Постанова

Іменем України

29 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 266/4596/18

провадження № 61-7151св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

треті особи: Маріупольська міська рада, Комунальне комерційне підприємство «Керуюча компанія «Приморська»,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 17 грудня 2019 року у складі судді Федотової В. М., та постанову Донецького апеляційного суду від 12 березня 2020 року у складі колегії суддів: Баркова В. М., Мальцевої Є. Є., Мироненко І. П.,

ВСТАНОВИВ:

Зміст вимог позовної заяви ОСОБА_1 .

У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що на підставі рішення виконавчого комітету Маріупольської міської ради від 21 березня 2007 року № 71 та ордеру на житлове приміщення від 02 квітня 2007 року № 005208 року її бабі ОСОБА_3 і членам її сім`ї, а саме матері ОСОБА_4 , її чоловіку - відповідачу ОСОБА_2 та їй була надана однокімнатна квартира АДРЕСА_1 .

Зазначена квартира була приєднана до двокімнатної квартири АДРЕСА_2 за цією ж адресою як додаткова площа у зв`язку зі збільшенням членів сім`ї основного квартиронаймача.

Квартира АДРЕСА_2 в 1976 році була виділена ОСОБА_3 .

Вона (позивачка) в даній квартирі була зареєстрована та проживала з народження.

21 лютого 2008 року у квартирі був зареєстрований її неповнолітній син ОСОБА_5 .

Після отримання ордеру в 2007 році на чотирьох осіб, шлюб між її матір`ю ОСОБА_4 та ОСОБА_2 був розірваний.

Після припинення шлюбних відносин відповідач виїхав зі спірної квартири, до 2009 року іноді з`являвся за вказаною адресою.

Однак починаючи із 2009 року він не проживає у спірній квартирі.

На момент реєстрації місця проживання відповідач був зятем колишнього наймача квартири, а саме ОСОБА_3 , яка ІНФОРМАЦІЯ_1 померла.

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла її мати ОСОБА_4 .

На даний час у квартирі АДРЕСА_3 зареєстровані вона, її неповнолітній син та відповідач ОСОБА_2 .

У зв`язку з реєстрацією відповідача вона позбавлена можливості оформити особовий рахунок на своє ім`я, як на наймача житлового приміщення.

Крім того, через відсутність відповідача за місцем реєстрації вона разом із сином не може реалізувати свої право на приватизацію житла.

З 2007 року відповідач житловим приміщення не користується, його особистих речей у квартирі немає, місце його проживання їй невідомо.

З моменту вибуття відповідач участі в оплаті житлово-комунальних послуг не приймає, всі витрати на оплату послуг вона несе самостійно.

Відповідач відмовляється добровільно знятися з реєстрації.

У зв`язку з цим просила визнати відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_2 , АДРЕСА_1 .

Зміст вимог зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 .

У вересні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , треті особи: Маріупольська міська рада, Комунальне комерційне підприємство «Керуюча компанія «Приморська»,про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням шляхом вселення в квартиру, визнання та встановлення порядку користування житловим приміщенням.

Зустрічні позовні вимоги мотивовані тим, що спірна квартира належить до державного житлового фонду.

З 17 листопада 1988 року до 21 грудня 2007 року він перебував у зареєстрованому шлюбі із померлою матір`ю позивачки ОСОБА_4

31 вересня 1989 року він вселився у спірну квартиру і почав проживати в цій квартирі разом зі своєю дружиною, її донькою - позивачкою та з матір`ю дружини ОСОБА_3 .

Саме у зв`язку зі збільшенням членів сім`ї квартиронаймача, пов`язаною із його вселенням, ОСОБА_3 була додатково надана однокімнатна квартира АДРЕСА_1 .

Після розірвання шлюбу із ОСОБА_4 вона та її мати припинили його впускати в спірну квартиру.

У серпні 2008 року ОСОБА_3 зверталася до суду із позовними вимогами про визнання його таким, що втратив право користування вищевказаною квартирою, у задоволенні яких рішенням Апеляційного суду Донецької області від 19 березня 2009 року було відмовлено. Цим же рішенням частково задоволено його позов, ОСОБА_3 зобов`язано вселити його в спірну квартиру та визнати за ним право користування нею, не чинити йому перешкод у користуванні жилим приміщенням.

