Постанова

Іменем України

16 червня 2022 року

м. Київ

справа № 274/616/19

провадження № 61-13684св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач Миновський Олександр Геннадійович,

відповідач Військова частина НОМЕР_1 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 20 січня 2020 року у складі судді Вдовиченко Т. М. та постанову Житомирського апеляційного суду від 03 червня 2020року у складі колегії суддів: Трояновської Г. С., Миніч Т. І., Павицької Т. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2019 року Миновський О. Г. звернувся до суду із позовом про визнання наказу про звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позов обґрунтований тим, що 30 вересня 2016 року він прийнятий на роботу уВійськову частину НОМЕР_2 за строковим трудовим договором, укладеним вусній формі, на період перебування старшого солдата військової служби за контрактом Луценко М. М. у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, тобто до 02 січня 2018 року. Луценко М. М. після закінчення цієї відпустки пішла увідпустку без збереження заробітної плати для догляду за дитиною до чотирьох років.

03 січня 2019 року його звільнено наказом командира Військової частини А3091 від03 січня 2019 року № 4 відповідно до частини восьмої статті 36 КЗпП України. Вважав звільнення незаконним, оскільки після закінчення трудового договору 02січня 2018 року трудовий договір з ним не розривався, а трудові відносини фактично тривали ще один рік до 03 січня 2019 року, тому дію його строкового трудового договору вважав продовженою на невизначений строк відповідно до статті 39-1 КЗпП України.

Зазначив, що 03 січня 2019 року старший солдат військової служби за контрактом Луценко М. М. вийшла з відпустки, він також вийшов на роботу, був допущений до виконання службових обов`язків і фактично їх виконував. Проте протягом робочого дня 03 січня 2019 року його звільнено на підставі частини восьмої статті 36 КЗпП України. Зазначав, що частина восьма статті 36 КЗпП України передбачає припинення трудового договору за наявності умов, визначених сторонами в контракті для його розірвання, проте контракт з військовою частиною він не укладав.

Короткий зміст судових рішень

РішеннямБердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 20 січня 2020року, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного суду від03червня 2020 року, в позові відмовлено.

Суди дійшли висновку, що порушення відповідачем трудового законодавства при звільненні Миновського О. Г. не відбулось, оскільки позивач при прийнятті на роботу мав усвідомлювати, що коли вийде на роботу основний працівник із соціальної відпустки, його буде звільнено за закінченням строку трудового договору, що відповідає трудовому законодавству. Звільнення Миновського О. Г. відбулося на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України, а не як зазначено в наказі командира Військової частини А3091 від 03 січня 2019 року № 4 пункту 8 частини першої статті 36 КЗпП України, однак така помилка не дає суду підстав визнавати цей наказ недійсним та поновлювати Миновського О. Г. на посаді радіотелефоніста другого гаубичного самохідно артилерійського дивізіону Військової частини НОМЕР_1 . Помилка щодо формулювання причин звільнення може бути усунена відповідачем самостійно або за позовом позивача про зміну підстав формулювання звільнення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У вересні 2020 року Миновський О. Г. звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від20січня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного судувід 03 червня 2020року, просить скасувати судові рішення та задовольнити його позов.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтована тим, що після закінчення строку трудового договору 02 січня 2018 року трудові відносини фактично тривали ще один рік до 03 січня 2019року, тому дія його строкового трудового договору є продовженою на невизначений строк відповідно до статті 39-1 КЗпП України. Такий трудовий договір може бути розірваний за інших наявних підстав, але не відповідно до пункту 2 частини статті 36 КЗпП України. При прийнятті на роботу строковість трудового договору була обумовлена перебуванням Луценко М. М. у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку до 02 січня 2018 року, із 03 січня 2018 року трудовий договір не обмежений строком. Фактично 03 січня 2019 року на одній посаді перебувало два працівники. Законність звільнення має довести саме відповідач. Роботодавець не може змінити підставу звільнення за власною ініціативою. Такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 23січня 2018 року усправі №273/212/16-ц, провадження № 61-787св17, від 13червня 2018 року у справі № 741/1128/17, провадження № 61-13588св18, танезастосовані судами. Наслідком визнання наказу про звільнення незаконним єпоновлення працівника на роботі та обов`язок роботодавця виплатити заробітну плату за час вимушеного прогулу.

Аргументи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу відповідач зазначає, що звільнення позивача відбулося законно, без порушення законодавства. 03 січня 2019 року Луценко М. М. приступила до виконання службових обов`язків, а Миновського О. Г. звільнено, що спростовує доводи касаційної скарги про одночасне перебування на одній посаді двох фізичних осіб.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 29 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження усправі та витребувано матеріали справи.

У січні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

30 вересня 2016 року Миновський О. Г. на ім`я т. в. о. командира Військової частини НОМЕР_2 власноручно написав заяву про прийняття його на роботу на посаду радіотелефоніста другого гаубичного самохідно-артилерійського дивізіону на період перебування старшого солдата Луценко М. М. у відпустці для догляду за дитиною додосягнення нею трирічного віку, до 02 січня 2018 року,в порядку переведення зВійськової частини НОМЕР_3 .

Наказом командира Військової частини польова пошта В3231 від 02 жовтня 2016року № 252 Миновського О. Г. прийнято на роботу на посаду радіотелефоніста другого гаубичного самохідно-артилерійського дивізіону з 01 жовтня 2016 року на період перебування старшого солдата військової служби за контрактом ЛуценкоМ.М., старшого радіотелефоніста відділення управління командира батареї взводу управління командира п`ятої гаубичної самохідно-артилерійської батареї другого гаубичного самохідно-артилерійського дивізіону, в неоплачуваній відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, до 02 січня 2018 року, впорядку переведення з Військової частини польова пошта В2277.

Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 02 січня 2018 року № 2 строк відпустки старшого солдата Луценко М. М. для догляду за дитиною продовжено з03січня 2018 року до 02 січня 2019 року.

03 січня 2019 року старший солдат Луценко М. М. подала рапорт командиру батареї про прибуття з відпустки для догляду за дитиною.

Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 03 січня 2019 року № 4 ОСОБА_1 звільнено з посади радіотелефоніста другого гаубичного самохідно-артилерійського дивізіону з 03 січня 2019 року, відповідно до пункту 8 частини першої статті 36 КЗпП України, про що внесено відповідний запис до трудової книжки.

Наказом командира в/ч А3091 від 04 січня 2019 року № 6 військовослужбовця військової служби за контрактом старшого солдата Луценко М. М. визначено вважати такою, що з 04 січня 2019 року прийняла справи та посаду радіотелефоніста відділення управління командира батареї взводу управління командира батареї п`ятої самохідної артилерійської батареї другого самохідного артилерійського дивізіону, ВОС-423641А, ШПК «СОЛДАТ», і приступила до виконання службових обов`язків за посадою.

Позиція Верховного Суду

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбаченіпунктами 1,3,4,8частини першої статті 411,частиною другоюстатті 414 цього Кодексу, атакож у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених упункті 1частини першої цієї статті, єнеправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції воскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного упостанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбаченихчастинами першою,третьоюстатті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених упунктах 2,3частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційне провадження відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Заявник посилається на те, що суди попередніх інстанцій застосували правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі №273/212/16-ц, провадження № 61-787св17, від 13 червня 2018року у справі № 741/1128/17, провадження № 61-13588св18.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтею 43 Конституції Україникожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений устатті 5-1КЗпП Україниправовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу інезаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з частиною першою статті 21 КЗпП України трудовий договір угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, авласник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату ізабезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до статті 23 КЗпП Українитрудовий договір може бути:1)безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений термін з урахуванням характеру наступної роботи або умов її виконання, або інтересів працівника, та в інших випадках, передбачених законодавством.

Верховний Суд зазначає, що підставою для укладення строкового трудового договору на вимогу працівника єйого заява про прийняття на роботу, в якій вказуються обставини або причини, що спонукають працівника найматися на роботу застроковим трудовим договором, атакож строк, протягом якого він працюватиме.

При укладенні трудового договору на визначений строк цей строк встановлюється погодженням сторін і може визначатись як конкретним терміном, так і часом настання певної події (наприклад, повернення на роботу працівниці з відпустки повагітності, родах і догляду за дитиною; особи, яка звільнилась з роботи в зв`язку зпризовом на дійсну строкову військову чи альтернативну службу, обранням народним депутатом чи на виборну посаду (або виконанням певного обсягу робіт).

Строк, на який працівник наймається на роботу, обов`язково має бути вказаний унаказі про прийняття на роботу, інакше буде вважатися, що працівник прийнятий на роботу за безстроковим трудовим договором. У трудовій книжці робиться запис без посилання на строковий характер трудових відносин.

Відповідно до частини другоїстатті 39-1 КЗпП України трудові договори, що були переукладені один чи декілька разів, вважаються такими, що укладені наневизначений строк,за винятком випадків, передбачених частиною другоюстатті 23 КЗпП України.

Згідно з пунктом 2 частини першоїстатті 36 КЗпП Українипідставами припинення трудового договору є закінчення строку трудового договору (пункти 2, 3 частини першої статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна зісторін не поставила вимогу про їх припинення.

Отже, у тих випадках, коли трудовий договір укладався до настання певної події, такий договір вважається укладеним на певний строк, тому настання обумовленого факту є підставою для припинення трудового договору у зв`язку із закінченням строку.

Аналогічний правовий висновок викладений упостановах Верховного Суду від29квітня 2021 року у справі № 266/3163/16-ц, провадження № 61-15154св19, від13 листопада 2019 рокуу справі № 522/7888/16-ц, провадження № 61-12883св18, та постанові Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 6-254цс17.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, встановивши, що строковий трудовий договір з позивачем укладено за його бажанням та з урахуванням його інтересів і на зазначений ним узаяві строк, що він прийнятий на посаду радіотелефоніста другого гаубичного самохідно-артилерійського дивізіону тимчасово, на час перебування увідпустці для догляду за дитиною основного працівника Луценко М. М., дійшли обґрунтованого висновку про те, що відповідач правомірно звільнив МиновськогоО.Г. із займаної посади після виходу Луценко М. М. на роботу на підставі пункту 2 частини першоїстатті 36 КЗпП України.

Позивач погодився на роботу із визначеним строком, який обумовлений настанням певної події виходом основного працівника на роботу, що відбулося 03 січня 2019року.

Доводи касаційної скарги Миновського О. Г. про те, що після закінчення строку трудового договору, 02 січня 2018 року, він з ним не розривався, а трудові відносини фактично тривали ще один рік до 03 січня 2019 року, тому дія строкового трудового договору є продовженою на невизначений строк відповідно до статті 39-1 КЗпП України, є безпідставними, оскільки строк трудового договору позивача залежав від сукупного часу відсутності постійного працівника у зв`язку з доглядом за дитиною, ане від часу тривалості першої відпустки для догляду за дитиною.

Миновський О. Г. посилається на те, що суди попередніх інстанцій не застосували правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року, провадження № 61-787св17, від 13 червня 2018 року, провадження № 61-13588св18.

У постанові Верховного Суду від 13 червня 2018 року, провадження № 61-13588св18, викладено правовий висновок, що в разі, якщо вказані працівником причини звільнення порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, роботодавець не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору на частину першу статті 38 КЗпП України.

У цій справі звільнення відбулося на підставі пункту 2 частини першоїстатті 36 КЗпП України, а не відповідно до статті 38 КЗпП України, тому викладені у постанові Верховного Суду від 13 червня 2018 року правові висновки не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

Відповідно до частини третьої статті 235 КЗпП України у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання івказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону.

Суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивача звільнено відповідно до пункту 2 частини першоїстатті 36 КЗпП України, а не на підставі пункту 8 частини першоїстатті 36 КЗпП України, як зазначено в наказі про звільнення й трудовій книжці, однак ця помилка не має наслідком поновлення позивача на роботі за трудовим договором, строк дії якого закінчився.

Безпідставними є доводи касаційної скарги про те, що наслідком визнання наказу про звільнення незаконним з підстав неправильного формулювання причин звільнення є поновлення працівника на роботі та обов`язок роботодавця виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу, оскільки підстава, за якою звільнено позивача, є законною. Неправильним є лише формулювання причин звільнення внаказі та трудовій книжці працівника, проте зміна формулювання причин звільнення не є предметом заявленого позову, тому суд позбавлений можливості виправити допущену роботодавцем помилку.

У постанові Верховного Суду від 23 січня 2018 року, провадження № 61-787св17, викладено правовий висновок про те, що у справах, в яких оспорюється незаконність звільнення, саме відповідач повинен довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства про працю.

Немає підстав уважати наведений висновок незастосованим, тому що в цій справі відповідач довів, що під час звільнення позивача з роботи діяв відповідно до норм трудового законодавства, оскільки у зв`язку з виходом на роботу основного працівника дія строкового трудового договору, укладеного з позивачем на період відпустки основного працівника, закінчилась.

За таких обставин Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для скасування судових рішень, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Верховний Суд не бере до уваги посилання заявника на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29березня 2017 року у справі № 135/1732/14-ц, оскільки відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених упункті1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права уподібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з судовими рішеннями у справі та необхідності переоцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи іперевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального іпроцесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, торозподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Миновського Олександра Геннадійовича залишити без задоволення.

Рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 20 січня 2020року та постанову Житомирського апеляційного суду від 03 червня 2020року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: А. С. Олійник

Г. І. Усик

В. В. Яремко