Постанова

Іменем України

19 лютого 2020 року

м. Київ

справа № 266/5267/18

провадження № 61-6647св19

Верховний суд у складі колегії суддів Третьої Судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Сімоненко В. М. (суддя-доповідач),

суддів: Калараша А. А., Мартєва С. Ю., Петрова Є. В., Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 22 січня 2019 року у складі судді Д`яченко Д. О., та постанову Донецького апеляційного суду

від 20 березня 2019 року у складі колегії суддів: Биліни Т. І.,

Мальцевої Є. Є., Принцевської В. П.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2018 року ОСОБА_1 , як спадкоємець померлої матері ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визначення частки у спільному сумісному майні подружжя та визнання права власності на частку в нерухомому майні в порядку спадкування.

Позовні вимоги мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати позивача - ОСОБА_3 . Після її смерті відкрилася спадщина у вигляді Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 . Спадкодавець залишила заповіт на ім`я ОСОБА_1 .

Вказана квартира була придбана під час перебування у шлюбі

ОСОБА_3 із відповідачем ОСОБА_2 , та є сумісним майном подружжя, яке після розірвання шлюбу не було поділено.

В установленому законом порядку позивач звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, проте постановою № 507 від 04 вересня 2018 року йому було відмовлено у прийнятті спадщини з огляду на відсутність правовстановлюючих документів на квартиру.

Посилаючись на зазначене, ОСОБА_1 просив суд визначити частку спадкодавця ОСОБА_3 у праві власності на спільне сумісне майно подружжя - кв.

АДРЕСА_1 , а також визнати за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частку у спірній квартирі.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 22 січня 2019 року позов задоволено.

Визначено, що частка ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , в праві спільної сумісної власності на кв. АДРЕСА_1 становила Ѕ частку цієї квартири.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частку на кв.

АДРЕСА_1 , після смерті матері ОСОБА_3 , яка померла

ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції вважав, що позивач, який є спадкоємцем за заповітом, без визначення частки матері у спільному майні подружжі не може реалізувати своє право на прийняття спадщини, а тому, з метою захисту спадкових прав позивача, суд задовольнив позов як такий, що не суперечить закону та не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Донецького апеляційного суду від 20 березня 2019 року, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , заочне рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 22 січня 2019 року скасовано.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення частки в спільному сумісному майні подружжя та визнання права власності у порядку спадкування відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд, виходив з положень частини третьої статті 372 ЦК України та посилався на те, що спірна квартира була придбана під час шлюбу, проте право спільної сумісної власності колишнього подружжя припинилося у зв`язку з підписанням ОСОБА_3 та ОСОБА_2 угоди про поділ майна подружжя, а тому за позивачем не може бути визнана частка у спірному майні в порядку спадкування.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

27 березня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Донецького апеляційного суду від 20 березня 2019 року, а заочне рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 22 січня 2019 року змінити, виклавши абзаци 2-3 резолютивної частини в наступній редакції: «Визначити, що частка ОСОБА_3 в праві спільної сумісної власності колишнього подружжя - трикімнатної квартири АДРЕСА_1 (одинадцять) становить Ѕ частки квартири. Визнати за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частку трикімнатної квартири

АДРЕСА_1 ) після смерті матері ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 » тобто заначити адресу спірної квартири без скорочень.

Рух судової справи

Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

У квітні 2019 року цивільну справу № 266/5267/18 передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 12 лютого 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції у порушення вимог частин 8, 9 статті 83, частини третьої статті 367 ЦПК України безпідставно прийняв до матеріалів справи договір про поділ майна подружжя як новий доказ, що не був поданий стороною до суду першої інстанції.

Крім того, суд апеляційної інстанції у порушення вимог статей 69 СК України 372 ЦК України, вважаючи письмову угоду сторін належним і допустимим доказом, проігнорував той факт, що договір про поділ нерухомого майна подружжя укладається у письмовій формі та має бути нотаріально посвідчений, а тому зазначена угода не є належним доказом на підтвердження поділу майна.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до свідоцтва про одруження НОМЕР_1 та свідоцтва про розірвання шлюбу НОМЕР_2 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі у період із 16 вересня 1960 року до 15 січня 2004 року.

Відповідно до договору купівлі-продажу від 18 вересня 1991 року та реєстраційного посвідчення від 20 грудня 1991 року, ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності належить квартира АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, про що було видано свідоцтво про смерть НОМЕР_3 від 26 березня 2018 року.

За заповітом від 15 липня 1997 року, посвідченим Колеснік Л. Б., державним нотаріусом Другої Маріупольської державної нотаріальної контори, ОСОБА_3 на випадок своєї смерті заповіла ОСОБА_1 усе належне їй майно, де б воно не знаходилося та з чого не складалося, та взагалі все те, на що вона матиме за законом право.

Зі змісту угоди, укладеної 08 травня 2004 року між ОСОБА_2 та

ОСОБА_3 , апеляційним судом встановлено, що колишнє подружжя фактично поділило спільно нажите майно. Взаємних претензій один до одного не мають і порушувати питання про майно в суді не будуть, у тому числі і щодо квартири.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» № 460-ІХ від 15 січня 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої та другої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Однак оскаржувані рішення вимогам закону у певній мірі не відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 22 КпШС 1969 року (в редакції, чинній на момент укладення договору купівлі-продажу квартири від 18 вересня 1991 року) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю.

Враховуючи те, що подружжям спірне майно було придбано в період шлюбу та до набрання чинності СК України, застосуванню підлягали статті 22, 24, 28 КпШС 1969 року.

Відповідно до статей 22, 23, 28 КпШС України, статті 16 Закону України «Про власність», статей 112 118 ЦК Української РСР (у редакції, чинній на час придбання спірної квартири) майно, набуте подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю і кожен із подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. Співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, при цьому вважається, що частки кожного із співвласників є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

Таким чином, набуття майна за час перебування у шлюбі створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.

Відповідно до частини першої статті 1226 ЦК України частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах.

Відповідно до статті 8 ЦК України якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

Пунктом 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» роз`яснено, що для оформлення права на спадщину закон не вимагає рішення суду про визначення частки спадкодавця.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року у справі

№ 640/13903/16-ц (провадження № 61-15147св18) зроблено висновок про те, що визначення судом частки подружжя у праві спільної сумісної власності на нерухоме майно за померлими не узгоджуються з вимогами чинного законодавства, оскільки у такому разі судом буде вирішено питання про права особи, яка не є стороною процесу та у зв`язку зі смертю не має цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності.

Таким чином, задовольняючи позовні вимоги в частині визначення, що частка ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , в праві спільної сумісної власності на кв.

АДРЕСА_1 становила Ѕ частину цієї квартири, суд першої інстанції вирішив питання про права особи, яка не є стороною процесу та у зв`язку зі смертю не має цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності.

За умови пред`явлення позову про визнання права власності на частку одного з подружжя у спільному сумісному майні такого подружжя, позов про визначення частки померлого у цьому майні є зайвим.

Разом із тим, відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд, керуючись положеннями частини третьої статті 372 ЦК України, посилався на те, що спірна квартира була придбана під час шлюбу, проте право спільної сумісної власності колишнього подружжя припинилося у зв`язку з підписанням ОСОБА_3 та ОСОБА_2 угоди про поділ майна подружжя, а тому за позивачем не може бути визнана частка у спірному майні в порядку спадкування.

Колегія суддів не погоджується із вказаним висновком суду апеляційної інстанції з огляду на наступне.

Частиною другою статті 69 СК України передбачено, що договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має посвідчуватися нотаріально.

Відповідно частини 3 статті 334 ЦК України, право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.

За положеннями частини 2 статті 69 СК України під час укладення угоди від 08 травня 2004 року не було дотримано вимог щодо її нотаріального посвідчення угоди.

Відповідно до частини 2 статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Таким чином, факт поділу спільного нерухомого майна подружжя повинен бути доведений нотаріально посвідченою угодою, а не угодою, укладеною у простій письмові формі.

Фактичні обставини справи повинні встановлюватись судом на підставі допустимих доказів.

Відповідно до пункту четвертого частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Апеляційним судом встановлено, що відповідно до угоди укладеної 08 травня 2004 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , колишнє подружжя фактично поділило спільно нажите майно.

Колегія суддів Верховного Суду приходить до висновку, що суд апеляційної інстанції, встановив фактичні обставини справи на підставі недопустимого доказу, а саме угоди від 08 травня 2004 року, що є підставою для скасування даного рішення з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Усунути ці недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду з урахуванням повноважень суду касаційної інстанції неможливо, оскільки в силу наведених положень статті 400 ЦПК України Верховний Суд позбавлений процесуальних можливостей з`ясовувати дійсні обставини справи та оцінювати докази, які не були досліджені судами першої та апеляційної інстанцій.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У силу положень статті 400 ЦПК України касаційний суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, та давати оцінку доказам, які судами не досліджено, а відтак, не має можливості вирішити спір по суті за результатами касаційного перегляду.

Відповідно до пункту четвертого частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

За таких обставин, рішення суду апеляційної інстанції не може вважатися законним і обґрунтованим та в силу статті 411 ЦПК України підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400 402 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Заочне рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 22 січня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 20 березня 2019 рокускасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В. М. Сімоненко

Судді А. А. Калараш

С. Ю. Мартєв

Є. В. Петров

С. П. Штелик