Однак рішення суду було виконано державним виконавцем тільки 05 червня 2009 року, після чого йому погрожували та чинили перешкоди в користуванні квартирою.

ОСОБА_3 і ОСОБА_4 змінили дверні замки та перестали його впускати у спірну квартиру.

Тривалий час, починаючи з 2008 року він звертався із заявами до правоохоронних органів про притягнення до кримінальної відповідальності ОСОБА_4 за фактом спричинення йому тяжких тілесних ушкоджень у 2003 році.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, однак ОСОБА_4 продовжувала чинити йому перешкоди у користуванні квартирою.

ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ОСОБА_4 , однак, він все одно позбавлений можливості користуватись квартирою.

Він неодноразово приходив до спірної квартири, але від сусідів дізнався, що в ній проживають наймачі.

Відповідачка та її син ОСОБА_5 ще влітку 2017 року виїхали з міста Маріуполя до Російської Федерації в місто Ставропіль.

З приводу того, що в спірній квартирі проживають невідомі йому особи, він звертався у 2018 році до Приморського відділу поліції.

Він отримав листа з відділення поліції, в якому його повідомлено, що була проведена перевірка законності проживання невідомих осіб у спірній квартирі та рекомендовано звернутись до суду за захистом своїх прав.

Вважав, що вищенаведені обставини підтверджують наявність поважних причин тривалого непроживання у спірному житлі.

Крім того, він є особою з інвалідністю третьої групи, у зв`язку з чим проходить тривалий курс реабілітації по 3-5 місяців за межами міста Маріуполь, і це є також поважною причиною відсутності за місцем реєстрації.

Іншого житла він не має.

Враховуючи зазначене, просив:

- визнати за ним право користування квартирою АДРЕСА_2 , АДРЕСА_1 ,

- вселити його в означену квартиру, зобов`язавши ОСОБА_1 не чинити перешкоди у користуванні житлом,

- виділити в користування: йому ізольовану кімнату житловою площею 13,03 кв. м у квартирі АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 та її сину - у квартирі АДРЕСА_2 , АДРЕСА_1 дві кімнати житловою площею 19,71 кв. м у квартирі АДРЕСА_2 ; нежитлові приміщення у вказаній квартирі (приміщення загального користування) залишити у спільному користуванні.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 17 грудня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_2 , АДРЕСА_1 .

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Суд першої інстанції виходив з того, що:

- за рішенням Апеляційного суду Донецької області від 19 березня 2009 року ОСОБА_2 був вселений у квартиру АДРЕСА_2 , АДРЕСА_1 . Наймач та члени сім`ї заперечували проти вселення ОСОБА_2 , у зв`язку з чим вселення відбулось примусово, що підтверджено актом державного виконавця від 05 червня 2009 року. При наявності перешкод з боку ОСОБА_3 після примусового вселення ОСОБА_2 у спірне житло останній повинен був звернутись до державного виконавця з заявою про відновлення виконавчого провадження і здійснення повторного примусового вселення. Разом з тим доказів на підтвердження таких обставин ним не надано;

- звернення ОСОБА_2 до правоохоронних органів стосувались подій 2003 року, які не були пов`язані з рішенням суду про його вселення, і не свідчать про існування поважних причин відсутності його у спірній квартирі понад 6 місяців. Спірна квартира не була постійним місцем проживання ОСОБА_2 . Встановлено, що з 1989 року до моменту розірвання шлюбу він не проживав у ній, а мешкав на АДРЕСА_4 . Після примусового вселення в спірне приміщення ОСОБА_2 проживав за різними адресами, а протягом 2014-2016 років був відсутній на території України. Відомості, викладені в довідці з реабілітаційного центру про проходження лікування ОСОБА_2 протягом 2017-2018 років не узгоджуються з відомостями про перетин кордону, які були надані Головним центром обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України, а тому суд не прийняв до уваги довідку з лікувального закладу як доказ на підтвердження поважності причин відсутності ОСОБА_2 у спірному житлі понад 6 місяців;

- відсутні підстави для застосування наслідків спливу позовної давності щодо первісних позовних вимог, оскільки ОСОБА_1 звернулась до суду за захистом особистих немайнових прав, а тому положення статті 257 ЦК України на дані правовідносини не поширюються;

- вищевказані обставини є підставою для задоволення первісних позовних вимог та відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Донецького апеляційного суду від 12 березня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення.

Рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 17 грудня 2019 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції правильно зазначив, що ОСОБА_2 не довів, що спірна квартира була постійним місцем його проживання. Він не надав доказів на підтвердження того, що в нього існували перешкоди для вселення у квартиру з боку ОСОБА_4 починаючи з 2009 року до дня звернення до суду з даним зустрічним позовом. За рішенням Апеляційного суду Донецької області від 19 березня 2009 року ОСОБА_2 був вселений в спірну. Наймач та члени сім`ї заперечували проти його вселення, у зв`язку з чим вселення відбулось примусово. Однак після вселення, проведеного державним виконавцем, ОСОБА_2 у квартирі не проживав з червня 2009 року у зв`язку з продовженням конфлікту між ним і дружиною. Жодних мір, передбачених законом для захисту свого права користування жилим приміщенням, вже визначеного судовим рішенням, він не приймав, до державного виконавця повторно не звертався. Отже, своє право користування спірним жилим приміщенням ОСОБА_2 з 2009 року не відшукував. Доказів того, що з боку родини позивачки йому чинились перешкоди в користуванні квартирою, які б обумовили відсутність можливості вселитися за цей час, суду першої інстанції він не надав.

Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги

У квітні 2020 року до Верховного Суду від ОСОБА_2 надійшла касаційна скарга, у якій він, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення та постанову судів попередніх інстанцій, передати справу на новий судовий розгляд.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 вказує, що:

- він ніколи не втрачав інтерес до спірної квартири і мав намір проживати в ній, неодноразово приходив за вказаною адресою. Сусіди повідомили його про те, що в квартирі проживають інші люди - наймачі, а ОСОБА_1 та її син ОСОБА_6 тривалий час вже не проживають в цій квартирі. Він звертався до поліції з приводу перевірки законності проживання невідомих осіб в цій квартирі. Поліція приїжджала і проводила письмове опитування цих квартирантів;

- квартира відноситься до комунального житлового фонду. Іншого житла, окрім спірної квартири, в нього немає;

- суди не врахували, що він є особою з інвалідністю ІІІ групи, у зв`язку з чим із 01 лютого 2008 року до 01 квітня 2017 року він періодично перебував на реабілітації у реабілітаційному центрі та санаторії, а тому з поважної причини тривалий час не проживав постійно у квартирі;

- як суд першої інстанції, так і апеляційний суд необґрунтовано відмовили йому задоволенні клопотання про витребування доказів, які є в матеріалах справ правоохоронних органів (у тому числі пояснення опитаних осіб) та пов`язані з проведенням перевірки, вказаної у талоні-повідомленні Єдиного обліку № 19428 про прийняття і реєстрацію заяв, а тому можуть сприяти повному та всебічному розгляду справи;

- не зважаючи на те, що позивачка сама не проживає у спірній квартирі, вона безпідставно продовжує чинити йому перешкоди у доступі до спірної квартири.

Короткий зміст відзиву

У липні 2020 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшов відзив, у якому вона просить касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Зазначає, що спірна квартира ніколи не була постійним місцем проживання відповідача, який сам у суді посилався на те, що з 1989 року до розірвання шлюбу з її матір`ю не проживав у ній, а мешкав з матір`ю за іншими адресами, а з 1996 року - у будинку на АДРЕСА_4 . У період із 2009 року до 2018 року ОСОБА_2 не вживав жодних заходів, спрямованих на захист його права користування житлом. Він не довів належними доказами, що йому чинилися перешкоди у користуванні квартирою.

Рух справи в суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 22 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду у порядку письмового провадження у складі колегії із п`яти суддів.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 03 червня 2020 року вказано, що підставами касаційного оскарження заявник зазначає порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права зокрема, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 30 листопада 2016 року у справі № 296/6485/15-ц, від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18, що оскаржене судове рішення ухвалене з порушенням пункту 3 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що в квартирі АДРЕСА_2 , АДРЕСА_1 , наймачем якої значиться ОСОБА_3 , зареєстровані члени її сім`ї: онука ОСОБА_1 - з 1983 року, зять ОСОБА_2 - з 1989 року, правнук ОСОБА_7 , 2005 року народження. Вказані особи вселилися на підставі ордеру на жиле приміщення від 02 квітня 2007 року, який видано на підставі рішення виконкому Маріупольської міської ради від 21 березня 2007 року № 71 від 21 березня 2007 року про приєднання квартири АДРЕСА_5 . Квартира АДРЕСА_2 , АДРЕСА_1 має загальну площу кімнати 61,96 кв. м, житлову площу 32,74 кв. м.

