Постанова

Іменем України

12 лютого 2020 року

м. Київ

справа № 278/3001/18

провадження № 61-11508св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Ступак О. В., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,Олійник А. С., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: територіальна громада в особі виконавчого комітету Головенківської сільської ради Житомирського району Житомирської області, ОСОБА_2 ,

третя особа - приватний нотаріус Житомирського районного нотаріального округу Силіна Наталія Володимирівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Житомирського апеляційного суду від 29 травня 2019 року в складі колегії суддів: Галацевич О. М., Григорусь Н. Й., Микитюк О. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до територіальної громади в особі виконавчого комітету Головенківської сільської ради Житомирського району Житомирської області, ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Житомирського районного нотаріального округу Силіна Н. В., про визнання права спільної сумісної власності на нерухоме майно, визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету Головенківської сільської ради Житомирського району Житомирської області, свідоцтва про право власності на жилий будинок.

В обґрунтування позову зазначив, що в 1996 році внаслідок Чорнобильської катастрофи його та ОСОБА_3 , з якою він проживав однією сім`єю без реєстрації шлюбу, було переселено з території, яка зазнала радіоактивного забруднення, до села Головенка Житомирського району Житомирської області. У зазначеному населеному пункті йому та ОСОБА_3 було виділено житловий будинок АДРЕСА_1 .

Після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , позивач звернувся до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини, але йому стало відомо, що вказаний будинок було передано останній в особисту приватну власність, а також про заповіт померлої ОСОБА_3 , яким вона заповіла вказане нерухоме майно своєму брату ОСОБА_2 .

Посилаючись на наведене, позивач просив скасувати рішення виконавчого комітету Головенківської сільської ради народних депутатів від 29 листопада 1996 року № 10 в частині передачі в особисту власність ОСОБА_3 жилого будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 ; скасувати видане на ім`я ОСОБА_3 свідоцтво про право власності на вказане нерухоме майно; визнати жилий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .

Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 05 березня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що спірний будинок був виділений ОСОБА_3 після розгляду її відповідної заяви та здачі нею належного їй на праві особистої власності будинку в зоні радіоактивного забруднення, а матеріали справи не містять відомостей про звернення позивача для отримання у власність будинку, а також про здачу ним втраченого нерухомого майна. Суд першої інстанції також зазначив, що виданий ордер надає позивачу лише право користування спірним будинком та не породжує право власності на нього.

Постановою Житомирського апеляційного суду від 29 травня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 05 березня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення. Позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано рішення виконавчого комітету Головенківської сільської Ради народних депутатів Житомирського району Житомирської області від 29 листопада 1996 року № 10 «Про передачу в особисту власність громадян жилих будинків» щодо передачі в особисту власність ОСОБА_3 1/2 частини жилого будинку АДРЕСА_1 . Визнано незаконним та скасовано в 1/2 частині свідоцтво про право власності від 29 листопада 1996 року, видане ОСОБА_3 на будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що право на виділене ОСОБА_3 житло у селі Головенка Житомирського району Житомирської області, яке перебувало на балансі сільської ради, мало оформлятися згідно з Положенням про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженим наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 року № 56, який діяв на час спірних правовідносин (далі - Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян). Відповідно до пункту 5 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян передача займаних квартир (будинків) здійснюється в приватну (для одиноких наймачів) та у спільну (сумісну або часткову) власність за письмовою згодою всіх повнолітніх (віком від 18 і більше років) членів сім`ї з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку). До членів сім`ї наймача включаються лише громадяни, які постійно мешкають у квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло.

Встановивши, що позивач був організовано відселений із зони безумовного (обов`язкового) відселення, постійно мешкав у спірному будинку із ОСОБА_3 , суд апеляційної інстанції зробив висновок, що прийняте виконавчим комітетом рішення про передачу в особисту власність ОСОБА_3 спірного будинку та видача їй свідоцтва про право особистої власності на це нерухоме майно порушує право позивача на житло.

Оскільки спірний будинок було набуто не внаслідок спільної праці чи спільних коштів ОСОБА_3 та позивача, а його було передано у їх користування за рахунок держави на виконання вимог закону щодо забезпечення житлом осіб, які відселяються із зони радіоактивного забруднення, то положення про спільну сумісну власність на спірне майно не розповсюджуються, а тому цій частині суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог за безпідставністю.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи

У червні 2019 року ОСОБА_2 подав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Житомирського апеляційного суду від 29 травня 2019 року, у якій просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що судом апеляційної інстанції безпідставно застосовано до спірних правовідносин пункт 5 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, не з`ясовано факту надання письмової згоди позивача на передачу спірного жилого будинку саме в спільну власність. Поза увагою апеляційного суду залишилось також те, що законодавством передбачено передачу майна відселеним громадянам у особисту власність і не існує норми закону, яка б передбачала передачу спірного будинку у спільну сумісну власність. Відповідно до ордера, який видавався ОСОБА_3 на неї та ОСОБА_1 , останній має лише право користування спірним будинком, що не оспорюється відповідачем. Також апеляційний суд помилково не застосував до спірних правовідносин частину першу статті 32 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», яка має вищу силу в порівнянні з Положенням про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян.

Заявник зазначає, що судом першої інстанції правильно застосовано до спірних правовідносин норми матеріального права та враховано, що спірний будинок ОСОБА_3 отримала внаслідок втрати будинку, який належав їй на праві особистої приватної власності, а позивач власного житла не мав. Наявність 1/2 частини права власності у позивача на спірний жилий будинок могла б виникнути за тієї умови, якби до переселення позивач проживав би в даному будинку разом з ОСОБА_3 та мав би 1/2 частини права власності на нього.

Також ОСОБА_2 звертає увагу на те, що апеляційний суд вийшов за межі позовних вимог, оскільки звертаючись до суду з зазначеним вище позовом ОСОБА_1 посилався на частину першу статті 32 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», за змістом якої громадяни, які евакуйовані або відселені (відселяються), безплатно забезпечуються жилими приміщеннями, як правило, у спеціально збудованих для цієї мети селищах, будинках і квартирах, які передаються їм в особисту власність, а не пункт 5 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян. Проте спірний житловий будинок передався в особисту власність ОСОБА_3 , а не позивача, що і стало підставою для відмови в задоволенні позову судом першої інстанції.

У серпні 2019 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду додаткові пояснення на касаційну скаргу поза межами строку, передбаченого статтею 398 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) для доповнень чи змін касаційної скарги, тому при розгляді касаційної скарги не враховуються.

Відзивів на касаційну скаргу ОСОБА_2 від інших учасників справи до Верховного Суду не надходило.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 23 липня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Житомирського апеляційного суду від 29 травня 2019 року, витребувано матеріали цивільної справи та надано учасникам справи строк на подання відзивів на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 20 січня 2020 року справу призначено до розгляду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частинидругої статті 389 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України(у редакції станом на дату подання касаційної скарги) передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами попередніх інстанцій встановлено, що у списках сімей сіл Розсохівське та Лозниця Народицького району, які переселяються до села Головенка Житомирського району, затверджених головою районної державної адміністрації та заступником голови Житомирської обласної державної адміністрації, числяться ОСОБА_3 , як голова сім`ї, та ОСОБА_1 , як її чоловік.

На підставі даних списків 01 квітня 1997 року ОСОБА_3 виконкомом Головенківської сільської Ради народних депутатів виданий ордер на жиле приміщення № НОМЕР_1 з сім`єю двох чоловік на право зайняття жилого приміщення жилою площею 40 кв. м, що складається із трьох кімнат в будинку за адресою: буд . АДРЕСА_3 . У ордері ОСОБА_1 зазначений як чоловік голови сім`ї ОСОБА_3

ОСОБА_1 зареєстрований у спірному будинку з 26 липня 1996 року згідно з довідкою за підписом сільського голови.

Згідно з довідкою виконавчого комітету Розсохівської сільської Ради народних депутатів Народицького району Житомирської області ОСОБА_3 та ОСОБА_1 проживали у селі Лозниця у жилому будинку, який належав на праві особистої власності ОСОБА_3 , з якого згодом були відселені.

29 листопада 1996 року рішенням виконавчого комітету Головенківської сільської Ради народних депутатів Житомирського району Житомирської області № 10 «Про передачу в особисту власність громадян жилих будинків» спірне житло передано в особисту власність ОСОБА_3

29 листопада 1996 року ОСОБА_3 видано свідоцтво про право власності на будинок АДРЕСА_3 . Зі змісту свідоцтва вбачається, що воно видано на підставі договору передачі від 29 листопада 1996 року № 8, оформленого Головенківською сільською радою.

12 грудня 2006 року відповідно до довідки Управління праці та соціального захисту населення Народицької райдержадміністрації Житомирської області від 04 травня 2018 року ОСОБА_3 отримала компенсацію за втрачене нерухоме майно згідно зі статтею 35 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла.

На випадок своєї смерті ОСОБА_3 склала заповіт, яким заповіла все своє майно брату ОСОБА_2

27 лютого 2018 року відповідно до рішення Житомирського районного суду Житомирської області у справі № 278/114/18 встановлено факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 однією сім`єю як чоловіка та жінки із січня 1982 року по 08 вересня 2017 року.

Нормативно-правове обґрунтування

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та іншими міжнародно-правовими документами про права людини закріплено право на житло.

Відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

За правилом частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини четвертої статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Гарантії держави, надані особам, постраждалим внаслідок Чорнобильської катастрофи, визначені Законом України від 28 лютого 1991 року № 796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (далі - Закон № 796-ХІІ).

Частиною першою статті 32 Закону № 796-ХІІ (у редакції, чинній на час відселення) передбачалось, що громадяни, які евакуйовані або відселені (відселяються), безплатно забезпечуються жилими приміщеннями, як правило, у спеціально збудованих для цієї мети селищах, будинках і квартирах, які передаються їм в особисту власність.

На виконання статті 4 Закону постановою Кабінету Міністрів України від 16 грудня 1992 року № 706 було затверджено Порядок відселення та самостійного переселення громадян з територій, що зазнали радіоактивного забруднення, внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС (далі - Порядок).

Відповідно до абзацу першого пункту 1 Порядку (в редакції, чинній на час відселення ОСОБА_3 та ОСОБА_1 ) громадяни, які проживають у населених пунктах, віднесених до зони безумовного (обов`язкового) відселення, відселяються організовано у збудовані з цією метою будинки (квартири).

За змістом пункту 2 Порядку списки громадян, які відселяються організовано, складаються районними державними адміністраціями, виконкомами міських (міст обласного підпорядкування) Рад народних депутатів за місцем проживання на підставі їхніх заяв і затверджуються обласними державними адміністраціями.

Згідно з цими списками районні державні адміністрації, виконкоми міських (міст обласного підпорядкування) Рад народних депутатів за місцем переселення громадян видають ордери на житло.

Громадянин зобов`язаний отримати ордер на житло, яке йому надається, протягом місяця з моменту його офіційного повідомлення.

Громадяни, які самостійно переселяються із зон безумовного (обов`язкового), гарантованого добровільного відселення та посиленого радіоекологічного контролю, одержують направлення для переселення та працевлаштування за зразком, наведеним у Порядку. Направлення видається відповідною обласною державною адміністрацією за попереднім оформленням його районною державною адміністрацією або виконкомом міської (міста обласного підпорядкування) Ради народних депутатів (пункт 3 Порядку).

Громадяни, які мають направлення, звертаються до обласної державної адміністрації за запропонованим місцем проживання для їх реєстрації та визначення конкретних місць проживання і працевлаштування, з`ясування питань щодо забезпечення житлом (одержання в будинках державного чи громадського житлового фонду або житлово-будівельних (житлових) кооперативів, будівництво житлового будинку або придбання будинку (квартири) у власність). Громадяни зобов`язані зареєструватися в обласній державній адміністрації за обраним місцем проживання протягом трьох місяців з дня одержання направлення. Якщо громадянин протягом цього терміну не зареєструвався, направлення втрачає чинність (пункт 4 Порядку).

Отже, для громадян, які відселяються організовано, направлення для переселення та працевлаштування не оформляється.

У статті 58 Житлового кодексу Української РСР зазначено, що на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення.

У частині першій статті 6 Закону України від 19 червня 1992 року № 2482-XII «Про приватизацію державного житлового фонду» закріплено, що незалежно від розміру загальної площі безоплатно передаються у власність громадян зокрема займані ними квартири (будинки), в яких мешкають громадяни, котрим встановлена ця пільга Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

Відповідно до пункту 5 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян передача займаних квартир (будинків) здійснюється в приватну (для одиноких наймачів) та у спільну (сумісну або часткову) власність за письмовою згодою всіх повнолітніх (віком від 18 і більше років) членів сім`ї з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку). До членів сім`ї наймача включаються лише громадяни, які постійно мешкають у квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

З огляду на визначену в Законі № 796-ХІІ та Порядку процедуру відселення та самостійного переселення громадян з територій, що зазнали радіоактивного забруднення, внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, відповідні категорії громадян відселяються організовано на підставі списків, складених районними державними адміністраціями, виконкомами міських (міст обласного підпорядкування) Рад народних депутатів за місцем проживання на підставі їхніх заяв і затверджених обласними державними адміністраціями, в результаті чого видається ордер на житло, або переселяються самостійно на підставі одержаного направлення для переселення та працевлаштування, що видається на підставі заяви громадянина за підписом усіх повнолітніх членів сім`ї та довідки з місця проживання про склад сім`ї відповідною обласною державною адміністрацією за попереднім оформленням його районною державною адміністрацією або виконкомом міської (міста обласного підпорядкування) Ради народних депутатів.

Оскільки ОСОБА_3 та ОСОБА_1 були включені до списків сімей села Розсохівське та Лозниця Народицького району, які відселялися до села Головенка Житомирського району, із наданням ордеру на жилий будинок, то суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що вони самостійно переселялися із зони безумовного (обов`язкового), гарантованого добровільного відселення та посиленого радіоекологічного контролю із посиланням на відповідні пункти Порядку. Таким чином, оскільки суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, зокрема застосував пункти Порядку, які не підлягали застосуванню, рішення суду першої інстанції правильно скасовано судом апеляційної інстанції.

У свою чергу Верховний Суд не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції за результатами розгляду позовних вимог ОСОБА_1 з огляду на таке.

У взаємозв`язку норми статті 6 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», що зазначає про безоплатну передачу у власність громадян займаних ними квартир (будинків) незалежно від розміру їх загальної площі, в яких мешкають громадяни, котрим встановлена ця пільга Законом № 796-ХІІ, та встановленої статтею 20 цього Закону пільги для осіб категорії 1 у вигляді передачі безплатно в особисту власність займаних ними та їх сім`ями жилих приміщень у будинках державного та громадського житлового фонду незалежно від того, чи є вказана особа наймачем чи членом сім`ї наймача, колегія суддів зважає на доводи касаційної скарги щодо неправильного посилання на пункт 5 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян при ухваленні оскаржуваної постанови, оскільки матеріали справи містять копію посвідчення ОСОБА_1 серії НОМЕР_2 (а. с. 7), згідно з яким він віднесений до категорії 2 громадян, які постраждалі внаслідок Чорнобильської катастрофи, як і померла ОСОБА_3 (зазначено у довідці Комунального підприємства «Житомирське обласне міжміське бюро технічної інвентаризації» Житомирської обласної ради від 06 лютого 2018 року № 75: а. с. 22), про що позивач також зазначає у своїй позовній заяві, отже, на них не розповсюджується означена пільга, а процедура оформлення права власності на спірний будинок була урегульована Порядком з огляду на особливість відселення громадян з територій, що зазнали радіоактивного забруднення, внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.

Колегія суддів не вбачає підстав для визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету Головенківської сільської ради Житомирського району Житомирської області від 29 листопада 1996 року № 10 в частині передачі в особисту власність ОСОБА_3 жилого будинку АДРЕСА_3 , свідоцтва про право особистої власності на жилий будинок від 29 листопада 1996 року, виданого ОСОБА_3 , оскільки виконавчий комітет Головенківської сільської ради Житомирського району Житомирської області при оформленні зазначених документів діяв за встановленою в Порядку процедурою та в межах частини першої статті 32 Закону № 796-ХІІ, згідно з якою громадяни, які евакуйовані або відселені (відселяються), безплатно забезпечуються жилими приміщеннями, як правило, у спеціально збудованих для цієї мети селищах, будинках і квартирах, які передаються їм саме в особисту власність.

Ураховуючи, що ОСОБА_3 як глава сім`ї зазначена в списках на відселення, а ОСОБА_1 - як чоловік у складі її сім`ї; ордер за загальним правилом його оформлення відповідно до статті 58 Житлового кодексу Української РСР та затвердженим зразком (Правила обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затверджені постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 11 грудня 1984 року № 470) видається громадянинові із зазначенням складу його сім`ї: прізвища, імені по батькові, і родинних відносин з громадянином, на ім`я якого виданий ордер; матеріали справи не містять підтвердження, що позивач, окремо від померлої ОСОБА_3 , звертався за оформленням йому на праві власності житла при організованому відселенні; безпідставно та несправедливо очікувати від органу влади самостійного оформлення та видачі ОСОБА_1 документу про право власності на житло.

Отже, у задоволенні позовних вимог у цій частині необхідно відмовити.

З приводу позовної вимоги про визнання спірного будинку об`єктом спільної сумісної власності колегія суддів звертає увагу на наступне.

За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми Сімейного кодексу України (далі - СК України) застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права й обов`язки визначаються на підставах, передбачених СК України.

Відповідно до статті 13 Кодексу про шлюб та сім`ю (далі - КпШС України) права і обов`язки подружжя породжує лише шлюб, укладений у державних органах реєстрації актів громадянського стану. Час виникнення прав і обов`язків подружжя визначається моментом реєстрації шлюбу в органах реєстрації актів громадянського стану.

У статті 44 КпШС України вказано, що шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розлучення в органах реєстрації актів громадянського стану.

Отже, норми діючого на час виникнення спірних правовідносин КпШС України не передбачали можливості встановлення факту спільного проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу.

Згідно з частиною першою статті 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.

Спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім`єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України «Про власність» (далі - ЗУ «Про власність») та відповідних норм Цивільного кодексу УРСР 1963 року (далі - ЦК України 1963 року). Правила статей 22, 28, 29 КпШС України у цих випадках не застосовуються.

Згідно зі статтею 17 ЗУ «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

Пунктом 6 Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 встановлено, що до членів сім`ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т. п.

Частиною другою статті 112 ЦК України 1963 року визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток.

Розглядаючи позови, пов`язані зі спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що спільною сумісною власністю, відповідно до чинного законодавства, є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону України «Про власність», стаття 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (статті 17, 18 ЗУ «Про власність»).

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв`язку із цим судам під час вирішення спору щодо визнання нерухомого майна об`єктом спільної сумісної власності осіб, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання цих осіб у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане ними внаслідок спільної праці.

Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін.

Тільки в разі встановлення цих фактів положення частини першої статті 17 ЗУ «Про власність» вважається правильно застосованим.

Стаття 86 ЦК України 1963 року, частина четверта статті 2 ЗУ «Про власність» на момент виникнення права власності на спірний будинок передбачала наступні форми власності: приватна, колективна, державна. Особиста власність, про яку йдеться в частині першій статті 32 Закону № 796-ХІІ, не є тотожною приватній власності, об`єктами якої можуть бути, зокрема, жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення (частина перша статті 13 ЗУ «Про власність»), що належать лише одній конкретній особі, тобто не є приватною власністю фізичної особи у розумінні чинного Цивільного кодексу України. Зазначення законодавцем особистої, а не приватної власності, у частині першій статті 32 Закону № 796-ХІІ дає можливість розглянути підстави виникнення права власності на отриманий при відселенні жилий будинок не тільки у громадянина, якому був виданий ордер для вселення в надану нерухомість, а і членів його сім`ї, вписаних до ордера.

Відповідно до частин першої, п`ятої та шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Докази, що містяться в матеріалах справи, підтверджують постійне проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у селі Лозниця Народицького району, як під час складання списків на організоване відселення, так і під час оформлення свідоцтва про право власності на спірний будинок у селі Головенка Житомирського району Житомирської області, а також те, що позивач був членом сім`ї померлої (в якості чоловіка) у період з січня 1982 року по дату її смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 . При цьому ОСОБА_1 проживав та був зареєстрований за адресою спірного жилого будинку АДРЕСА_3 разом з померлою ОСОБА_3 .

У розумінні статті 64 Житлового кодексу Української РСР ОСОБА_1 також є членом сім`ї ОСОБА_3 .

Як вже звернув вище увагу Верховний Суд, нормами КпШС України (був чинним, зокрема, і в період з 1982 року по 1996 рік, втратив чинність 01 січня 2004 року) не передбачалося виникнення права спільної сумісної власності чоловіка та жінки, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Разом з тим відповідно до статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

Матеріали справи містять рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 27 лютого 2018 року у справі № 278/114/18, яким встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 проживали однією сім`єю як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу із січня 1982 року по день смерті останньої (а. с. 15). Зазначене рішення, яким встановлено факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на момент прийняття органом місцевого самоврядування оскаржуваного рішення та видачі оспорюваного позивачем свідоцтва про право власності, не оскаржувалось, набрало законної сили, отже, є обов`язковим для всіх органів державної влади, а встановлені під час ухвалення цього рішення обставини, враховуються, в тому числі, Верховним Судом.

Водночас необхідно враховувати, що загальна площа спірного будинку - 72,7 кв. м, жила площа - 40,6 кв. м (а. с. 9), що також додатково свідчить про те, що він видавався не тільки на ОСОБА_3 , а і на членів її сім`ї, оскільки при розрахунку площі квартири та/або будинку, яка надається громадянам безоплатно при організованому відселенні чи самостійному переселенні за Порядком, враховується кількість членів їх сімей.

Зазначене рішення у справі № 278/114/18 та докази у матеріалах справи, що позивач та померла ОСОБА_3 отримали разом при організованому відселенніспірний будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_3 , позивач поселився туди як член сім`ї ОСОБА_3 , був зареєстрований та постійно проживав, дозволяють надати спірному будинку статус спільної сумісної власності та застосувати до спірних правовідносин частину першу статті 17 ЗУ «Про власність».

Отже, в цій частині позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги з приводу наявності у позивача лише права користування спірним будинком на підставі ордера, виданого на ім`я ОСОБА_3 , оскільки підставою його видачі є списки на обов`язкове відселення, куди позивач також включений, і зазначений ордер необхідно розглядати комплексно, поряд з іншими документами, як складову процедури організованого відселення ОСОБА_3 та членів її сім`ї, яка на момент оформлення права власності на спірний будинок складалася із двох осіб ( ОСОБА_3 та ОСОБА_1 ).

Інші доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду по суті вирішення указаного позову та зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновками судів щодо їх оцінки, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткова перевірка чи оцінка доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права (зокрема частини першої статті 32 Закону № 796-ХІІ, частини першої статті 17 ЗУ «Про власність», пунктів Порядку щодо відселення громадян, які проживають у населених пунктах, віднесених до зони безумовного (обов`язкового) відселення), судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості та підлягають скасуванню відповідно до вимог статті 412 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) з ухваленням нового рішення про часткове задоволенні позовних вимог.

Керуючись статтями 409, 412 (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 05 березня 2019 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 29 травня 2019 року скасувати, ухвалити нове рішення.

Позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати жилий будинок АДРЕСА_3 об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийО. В. Ступак Судді:І. Ю. Гулейков А. С. Олійник Г. І. Усик В. В. Яремко