ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
08 серпня 2024 року
м. Київ
справа № 260/8107/21
адміністративне провадження № К/990/2158/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Мацедонської В. Е.,
суддів:Білак М.В., Губська О.А.,
розглянувши в попередньому судовому засіданні, як суд касаційної інстанції
касаційну скаргу Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ
на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 11 липня 2022 року (головуючий-суддя: Іванчулинець Д.В.)
та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2022 року (головуючий-суддя: Заверуха О.Б., судді: Гінда О.М., Ніколін В.В.)
у справі № 260/8107/21
за позовом ОСОБА_1 до Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Регіональний сервісний центр ГСЦ МВС в Закарпатській області (філія ГСЦ МВС) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
у с т а н о в и в :
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ.
1. Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2021 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ (далі - ГСЦ МВС, відповідач), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Регіональний сервісний центр Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ в Закарпатській області (філія ГСЦ МВС) (далі - третя особа), в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ Головного сервісного центру МВС від 06 грудня 2021 року № 2/6/85-кп про звільнення ОСОБА_1 ;
- поновити ОСОБА_1 на посаді начальника Регіонального сервісного центру Головного сервісного центру МВС в Закарпатській області та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 06 грудня 2021 року наказом Головного сервісного центру МВС за № 2/6/85-кп позивача було звільнено з посади начальника регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Закарпатській області за угодою сторін, з припиненням державної служби відповідно до ч. 2 ст. 86, ст.89 Закону України «Про державну службу».
Вищезазначений наказ про звільнення позивач уважає протиправним та незаконним, у зв`язку з чим і звернувся до суду з цим позовом.
Протиправність наказу про звільнення обґрунтовує тим, що з 22 листопада 2021 року по 05 грудня 2021 року позивач перебував у щорічній основній відпустці. 01 грудня 2021 року в телефонному режимі начальник Головного сервісного центру МВС повідомив позивача про необхідність приїхати на роботу. Того ж дня, у приміщенні регіонального сервісного центру ГСЦ МВС відбулася їх зустріч. В ході їхньої розмови начальник Головного сервісного центру МВС почав психологічно тиснути на позивача, вимагаючи від нього заяви на звільнення. Позивач під впливом керівника написав заяву на звільнення з посади за угодою сторін, незважаючи на те, що не мав жодних підстав та причин звільнятися.
02 грудня 2021 року, усвідомивши наслідок своїх дій, позивач написав заяву, відповідно до якої відкликав заяву від 01 грудня 2021 року про звільнення за угодою сторін.
Відповідна заява було зареєстрована канцелярією регіонального сервісного центру ГСЦ МВС та надіслана за допомогою електронного поштового зв`язку на офіційну адресу відповідача.
Не зважаючи на заяву позивача щодо відкликання заяви про звільнення за угодою сторін та перебування такого на лікарняному, 06 грудня 2021 року його звільнили із займаної посади.
Вищевказані дії позивач уважає неправомірними, а наказ про звільнення протиправним, оскільки на момент звільнення його з посади не було волевиявлення позивача щодо такого звільнення.
2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій.
Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 11 липня 2022 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2022 року, позов задоволено:
- визнано протиправним та скасовано наказ Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ від 06 грудня 2021 року за № 2/6/85-кп «Про звільнення ОСОБА_1 »;
- поновлено з 07 грудня 2021 року ОСОБА_1 на займаній до звільнення посаді начальника регіонального сервісного центру Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ в Закарпатській області;
- стягнуто з Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, у розмірі 284 116,50 грн.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що зі змісту заяви ОСОБА_1 , датованої 06 грудня 2021 року, слідує, що позивач власноручно написав заяву про звільнення його з посади за угодою сторін з 06 грудня 2021 року.
Проте показання свідків, які були допитані в судовому засіданні, підтверджують, що така заява фактично написана 01 грудня 2021 року.
Суди зауважили, що Головним сервісним центром МВС не надано жодних доказів на підтвердження факту написання позивачем заяви про звільнення за угодою сторін саме 06 грудня 2021 року, у день видання оскаржуваного наказу про звільнення.