Згідно з відомостями відділу реєстрації місця проживання фізичних осіб від 21 серпня 18 року ОСОБА_2 зареєстрований у квартирі АДРЕСА_2 , АДРЕСА_1 з 03 травня 2007 року.

Основний квартиронаймач ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Член родини ОСОБА_3 - її донька і мати позивачки - ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Згідно з довідкою-актом, виданою КСН «Слободка-Гавань» 18 квітня 2016 року, за адресою: АДРЕСА_6 зареєстровані: квартиронаймач ОСОБА_3 , ОСОБА_4 - донька, ОСОБА_1 - онука, ОСОБА_5 - правнук, ОСОБА_2 - зять. Зазначено, що ОСОБА_2 не проживає за цією адресою з 2007 року.

Відповідно до довідки-акту, виданої КСН «Слободка-Гавань» 23 липня 2018 року, за адресою: АДРЕСА_6 , зареєстровані ОСОБА_1 , її син ОСОБА_5 , 2005 року народження, та ОСОБА_2 , 1964 року народження - колишній чоловік померлої матері ОСОБА_1 - ОСОБА_4 , який зареєстрований за даною адресою, а фактично не проживає з 2007 року.

Згідно зі свідоцтвом про розірвання шлюбу від 29 лютого 2012 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 розірвано, про що в Книзі реєстрації розірвань шлюбів зроблено відповідний актовий запис від 21 грудня 2007 року № 287.

Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 19 березня 2009 року (справа № 22ц-299/09р за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщення та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про вселення, визнання права користування жилим приміщенням, зобов`язання не чинити перешкоди у користуванні житлом та відшкодування моральної шкоди) рішення Приморського районного суду міста Маріуполя від 23 січня 2009 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_3 і зустрічного позову ОСОБА_2 у частині відмови в задоволенні позовних вимог про вселення в квартиру, визнання права користування жилими приміщеннями, зобов`язання не чинити перешкоди у користуванні - скасовано. Відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_2 , АДРЕСА_1 і зняття його з реєстрації за цією адресою. Позов ОСОБА_2 задоволено частково. Вселено ОСОБА_2 в квартиру АДРЕСА_2 , АДРЕСА_1 , визнано за ним право користування житлом. Зобов`язано ОСОБА_3 не чинити перешкод ОСОБА_2 у користуванні жилими приміщеннями квартири. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

З актів державного виконавця Приморського ВДВС Маріупольського МУЮ від 08 травня 2009 року та від 28 травня 2009 року вбачається, що при примусовому виконанні виконавчого листа № 2-168, виданого 19 березня 2009 року Приморським районним судом міста Маріуполя про вселення ОСОБА_2 до квартири АДРЕСА_2 , АДРЕСА_1 добровільно вселити останнього не виявилось можливим з причини того, що чинився опір при вселенні, ключі від квартири ОСОБА_3 не було надано, остання заперечувала проти вселення ОСОБА_2 до квартири АДРЕСА_2 .

Згідно з акту державного виконавця Приморського ВДВС Маріупольського МУЮ від 05 червня 2009 року при примусовому виконанні виконавчого листа № 2-168, виданого 19 березня 2009 року Приморським районним судом міста Маріуполя про вселення ОСОБА_2 до квартири АДРЕСА_2 , АДРЕСА_1 - ключі від квартири АДРЕСА_2 , АДРЕСА_5 боржник ОСОБА_3 передала стягувачу ОСОБА_2 , який вселився до квартири АДРЕСА_2 , АДРЕСА_1 . ОСОБА_3 перешкод не чинила. Рішення суду виконано.

В акті житлового комунального підприємства № 1 Приморського району міста Маріуполя від 11 листопада 2008 року (станом на день його складання) зазначено, що в квартирі АДРЕСА_5 встановлено три пластикових вікна, квартира перебуває на стадії ремонту. У квартирі АДРЕСА_5 в даний час ніхто не проживає в зв`язку з проведенням ремонту. ОСОБА_2 за час проживання побудував гараж.

Відповідно до акту житлового комунального підприємства № 1 Приморського району міста Маріуполя від 08 травня 2009 року в квартирах АДРЕСА_2 , АДРЕСА_5 є два окремі входи, на кожну квартиру є окремий електролічильник.

13 серпня 2008 року ОСОБА_2 звернувся до Приморського РВ Маріупольського МУ із заявою про притягнення до кримінальної відповідальності ОСОБА_4 , яка 07 вересня 2003 року, перебуваючи в будинку АДРЕСА_4 , завдала йому удар ножом, заподіявши тим самим йому тяжкі тілесні ушкодження. Заява була зареєстрована 13 серпня 2008 року.

23 березня 2011 року ОСОБА_2 та ОСОБА_8 звернулися з заявою до Приморського РВ Маріупольського МУ про притягнення до кримінальної відповідальності ОСОБА_4 та ОСОБА_9 за фактом вимагання грошових коштів протягом 2009-2011 років.

У червні 2011 року прокуратурою Приморського району міста Маріуполя порушено кримінальну справу за фактом заподіяння ОСОБА_2 у 2003 році тяжких тілесних ушкоджень за ознаками злочину, передбаченого частиною першою статті 121 КК України.

21 червня 2011 року ОСОБА_2 звернувся до прокуратури Приморського району міста Маріуполя з заявою про погрози в його бік фізичною розправою з боку ОСОБА_4 та ОСОБА_9 , з такою самою заявою звернулися до прокуратури Оболонська Н. В. та ОСОБА_10 (т. 1, а. с. 76, 77, 78).

Згідно з повідомленнями СВ Приморського РВ Маріупольського МУ від 08 липня 2011 року заява від 21 червня 2011 року про погрози на адресу ОСОБА_2 долучена до матеріалів кримінальної справи № 20-01-102, порушеної за фактом навмисного спричинення ОСОБА_2 тяжких тілесних ушкоджень (т. 1, а. с. 81).

Досудове слідство у кримінальній справі № 20-11-01-0102, порушеній 07 червня 2011 року за фактом спричинення йому тяжких тілесних ушкоджень у 2003 році, триває. 17 серпня 2018 року прийнято рішення про зупинення кримінальної справи на підставі пункту 3 статті 206 КПК України (в редакції 1960 року) у зв`язку із невстановленням особи, яка вчинила злочин (т. 1, а. с. 82- 89).

Згідно з довідкою КЗ «Маріупольська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 65» син ОСОБА_1 - учень ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , дійсно навчався в КЗ «Маріупольська ЗОШ І-ІІІ ступенів N 65» з 01 вересня 2011 року до 26 червня 2017 року, з 1 до 7 класу. Вибув до РФ міста Ставропіль 26 червня 2017 року на підставі заяви матері (т. 1, а. с. 92).

За даними Головного центру обробки спеціальної інформації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , та ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , перетинали державний кордон України 16 серпня 2018 року в напрямку виїзд в КПВВ Гнутове, іншої інформації не мається (т. 1, а. с. 151).

Згідно з актом КСН «Селище Слободка-Гавань» від 18 вересня 2018 року ОСОБА_2 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_6 , але проживати не має можливості, оскільки, зі слів сусідів, у квартирі проживають сторонні люди, що підтвердили сусіди (т. 1, а. с. 93). Даний акт складений головою КСН Конвчуком Є. Х., який засвідчив підписи сусідів, що підписували акт, і які є мешканцями будинків АДРЕСА_7 та АДРЕСА_8 . В акті не зазначені особи, які пояснювали про проживання у квартирі сторонніх осіб.

Акти про непроживання ОСОБА_2 у спірному приміщенні в будинку АДРЕСА_9 складені за участю жителів саме цього будинку (т. 1, а. с. 17, 18).

ОСОБА_2 звертався до поліції для перевірки факту проживання сторонніх осіб у квартирі, у зв`язку з чим 20 вересня 2018 року була проведена перевірка законності проживання невідомих осіб у спірній квартирі, в ході якої встановлено, що, зі слів сусідів, за вказаною адресою проживає ОСОБА_1 , яку допитати не виявилось можливим. ОСОБА_2 рекомендовано звернутися до суду, щоб захистити свої права (т. 1, а. с. 94).

Згідно з листом Центрального відділу поліції від 02 липня 2019 року

№ с-44/аз/101/01-2019 за заявою, внесеною до ЄО Центрального ВП ГУНП в Донецькій області за №19428 від 10 червня 2019 року, зробленою ОСОБА_12 , проведено перевірку. ОСОБА_12 повідомила про те, що 10 червня 2019 року за адресою спірної квартири знаходяться невідомі (т. 1, а. с. 210, 212).

ОСОБА_2 є особою з інвалідністю третьої груп за загальним захворюванням, безстроково (т. 1, а. с. 96).

З довідки, виданої регіональною громадською організацією «Культурно-Реабілітаційний Центр Інвалідів» від 18 вересня 2018 року, вбачається, що ОСОБА_2 перебував на реабілітації в «КРЦІ» з 01 лютого 2008 року до 01 квітня 2017 року з періодичністю по 3-6 місяців на рік. В тому числі перебував у санаторії «Дюни» Ленінградської області місто Сестрорецьк у 2008 році - 5 місяців, у 2009 році - 4 місяці, у 2010 році - 4 місяці, у 2011 році - 5 місяців, у 2012 році - 3 місяці. В лікувально-реабілітаційному пансіонаті сел. Ольшанки Ленінградської області у 2013 році - з 01 січня 2013 року до 01 квітня 2013 року, у 2014 році - з 01 березня 2014 року до 01 липня 2014 року, у 2015 році - з 01 жовтня 2015 року до 01 грудня 2015 року, у 2016 році - з 01 травня 2016 року до 01 вересня 2016 року, у 2017 році - з 01 квітня 2017 року до 01 серпня 2017 року (т. 1, а. с. 98).

За даними Головного центру обробки спеціальної інформації ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , перетинав державний кордон України 27 грудня 2014 року в напрямку виїзд в пункті пропуску Бориспіль-D, та 08 лютого 2016 року в напрямку в`їзд у пункті пропуску Гоптівка, іншої інформації не мається (т. 1, а. с. 165).

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав від 21 вересня 2018 року за ОСОБА_2 не зареєстровано право власності на будь-яку нерухомість (т. 1, а. с. 99).

Позиція Верховного Суду

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких мотивів.

Згідно статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 серпня 2021 року у справі № 521/5887/17 (провадження № 61-7894св20) зазначено, що «частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством. Відповідно до частини першої статті 71 ЖК Української РСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. У частині третій статті 71 ЖК Української РСР наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців. Аналіз норм статей 71 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування житловим приміщенням за одночасної наявності двох умов: непроживання особи в житловому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин на це. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Вичерпного переліку поважних причин непроживання в житловому приміщенні законодавством не встановлено, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи і правил ЦПК України щодо оцінки доказів. Згідно зі статтею 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України, при цьому саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин».

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, п. 47).

Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

«Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

У справі, що переглядається, апеляційний суд:

- не звернув увагу на те, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування житловим приміщенням, за одночасної наявності двох умов: непроживання особи в житловому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин на це;

- не врахував, що обов`язок доказування неповажності причин непроживання відповідача у спірній квартирі лежить на позивачу;

- не надав оцінки доводам відповідача про те, що:

він ніколи не втрачав інтерес до спірної квартири і мав намір проживати в ній, неодноразово приходив за вказаною адресою;

позивачка продовжує чинити відповідачу перешкоди у доступі до спірної квартири;

відповідач є особою з інвалідністю ІІІ групи, у зв`язку з чим із 01 лютого 2008 року до 01 квітня 2017 року він періодично перебував на реабілітації у реабілітаційному центрі та санаторії, а тому з поважної причини тривалий час не проживав постійно у квартирі;

- не звернув уваги на те, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла, і, як зазначав відповідач, іншого житла, окрім спірної квартири, в нього немає.

За таких обставин суд апеляційної інстанції зробив передчасний висновок про задоволення первісного позову та відмову у задоволенні зустрічного позову.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Беручи до уваги необхідність врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 серпня 2021 року у справі № 521/5887/17 (провадження № 61-7894св20),колегія суддів вважає, що постанова апеляційного суду ухвалена з порушенням норм матеріального та процесуального права.

У зв`язку з цим колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити; постанову апеляційного суду скасувати з переданням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Постанову Донецького апеляційного суду від 12 березня 2020 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Донецького апеляційного суду від 12 березня 2020 року втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук