Постанова
Іменем України
09 вересня 2020 року
м. Київ
справа № 263/9647/16
провадження № 61-35942 св 18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ;
представник позивача - адвокат Крохмальова Лідія Петрівна;
відповідач - ОСОБА_2 ;
представник відповідача - адвокат Довженко Валерій Іванович;
треті особи: автогаражний кооператив «Автолюбитель-4», ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову апеляційного суду Донецької області від 03 квітня 2018 року у складі колегії суддів: Пономарьової О. М., Зайцевої С. А., Кочегарової Л. М.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю та поділ спільного майна.
Позовна заява мотивована тим, що з 01 червня 1991 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_2 , який розірвано у лютому 2016 року на підставі рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області.
За період шлюбу за спільні кошти подружжя придбало майно:
- домоволодіння АДРЕСА_1 разом із земельною ділянкою АДРЕСА_1 , площею 0,0414 га, розташовані у садівничому товаристві «Лукомор`є» (далі - СТ «Лукомор`є») у с. Приморське Новоазовського району Донецької області, які придбані на ім`я ОСОБА_2 на підставі біржового контракту (договору купівлі-продажу) від 07 серпня 1999 року № ОР-462, посвідченого Азовською універсальною товарною біржою. Вказаним договором передбачалось відчуження земельної ділянки разом із будинком, про що є відповідний запис на державному акті на право власності на землю відчужувача ОСОБА_5 ;
- гараж № НОМЕР_1 у автогаражному кооперативі «Автолюбитель-4» (далі - АГК «Автолюбитель-4»), розташований по АДРЕСА_5 придбаний на підставі договору купівлі-продажу на ім`я ОСОБА_2
- автомобіль NISSAN SANNY, 1993 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , придбаний 09 березня 2007 року у ОСОБА_3 на підставі довіреності від 09 березня 2007 року, виданої на ім`я ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , вартістю 35 000 грн, що на час купівлі автомобіля було еквівалентно 7 000 дол. США.
Вказувала, що для сплати повної вартості автомобіля ОСОБА_2 16 лютого 2007 року отримав за місцем роботи у відкритому акціонерному товаристві «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча» (далі - ВАТ «ММК ім. Ілліча») цільову позику у розмірі 25 000 грн, яка протягом 2007-2010 років сплачена за рахунок спільних сімейних коштів подружжя, що підтверджується довідкою кредитора.
Ураховуючи викладене, посилаючись на те, що домовленості щодо поділу майна між сторонами не досягнуто, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 , просила суд стягнути із ОСОБА_2 на її користь грошові кошти у сумі 83 105 грн в рахунок компенсації вартості належної їй 1/2 частини домоволодіння АДРЕСА_1 разом із земельною ділянкою АДРЕСА_2 ; стягнути з відповідача на її користь 8 199,50 грн в рахунок компенсації 1/2 частини вартості гаражу № НОМЕР_1 в АГК «Автолюбитель-4», розташованому по АДРЕСА_5 стягнути з відповідача на її користь 12 500 грн, що складає 1/2 частину грошових коштів, сплачених за рахунок спільних коштів подружжя під час перебування у шлюбі, на погашення цільової позики для придбання автомобіля, отриманої ОСОБА_2 16 лютого 2017 року у ВАТ «ММК ім. Ілліча» в розмірі 25 000 грн, а також понесені судові витрати.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 21 грудня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 83 105 грн в рахунок компенсації вартості належної їй 1/2 частини домоволодіння АДРЕСА_1 , разом із земельною ділянкою.
Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 8 199,50 грн в рахунок компенсації 1/2 частини вартості спільно придбаного під час шлюбу гаражу № НОМЕР_1 в АГК «Автолюбитель-4», розташованому по АДРЕСА_5
Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 12 500 грн, що складає 1/2 частку грошових коштів, сплачених за рахунок спільних коштів подружжя під час шлюбу, на погашення цільової позики для придбання автомобіля, а всього 103 804,50 грн.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірний будинок разом із земельною ділянкою, розташовані в СТ «Лукомор`є» у с. Приморське Новоазовського району Донецької області, та гараж № НОМЕР_1 у АГК «Автолюбитель-4», розташований по АДРЕСА_5, є спільним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , як такі що придбані в період шлюбу на спільні кошти подружжя, тому позивач має право на грошову компенсацію замість її частки у праві спільної сумісної власності на вказане майно, вартість якого підтверджена висновком судової будівельно-технічної експертизи від 28 жовтня 2016 року № 21/с та відповідачем не спростована.
Також судом встановлено, що відповідачем за місцем роботи у ПАТ «ММК ім. Ілліча» 08 лютого 2007 року отримана цільова позика у розмірі 25 000 грн на придбання автомобіля. Суду надана нотаріально посвідчена довіреність від 09 березня 2007 року, якою ОСОБА_3 уповноважив ОСОБА_2 або ОСОБА_1 користуватися, розпоряджатися, (продавати, міняти, здати в оренду, передати у заставу) автомобіль марки NISSAN SANNY, 1993 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_2 . Посилаючись на те, що сторони у справі повністю виплатили позику у розмірі 25 000 грн в період перебування у шлюбі, проте, відповідач належним чином не оформив право власності на вказаний автомобіль, однак, користується ним з 2007 року, суд першої інстанції дійшов висновку про доведеність позову у частині стягнення з відповідача на користь позивача 1/2 частини сплаченої за рахунок спільних коштів подружжя позики на придбання автомобіля.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою апеляційного суду Донецької області від 03 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Довженко В. І., задоволено частково.
Рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 21 грудня 2017 року скасовано.
У задоволення позову ОСОБА_1 відмовлено.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, щоспірний будинок АДРЕСА_3 , придбаний ОСОБА_2 у ОСОБА_5 07 серпня 1999 року на підставі біржового контракту (договору купівлі-продажу) № СР-462, за даними БТІ зареєстрований на ім`я ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , після смерті якого його дружина - ОСОБА_4 прийняла спадщину. Вимоги статей 47 227 ЦК УРСР при укладенні договору купівлі-продажу будинку та земельної ділянки дотримані не були, біржовий контракт не визнавався дійсним у судовому порядку, право власності за відповідачем ОСОБА_2 на спірний будинок та земельну ділянку не зареєстровано, тому відсутні підстави вважати вказане майно спільною сумісною власністю подружжя.
Позивач не надала суду доказів на підтвердження того, що отримані відповідачем у ПАТ «ММК ім. Ілліча» 08 лютого 2007 року грошові кошти у розмірі 25 000 грн були використані саме на придбання автомобіля, ураховуючи також той факт, що відповідач вказані обставини не визнавав та зазначав, що ці кошти були використані подружжям на ремонт квартири та відпустку. Судом встановлено, що власником автомобіля марки NISSAN SANNY, 1993 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , є ОСОБА_3 , відповідач користувався цим автомобілем на підставі довіреності від 09 березня 2007 року, після спливу строку її дії якої продовжує користуватися автомобілем на підставі технічного паспорту. Тому є помилковими висновки суду першої інстанції про стягнення з відповідача на користь позивача 1/2 частки отриманої ОСОБА_2 у ПАТ «ММК ім. Ілліча» позики за придбання вказаного автомобіля.
У матеріалах справи відсутні докази належності відповідачу на праві власності гаража № НОМЕР_1 у АГК «Автолюбитель-4», розташованого по АДРЕСА_5, що також виключає можливість визнання його спільною сумісною власністю подружжя та поділу між сторонами.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У червні 2018 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить оскаржуване судове рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 30 липня 2018 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 263/9647/16-ц Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області.
У вересні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13 квітня 2020 року справу передано судді-доповідачеві Осіяну О. М.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 серпня 2020 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що є помилковими висновки суду апеляційної інстанції щодо відсутності у відповідача зареєстрованого права власності на об`єкти нерухомого майна, придбані ним на підставі біржового контракту (договору купівлі-продажу) від 07 серпня 1999 року. Апеляційний суд не звернув увагу на те, відповідно до частини другої статті 15 Закону України «Про товарну біржу» угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню. Угода вважається укладеною з моменту її реєстрації на біржі. Зазначала, що як на момент укладення біржового контракту (договору купівлі-продажу) від 07 серпня 1999 року, так і на даний час державою на законодавчому рівні визнавався такий договір документом, що посвідчує право власності особи на об`єкт нерухомого майна, придбаний за цим договором. Визнання біржового контракту дійсним у судовому порядку закон не потребує. Відсутність у ОСОБА_2 реєстрації на будинок разом із земельною ділянкою в органах БТІ не впливає на виникнення у нього права власності на спірні об`єкти нерухомості на підставі зареєстрованого на біржі договору купівлі-продажу.
Вважала помилковими висновки суду апеляційної інстанції щодо відсутності у відповідача права власності на гараж у АГК «Автолюбитель-4» та зазначала, що письмова форма договору купівлі-продажу гаража, укладеного між відповідачем та АГК «Автолюбитель-4», сторонами договору додержана, а нотаріальне посвідчення такого договору чинне законодавство не вимагає.
Не погоджуючись з висновками апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позову про стягнення з відповідача 1/2 частини сплаченої за рахунок спільних коштів подружжя позики на придбання автомобіля, зазначала, що на підставі виданої від 09 березня 2007 року ОСОБА_3 довіреності на ім`я ОСОБА_2 або ОСОБА_1 у їх повне розпорядження перейшов автомобіль NISSAN SANNY, 1993 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , вартість якого становила 35 000 грн, які були сплачені подружжям власнику за придбання вказаного автомобіля.
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що з 01 червня 1991 року ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_2 , який розірвано у лютому 2016 року на підставі рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області.
07 серпня 1999 року між ОСОБА_5 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) укладено біржовий контракт (договір купівлі-продажу) № ОР-462, на підставі якого продавець зобов`язався передати у власність покупця земельну ділянку, загальною площею 414 кв. м, та садовий будинок зі всіма господарськими будівлями, жилою площею 31,3 кв. м, які знаходяться в СТ «Лукомор`є» у с. Приморське Новоазовського району Донецької області (а. с. 12, т. 1).
Доказів належності ОСОБА_2 на праві власності вказаних об`єктів нерухомості матеріали справи не містять.
Постановою правління від 08 лютого 2007 року ВАТ «ММК ім. Ілліча» вирішено видати ОСОБА_2 позику на придбання автотранспорту у розмірі 25 000 грн (а. с. 193, т. 1).
08 лютого 2007 року між ВАТ «ММК ім. Ілліча» та ОСОБА_2 укладено договір позики № 1224, за умовами якого останній отримав позику у розмірі 25 000 грн для придбання автомобіля зі строком її повернення до 08 лютого 2010 року (а. с. 194-195).
Пунктом 2.2.2. договору передбачено, що повернення суми позики здійснюватиметься шляхом утримань із заробітної плати позичальника.
ОСОБА_2 зазначав, що отримані кошти за договором позики були використані на ремонт квартири та відпустку.
Докази придбання відповідачем автомобіля та належності йому на праві власності гаража у АГК «Автолюбитель-4» у матеріалах справи відсутні.
1. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Відповідно до частини першої статті 60 CK України, майно, набуте, подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.
У частині першій статті 61 СК України передбачено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Частиною першою статті 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Законодавцем визначено, що право на поділ майна, яке перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.
Згідно з положеннями частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частина перша, друга статті 71 СК України).
Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановити обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясувати джерело і час його придбання.
Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 Цивільного кодексу України.
До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб.
Частина четверта статті 65 СК України передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.
За системним тлумаченням частин четвертої та п`ятої статті 71 СК України згоду на отримання компенсації за частину майна при його поділі повинен надати той з подружжя, на чию користь така компенсація присуджується, оскільки іншому з подружжя присуджується майно. Вимога одного з подружжя (позивача) про стягнення з іншого з подружжя (відповідача) грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, не породжує обов`язку такого відповідача попередньо вносити відповідну грошову суму на депозитний рахунок суду.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 в частині стягнення із ОСОБА_2 грошової компенсації вартості 1/2 частини гаража № НОМЕР_1 у АГК «Автолюбитель-4», розташованого по АДРЕСА_5, апеляційний суд обгрунтовано виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження належності відповідачу на праві власності вказаного гаража, що виключає можливість визнання його спільною сумісною власністю подружжя та поділу між сторонами.
Апеляційним судом встановлено, що гаражем за вказаною адресою ОСОБА_2 користується на підставі членства у АГК «Автолюбитель-4», в якій він сплачує членські внески з січня 2011 року.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1/2 частини грошових коштів, сплачених за рахунок спільних коштів подружжя на погашення цільової позики, апеляційний суд виходив з того, що 08 лютого 2007 року дійсно між ВАТ «ММК ім. Ілліча» та ОСОБА_2 укладено договір позики, за умовами якого відповідач отримав позику у розмірі 25 000 грн на придбання автомобіля.
Разом з тим, позивачем не доведено, що грошові кошти, отримані відповідачем за вказаним договором позики, були використані саме на придбання автомобіля, ураховуючи той факт, що відповідач вказані обставини не визнавав, доказів належності ОСОБА_2 на праві власності автомобіля матеріали справи не містять.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошової компенсації вартості 1/2 частини домоволодіння разом із земельною ділянкою, суд апеляційної інстанції виходив з відсутності доказів, які б давали можливість віднести їх до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.
З огляду на зазначені норми та враховуючи, що правочин за своїм змістом та формою має відповідати вимогам законодавства, чинним на момент його укладення, у справі, що переглядається, мають бути застосовані положення актів цивільного законодавства, чинних на момент виникнення спірних правовідносин, а саме ЦК Української РСР.
Відповідно до статті 4 ЦК Української РСР (тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) цивільні права і обов`язки виникають з підстав, передбачених законодавством, в тому числі і з угод.
Згідно зі статтею 41 ЦК Української РСР угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків.
Відповідно до статті 153 ЦК Української РСР договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.
Згідно зі статтею 224 ЦК Української РСР за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно та сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до статті 227 ЦК Української РСР договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу).
Відповідно до статті 47 ЦК Української РСР нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу. Якщо одна з сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення,а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається.
Відповідно до статті 15 Закону України «Про товарну біржу» станом на час укладення 07 серпня 1999 року біржовий контракт (договір купівлі-продажу) нерухомого майна не підлягав нотаріальному посвідченню.
Разом із тим, згідно з роз`ясненнями Міністерства юстиції України № 17-12/44 від 10 квітня 1998 року «Щодо діяльності товарних бірж» передбачено особливі умови щодо договорів купівлі-продажу будинку (його частини) якщо хоча б однією із сторін є громадянин, вважається, що такі договори, укладені та зареєстровані біржами з дотриманням закону, підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню, недотримання цієї вимоги згідно статті 47 ЦК Української РСР тягне недійсність договору.
Врахувавши, що вимоги статей 47 227 ЦК УРСР при укладенні біржового контракту (договору купівлі-продажу) будинку АДРЕСА_4 , дотримані не були, право власності за відповідачем ОСОБА_2 на спірний будинок та земельну ділянку не зареєстровано у передбаченому законом порядку та за даними БТІ зареєстровано на ім`я ОСОБА_5 , суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав вважати вказане майно спільною сумісною власністю подружжя та його поділ між сторонами.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, постанову апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні.
Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову апеляційного суду Донецької області від 03 квітня 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
В. В. Шипович