Також суди встановили, що згідно з медичними висновками № 6С93-872Н-МС72-6ХХ2 від 03 грудня 2021 року та № РАН2-8ХСМ-Р29В-6НРВ від 10 грудня 2021 року, виданими Комунальним некомерційним підприємством «Ужгородський міський центр первинної медико-санітарної допомоги», убачається, що з 02 грудня 2021 року по 10 грудня 2021 року та з 10 грудня 2021 року по 14 грудня 2021 року позивач був тимчасово непрацездатним.
Окрім того суди встановили, що питання стосовно написання позивачем заяви про звільнення саме 01 грудня 2021 року підтверджує факт написання останнім заяви про відкликання заяви на звільнення від 02 грудня 2021 року. Відповідач не заперечує того факту, що ця заява не була предметом розгляду по суті.
Отже, судами першої та апеляційної інстанції встановлено наявну розбіжність між датою фактичного підписання заяви позивачем про звільнення з посади за угодою сторін та між датою проставляння дати у нижньому лівому куті заяви про звільнення за угодою сторін.
Стосовно встановлення факту досягнення згоди сторін на звільнення ОСОБА_1 за угодою сторін, суди зазначили таке.
При домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом (роботодавцем) про припинення трудового договору за угодою сторін, такий договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості можливе лише в разі взаємної згоди на це власника або уповноваженого ним органу (роботодавця) і працівника.
Згода ГСЦ МВС щодо звільнення позивача підтверджується резолюцією начальника ГСЦ МВС на вказаній заяві «до наказу» і виданням 06 грудня 2021 року наказу № 2/6/85-кп «Про звільнення ОСОБА_1 »
Проте, 02 грудня 2021 року позивачем подано заяву про відкликання заяви про звільнення, яка зареєстрована 02 грудня 2021 Регіональним сервісним центром ГСЦ МВС в Закарпатській області (філія ГСЦ МВС), а 03 грудня 2021 року Головним сервісним центром МВС, що підтверджується відтисками штемпелів на заяві. У вказаній заяві позивач зазначає, що 01 грудня 2021 року подав заяву про звільнення із займаної посади, проте відкликає цю заяву на звільнення, залишається на посаді та продовжує виконувати свої посадові обов`язки. Просить вважати заяву про звільнення від 01 грудня 2021 року як таку, що не була подана, оскільки дана заява були написана під тиском, перебуваючи у відпустці.
Суди зазначили, що, враховуючи те, що заява позивача, датована 06 грудня 2021 року, не могла бути написана 06 грудня 2021 року, убачається, що між сторонами не було досягнуто домовленості з приводу звільнення ОСОБА_1 з посади за угодою сторін, тому таке звільнення не можна вважати таким, що відбулося «за угодою сторін», у зв`язку з відсутністю будь-яких домовленостей.
Під час розгляду цієї справи судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що на момент видання оскаржуваного наказу про звільнення (06 грудня 2021 року) волевиявлення ОСОБА_1 на припинення трудового договору було відсутнім, що унеможливлює припинення трудового договору за угодою сторін.
Враховуючи відсутність домовленості між сторонами про припинення трудового договору саме 06 грудня 2021 року, встановлення факту написання заяви на звільнення 01 грудня 2021 року та надіслання позивачем 02 грудня 2021 року заяви про відкликання його заяви про звільнення за згодою сторін, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що звільнення позивача відбулося не у порядку та спосіб, що визначені законодавством про працю.
При визначенні розміру середнього заробітку позивача суди виходили з його заробітної плати за два останні повні відпрацьовані місяці жовтень-листопад 2021 року.
Так, суди встановили, що розрахований згідно даних довідки Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Закарпатській області (філія ГСЦ МВС) від 05 січня 2022 року № 31/7-18, середньоденний заробіток ОСОБА_1 дорівнює - 1894,11 грн. Період вимушеного прогулу становить з 07 грудня 2021 року по 11 липня 2022 року. З урахуванням кількості робочих днів (150) у зазначеному періоді середній заробіток, що підлягає стягненню на користь позивача, дорівнює 284 116,50 грн.
3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечень)
Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 11 липня 2022 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2022 року, у якій просив їх скасувати та передати справу на новий розгляд.
Як на підставу касаційного оскарження скаржник посилається на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України та зазначає, що судами першої та апеляційної інстанцій не враховані висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 11 липня 2018 року у справі №814/2853/16, від 29 жовтня 2020 року у справі №826/3388/18 та від 02 жовтня 2019 року у справі №816/350/16 щодо застосування пункту 1 частини першої статті 36 Кодексів законів про працю України.
Також скаржник посилається на пункт 4 частини 4 статті 328 КАС України та вказує, що судами першої та апеляційної інстанції порушено норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, оскільки не досліджено зібрані у справі докази (п. 1 ч. 2 ст. 353 КАС України).
Скаржник вказує, що, на переконання суду першої інстанції, свідок ОСОБА_2 , начальник ГСЦ МВС, підтвердив факт написання заяви позивачем під час робочої поїздки до Закарпатської області, оскільки судом встановлено, що така зустріч відбулась саме 01 грудня 2021 року, а не 06 грудня 2021 року.
З такими твердженнями суду відповідач не погоджується, оскільки свідок ОСОБА_2 , надаючи пояснення у судовому засіданні суду першої інстанції, дійсно не заперечував факт зустрічі з позивачем 01 грудня 2021 року у приміщенні РСЦ ГСЦ МВС в Закарпатській області, однак вказав, що згадати обставини та умови написання ОСОБА_1 заяви про звільнення не може, оскільки пройшло забагато часу.
Отже, як зазначає скаржник, рішення суду ґрунтується на обставинах, встановлених на підставі недостовірних доказів, оскільки самі по собі зазначені обставини не доводять, що заява позивача від 06 грудня 2021 року про звільнення за згодою сторін була написана 01 грудня 2021 року.
Також судом першої інстанції в порушення частини третьої статті 90 КАС України не взято до уваги пояснення свідка ОСОБА_3 , начальника управління персоналом ГСЦ МВС, яка вказала, що заява ОСОБА_1 про звільнення від 06 грудня 2021 року надійшла у період з 09:30 год до 10:00 год 06 грудня 2021 року, та звільнення відбулося того самого дня.
Поза увагою суду також залишились пояснення свідка ОСОБА_3 в частині того, що 03 грудня 2021 року у ГСЦ МВС була зареєстрована подана позивачем 02 грудня 2021 року заява про відкликання заяви про звільнення від 01 грудня 2021 року, у відповідь на яку ОСОБА_1 03 грудня 2021 року було повідомлено, що заява від 01 грудня 2021 року до ГСЦ МВС не надходила.
Судами першої та апеляційної інстанцій в порушення частини третьої статті 90 КАС України не здобуто беззаперечних доказів того, що 01 грудня 2021 року позивачем була написана саме заява про звільнення за угодою сторін, датована 06 грудня 2021 року, та передана ОСОБА_2 , тому твердження цих судів в зазначеній частині судових рішень не ґрунтуються на вимогах закону та не можуть слугувати підставою для задоволення позовних вимог, однак є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.
Окрім того, судами першої та апеляційної інстанцій в порушення частини четвертої статті 90 КАС України залишено поза увагою той факт, що позивачем не надано доказів на підтвердження вчинення начальником ГСЦ МВС ОСОБА_2 тиску на нього та примушування до написання заяви про звільнення. Також позивачем не надано доказів звернення у встановленому законодавством порядку до відповідних органів, зокрема центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику, що є обов`язковою вимогою Закону України «Про державну службу», органів внутрішніх справ, прокуратури, органів внутрішньої безпеки тощо.
Також скаржник зауважує, що суд першої інстанції посилається на пункт 5.10 Національного стандарту ДСТУ 41636:2020 «Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлення документів» (далі - ДСТУ) (набрав чинності 01 вересня 2021 року), яким передбачено, що дата документа - це, відповідно, дата його підписання, затвердження, прийняття, реєстрації або складення.
Однак, таке посилання суду є безпідставним, оскільки відповідно до положень пункту 1.1 розділу 1 ДСТУ цей стандарт поширюється на організаційно-розпорядчі документи незалежно від носія інформації, зокрема на: організаційні (положення, статути, посадові інструкції, штатні розписи тощо); розпорядчі (постанови, рішення, накази, розпорядження); інформаційно-аналітичні (акти, довідки, доповідні записки, пояснювальні записки, службові листи тощо) документи, створювані в результаті діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, установ, підприємств, організацій та інших юридичних осіб незалежно від їхнього функціонального цільового призначення, рівня і масштабу діяльності та форми власності.
Отже, як зауважує скаржник, визначена розділом 1 вказаного ДСТУ сфера його застосування поширюється на організаційно-розпорядчі документи, до яких заяви працівників про звільнення з посад, у тому числі і за угодою сторін, не відносяться.
В ГСЦ МВС станом на 06 грудня 2021 року, тобто на день надходження заяви ОСОБА_1 про звільнення від 06 грудня 2021 року за угодою сторін, не було його заяви про відкликання заяви від 06 грудня 2021 про звільнення.
У матеріалах судової справи відсутні докази відкликання ОСОБА_1 заяви про звільнення від 06 грудня 2021 року за угодою сторін та наявності згоди керівництва ГСЦ МВС на анулювання домовленості з позивачем щодо його звільнення.
На думку скаржника, звільнення за угодою сторін передбачає, що роботодавцем та найманим працівником досягнуто спільної згоди щодо припинення трудового договору у визначений строк. У свою чергу, звільнення з ініціативи працівника не передбачає обов`язкової наявності згоди роботодавця на таке звільнення, оскільки в даному випадку працівник реалізовує своє право, передбачене трудовим законодавством, а роботодавець вимушений погодитись зі звільненням працівника незалежно від свого бажання.
Звільнення за угодою сторін не є одноосібним рішенням працівника, тому у даному випадку також потрібна згода роботодавця на відкликання заяви. Якщо роботодавець і працівник домовилися про певну дату припинення трудового договору, працівник не має права відкликати свою заяву про звільнення. Анулювати таку домовленість можна лише за взаємною згодою на це власника або уповноваженого ним органу і працівника.
Позивачем подано відзив на касаційну скаргу, в якому вказано на безпідставність та необґрунтованість доводів скаржника, якими не спростовано законність та обґрунтованість рішень судів попередніх інстанцій, а тому останній просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення без змін.
Позивач зазначає, що судами попередніх інстанцій встановлено, що підставою для прийняття оскаржуваного наказу стала особиста письмова заява позивача, що містила прохання звільнити його із займаної посади за угодою сторін.
В ході судового розгляду судами також встановлено, що заява, яка датована 06 грудня 2021 року, власноручно написана ОСОБА_1 , однак така заява фактично написана 01 грудня 2021 року.
Окрім того, 02 грудня 2021 року позивачем подано заяву про відкликання заяви про звільнення, яка зареєстрована того ж дня регіональним сервісним центром ГСЦ МВС в Закарпатській області (філія ГСЦ МВС), що підтверджується відтиском штемпелю канцелярії.
З огляду на вказане, 02 грудня 2021 року позивач виявив небажання звільнятися з посади, а заява про звільнення була написана ним саме 01 грудня 2021 року, хоча датована, як вже зазначалося вище, 06 грудня 2021 року.
За таких обставин, суди дійшли вірного висновку про те, що наказ про звільнення є незаконним та необґрунтованим, а відтак наявні підстави для задоволення адміністративного позову.
Також позивач вказує, що зазначені скаржником постанови Верховного Суду, які необхідно врахувати при розгляді цієї справи, ухвалені за інших фактичних обставин, а тому посилання заявника касаційної скарги, що судом апеляційної інстанції було прийнято рішення у цій справі без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у вказаних постановах Верховного Суду, є необґрунтованими.
Правом подати відзив на касаційну скаргу в порядку статті 338 КАС України третя особа не скористалась, що відповідно до вказаної статті не перешкоджає перегляду рішень судів попередніх інстанцій за наявними в справі матеріалами.
Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Головного сервісного центру МВС на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 11 липня 2022 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2022 року з підстав, визначених пунктами 1 та 4 частини четвертої статті 328 КАС України.
Ухвалою Верховного Суду від 07 серпня 2024 року закінчено підготовчі дії та призначено розгляд даної справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін на 08 серпня 2024 року.
ІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Як установлено судами попередніх інстанцій та підтверджується доказами, наявними в матеріалах справи, 27 квітня 2020 року наказом Головного сервісного центру МВС №2/6/1-кп ОСОБА_1 призначено на посаду начальника регіонального сервісного центру Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ в Закарпатській області (філія ГСЦ МВС) з 28 квітня 2020 року в порядку переведення на нижчу посаду з Регіонального сервісного центру МВС в Закарпатській області відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 41 та ст. 50 Закону України «Про державну службу», зі збереженням раніше присвоєного 4 рангу державного службовця.
10 листопада 2021 року наказом Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ (далі Головний сервісний центр МВС) № 129 рв позивачу було надано частину щорічної основної оплачуваної відпустки тривалістю 14 календарних днів з 22 листопада 2021 року по 05 грудня 2021 року.
ОСОБА_1 була написана заява про звільнення його із займаної посади та припинення державної служби.
Зі змісту згаданої заяви випливає, що вона датована 06 грудня 2021 року, проте позивач стверджує, що така заява фактично написана ним 01 грудня 2021 року.
02 грудня 2021 року позивачем подано заяву про відкликання заяви про звільнення, яка зареєстрована 02 грудня 2021 Регіональним сервісним центром ГСЦ МВС в Закарпатській області (філія ГСЦ МВС), а 03 грудня 2021 року Головним сервісним центром МВС, що підтверджується відтисками штемпелів на заяві.
У вказаній заяві ОСОБА_1 зазначає, що 01 грудня 2021 року подав заяву про звільнення із займаної посади, проте відкликає цю заяву на звільнення, залишається на посаді та продовжує виконувати свої посадові обов`язки. Просить вважати заяву про звільнення від 01 грудня 2021 року як таку, що не була подана, оскільки дана заява була написана під тиском, перебуваючи у відпустці.
Листом Головного сервісного центру МВС від 03 грудня 2021 року, підписаному т.в.о. начальника Головного сервісного центру МВС Ю. Смольяніновим, повідомлено ОСОБА_1 про те, що заява від 01 грудня 2021 року про його звільнення за угодою сторін до Головного сервісного центру МВС не надходила та не розглядалась.
Згідно з медичними висновками № 6С93-872Н-МС72-6ХХ2 від 03 грудня 2021 року та № РАН2-8ХСМ-Р29В-6НРВ від 10 грудня 2021 року, виданими Комунальним некомерційним підприємством «Ужгородський міський центр первинної медико-санітарної допомоги», убачається, що з 02 грудня 2021 року по 10 грудня 2021 року та з 10 грудня 2021 року по 14 грудня 2021 року ОСОБА_1 був тимчасово непрацездатним.
06 грудня 2021 року наказом Головного сервісного центру МВС № 2/6/85-кп було звільнено позивача з посади начальника регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Закарпатській області (філія ГСЦ МВС) 06 грудня 2021 року за угодою сторін, з припиненням державної служби.
Вважаючи цей наказ протиправним, позивач звернувся до суду з метою захисту свого порушеного права.
ІІІ. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 КАС України, вважає за необхідне зазначити таке.
Касаційне провадження у справі, що розглядається, відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, оскільки судами першої та апеляційної інстанцій не враховані висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 11 липня 2018 року у справі №814/2853/16, від 29 жовтня 2020 року у справі №826/3388/18 та від 02 жовтня 2019 року у справі №816/350/16 щодо застосування пункту 1 частини першої статті 36 Кодексів законів про працю України; а також на підставі пункту 4 частини 4 статті 328 КАС України, адже судами першої та апеляційної інстанції порушено норми процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, оскільки не досліджено зібрані у справі докази (п. 1 ч. 2 ст. 353 КАС України).
Спірні правовідносини склалися з приводу правомірності звільнення позивача з публічної служби за угодою сторін згідно з частиною другою статті 86 Закону України «Про державну службу».
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 43 Конституції України гарантує кожному право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або, на яку вільно погоджується. При цьому, Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних програм. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Права і свободи людини і громадянина захищаються судом (стаття 55 Конституції України). Кожному гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь - якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Згідно зі статтею 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Загальні правові засади і гарантії здійснення громадянами України свого конституційного права на працю визначає КЗпП України.
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Правовий статус державних службовців визначається Законом України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 року №889-VIIІ (далі - Закону України №889-VIIІ).
Відповідно до частини другої статті 1 Закону України №889-VIII державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.
За приписами частин другої та третьої статті 5 Закону України №889-VIIІ відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Пунктом 3 частини першої статті 83 Закону України №889-VIII встановлено, що державна служба припиняється за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону).
Відповідно до статті 86 Закону України №889-VIIІ державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб`єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення. Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб`єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов`язків державним органом. Суб`єкт призначення зобов`язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю.
Однією з підстав для припинення трудового договору, відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КзПП України), є угода сторін.
Таким чином, Законом України №889-VIII визначено дві окремі підстави припинення державної служби: 1) припинення державної служби з ініціативи державного службовця за власним бажанням та 2) припинення державної служби за угодою сторін.
Основними умовами припинення державної служби відповідно до частини першої статті 86 Закону України №889-VIII є наявність заяви працівника на звільнення саме із зазначенням бажаної дати звільнення, що є істотною умовою для припинення державної служби за власним бажанням. Водночас, визначення дати звільнення є обов`язковою умовою досягнення взаємної домовленості з суб`єктом призначення, оскільки при наявності лише заяви про звільнення за власним бажанням та у випадку недосягнення взаємної домовленості щодо дати звільнення, державний службовець підлягає звільненню на підставі частини першої статті 86 Закону №889-VIII, оскільки частина друга вказаної статті передбачає умови звільнення державного службовця до закінчення двотижневого строку встановленого частиною першою статті 86 Закону №889-VIII.
Розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору відповідно до статті 86 Закону України №889-VIII (за угодою сторін), суди повинні з`ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін; чи була згода власника або уповноваженого ним органу на анулювання угоди сторін про припинення трудового договору.
У справі, що розглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що звільнення ОСОБА_1 відбулось відповідно до частини другої статті 86 Закону №889-VIII та пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України на підставі власноручно написаної ним 01 грудня 2021 року заяви, у якій визначено підставу звільнення - за угодою сторін, а також дату припинення трудових відносин - 06 грудня 2021 року.
Згода ГСЦ МВС щодо звільнення ОСОБА_1 підтверджується резолюцією начальника ГСЦ МВС на вказаній заяві «до наказу» і виданням 06 грудня 2021 року наказу № 2/6/85-кп «Про звільнення ОСОБА_1 ».
З матеріалів справи убачається, що ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 09 травня 2022 року було задоволено клопотання представника позивача про виклик свідків, викликано в судове засідання як свідків: ОСОБА_1 , начальника Головного сервісного центру МВС - ОСОБА_2, начальника управління персоналом Головного сервісного центру МВС - ОСОБА_3 і водія Регіонального сервісного центру Головного сервісного центру МВС - ОСОБА_4 та закрито підготовче провадження у даній справі, призначено розгляд такої по суті.
Судом першої інстанції в судовому засіданні здійснено допит свідків ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , за наслідками якого встановлено наступне.
Позивач, ОСОБА_1 , під час допиту у судовому засіданні як свідка пояснив, що 01 грудня 2021 року у приміщенні Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Закарпатській області у присутності керівника Головного сервісного центру МВС ОСОБА_2. написав заяву на звільнення з посади за угодою сторін з 06 грудня 2021 року та передав її ОСОБА_2 . Датою написання такої заяви вказав 06 грудня 2021 року. Також позивач зазначив, що ця заява була написана під тиском, зокрема керівник Головного сервісного центру МВС ОСОБА_2 погрожував звільненням його підлеглих.
ОСОБА_2 , керівник Головного сервісного центру МВС, надаючи пояснення як свідок зазначив, що метою його відрядження до міста Ужгород була зустріч з представниками органів місцевого самоврядування та ознайомлення із роботою Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Закарпатській області. Пояснити, чому датою складання заяви про звільнення позивачем вказано 06 грудня 2021, року не зміг. В той же час підтвердив, що датою зустрічі з позивачем було саме 01 грудня 2021 року. Свідок також підтвердив, що саме 01 грудня 2021 року позивач під час їхньої особистої зустрічі у приміщенні Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Закарпатській області написав декілька заяв. Детально згадати обставини та умови написання заяви на звільнення не може, у зв`язку з тим, що минуло багато часу.
ОСОБА_3 , начальник управління персоналу Головного сервісного центру МВС, під час допиту в судовому засідання як свідок пояснила, що заява позивача про звільнення за угодою сторін надійшла 06 грудня 2021 року у період з 09:30 год. до 10:00 год. Крім того, ОСОБА_3 вказала, що звільнення ОСОБА_1 відбулось того ж дня. Також повідомила суду першої інстанції про те, що 02 грудня 2021 року надійшла заява позивача щодо відкликання заяви на звільнення за угодою сторін, 03 грудня 2021 року заяву було зареєстровано. Зазначила, що 03 грудня 2021 року за результатом розгляду заяви позивача про відкликання заяви про звільнення з посади за угодою сторін повідомлено ОСОБА_1 про те, що заява від 01 грудня 2021 року про його звільнення за угодою сторін до Головного сервісного центру МВС не надходила та не розглядалась.
ОСОБА_4 , водій регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Закарпатській області, надаючи пояснення як свідок, зазначив, що 01 грудня 2021 року ОСОБА_1 візуально почував себе погано, після розмови з керівництвом його стан значно погіршився. Підтвердив, що ОСОБА_1 повідомив його про те, що був змушений написати заяву на звільнення. Також свідок підтвердив, що 02 грудня 2021 року йому стало відомо від позивача, що останній перебуває в лікарні у зв`язку з погіршенням стану здоров`я.
Показання свідків ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 у судовому засіданні суду першої інстанції в розумінні статтей 73 та 74 КАС України є належними та допустимими доказами у цій справі.
Враховуючи наведене, колегія суддів доходить висновку, що суди попередніх інстанцій правильно зазначили, що заява про звільнення за угодою сторін була написана ОСОБА_1 в м. Ужгород саме 01 грудня 2021 року, а не 06 грудня 2021 року.
Враховуючи те, що позивач заперечує факт досягнення домовленості з роботодавцем щодо його звільнення з займаної посади з 06 грудня 2021 року за угодою сторін, з огляду на положення частини другої статті 77 КАС України та пункту 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», саме суб`єкт призначення, який є роботодавцем, повинен довести, що звільнення працівника відбулося без порушення законодавства про працю.
Суди попередніх інстанцій правильно врахували обставини вжиття позивачем заходів, спрямованих на анулювання попередньої домовленості щодо припинення трудових відносин.
Так, 02 грудня 2021 року позивачем подано заяву про відкликання заяви про звільнення, яка зареєстрована 02 грудня 2021 Регіональним сервісним центром ГСЦ МВС в Закарпатській області (філія ГСЦ МВС), а 03 грудня 2021 року - Головним сервісним центром МВС, що підтверджується відтисками штемпелів на заяві.
У вказаній заяві ОСОБА_1 зазначає, що 01 грудня 2021 року подав заяву про звільнення із займаної посади, проте відкликає цю заяву на звільнення, залишається на посаді та продовжує виконувати свої посадові обов`язки. Просить вважати заяву про звільнення від 01 грудня 2021 року як таку, що не була подана, оскільки дана заява були написана під тиском, перебуваючи у відпустці.
З підстав наведеного, колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що при розгляді та задоволенні заяви позивача про звільнення від 06 грудня 2021 року, відповідачу слід було з`ясувати дійсне волевиявлення позивача на звільнення, позаяк позивач відкликав заяву, яку він ідентифікував як таку, що була написана саме 01 грудня 2021 року.
За таких обставин, Верховний Суд доходить висновку, що реалізована відповідачем заява не може вважатися такою, що відображає дійсне волевиявлення позивача розірвати трудовий договір на підставі частини другої статті 86 Закону України № 889-VIII, а тому наказ Головного сервісного центру МВС від 06 грудня 2021 року № 2/6/85-кп про звільнення ОСОБА_1 підлягає скасуванню.
Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.
З огляду на наведене, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення вимог про поновлення позивача на посаді, яку він обіймав до звільнення, та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Ураховуючи те, що доводів про незгоду із складовими здійсненого судами попередніх інстанцій розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу та визначенням кількості робочих днів у періоді його нарахування касаційна скарга не містить, то в цій частині їх визначення оцінка Верховним Судом не надається.
Доводи касаційної скарги Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норми матеріального права, а саме пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України без врахування висновків Верховного Суду? викладених в постановах від 11 липня 2018 року у справі №814/2853/16, від 29 жовтня 2020 року у справі №826/3388/18 та від 02 жовтня 2019 року у справі №816/350/16 не підтверджуються з огляду на те, що правовідносини у зазначених справах та у цій справі не є подібними.
Так, у справі № 816/350/16 особу звільнено із займаної посади на підставі поданої нею заяви, у якій зазначено дату її складання та дату звільнення працівника, натомість, у розглядуваній справі встановлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини справи відрізняються від зазначених.
Аналогічно у справі №826/3388/18 при написанні заяви про звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України особою зазначено дату припинення трудових правовідносин, що також не корелюється із обставинами у цій справі.
У справі №814/2853/16 особа взагалі заперечувала факт написання нею заяви про звільнення (що стало підставою для призначення ухвалою Миколаївського окружного адміністративного суду від 10 квітня 2017 року почеркознавчої експертизи), в той час як у цій справі зазначений факт не ставився під сумнів.
Крім того, варто звернути увагу на різне нормативно-правове регулювання правовідносин, позаяк у справах №816/350/16 та №814/2853/16 особливості звільнення державного службовця регулювалось (окрім КЗпП України) Законом України від 16 грудня 1993 року №3723-XII «Про державну службу», в той час як у цій справі судами застосовано норми Закону №889-VIII.
Верховний Суд вважає необхідним зазначити, що результат вирішення у кожній з цих справ зумовлений конкретними обставинами та оцінкою доказів.
Аналіз висновків судів попередніх інстанцій у цій справі та в наведених скаржником судових рішеннях суду касаційної інстанції свідчить про те, що вони ґрунтуються на різних фактичних обставинах справи, встановлених судами, що й зумовило різне правозастосування норм, які регулюють спірні правовідносини, а отже й різні висновки, яких дійшли суди.
В цілому, можна підсумувати про неподібність правовідносин у цій справі та справах, наведених скаржником у своїй касаційній скарзі, а висновки, викладені в останніх, не можуть бути застосовані у цьому спорі.
Стосовно посилань скаржника у касаційній скарзі на те, що судами першої та апеляційної інстанції порушено норми процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, оскільки не досліджено зібрані у справі докази (п. 1 ч. 2 ст. 353 КАС України), Верховний Суд зазначає наступне.
Аргумент скаржника, що судом апеляційної інстанції надано перевагу поясненням позивача щодо тверджень, що його заява про звільнення, яка була датована 06 грудня 2021 року, ним до ГСЦ МВС поштою не надсилалась, особисто чи через кур`єра не подавалась, а була передана ОСОБА_2 01 грудня 2021 року, колегія суддів також відхиляє, оскільки такі аргументи стосуються переоцінки доказів, що виходить за межі касаційного перегляду, визначені статтею 341 КАС України.
В решті наведені у касаційній скарзі аргументи, зокрема щодо порушення судами норм процесуального права, неповне встановлення обставин у справі, не потребують перевірки касаційним судом, оскільки мають суто формальний характер, є загальними та фактично зводяться до переоцінки доказів, при цьому не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій та зумовлені суто незгодою з його правовою позицією щодо оцінки обставин цієї справи, встановлених під час її розгляду.
Колегія суддів наголошує, що до повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.
Враховуючи наведене, Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень і погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог.
Згідно з частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
На підставі викладеного, Верховний Суд констатує, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди першої та апеляційної інстанцій під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, відповідно підстави для скасування чи зміни оскарженого рішення суду апеляційної інстанції відсутні.
Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
ІV. СУДОВІ ВИТРАТИ
З огляду на результат касаційного розгляду, витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, не розподіляються.
Керуючись статтями 341 343 349 350 355 356 359 КАС України, Верховний Суд
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ - залишити без задоволення.
Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 11 липня 2022 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2022 року - залишити без змін.
Судові витрати не розподіляються.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач В.Е. Мацедонська
Судді М.В. Білак
О.А. Губська