити у задоволенні касаційної скарги ПП «Вояж» в повному обсязі, а оскаржувану постанову Київського апеляційного суду від 11 лютого 2025 року - залишити без змін.

Станом на момент вирішення питання про призначення справи до судового розгляду Верховним Судом відзивів на касаційну скаргу ПП «Вояж» від інших учасників справи не надходило.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 14 березня 2024 року касаційну скаргу ПП «Вояж передано на розгляд судді-доповідачеві Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 19 березня 2025 року касаційну скаргу ПП «Вояж» залишено без руху та надано заявнику строк для усунення недоліків, зокрема для сплати судового збору та подання уточненої касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 11 квітня 2025 року (після усунення недоліків касаційної скарги) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ПП «Вояж» з підстав, визначених пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Святошинського районного суду міста Києва матеріали справи № 2608/6303/12; надано іншим учасникам справи строк для подання відзиву.

У квітні 2025 року матеріали справи № 2608/6303/12 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 14 травня 2025 року справу № 2608/6303/12 призначено до судового розгляду колегією суддів у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Ухвалою Верховного Суду від 15 травня 2025 року клопотання ПП «Вояж» про зупинення дії судового рішення задоволено. Зупинено дію постанови Київського апеляційного суду від 11 лютого 2025 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та їх правове обґрунтування

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення апеляційного суду не відповідають.

Згідно зі статтею 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.

Відповідно до частини першої статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права, складовою якого є юридична визначеність.

Принцип юридичної визначеності є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права. В його основі лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. «вирішена справа»), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов`язковим для сторін і не може переглядатися. Іншими словами, цей принцип гарантує остаточність рішень.

У рішенні від 19 лютого 2009 року у справі «Христов проти України», заява № 24465/04, ЄСПЛ наголосив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити у контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95).

Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення, згідно з яким жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі; повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи (рішення ЄСПЛ від 03 грудня 2003 року у справі «Рябих проти росії», заява № 52854/99).

У рішенні від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України» викладено висновок ЄСПЛ про те, що правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави. Разом із тим питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими, тому від судів вимагається вказувати підстави для поновлення строку. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан потрібного їм судового провадження. У кожній справі суди мають перевіряти, чи виправдовують підстави для поновлення строків для оскарження втручання у принцип юридичної визначеності.

ЄСПЛ зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (§ 47 рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2010 року у справі «Дія 97» проти України», заява № 19164/04).

У рішенні від 03 квітня 2025 року у справі «Обаранчук проти України» (заява № 41443/16) ЄСПЛ дійшов висновку про те, що національні суди не надали жодних підстав, які б свідчили про наявність обставин суттєвого та переконливого характеру, які б виправдовували поновлення провадження у справі заявниці. Рішення про відкриття провадження за апеляційною скаргою Л. на рішення 2012 року порушило принцип правової визначеності. Відповідно, мало місце порушення пункту 1 статті6 Конвенції.

Отже, встановлення строків звернення до суду у системному зв`язку з принципом правової визначеності слугує меті забезпечення передбачуваності для відповідача та інших осіб того, що зі спливом встановленого проміжку часу прийняте рішення, здійснена дія (бездіяльність) не матимуть поворотної дії у часі та не потребуватимуть скасування, а правові наслідки прийнятого рішення або вчиненої дії (бездіяльності) не будуть відмінені у зв`язку з таким скасуванням. Тобто встановлені строки звернення до суду сприяють уникненню ситуації правової невизначеності.

Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а також строків на оскарження судових рішень, а від судів вимагається дотримуватися певних правил у процесі прийняття рішення про поновлення строку та оцінювати поважність причин пропуску строку, виходячи із критеріїв розумності, об`єктивності та непереборності обставин, що спричинили пропуск, значимості справи для сторін, наявності фундаментальної судової помилки.

Подібні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 160/6211/21 (провадження № К/990/25232/22).

Відповідно до частини першої статті 127 ЦПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи є підстави для поновлення строків на оскарження.

Безпідставне поновлення строку на оскарження судового рішення може бути визнано порушенням права на справедливий судовий розгляд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції.

Особа, яка подає апеляційну скаргу, повинна вчиняти усі можливі та залежні від неї дії для виконання процесуального обов`язку дотримання вимог процесуального закону стосовно форми і змісту апеляційної скарги, у тому числі щодо доведення поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження.

Вирішуючи питання про поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, суд має виходити із того, що підстави пропуску строків можуть бути визнані поважними лише у тому випадку, якщо таке недотримання строків апеляційного оскарження зумовлене діями (бездіяльністю) суду першої інстанції, а так само наявністю інших об`єктивних перешкод, що безумовно перешкоджали своєчасному зверненню з такою скаргою.

Апеляційний суд при вирішенні питання про поновлення строку на апеляційне оскарження має мотивувати свій висновок про наявність поважних причин на поновлення строку на апеляційне оскарження. Сама по собі вказівка про те, що є поважні причини для поновлення строку для апеляційного оскарження, не є належним мотивуванням поновлення строку на апеляційне оскарження. Безпідставне поновлення строку на оскарження судового рішення, що набрало законної сили, зокрема у разі вказівки тільки про наявність поважних причин, є порушенням вимог статті 6 Конвенції. Вказане процесуальне порушення є самостійною підставою для скасування як оскаржуваного судового рішення апеляційного суду, так і ухвали апеляційного суду про поновлення строку на апеляційне оскарження і відкриття апеляційного провадження, та направлення справи до апеляційного суду зі стадії відкриття апеляційного провадження.

Подібні за змістом правові висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2020 року у справі № 521/2816/15-ц (провадження № 61-14230сво18).

Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови реалізації процесуальних прав і обов`язків суб`єктів цивільно-процесуальних правовідносин та їх гарантій.

Відповідно до частини першої статті 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом.

Згідно з частиною першою статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Згідно з пунктом 13 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України, у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року (далі -Закон № 2147-VIII), судові рішення, ухвалені судами першої інстанції до набрання чинності цією редакцією Кодексу, набирають законної сили та можуть бути оскаржені в апеляційному порядку протягом строків, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У пункті 9 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII встановлено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Отже, судові рішення, що ухвалені до набрання чинності цією редакцією ЦПК України, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку протягом строків, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, однак до розгляду таких скарг застосовуються правила, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Подібний правовий висновок викладений Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 21 лютого 2019 року у справі № 908/1141/15-г.

Згідно з частиною першою статті 294 ЦПК України 2004 року, чинною на час постановлення судом першої інстанції рішення - 27 квітня 2012 року, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Відповідно до абзаців 1-2 частини третьої статті 297 ЦПК України 2004 року апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 294 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом тридцяти днів з моменту отримання ухвали особа має право звернутися до апеляційного суду з заявою про поновлення строків або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку апеляційного оскарження будуть визнані неповажними, суддя-доповідач відмовляє у відкритті апеляційного провадження.

Разом з тим, згідно з абзацом 3 частини третьої статті 297 ЦПК України 2004 року незалежно від поважності причини пропуску строку апеляційного оскарження апеляційний суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга прокурора, органу державної влади чи органу місцевого самоврядування подана після спливу одного року з моменту оголошення оскаржуваного судового рішення.

Водночас частиною другою статті 358 ЦПК України в чинній редакції визначено, що незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного судового рішення, крім випадків: 1) подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки; 2) пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили.

Норми, які регулюють строки подання скарг, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і юридичної визначеності.

Встановлення процесуальних строків законом передбачено з метою дисциплінування учасників цивільного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених ЦПК України певних процесуальних дій.

При вирішенні питання про поновлення строку суд надає оцінку обставинам, які слугували перешкодою для своєчасного звернення до суду.

Норми ЦПК України не містять вичерпного переліку підстав, які вважаються поважними для вирішення питання про поновлення пропущеного процесуального строку. Такі причини визначаються в кожному конкретному випадку з огляду на обставини справи.

Разом з тим право суду на поновлення строку не є безмежним.

Поважними причинами пропуску процесуального строку вважаються такі обставини, за яких своєчасне пред`явлення заяви стає неможливим або утрудненим, якщо вони пов`язані з непереборними та об`єктивними перешкодами, труднощами, які не залежать від волі особи та унеможливили своєчасне, тобто у встановлений законом процесуальний строк, подання апеляційної скарги.

Суд поновлює або продовжує строк, встановлений відповідно законом або судом, за клопотанням сторони або іншої особи у разі його пропущення з поважних причин.

Питання про поновлення чи продовження пропущеного строку вирішує суд, у якому належало вчинити процесуальну дію або до якого потрібно було подати документ чи доказ.

Зазначені висновки викладені у постановах Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 204/2113/14-ц (провадження № 61-27658св18) та від 25 листопада 2020 року у справі № 2-9436/2007 (провадження № 61-10856св20).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2020 року у справі № 521/2816/15-ц вказано, що тлумачення норм національного законодавства, з урахуванням усталеної практики ЄСПЛ, свідчить, що апеляційний суд при вирішенні питання про поновлення строку на апеляційне оскарження має мотивувати свій висновок про наявність поважних причин на поновлення строку на апеляційне оскарження. Сама по собі вказівка про те, що є поважні причини для поновлення строку для апеляційного оскарження, не є належним мотивуванням поновлення строку на апеляційне оскарження. Безпідставне поновлення строку на оскарження судового рішення, що набрало законної сили, зокрема у разі вказівки тільки про наявність поважних причин, є порушенням вимог статті 6 Конвенції. Вказане процесуальне порушення є самостійною підставою для скасування як оскарженого судового рішення апеляційного суду, так і ухвали апеляційного суду про поновлення строку на апеляційне оскарження і відкриття апеляційного провадження, та направлення справи до апеляційного суду зі стадії відкриття апеляційного провадження.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У справі, яка переглядається, 08 листопада 2024 року Київська міська рада як особа, яка брала участі у справі № 2608/6303/12, подала до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 27 квітня 2012 року, в якій виклала клопотання про поновлення їй строку на апеляційне оскарження.

В обґрунтування клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження, Київська міська радапосилалася на те, що про наявність оскаржуваного рішення від 27 квітня 2012 року їй стало відомо лише 05 вересня 2024 року з листа ТОВ «Лантанагра», після чого копію оскаржуваного рішення отримано від районного суду 29 жовтня 2024 року, що підтверджує відтиск поштового штемпеля на конверті. Також в обґрунтування клопотання Київська міська рада вказувала, що вона є власником земельної ділянки, кадастровий номер 8000000000:90:176:0025, на якій розміщено спірний об`єкт нерухомого майна, а тому має обґрунтоване право на поновлення строку на апеляційне оскарження, у зв`язку з незалученням її до розгляду справи в суді першої інстанції (т. 3 а.с. 1-9).

Постановляючи вказану ухвалу, апеляційний суд керувався тим, що наведені Київською міською радою причини пропуску строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції є поважними, оскільки скаржник не був учасником справи та після отримання копії рішення 29 жовтня 2024 року одразу подав апеляційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 13 грудня 2024 року (після усунення заявником недоліків апеляційної скарги щодо сплати судового збору) відкрито апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою Київської міської ради на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 27 квітня 2012 року (т. 3 а. с. 86-87).

При вирішенні питання про відкриття апеляційного провадження апеляційний суд виходив із того, що апеляційна скарга відповідає вимогам статті 356 ЦПК України, підстав для її повернення або відмови у відкритті провадження не встановлено.

Верховний Суд зазначає, що, вирішуючи питання про поважність причин пропуску строку на оскарження, суд має перевірити доводи, викладені у клопотанні, та оцінити докази, надані заявником на підтвердження об`єктивної неможливості своєчасного вчинення таких процесуальних дій, і з урахуванням обставин (підстав) пропуску строку, зробити мотивований висновок стосовно наявності або відсутності правових підстав для його поновлення.

Сам лише факт подання особою, не залученою до участі у справі, апеляційної скарги після спливу значного періоду часу, за відсутності належного обґрунтування причин пропуску строку на апеляційне оскарження не може вважатися беззаперечною підставою для відкриття апеляційного провадження.

Однак, поновлюючи Київській міській раді строк на апеляційне оскарження рішення Святошинського районного суду міста Києва від 27 квітня 2012 року, апеляційний суд належним чином не перевірив доводів Київської міської ради про поважність причин пропуску строку (більше 12 років) на апеляційне оскарження рішення місцевого суду, не звернув увагу на положення абзацу 3 частини третьої статті 297 ЦПК України 2004 року, не навів достатніх мотивів щодо поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження та не зазначив, з яких підстав подане заявником клопотання може бути задоволене.

Апеляційний суд не врахував, що сам лише факт подання апеляційної скарги після спливу 12 років Київською міською радою як особою, не залученою до участі у справі, за відсутності належного обґрунтування причин пропуску строку на апеляційне оскарження, не може вважатися беззаперечною підставою для відкриття апеляційного провадження.

Також апеляційний суд не звернув увагу на те, що за інформацією з Єдиного державного реєстру судових рішень по справі № 910/14543/23, у вересні 2023 року Київська міська рада зверталася до Господарського суду міста Києва з позовом до ПП «Вояж», треті особи: ТОВ «Лантанагра», приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Щелков Д. М., Приватне підприємство «Гранд-Віза», про усунення перешкод у володінні та розпорядженні земельною ділянкою, кадастровий номер 8000000000:90:176:0025, на якій знаходиться спірне майно, та скасування рішення про державну реєстрацію права оренди, та не дослідив, чи у ході розгляду господарської справи мала Київська міська рада фактичну можливість дізнатись про рішення Святошинського районного суду міста Києва від 27 квітня 2012 року у цій справі та ознайомитись із його змістом.

Отже апеляційний суд, передчасно поновив Київській міській раді строк на апеляційне оскарження рішення Святошинського районного суду міста Києва від 27 квітня 2012 рокубез наведення належних і достатніх мотивів та обґрунтувань, а отже, безпідставно відкрив апеляційне провадження у цій справі після спливу значного періоду часу, чим порушив принцип правової визначеності та розглянув спір по суті.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції.

У випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції.

За змістом частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Ураховуючи викладене, у зв`язку із допущеними апеляційним судом вищенаведеними порушеннями норм процесуального права, що призвели до ухвалення передчасних судових рішень, наявні підстави для часткового задоволення касаційної скарги ПП «Вояж», скасування ухвали Київського апеляційного суду від 15 листопада 2024 року про поновлення строку на апеляційне оскарження, ухвали Київського апеляційного суду від 13 грудня 2024 року про відкриття апеляційного провадження та постанови цього ж суду від 11 лютого 2025 року з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції зі стадії відкриття апеляційного провадження.

Доводи касаційної скарги щодо суті спору не підлягають оцінці судом касаційної інстанції, оскільки Верховний Суд зробив висновок про направлення справи до суду апеляційної інстанції зі стадії відкриття апеляційного провадження у зв`язку із порушенням судом норм процесуального права, а саме необґрунтованим поновленням строку на апеляційне оскарження судового рішення.

Під час нового розгляду апеляційний суд має повторно вирішити питання про поновлення строку Київській міській раді на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції тавідкриття апеляційного провадження з урахуванням принципу правової визначеності із викладенням обґрунтованих мотивів задоволення чи відмови у поновленні строків на апеляційне оскарження, відмови чи відкриття апеляційного провадження.

Щодо судових витрат

Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційний суд дійшов висновку про передачу справи на розгляд суду апеляційної інстанції, підстав для нового розподілу судових витрат немає.

Керуючись статтями 400, 402, 406, 409 411 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Приватного підприємства «Вояж» задовольнити частково.

Ухвалу Київського апеляційного суду від 15 листопада 2024 року, ухвалу Київського апеляційного суду від 13 грудня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 лютого 2025 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції зі стадії відкриття апеляційного провадження.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийД. Д. Луспеник Судді:І. Ю. Гулейков Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець