ПОСТАНОВА

Іменем України

29 квітня 2020 року

м. Київ

справа №266/970/16-а

адміністративне провадження №К/9901/11819/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючий - Стародуб О.П.,

судді - Єзеров А.А., Кравчук В.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Маріупольського міського центру зайнятості на постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 06.07.2016р. (судді - Арабей Т.Г., Геращенко І.В., Сухарьок М.Г.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Маріупольського міського центру зайнятості про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

встановив:

У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив:

-визнати неправомірним та скасувати рішення Маріупольського міського центру зайнятості про призначення допомоги по безробіттю у розмірі 544 грн.;

-зобов`язати призначити допомогу по безробіттю у розмірі 1102,40 грн.;

-зобов`язання здійснити з 08 лютого 2016 року перерахунок з урахуванням виплачених сум та доплатити несплачену різницю.

В обгрунтування позовних вимог посилався на те, що в період з 2011р. і по день звільнення, а саме по 03.02.2016 р. працював в ПАТ «Азовзагальмаш», з якого був звільнений на підставі п. 2 ч. 1 ст. 40 КЗпП. В період часу з 01.09.2014 р. по день звільнення він не отримував заробітну плату, яка також не була йому виплачена в день звільнення. У зв`язку із тим, що працедавець не виплачував йому заробітну плату, не відраховувалися і страхові внески.

Вважає, що встановивши йому допомогу в розмірі 544 грн., відповідач діяв неправомірно, оскільки несплата страхових внесків відбулась з вини роботодавця, що не може бути підставою для позбавлення його права не отримання належної суми допомоги по безробіттю.

Постановою Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 22.04.2016р. позов задоволено.

Визнано рішення - наказ Маріупольського міського центру зайнятості від 12.02.2016р. №НТ160212 про надання статусу безробітного позивача та наказ відповідача від 15.02.2016р. №НТ160215 про призначення позивачу допомоги по безробіттю у розмірі 544,00 грн. неправомірними та скасовано.

Зобов`язано Маріупольський міський центр зайнятості призначити позивачу допомогу по безробіттю у розмірі 1 102,40 грн.

Зобов`язано Маріупольський міський центр зайнятості здійснити з 08.02.2016р. перерахунок допомоги по безробіттю позивачу відповідно до законодавства.

Постановою Донецького апеляційного адміністративного суду від 06.07.2016р. постанову Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 22.04.2016р. скасовано та прийнято нову постанову, якою позовні вимоги задоволено частково.

Визнано неправомірним та скасовано рішення - наказ Маріупольського міського центру зайнятості від 15.02.2016 року №НТ160215 про призначення ОСОБА_1 допомоги по безробіттю в мінімальному розмірі 544,0 грн. відповідно до Постанови Правління Фонду загальнообов`язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття від 04.12.2015р. №77 без урахування страхового стажу відповідно до п.п. 2.4 ст. 22, п. 2 ст. 23 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» та п.п. 2.7, 2.9. «Порядку надання допомоги по безробіттю, у тому числі одноразової її виплати для організації безробітними підприємницької діяльності».

Зобов`язано Маріупольський міський центр зайнятості розрахувати та виплатити ОСОБА_1 з 15.02.2016р. по 08.02.2017р., допомогу по безробіттю відповідно до вимог та розмірів, визначених ч. 1 ст. 23 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 02.03.2000р. №1533-III, з урахуванням страхового стажу за період отримання пенсії по інвалідності з січня 2015 року по лютий 2016 року та за період роботи в Публічному акціонерному товаристві «Азовзагальмаш» з 01.01.2015р. по 03.02.2016р., з урахуванням сум вже виплаченої допомоги по безробіттю.

В решті позовних вимог відмовлено.

З рішенням суду апеляційної інстанції не погодився відповідач, звернувся з касаційною скаргою, в якій посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, просив його скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

В обгрунтування касаційної скарги посилався на те, що апеляційним судом не в повній мірі з`ясовано обставини справи, які мають значення для правильного вирішення спору, неправильно застосовано норми матеріального права, що призвело до невідповідності висновків суду обставинам справи та ухвалення рішення, яке підлягає скасуванню.

Заперечуючи проти касаційної скарги позивач просив у її задоволенні відмовити, а постанову суду апеляційної інстанції залишити без мін.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах доводів касаційної скарги на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права суд приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що з 05.01.2011р. по 03.02.2016р. позивач перебував у трудових відносинах з ПАТ «Азовзагальмаш».

03.02.2016р. позивача звільнено у зв`язку з виявленою невідповідністю працівника займаній посаді за станом здоров`я. (а.с. 7-8)

Згідно копії довідки до акту огляду МСЕК серія 10ААВ №496516 від 06.11.2014р. позивачу встановлено третю групу інвалідності у зв`язку із пораненням (контузія) та захворюванням пов`язаного з виконанням обов`язків служби при знаходженні в країнах де відбувалися бойові дії, строком дії до 06.11.2016р. та видано посвідчення, підтверджуюче факт інвалідності терміном дії до 01.12.2016р. (а.с. 9, 11)

Позивач є пенсіонером по інвалідності 3 групи як інвалід армії та перебуває на обліку в органах Пенсійного фонду України.

Після звільнення з ПАТ «Азовзагальмаш» позивач звернувся до відповідача із заявою про надання йому статусу безробітного та призначення допомоги по безробіттю.

12.02.2016р. відповідачем прийнято наказ №НТ160212, яким позивачу надано статус безробітного з 08.02.2016р., на підставі положень ст. 43 Закону України «Про зайнятість населення».

Згідно розрахунку стажу, здійсненого відповідачем, (з урахуванням відомостей, отриманих з державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування) станом на 14.03.2016р. страховий стаж позивача складав 21 рік, страховий стаж за останні 12 місяців, що передують реєстрації 0 місяців. (а.с.12-14, 36-37)

Наказом відповідача від 15.02.2016р. №НТ160215 позивачу призначено допомогу по безробіттю застрахованим особам без урахування страхового стажу відповідно до п.п. 2.4 ст. 22 , п. 2 ст. 23 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» та п.п. 2.7, 2.9. «Порядку надання допомоги по безробіттю, у тому числі одноразової її виплати для організації безробітними підприємницької діяльності» у розмірі установленому законодавством, протягом 360 календарних днів з 15.02.2016р. по 08.02.2017р. (а.с. 41-42, 43-44)

Не погодившись із встановленням допомоги по безробіттю в мінімальному розмірі, без урахування страхового стажу, позивач звернувся до суду із даним позовом.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог суд першої інстанції, виходив з того, що у позивача наявний страховий стаж протягом 12 місяців, що передували реєстрації особи, як безробітного, становить більш ніж шість місяців, відповідно нарахування йому допомоги по безробіттю в мінімальному розмірі, як для особи, визначеної ч. 2 ст. 22 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» є неправомірним.

Скасовуючи постанову суду першої інстанції та приймаючи нову про часткове задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що із заробітної плати позивача щомісячно утримувались суми страхових внесків, які підприємством до Пенсійного фонду сплачені не були.

Суд дійшов висновку, що відповідальність за несплату страхових платежів до Фонду на випадок безробіття несе підприємство-страхувальник, в якому працює застрахована особа, і такі дії не можуть порушувати прав робітника, який має достатній стаж роботи для нарахування допомоги по безробіттю у розмірі 80% від прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Крім того, суд виходив з того, що позивач, крім роботи на ПАТ «Азовзагальмаш», є отримувачем пенсії по інвалідності, яку отримував, в тому числі протягом 2015 року, а тому зазначений період відповідач зобов`язаний був включити до страхового стажу позивача, як період за який сплачені страхові внески.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що стаж позивача протягом 12 місяців, що передували реєстрації особи, як безробітної, становить більш ніж шість місяців, а тому нарахування йому допомоги по безробіттю в мінімальному розмірі, як для особи, визначеної ч. 2 ст. 22 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» є неправомірним, з огляду на що наказ відповідача від 15.02.2016р. №НТ160215 про призначення позивачу допомоги по безробіттю у розмірі 544,00 грн. є неправомірним та підлягає скасуванню.

Крім того суд дійшов висновку, щодо передчасності висновків суду першої інстанції щодо зобов`язання відповідача призначити допомогу в розмірі 1102,40 грн., оскільки розрахунок допомоги зобов`язаний проводити відповідач у відповідності до вимог ч. 1 ст. 23 Закону №1533-ІІІ.

З такими висновками суду апеляційної інстанції колегія суддів погоджується та вважає їх обгрунтованими з наступних мотивів та передбачених законом підстав.

Правові, фінансові та організаційні засади загальнообов`язкового державного соціального страхування на випадок безробіття визначені Законом України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 02.03.2000р. №1533-ІІІ (далі - Закон №1533-ІІІ).

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону №1533-ІІІ загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття (далі - страхування на випадок безробіття) це система прав, обов`язків і гарантій, яка передбачає матеріальне забезпечення на випадок безробіття з незалежних від застрахованих осіб обставин та надання соціальних послуг за рахунок коштів Фонду загальнообов`язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.

Частиною 1 статті 4 цього Закону встановлено, що страхуванню на випадок безробіття підлягають особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту), цивільно-правового договору, включаючи тих, які проходять альтернативну (невійськову) службу, а також тих, які працюють неповний робочий день або неповний робочий тиждень, та на інших підставах, передбачених законодавством про працю, військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової служби), особи, які забезпечують себе роботою самостійно, та фізичні особи - підприємці.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону №1533-ІІІ право на матеріальне забезпечення на випадок безробіття (далі - забезпечення) та соціальні послуги мають застраховані особи.

Одним із видів такого забезпечення є допомога по безробіттю.

За правилами статті 22 Закону №1533-ІІІ Право на допомогу по безробіттю залежно від страхового стажу мають застраховані особи, визнані в установленому порядку безробітними, страховий стаж яких протягом 12 місяців, що передували реєстрації особи як безробітної, становить не менше ніж шість місяців за даними Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Застраховані особи, визнані в установленому порядку безробітними, які протягом 12 місяців, що передували реєстрації особи як безробітної, за даними Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування мають страховий стаж менше шести місяців або звільнені з останнього місця роботи з підстав, передбачених статтею 37, пунктами 3, 4, 7 і 8 статті 40, статтями 41 і 45 Кодексу законів про працю України, особи, зазначені у частині другій статті 6 цього Закону, особи, зазначені в абзаці третьому частини четвертої статті 7 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", мають право на допомогу по безробіттю у мінімальному розмірі.

Частинами 1, 2 статті 21 Закону №1533-ІІІ встановлено, що страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягала страхуванню на випадок безробіття та за який щомісяця сплачено нею та роботодавцем страхові внески в сумі не менш як мінімальний страховий внесок, крім випадків, передбачених абзацом другим цієї частини.

Період відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, отримання виплат за окремими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування, крім пенсій (за винятком пенсії по інвалідності) та виплат за страхуванням на випадок безробіття, включається до страхового

стажу як період, за який сплачено страхові внески виходячи з розміру мінімального страхового внеску.

Отже, страховий стаж обчислюється як сума періодів, протягом яких особа підлягала страхуванню на випадок безробіття та сплачувала страхові внески особисто або через рахунки роботодавця та роботодавцем.

За змістом п. 14 ч. 1 ст. 1 Закону №1533-III страхові внески це кошти відрахувань на страхування на випадок безробіття, сплачені згідно із законодавством, що діяло до набрання чинності Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування», кошти єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, спрямовані на загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття відповідно до пропорцій, визначених законом.

Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначені Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010р. №2464-VI (далі - Закон №2464-VI).

Статтею 4 цього Закону встановлено перелік осіб, які є платниками єдиного внеску це, зокрема, роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності, зазначеним у витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

Відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 6 Закону № 2464-VI платник єдиного внеску зобов`язаний пред`являти на вимогу застрахованої особи, на користь якої він сплачує єдиний внесок, повідомлення про взяття на облік як платника єдиного внеску та надавати інформацію про сплату єдиного внеску, в тому числі у письмовій формі.

З цим правом кореспондується обов`язок такого платника своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок (п. 1 ч. 2 ст. 6 Закону №2464-VI), який підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника (ч. 12 ст. 9 Закону №2464-V).

При цьому, у разі несвоєчасної або не в повному обсязі сплати єдиного внеску до платника застосовуються фінансові санкції, передбачені цим Законом, а посадові особи, винні в порушенні законодавства про збір та ведення обліку єдиного внеску, несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно із законом (ч. 11 ст. 9 Закону №2464-VI)

Відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону №2464-VI адміністративну відповідальність за порушення порядку нарахування, обчислення і строків сплати єдиного внеску несуть посадові особи платників єдиного внеску.

Пенсійний фонд України є органом, який уповноважений відповідно до цього Закону вести облік платників єдиного внеску, забезпечувати збір та ведення обліку страхових коштів, контролювати повноту та своєчасність їх сплати, вести Державний реєстр загальнообов`язкового державного соціального страхування та виконувати інші функції, передбачені законом (ст. 1 Закону №2464-VI).

Виходячи зі змісту наведених норм, страхові внески є складовою умовою існування солідарної системи, підлягають обов`язковій сплаті і є гарантією матеріального забезпечення особи на випадок її безробіття з незалежних від застрахованих осіб обставин. Відповідальність за порушення умов та порядку сплати таких внесків покладено на платника єдиного внеску та його посадових осіб

При цьому, особи, які сплачують такі внески через роботодавця, без сприяння державних органів позбавлені можливості безпосередньо і оперативно впливати на повноту і своєчасність такої сплати, що, фактично, у випадку неповної чи несвоєчасної сплати, означатиме порушення їх прав на отримання соціальних гарантій.

Судами встановлено, що в період з вересня 2014р. по 03.02.2016р. із заробітної плати позивача роботодавцем відраховувались страхові внески в повному обсязі, що підтверджується наявними в матеріалах справи розрахунковими листками ПАТ «Азовзагальмаш», водночас ці внески роботодавець своєчасно в установленому порядку до бюджету не сплатив.

Таким чином, несплата підприємством страхових внесків, які роботодавець попередньо відрахував із заробітної плати працівника, не може бути підставою для позбавлення його права на отримання соціальних гарантій, оскільки це призведе до порушення принципу рівності перед законом.

Крім того, механізм державного соціального страхування передбачає відповідні державні гарантії реалізації застрахованими особами своїх прав.

Відомості про те, що Пенсійний Фонд України у вказаний період вживав заходів на усунення порушень з боку ПАТ «Азовзагальмаш» стосовно несплати підприємством страхових внесків за спірний період, в матеріалах справи відсутні, що свідчить про відсутність контролю з боку уповноваженого органу, який в силу своїх повноважень був зобов`язаний вжити відповідних заходів щодо усунення порушень з боку роботодавця.

Враховуючи викладене, позивач не може бути позбавлений права на отримання соціальних гарантій через те, що орган, відповідальний за повноту та своєчасність сплати страхових внесків своєчасно не вжив дієвих заходів, що призвело до порушення гарантованого державою права на отримання позивачем допомоги по безробіттю.

Крім того, як вірно встановлено судом апеляційної інстанції, позивач є пенсіонером, та протягом 2015 року отримував пенсію як інвалід 3 групи.

Відповідно до абз.2 п.1 ст. 21 Закону №1533-ІІІ період відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, отримання виплат за окремими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування, крім пенсій (за винятком пенсії по інвалідності) та виплат за страхуванням на випадок безробіття, включається до страхового стажу як період, за який сплачено страхові внески виходячи з розміру мінімального страхового внеску.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що період, протягом якого позивач отримував пенсію по інвалідності відповідач був зобов`язаний включити до страхового стажу як період за який сплачені страхові внески.

Доводи касаційної скарги не містять належних доводів, які б спростовували наведені висновки суду апеляційної інстанції.

Відповідно до частини 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, оскільки при ухваленні рішення апеляційний суд порушень норм матеріального та процесуального права не допустив, тому суд прийшов до висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції без змін.

Керуючись статтями 341 345 349 350 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України,

постановив:

Касаційну скаргу Маріупольського міського центру зайнятості - залишити без задоволення, а постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 06.07.2016р. - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

О.П. Стародуб

А.А. Єзеров

В.М. Кравчук